М’яке ставлення до подій тих часів можна пояснити тим, що більшість достойників попри зміну режиму залишилися на своїх посадах, а ті підлітки, які перебували в лавах лизунів і виконували для партії брудненьку роботу, знищуючи політичних опонентів, підростаючи, почали робити стрімкі кар’єри – кожний в тій галузі, де були зв’язки у його впливових батьків. Тому розбирати злочини кожної окремої людини було б недоречно. Використовуючи досвід метрополії, місцеві ідеологи оголосили злочинною саму ідеологію збиралізму, окремо підкресливши невинуватість персоналій. Острів’яни перевершили своїх логадійських хазяїв, одночасно прийнявши за аналогією з першим інший законопроект. Він вносив зміни до карного кодексу, і в разі здійснення людиною злочину в стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння на лаві підсудних повинен був міститися не сам злочинець, а пляшка з горілкою або пакуночок з маковою соломкою. І, хоча ідея була не безглуздішою, ніж перекладати провину за злочини проти людяності із конкретних людей на ідеологію, така практика в кримінальному судочинстві не прийнялася – забагато покидьків вищого сослов’я стали користуватися таким зручним лазом в законодавстві. Проте навіть по сьогодні нетверезий стан під час скоєння злочину зараховується судами як обставина пом’якшуюча – принаймні в тих випадках, коли злочин скоєно вищим проти нижчого. Взагалі на острові вживання громадянином будь-якої дурі (байдуже наркотиків чи алкоголю) завжди викликало до залежного дуроголіка щонайменше жалощі, а іноді навіть повагу. Дотепер невідомо, чи вплинула на свідомість агресивна рекламна політика бізнес-груп, що спеціалізувалися на виробництві і розповсюдженні різного ґатунку зілля і протягом всього минулого століття повільно але впевнено об’єднувалися у потужні трести-дуральні, чи то повагу до речовин, які викликають напади штучної ейфорії слід віднести до особливостей національної ментальності.
Довелося прийняти кілька політичних рішень, від яких керівництво тепер вже незалежної країни не відступилося й досі. Так було заборонено роздачу милостині у грошовій формі (окрім випадків, регламентованих законодавством), щоб не провокувати створення надлишку готівкової маси, також під забороною дотепер адміністративно-командне ціноутворення . Ідея розподілу рабських вольностей була занадто приваблива, особливо для представників вищого сослов’я, щоб відкинути її взагалі, проте до законодавчо було запроваджено правило: при наданні рабських вольностей будь-якій категорії населення неодмінно треба вказати джерело фінансування, щоб не розбалансувався був бюджет. Ці писані правила дозволили острову уникнути долі екзотичної, але на жаль невідомої країни із незмінними цінами на все.
Треба наголосити, що внутрішній режим суттєво пом’якшав із відстороненням від влади збиралістів, принаймні припинилися санкціоновані владою безсудні вбивства на ідеологічному підґрунті. Проте залишати свідомість простого народу зовсім напризволяще без всякої ідеології було б політичним злочином з боку влади. Нагадаю, попередні володарі думок вели свою паству до земного раю під гаслом, що кожний гідник може отримувати рабські вольності за рахунок безкоштовної праці протинасів, а також конфіскації майна після ув’язнення або фізичного знищення останніх на користь достойників. Керівництво чимошистської партії встановило приблизні долі двох цих антагоністичних груп, поділивши суспільство рівно навпіл. Це вводило в оману деяких представників погані вуличної, які іноді не розуміли свого місця в суспільстві і намагалися по головах і трупах видертися на ті щавлі суспільної піраміди, де їм бути від народження не судилося. Особливо прикрим було те, що державне і партійне керівництво іноді потурали таким нездоровим прагненням. Це не означає, що вся соціальна будівля перекинулась за часів збиралізму догори дригом – в такому місці, як острів Лаґґнеґґ це неможливо, та представників вищих і привладнених родів таки непокоїли занадто стрімкі кар’єрні зльоти деяких новоспечених спритників. Нова ідеологія повинна була спонукати нарід до спокою і більшого шанування усталених традицій і укладів. І назва і основні засади нової суспільної свідомості вказують на те, що острів того часу не був таким відокремленим від зовнішнього світу, принаймні інформаційно. У назві відображено було як ставлення вищих шарів до низів так і деяка образа на політично активну частину населення, без якої, на думку стовпів суспільства не було б такого неоднозначного, а в усвідомленні великої частини еліти – ганебного періоду державної історії, як збиралізм. Керуючись ненавистю до окремих представників попереднього режиму, новітні ідеологи оголосили, що ті майданні події, які дозволили верхівці малозначущої на той час політичної партії отримати абсолютну владу над країною були нічим іншим, як охлократією, коли заповзятий охлос на втіху своїм лялькарям переніс паротяг острівної історії не на ті рейки. Відсунувши від влади саму партію, її супротивники вирішили зробити винними у такій історичній прикрості не лише найнижчих учасників революційних подій, а й весь інший простий люд прирівняти до них і оголосити саме охлосом (на відміну від погані привладненої, що вже тоді ся вважала демосом). Через особливості національної фонетики голосні на початку слова промовляються дуже зрідка, і для полегшення вимови охлос на місцевий лад стали називати хохлосом, а нову суспільну свідомість – хохлізмом.
< Походження слова хохлізм деякі дослідники ведуть також від давньолаґґнезького слова «хогел» , яке в доімперські часи було образливим так звалася «людина без честі, совісті і гідності, яка за невеликий шматочок підтухлого перемеленого з часником і перцем м’яса здатна зректися рідної матері і продати свою країну». Є також в бельнібарбійській мові слово «ґохль», яке буквально означає «справжній веселун і витівник, який починає свій день розпиттям міцних алкогольних напоїв і виконанням національного бойового танцю» - Автор>
Хохлосом стали називати не самий натовп, а люд, який в цей натовп збирається, хохлізмом же уклад їхнього життя, що для нього був змодельований ідеологічним керівництвом. Головне правило життя для хохлоса вкладалося в одну лише фразу, що заперечувала (а може розвивала) ідею видатного російського гуманіста:
«Кожна ница істота може отримати своє право, віднайшовши поряд створіння, жалюгідніше за себе».
Геніальність впроваджувачів новітньої ідеології полягала в тому, що цього разу майже нічого не треба було змінювати в ментальності острів’ян, до того ж вона відтворювала реалістичнішу картину суспільства, ніж та недосяжна іділлія, яку намагалися побудувати збиралісти. Дійсно, відтепер не треба спритникові було ганятися за примарним величезним птахом у небі, зате дозволялося показати всю свою силу, розчавивши на м’ясний фарш ту синицю, що він довгенько тримав у руці. Якщо вживати економічні терміни, то це був перехід із екстенсивної до інтенсивної форми існування ницих істот. До того вони дерлися на невідомий для себе поверх соціальної піраміди, де на них ніхто не чекав, відтепер кожен з них знав те, що розумним людям і без вказівки з гори було завжди зрозуміло: стрімких соціальних зльотів не буде. Їх за великим рахунком, ніколи й не було: за статистичними даними протягом попереднього бурхливого десятиліття із десяти кар’єрних карколамців, що завдяки партії були покинули свої соціальні прошарки, вісім помирали наглою смертю. Це не дивно, оскільки ті роботи, для виконання яких ці спритники висмикувалися із лав найнижчої погані, були занадто небезпечними для життя, а більшість тих, хто виживав, твердо підсідали на алкоголь або наркотики, оскільки скоївши справу нелюдську залишатися людиною неможливо. Винятком із цього переліку були хіба що крисуванці, які міцно вхопилися за низові поліцейські посади в найбідніших районах, утворивши основу ефективно діючої дотепер Служби Охорони правопорядку. Проте відтоді стало дозволено без побоювання втручання з боку керівництва і зайвих докорів сумління гнобити і душити тих, кому в житті пощастило ще менше, ніж тобі. Приблизно так саме різнилася колоніальна політика цивілізованих європейських країн в перші віки після великих географічних відкриттів, коли під егідою монарха і з благословення святої церкви можна було на загарбаних божественним правом землях вирізати й випалювати все живе, сподіваючись, що награбоване перекриє всі витрати на священну експедицію та ще й принесе неабиякий зиск, і в новітній час, коли раптом виявилося, що всі землі Світу вже переділені між носіями цивілізації, і просте пограбування, а тим більше геноциди автохтонів, не роблять носіїв хреста та меча багатшими. Саме тоді довелося втілювати в життя найжорсткіші форми рабства за всі часи існування людської цивілізації: від підступних способів поневолення і перепродажу колись вільних людей до найжорсткішої за всю історії людства експлуатації на величезних плантаціях та гасьєндах, де тривалість життя людини не планувалася більше трьох-чотирьох років. Але навіть цей короткий проміжок часу рабам треба було прожити в спокої і стабільності, інакше вони не спромоглися б виконати найголовнішу місію свого жалюгідного життя – принести зиск своїм рабовласникам. Отже постало питання виникнення ідеології. Благородні європейські гуманісти часів Просвітництва вдало використовували в якості останньої перемежовані вдарами батогів релігійні проповіді, острів’яни ж у столітті двадцятому покладалися саме на хохлізм. Він став дечим більшим за ідеологію, перетворившись на форму людської свідомості, і не останню роль у втіленні в життя такої форми мислення стали напрацювання політологів, що ґрунтувалися на вивченні іноземного досвіду в ідеологічній політиці. Саме заради цього в різні країни зовнішнього світу були розіслані емісари із паспортами латиноамериканських та азійських країн – маючи завданням вивчення не лише програмних засад правлячих в країнах тоталітаризму і авторитаризму партій, а ще й укладу життя всіх прошарків населення цих держав, а також їхнього мистецького надбання (літератури, кінематографії, живопису тощо). В державному архіві Лаґґнеґґа я на власні очі бачив теки із такими відбірками щонайменше по тридцяти країнах, в яких, на думку ідеологічного відділу новоствореної партії, контроль над свідомістю людини був чи не важливішим, ніж економічне життя. Шанувальників західних демократій дуже розчарував би наведений мною перелік тих країн. Я не став вдаватися у подробиці ідеологічної роботи в тих країнах, історична спадщина яких для мене залишилася невідомою через моє ж невігластво, лише хотів довести до читачів, який грандіозний обсяг роботи провели дослідники, готуючись втілювати в життя нову концепцію.
Новий лад, що його заходилися розбудовувати нові духовні очільники нації отримав назву хохлостабільності, самоназва партійців – стабілісти. Духовні їхні спадкоємці керують країною і тепер, тоді ж чергове скликання Чорного парламенту одноголосно затвердило як склад парламенту постійного, де засіли народні обранці з минулого скликання, але вже з новими партійними квитками, так і проголосило хохлізм офіційною ідеологією автономії. Два рівнонаправлені і рівнозначні вектори стали основними засадами ідеології хохлізму: це зневага до нижчих за себе в суспільній ієрархії і плазування перед вищими.
Однією із головних причин того, що населення сприйняло нову ідеологію стало, як я вже відзначав, незначне послабшання режиму.
Реєстрацію у великих містах не скасували зовсім, але відмінили покарання аж до смертної кари для найнижчих верств населення за несанкціоноване перебування в мегаполісах – це вже спричинило переміщення значної кількості робочої сили до осередків цивілізації. Тисячі здорових міцних молодиків стали підтягуватися до тих місць компактного проживання населення, де зачепилися їхні родичі або знайомі. Нові причіпайли, звісна річ, не жили в квартирах своїх благодійників, окрім випадків, коли їх брали за хатню обслугу. Проте під час перевірки законності перебування немісцевих у великому місті, слово витягайла зазвичай заспокоювало інтерес представника влади до незнайомих суб’єктів, особливо якщо воно дзеленчало срібними лаґґами. З тих часів стала масовою традиція позичати гроші у причіпайлів, для останніх же вважалося нетактовністю питатися про терміни повернення боргу. Джерела доходів самих бідних родичів не цікавили їхніх більш успішних одноплемінників, тому не було особливою несподіванкою раптове ув’язнення або навіть страта причіпайла. Та слід зазначити, що переважна більшість тих, що понаїхали, не стала на кримінальний шлях, а поповнила лави трударів. В містах робочий день для найнижчої черні обмежили одинадцятьма годинами, а в сільській місцевості –дванадцятьма, окрім того кожні два тижні працівник мав право відпрацювати лише половину робочого дня – отже, навіть у найнижчих прошарків населення з’явився вільний час. Громадяни так званих цивілізованих країн, розпещені шістдесяти -, а часом і сорокагодинним робочим тижнем, напевно не зрозуміють в чому тут пом’якшення. Тому слід повідомити, що за панування чимошистів керівникові надавалося право обмежувати трудовий час лише розміром самої доби, по закінченні ж виробничого процесу обов’язковою була присутність кожного працівника на загальних зборах під проводом партійного осередку, де годилося вивчати речівки і слогани, що їх вигадувала і оприлюднювала вінценосна пара.
В ці ж часи була започаткована традиція безоплатної праці перші кілька років, що розпочалася із недоплат призначенцям на так звані доходні місця. На таких вакансіях працівники споконвіку на одну зарплатню не жили не тільки тому, що це вважалося ганьбою, а ще й через фізіологічну неможливість вижити, підтримуючи схвалений конкретним прошарком суспільства рівень життя. До місць доходних причислялася насамперед митниця – для країни, що повністю відокремлена від зовнішнього світу, але її еліта користується всіма благами глобалізованої цивілізації, немає дохіднішого закладу. Також традиційно не жили на зарплатню поліціанти, митарі та працівники інших фіскальних департаментів. Проте на нижчих щавлях трударі теж намагалися не відставати від вищих гідників. Персонал сиротинців та інших богоугодних закладів ніколи не мав проблем із харчуванням. Водії високодостойників могли у вільні часи використовувати службову машину як засіб виробництва. У місцевих офіціантів а також шевців, закрійників, перукарів та представників інших професій, де відбувається міжособовий контакт із клієнтом, чайові в рази перевищували офіційну платню, працівники роздрібної торгівлі мали змогу вивіряти ваги і рахувати решту на свою користь(за роки збиралізму місцеве населення звикло, що державний сектор економіки охопив ці традиційно приватні галузі народного господарства). Професія ж лікаря взагалі стала привладненою, оскільки лишень через медичні довідки можна було домогтися грошової милостині. Нарешті, просто клондайком для працівників будь-якого рівня були ті контори, що надавали ритуальні послуги: острів’яни ніколи не мали звички заощаджувати на своїх небіжчиках. Такі професії, де була можливість в процесі трудової діяльності спілкуватися з представниками інших прошарків на острові звалися напівсвободними.
Заробітна платня новопризначеного напівсвободника одразу ставала об’єктом зазіхань як прямого керівництва, яке вважало, що «нетрудові доходи» в рази її перевищують, так і того, хто давав рекомендацію молодому фахівцеві, бо цей достойник теж надавав протекцію не просто так, щодня рахуючи недоотриманий прибуток. Звісно, ідеальним був варіянт, коли сам начальник брав під пряме або навіть безпосереднє керівництво когось із близьких родичів, але побудувати ідеальну країну, як відомо, можливо лише у віртуальному просторі. Тиск на тих вуличних, хто лише починав свою кар’єру, з обох боків був шаленим. Працівник інколи мав фінансових зобов’язань стільки, що не стало б цілого життя їх виконати, оскільки за порушення термінів виплати і керівник по команді і сторонній благодійник нараховували величезні відсотки, які в рази перевищували суму самого боргу. Коли питання вийшло на найвищий рівень, Рада читачів законів прийняла мудре рішення на захист молодих фахівців: перші десять років новопризначинець дійсно зобов’язаний підвищувати матеріальний рівень і свого керівника і свого благодійника, але фінансові потоки мають бути розмежовані: начальник отримує зарплатню підлеглого у повному обсязі, але не зазіхає не незаплановані штатним розкладом доходи. Того ж самого у дзеркальному відображенні повинен дотримуватися достойник, що склав був протекцію, не накладаючи око на ту суму грошей, яку працівник отримує в касі. Ідея стягувати плату за право працювати в перші п’ять років народилася значно пізніше, коли обов’язковими атрибутами державного службовця стали автівка, мобільний телефон та комп’ютер, а державний бюджет не був спроможний цим працівників забезпечувати. Попри всі побори, конкурс на заміщення доходних вакансій дотепер зависокий – оскільки всі витрати посадовець, або будь-який трудівник, що працює із живими грішми, завжди перекладав на тих клієнтів, що стояли нижче за нього в суспільній ієрархії. У випадку, коли клієнт несподівано виявлявся вищим в цій піраміді, або мав міцнішу партійну горлянку чи зв’язки серед місцевих крисуванців, надавач послуг ніс збитки, бо був зобов’язаним компенсувати вищому за себе і моральні і матеріальні втрати, та траплялося таке дуже зрідка. Запобіганню непорозумінь сприяла політика соціальної сегрегації у великих містах, основні риси якої я вже показав, описуючи устрій столиці. Реєстрація не була скасована, оскільки стала основою для розподілу людей на більш і менш гідних. Мешканцям центральних районів не тільки було зручніше і безпечніше пересуватися коло своїх осель. Враховуючи, що в елітних кварталах зайвих людей не мешкає, нормативи і еталони гідного життя були встановлені для кожної категорії населення з урахуванням саме місця її реєстрації. Тоді ж означилися сучасні кільця в столиці і аналогічні демаркаційні лінії в периферійних містах країни. Мешканцям історичного і нового центру держава була просто зобов’язана створити прийнятні умови проживання, оскільки то були люди не просто гідні, а у більшості своїй родовиті і дуже заслужені. Для такого люду стало за норму мати у користуванні не менш ста квадратних ярдів житлової площі на кожного члена родини, враховуючи домашніх улюбленців: собак, котів, мавп, ягуарів, крокодилів тощо у разі, якщо тварина також зареєстрована належним чином. Всі представники вищих і привладнених, що мешкали в межах першого кільця мали право на отримання негрошової милостині на погашення комірного у спосіб мною вже описаний, який діє дотепер. Городяни, які мешкали між першим і другим кільцем милостиню отримували на ту житлову площу, що не перевищувала тридцять один квадратний ярд на людину і тварину, процес реєстраціє останньої значно ускладнювався через необхідність сплатити із власної кишені ті внески, які вищим компенсувала держава. Ті ж люди, що проживали за другим кільцем мали гіпотетичну можливість сплатити із державної скарбниці за п’ять із половиною квадратних ярдів на пожильця, що ж до включення тварин до переліку убогих пожильців, то це питання вже кілька десятиліть стоїть на порядку денному органів місцевого самоврядування відповідних районів і спливає перед кожними комунальними виборами. Саме в ті часи була впроваджена принизлива процедура виклянчування милостині з винятком для вищої ланки суспільства – із розрахунком, що залишки людської гідності не дозволять більшості простолюдства побиратися перед владою. Це не могло спрацювати хоча б через споконвічне вірування лаґґнежців у чарівну силу магічної фігури із пальців, яку треба тримати в кишені – тоді ніяке дійство стосовно тебе приниженням не вважається .
Також сегрегаційні процеси не обійшли медичне обслуговування: безкоштовне лікування за місцем реєстрації коріниться в тих часах. Враховуючи надлишок стаціонарів, розміщених в центральних і підцентрованих районах великих міст, велика частина пенсіонерів, що мешкали там навіть заходилася таким чином заощаджувати грошові пенсійні кошти. Кілька місяців на рік ці шановані люди перебували в лікарнях, де фахівці відшукували у них на їхні ж прохання різноманітні хвороби.
Отже, помилки із визначенням соціального статусу клієнтів серед представників доходних професій траплялися нечасто, оскільки в кожному районі справжні професіонали знали, як себе поводити. Менш престижними вважалися ті спеціальності, де коло спілкування обмежувалося представниками лише свого колективу – так звані несвободні. Та і на цей прошарок населення вплинули суспільні зміни. Процес розмежування всередині самого колективу став якісно іншим. Відтепер не було необхідності відшукувати серед свого оточення ворогів, якими, згідно партійної риторики, був кожний другий, підозрюючи всіх, а іноді й самого себе. Нова доктрина внутрішньої політики в галузі міжлюдського спілкування полягала в значному зменшенні долі в суспільстві людей не гідних – вона не повинна була перевищувати десяти відсотків. До того ж це не обов’язково мали бути вороги народу – просто невправні, непрофесійні і несвідомі індивіди, що тягнуть колектив і все суспільство на дно. Таких стали називати «логерами», що можна перекласти як «крайні», «винні», «відсталі» тощо. В кожному трудовому колективі був щонайменше один логер, якого зазвичай звинувачували у недоліках роботи та вадах життя спілки. Звинувачувати систему ніхто права не мав. Крайніх обирали не завжди об’єктивно оцінюючи їхні професійні здібності – іноді людину цькували через її фізичні вади, наявність політичних поглядів, вимову, кольор волосся, форму носа чи вушної раковини, нетрадиційні сексуальні вподобання(при чому об’єктивно оцінював орієнтацію крайнього не лікар чи психолог, а шанований член колективу). Якщо людина просувалася вище на одну сходинку кар’єрною драбиною, ставлення до неї з боку нового оточення було застережливе, але не обов’язково вороже: такий чоловік міг бути чиїмось зятьком, що видко було одразу, або іклоносцем чи причіпайлом що теж згодом з’ясовувалося, а образи на адресу протеже шанованих людей не віталися новою ідеологією. Спілкування між різних прошарків суспільства теж регламентувалося засадами хохлізму, хоча настанови ідеології аж ніяк не були догматами прямої дії. Так всередині певного прошарку існував не прописаний але обов’язковий для виконання своєрідний кодекс честі – такі були,є і будуть в усі часи в усіх країнах. Але тільки на острові існують винятки для спілкування з представниками вищих прошарків. Ті помилки та хиби, що члену колективу ніколи б не подарували, представникам вищих пробачаються залюбки. Найзаповзятіші захисники власної гідності серед рівних собі і нижчих одразу стушовуються і стають жалюгідними, тільки-но починають спілкуватися з людиною, що вища за них в суспільній ієрархії. Зате особа, кар’єра якої зненацька покотилася під гору, з високою вірогідністю могла стати логером в новому колективі: аж занадто кортіло забитому життям хохлосу помститися за власне нице становище бодай комусь із вищого суспільства, а невдахи зазвичай не мали підтримки від колишніх друзів.
Найсприятливішим ґрунтом для нової ідеології були колективи дитячі і особливо підліткові. Діти і без прополіскування мізків – найжорстокіші створіння у людській спільноті, в найблагопристойніших навчальних закладах найспокійніших країн світу йдуть постійні півнячі бої за місце під ієрархічним сонцем, а якщо цій метушні сприяють засади внутрішньої політики – процес без сумніву буде успішним. Недалекоглядними є ті педагоги, які вважають себе розумнішими за дітей. Щодо багажу знань – в цьому вони беззаперечно праві, але бути розумними жити люди не вчаться, а здебільшого народжуються. Тому в усіх навчальних закладах, навіть в дитячих садках, найзухваліший бешкетник чітко знає, кому із однолітків можна дати копняка чи навіть роз’юшити пику, а кого чіпати не варто, хоч би як той не напрошувався. Якщо ж викладачі або вихователі підкреслюють нерівність учнів, а вірніше їхніх батьків, перед одними улесливо схиляючись, немов офіціант в дорогому ресторані перед вибагливим відвідувачем, з іншими ж розмовляючи зверхньо, наче з підлеглими – і все це робиться іноді в присутності дітей – в такому випадку учні отримують чітку установку, серед кого можна вирізняти логерів, а кого краще не займати. Помилиться той, хто закидатиме місцевим вчителям спрямування підліткової агресії на конкретну дитину – об’єкт гноблення зазвичай визначає колектив в особі його найповажнішого члена – на відміну від попереднього періоду, коли ватажка-варяга в підлітковий колектив призначав партійний осередок. Таких лідерів стали називати круцанами, що можна перекласти як «перший серед перших», «найдостойніший», «вірний власному слову». Лише круцани мали право доповідати старшим про поді її в колективі та стосунки між його членами. Траплялися випадки, коли лідер класу влаштовував полювання на перспективного свого однокашника лише з тим, щоб своєчасно захистити останнього і стати в його очах героям. Такий юний талановитий організатор заглядав далеко наперед, коли «врятований» ним друзяка почне самостійне просування кар’єрними сходинами і із вдячності візьме рятівника до себе причіпайлом. Тоді розумникові залишиться лише приклеїтися до свого обожнювача неначе той Маркс до свого Енгельса, і доїти його все життя, якщо тільки не нагодиться ліпший витягайло.
В нетрях великих міст і бідних повітових центрах від підліткової люті не захищені і самі викладачі, особливо коли йдеться про випускні класи. Тут криється пояснення ще однієї традиції: членства викладацького складу у правлячій партії, яке є обов’язковим також для нижніх поліцейських чинів. Хуліганів шкільних в інших країнах намагаються приборкати, звертаючись за допомогою до поліції. Це майже ніколи не спрацьовує, оскільки службі забезпечення правопорядку протистоять вуличні кримінальні угруповання, що мають набагато сильніший вплив на свідомість підлітка, і до складу яких шкільні забіяки зазвичай входять. На острові вуличні банди самі є правоохоронними органами, дисципліна ж вимагає в будь-якій ситуації ставати на захист однопартійця. Отже, на відміну від деяких країн третього світу, де вчителів вступати до правлячої партії спонукає кар’єризм та шкурництво, або інших країн тієї ж категорії, в яких бюджетники – настільки жалюгідні і зацьковані створіння, що бояться навіть пирхнути у відповідь на вимогу директора навчального закладу поповнювати лави владної партії(цей директор – теж власної волі не має, а лише виконує вказівку свого керівництва і тремтить, побоюючись втратити під собою крісло). На острові Лаґґнеґґ партійний квиток в кишені вчителя в більшості регіонів країни є одним із небагатьох способів врятуватися від фізичної розправи. Звісна річ, трапляються поміж викладачів люди особливі, які навіть в неблагополучних районах здатні керувати підлітковими колективами без партійної підтримки, але то повинен бути або геній в галузі педагогічної науки, або людина, що хитрістю, жорстокістю і підлістю перевищує весь місцевий осередок партії. В будь-якому разі така непересічна особистість не засидиться в рядових викладачах.
Ідеями роздільного правосуддя, коли за той самий злочин для представників різних верств населення є різні покарання перейнялися апологети педагогіки, визначивши для різних верств населення різні методики виховання дітей. Не вдаючись в подробиці, наведу лише один приклад рекомендацій. Так, якщо дитина із вищої родини в чотири чи п’ять років опанує додавання до двійки одиниці, вчителям та батькам слід виказувати свою радість в такому обсязі, ніби їхнє чадо довело теорему Піфагора. У разі ж, коли всю таблицю множення вивчить дитина із низових прошарків погані, батькам (якщо вони взагалі переймаються вихованням своєї дитини), слід поставитися до досягнення скептично і весь час натякати малому розумникові, що існує ще алгебра і тригонометрія, при чому завжди слід нахвалювати дітей тих батьків, що в суспільній ієрархії стоять вище. За такою методою нащадок високошанованої родини спроможеться розвинути максимально свої навіть дуже мізерні здібності, зате способи виховання дітей черні настільки жорсткі, що, докладно вивчивши її засади, навіть Кафка не дуже б переймався своїм жахливим дитинством. Неважко здогадатися, що серед дітей в бідній родині найжалюгіднішою була доля саме дівчат, тому в чотирнадцять-п’ятнадцять років більшість із них вважала за благо пристати до якогось фрайду, аніж повсякчас слухати буркотливі повчання батьків. Також, з огляду на засади хохлізму, стає зрозумілою звичка молодих дівчат не відмовляти в статевій близькості чоловікам, вищим за соціальним статусом, якою причиною є зовсім не тваринна хтивість місцевого жіноцтва, і, навіть, не меркантильні міркування, а просте бажання догодити вищому за себе. Традиція лаґґнезьких ланців обожнювати вищих за походженням дівиць, сприймаючи їх як об’єкт зазіхання і слухачок своїх дурнуватих віршиків, навіть якщо вірогідність зятьківства нульова, в той самий час до дівчат бідніших за себе ставитися не приховуючи відвертого хамства теж не суперечила новітній на ті часи ідеології.
Звичка дітей вищих вважати істотами неординарними, а своїх – щурячим лайном плавно веде до другого вектору хохлістської ідеології – обожнювання еліт. Звісно, теорія передбачає крайнощі – навіть якщо діти багатіїв є не дуже придатними до наук, вони все одно мають посісти і суспільстві те місце, що визначається майновим і соціальним статусом їхніх батьків – головною для них умовою є, наслідуючи прагматичних апостолів ходити по камінцях. В реальному життя молоді достойники, переколихані ще з люльки і маючи сприятливі умови для навчання (раніш я вже зазначав, що криміногенна ситуація нормалізується із наближенням навчального закладу до центрів великих міст), стають рушійними силами креатитву і генераторами ідей. Виходячи у велике життя і маючи фінансову та адміністративну підтримку від власних батьків, ті, кого в деяких країнах кличуть «мажорами» втілюють найсміливіші прожекти – іноді вдало, але трапляються і казуси, коли до сприйняття геніальних ідей суспільство ще не дозріло. Із півстоліття тому один із юних фінансових геніїв вразив суспільну думку вдалим і надрентабельним перепродажем в колах своїх однолітків новомодних на той час амфітамінів, при чому всі вкладення були обмежені кишеньковими грошима перспективного фінансиста –бізнес його батька мав відношення до фармакології. Викрили авантюру зовсім не правоохоронні органи, які взагалі не мають хибної звички втручатися в особисте життя вищих. Річ у тім, що торгівля стимулюючими засобами в школах для дітей багатіїв на той час була безспірною прерогативою іншого клану. Ще один випадок трапився в другому після Трілдогдріба периферійному центрі, коли молодий син бургомістра вирішив мавпувати забудову столичного історичного центру, розширюючи життєвий простір вглибину. Молодий обдарованець не врахував того факту, що його місто стоїть на плавунах, і глибинна забудова там якщо і можлива, то потребує вкладень в рази більших, ніж в столиці, при тому, що ціни на нерухомість там набагато нижче трілдогдрібських. Результатом господарської діяльності невизнаного генія стало руйнування кількох будівель в історичному центрі, в тому числі публічної бібліотеки. При цьому жоден впливовий батько не дозволив би, щоб його дитині завдали бодай якоїсь кривди, включаючи притягнення до суду або накладання фінансових зобов’язань іншими суб’єктами економічних відносин. Для таких випадків невдалого втілення геніальних ідей теоретики хохлізму рекомендували вирізнити особливу верству населення – так званих вигрібайлів або дупників. Хоча новостворена спільнота пристосована була під місцеві реалії, назву свою ці привілейовані представники погані отримали внаслідок детального вивчення місцевими науковцями світової історичної спадщини зовнішнього світу. Історичні дослідження, які ґрунтувалися на бесідах із представниками попередніх епох за прямого сприяння глабдобдрібського володаря, дозволили дізнатися дещо нове про період середньовіччя і побут тодішнього лицарства. Тогочасний рівень технологічних досягнень у галузі зброярства не дозволяв благородному воїну дуже оперативно вдягати і скидати облаштунки. Вивчення людської фізіології доводить, що наявність всередині грудної клітини хороброго серця ще не означає, що той самий чоловік має міцний шлунок. Втеча ж з поля бою навіть заради справляння великої потреби могла назавжди зганьбити шляхетний рід. Саме ця обставина спонукала рицарів серед чисельної команди челяді і зброєносців тримати одного особливого чоловічка для виконання дуже делікатної функції: через спеціальний отвір, що був акуратно прорубаний в сталевих латах нижче спини цей в прямому сенсі санітарний технік мав вигрібати ті продукти життєдіяльності шляхетної особи, про які не личить говорити вголос. Друге не менш важливе завдання привілейованого зброєносця полягало в тому, щоб не бовкати язиком про події, яких він був, так би мовити, безпосереднім учасником. Бо не дуже б хотілося високородним і титулованим родичам відважного бійця почути від сторонніх новину, що молодий панич обкалявся був перед самісіньким боєм.
Нівелювання ситуацій, може не таких ганебних, але не менш делікатних входило в обов’язких лаґґнезьких дупників: саме вони залагоджували ексцеси із правоохоронними органами в разі невдалого втілення прожекту, знаходили чоловіка, якого можна було б узяти за бугая і в разі потреби навісити на нього всіх собак (традиція пішла саме з тих часів), а також домовлялися із крисуванцями, в тому випадку, коли юридичні засоби розрулювання ситуації не спрацьовували, а молода обдарована особистість мала за будь яку ціну уникнути відповідальності перед кланом або перед іншими суб’єктами господарювання чи права.
В мозки дітей вищих і привладненої погані ідеологія хохлізму не вбивався з дитячих років як устав у голову вояка, навпаки все оточення запевняло їх, що вони є щонайменше демосом, а можливо взагалі унікумами і найобдарованішими в світі створіннями. Тим більш дивним є той факт, що окремі представники верхівки нації, спілкуючись із представниками нації в імперії титульної, поводилися саме так, як їхні нижчі поводилися з ними, постійно наголошуючи на своїй меншовартісності і високості свого співрозмовника – навіть в тому випадку, коли з лаґґнезького боку був посадовець із дуже високим чином, а бельнібарбієць – пересічний громадянин. Знаючи, що на острові втілюється в життя нова ідеологія і спілкуючись із доволі високими представниками нації, імперські ідеологи зробили висновок про надмірну м’якість народності (оскільки розмови високодостойних лаґґнежців із власною черню бельнібарбійцям чути не доводилось), через це імперські політастрологи якийсь час називали холізм антихуцпою. Не треба нарікати острів’янам на антисемітизм чи юдофобію – через відокремленість від зовнішнього світу в межах підшатрової терри єврейське питання взагалі ніколи не стояло. Просто традиція вважати всі опрічні нації лише угнійним матеріялом для процвітання власної – цілком протилежна тому, що кидається в очі при спілкуванні з провозвісниками хохлізму – складається враження, ніби їхня нація одразу погоджується стати тим самим гноєм і виконати свою історичну місію – дати розквітнути націям більш гідним. Треба подякувати богові логадського патріархату, що імперія не перекинулася на іудаїзм, оскільки тоді співмешкання старшого брата з меншим було б як спільне життя садиста із мазохістом: дуже приємним для обох, але закоротким.
Треба зазначити, що на час встановлення нового режиму на острові припадає черговий підйом економіки метрополії. Деякі фахівці пов’язують це із значним підвищенням цін на алмази на міжнародному ринку. На той період бельнібарбійське керівництво налагодило їх видобуток в промислових масштабах, а чисельні фірми, зареєстровані в найбідніших африканських країнах вдало заплутували сліди так, що допитливі агенти ніколи б не визначили походження дорогоцінного каміння (нагадаю, що дію Великого договору про невтручання ніхто не скасовував, і могутня імперія не могла дозволити собі «засвітитися» на міжнародній арені). Період хохлостабільності став часом найтіснішої інтеграції між старшим і меншим народами-братами. Достатньо сказати, що в ті десятиліття обмінний курс лаґґнезького лаґґа дорівнював курсу бельнібарбійського барля, хоча грошова одиниця острів’ян і не мала золотого вмісту. Єднання було впроваджено не тільки в економічному житті, а й на ідеологічному фронті. Звісно, титульна нація не могла взяти хохлізм власною ідеологією принаймні через самоповагу. Ретельно вивчивши засади укладу життя острів’ян, імперські політастрологи навіть запозичили термін хохлос, що став означати буквально «дешева нація», безвідносно до етнічної приналежності спільноти-об’єкта дослідження, окремих же індивідів, що в сукупності складають хохлос стали називати «дешевими підніжками». Проте ідеологія метрополії теж зазнала деяких зсувів, і зміни свідомості острів’ян дуже імпонували бельнібарбійським очільникам. За майже двісті років, протягом яких Логадо домінувало на всій підшатровій террі, з’явилося багато теоретичних напрацювань в галузі управління таким великим наддержавним утворенням. На ті часи у внутрішній дискусії перемогли ідеологи, що ставили принципи матеріального заохочення вище, ніж силові методи. Імператор і до того нагороджував найвірніших своїх холопів частиною бойової здобичі та (або) грошима, але то завжди була добра воля Сонцесяйного. Щодо найвірніших слуг така воля виявлялася автоматично (бюрократична машина працювала на випередження), проте позбавлення грошового довольства не вважалося правопорушенням з боку імперії. Нарешті в середині двадцятого століття імперське керівництво вирішило узаконити ті виплати, що давно вже здійснювалися де факто, проте подати це як височайшу милість з боку Сонцесяйної особи. Отже, окремим імператорським указом право вірних холопів на грошове утримання було замінено зобов’язанням країни виплачувати це саме утримання. На найнижчому бюрократичному рівні наслідків політичного рішення ніхто не відчув – готівка вірним холопам видавалася в тому ж обсязі за тими самими платіжними документами. Але зміна ярлика супроводжувалася тривалими поясненнями ідеологів, що це саме подарунок підлеглим від божественної особи. Слово «холоп», як відомо, походить від коріння «хол» - раб, і означає «раб належний». Імператорським указом вводилося у вживання нове поняття «раб щасливий», що вимовлялося як «хол-уй». Згідно з нововведенням у внутрішньоімперській ідеології, нічого не може зробити раба більш щасливим, ніж наданання паном, а тим більше імператором, якоїсь милості, і грошова винагорода – найпростіший і найбажаніший прояв такої милості. Але Сонцесяйний пішов ще далі, оголосивши, що кожний холуй отримує готівкою лише дві третини своєї винагороди, решта третина буде сплачуватися по досягненні шістдесятирічного віку тим, хто вислужив не менше тридцяти п’яти років. Отже, всі, хто перебував на державній імперській службі від дня оприлюднення указу стали йменуватися імператорськими холуями, і, що важливо для історії острова, яку я ретельно вивчав, до переліку холуїв можна було долучати представників меншовартісних націй, а відтак і лаґґнежців. Звісно, братам меншим високе холуйське звання треба було вибороти відданою службою – далеко не всякий міг бути вдостоєний такої великої честі. Що ж до необхідності саме виборювати право на рабське щастя, той самий департамент наводив приклад із найшанованішої книжки в зовнішньому світі, а конкретно ту частину, де розповідалося про перше в історії людства докладно занотоване перетворення холопів на холуїв. Коли пан, від’їжджаючи далеко, залишив трьом своїм холопам зливки срібла, то перші двоє, намагаючись вислужитися, примножили здобуток, і по поверненні свого хазяїна потішили його, зробивши багатшим. Оскільки всі зароблені кошти належало віддати панові, то їхній холуйський талан полягав у тому, щоб приносити користь своєму власникові. Третій же раб зганьбив назавжди своє ім’я і свій рід, бо повівся як невдячний холуй і невірний холоп, сховавши свій зливок і віддавши його в цілості вищій за себе істоті. Злочинність його діяння полягає в тому, що він поставився до господаря, як до рівного собі, лише виконавши зобов’язання і не спромігшись забезпечити панові можливості збирати там, де той не сіяв – а саме це є невід’ємним правом панів, і забезпечення цього права – головний обов’язок холопів, якщо вони вірні, на всі часи існування людства. Саме тому в зовнішньому світі, як і під магнітним шатром, всі наступні покоління прославляють холуїв і зневажають холопа невірного. Департамент з ідеології напучував, що на убратервлених колись і навіки землях ще досі багато холопів, та мало холуїв. Це насамперед означало, що для виконання фізичної чи навіть розумової праці у імперії людського ресурсу достатньо, але не сумлінною працею, а саме служінням Сонцесяйній особі, або тому посадовцю, що його величність представляє, можна досягти успіху в житті.
Звертаючись до представників убратервлених колись народів, імперські ідеологи закликали: «Йдіть до своїх панів, намагайтеся їх вразити чимось особливим і неординарним. Якщо треба – плазуйте перед ними, цілуйте їм ноги, робіть речі, що багато інших людей назвали б ницістю – лише таким чином ви зможете виблагати для себе холуйського таланта, лише так вам поталанить». З цього не витікало, що будь-хто, лише плазуючи перед вищим за себе в імперській ієрархії, отримав би омріяне підвищення по службі чи матеріальне заохочення, проте, повертаючись до описання острова, де місце людини в суспільстві було визначено майже остаточно при її народженні, холуйство давало бодай якийсь шанс отримати трохи більше від належного. Це було однією із багатьох причин того, що із лаґґнежців виходили найвірніші і найзаповзятіші імперські холуї. До того ж сам уклад життя на острові давав можливість перестрибнути через суспільну сходинку переважно холуям, хоча й не імператорським, а панським. Дійсно, зятьок отримував своє зятькове, запліднюючи доньку якогось достойника, фрайдівка – через те сексуальне задоволення, що отримував старий хозел, іклоносець – підбираючи з-під того ж хозла жінку, і таким чином задовольняючи його примхи, вигрібайли – оберігаючи панських дітей від життєвих негараздів, які самі ж паничі здебільшого собі й створювали, крисуванці, наймані для виконання особливих завдань – роблячи аморальні речі, щоб підтерти панське паскудство. Навіть звичайні трударі перші роки виконували свою роботу безкоштовно, збільшуючи в такий спосіб панове надбання. Здавалося, нація навмисно створена, щоб народжувати холуїв ще й для імператора. Найвищі посадовці автономії майже всі одразу отримали унтер-офіцерські звання в армійській його Сонцнсяйності ієрархії і Таємній поліції. Всі виші були підпорядковані імперському міністерству освіти, бо диплом неабияк сприяв кар’єрному зростанню потенційного холуя. Плата за навчання, як і за право скласти вступні іспити була символічною, але для абсолютної більшості лаґґнезької погані не підйомною. Проте, щоб нижчий хохлос не відчував себе аж занадто обділеним долею, середню освіту зробили безоплатною і обов’язковою.
Із лаґґнежців виходили непогані кадрові вояки: схилення пріоритетів до матеріяльного заохочення не означало, що імперія взагалі відмовлялася від доктрини домінуючого братерства та силових способів подолання внутрішніх суперечностей на великому континенті. Тим більше, що кляті сепаратисти не припиняли спроб за допомогою терактів розшматувати велике утворення, отже, потреба в регулярній армії не зменшилась, в її ж лавах більшість сержантського складу було з лаґґнезьким корінням. Воїни ці щиро вірили, що приносять користь не тільки імперії, а і самим поневоленим колись народам, вважаючи національно-визвольну боротьбу злочином, тяжчим за тероризм, в першу чергу проти власного народу. Сепаратисти заважали своїм одноплемінникам влитися у дружню сім’ю убратервлених народів і, можливо, найдостойнішим представникам нації апріорі меншовартісної вкусити найбільшого щастя для громадян імперії – стати холуями. Із власного досвіду ці хвацькі бійці знали, наскільки вигідніше і перспективніше прислужувати великій імперії, ніж скніти у себе вдома, тому заповзято несли просто на багнетах щастя холопам невірним. Так прагматична і не відразлива дівчинка-підліток, яка не вбачає нічого поганого у діях старого педофіла, водить до нього своїх подружок із щирою впевненістю, що робить добро товаркам-одноліткам: адже, на її думку, не кожній дівчинці із незаможної сім’ї випадає така висока честь близько поспілкуватися із літньою мудрою людиною та ще на дурняк напертися шоколадними цукерками. Ветеранів колоніальних війн називали героями-приборкувачами непокірних народів – скорочено «гепри», але самі бійці вподобали похідне слово «гепарі». Це нагадувало назву хоробрих місіонерів, які несли нерозумному на той час лаґґнезькому хохлосу істинно правильну віру, не маючи за собою жодної підтримки, окрім імперської Таємної поліції, до того ж із тих гепарів, що по закінченні служби приїздили на острів, єфрейторський чин залишався недосяжною мрією: на колишню батьківщину поверталися здебільшого комісовані інваліди. Гепарі отримували право носити при собі зброю, получати грошове утримання, а також підторговувати наркотичними засобами – останнє право надавалося через майже стовідсоткову наркозалежність ветеранів. Річ у тім, що в бельнібарбійській армії бійцям традиційно перед небезпечними операціями видавалася потрійна доза речовин, які викликають ейфорію і напади патріотизму, і залежність не проходила зі звільненням із лав збройних сил.
В ці ж часи започаткована галузь народного господарства, що дотепер є основою лаґґнезької економіки – переробна. Ідея осяяла державників, як завжди це буває, випадково. Молодший син одного із лаґґнезьких високопосадовців рангу заступника міністра дуже вдало прилаштувався в столиці метрополії – він взяв офіційний шлюб із правом реєстрації за місцем проживання із донькою логадійського двірника, згодом цей фіктивний шлюб перетворився на ефективний. Старший брат щасливого зятя щороку користався правом відвідувати родича в славній столиці імперії. Рід занять братового тестя дуже зацікавив лаґґнезького достойника: він відзначив, що ті речі, які мешканці столиці імперії викидають на смітник знайшли б застосування і отримали друге життя не тільки серед найбідніших прошарків острів’ян, а навіть в деяких родинах середнього класу. На це старий тесть щасливця відповів, що якби його воля – віддавав би комусь все, що викидають мешканці підзвітних йому будинків, оскільки проблеми із вивезенням сміття турбували навіть столичні житлово-експлуатаційні ділянки, а в віддалених провінціях засмічення взагалі скоро перетвориться на справжнє жахіття. Саме в ту хвилину спритний розумом лаґґнежець зрозумів, на що треба спрямувати свій підприємницький хист: вибирати із сміття, що його виробляє в рази багатша метрополія найцікавіше і найцінніше і, відвозячи на рідну батьківщину, перепродавати там, отримуючи шалений бариш. Вже наступного приїзду новоспечений підприємець завіз із собою повно челяді, яких завдання полягало в тому, щоб за короткий проміжок часу перетрусити контейнери зі сміттям в центрі столиці імперії. Ця спроба налагодити бізнес не була досить вдалою: із двадцяти людей прислуги, що їх привіз спритник, п’ятьох схопила столична поліція – за них довелося виплачувати заставу, вісьмох добряче поваляли місцеві волоцюги, при чому двох забили на смерть. Коштів, отриманих з продажу всього скарбу, не стало навіть на покриття видатків, але настирливий бізнесмен спроб не полишив, вирішивши перекинути увагу із ласого столичного сміттєвого ринку на непотріб, який викидався в густо населених містах на півночі континенту – там транспортні видатки були в рази меншими. Бургомістри цих мегаполісів швидко дізналися про новий різновид господарської діяльності. Вони не заперечували проти того, щоб лаґґнезький хохлос порсався в їхньому смітті, але поставили за умову: це повинно відбуватися на території острова, а не континенту. На той час угода здавалася вигідною для обох сторін. Інвестувати в новий успішний прожект велику суму грошей батько підприємця, що став на той час вже міністром, вмовив свого шуряка і двох кумів – всі троє не прогадали, примноживши вкладення. Звістка про новий успішний бізнес-проект миттєво облетіла фінансові кола Трілдогдріба, умови співпраці зацікавили також міське керівництво бельнібарбійських вельми заселених міст. Вже за кілька місяців протокою курсував перший пором із сировиною для переробки на лаґґнезькому березі. Переробка з цього боку протоки влаштовувала і бізнесменів-острів’ян, оскільки звільняла керівництво від необхідності витрачатися на перевезення хохлоса на континент і отримання дозволу на тимчасове його там перебування.
Перші кілька років сортування і переробка сміття належало до сфери діяльності приватного бізнесу, при тому не дуже великого. Сама корпорація під орудою того благородного сімейства, про яке йшлося вище, функціонувала за принципом, дуже схожим на сучасний франчайзинг. За фіксовану плату достойним, але не дуже високородним і багатим представникам погані владної надавалося право везти в місця скидання імперського сміття бригади найманих працівників для його розгрібання. Бригади набиралися із міської бідноти і називалися передовими загонами(оновленими).На той час ще не було традиції масово залучати до переробки тубільців через побоювання очільників передових загонів, що цінний продукт розтягне по домівках місцева голитьба.Умови праці були дуже важкими і смертність серед рядових бійців оновлених загонів зависокою, проте ті, хто із них спромігся був не сконати у три роки(мінімальний термін контракту), отримував суму грошей, якої ставало на купівлю далеко не найгіршої будівлі в нетрях на одного або достатньо великої споруди із картону, де могла б розташуватися велика родина. Саме житло коштувало копійки, переважна частина готівки витрачалася на податі і задобрення місцевих крисуванців. До речі, останні дуже швидко прознали, який це доходний рід діяльності – копирсатися у імперському смітті, тому на тих достойників, що оновлені передові загони очолювали, були накладені додаткові фінансові зобов’язання – вже перед представниками кланів, низовою ланкою яких крисуванські угруповання на той час вже були. Щоб у спритного підприємця не виникало хибної думки приховати надприбутки, до кожного загону був прикомандирований із не прописаним але дійсним мандатом повноважень професійний фахівець із економічної, соціальної та організаційної роботи, або скорочено проффесор. Цей уповноважений певними колами крисуванців чоловік не був зазвичай обтяжений знаннями чи то взагалі інтелектом, проте дві речі він мав робити сумлінно: стежити за грошовими потоками, що проходять через руки очільника загону, а також не допускати збитків фірми через ледарство робітників. Лише через проффесора мали вирішуватися всі конфлікти всередині колективу, тільки проффесори, як круцани в підліткових колективах, мали право висловлювати думку колективу і розмовляти іменем виробничого гурту із працедавцем. Фактично в ці часи на острові було започатковане те, що зовнішній світ називає профспілковим рухом, при чому великорозумні острів’яни знову заощадили свій час і сили, виявивши дива прагматизму та життєвої мудрості. Дійсно, якщо за межами магнітного шатра криміналітету доводилося докласти чималих зусиль, щоб завдяки залякуванням, зухвалими вбивствами, або банальній купівлі заволодіти керівництвом профспілок, то на острові Лаґґнеґґ цей інститут громадянського суспільства зорганізували і не випускають із своїх рук самі кримінальники, при цьому не входячи в гарячий конфлікт ані з владою ані з бізнесом. Очільники передових загонів тягар фінансових витрат на проффесорську зарплатню та утримання крисуванських гуртів швиденько перекладали на простих робітників, посилюючи експлуатаційний тиск за допомоги тих самих проффесорів, тим часом так зване переробницьке лобі спромоглося захистити діяльність загонів від згубного впливу трудового законодавства і зняти обмеження робочого часу.
В доповідній записці Таємному Радникові вповноважена підгебована особа писала так:
«Те, що коїться в так званих передових загонах, не може не викликати сум і занепокоєння. Ті недолюдки, що йменують себе їхніми очільниками не лише надміру жадібні істоти, вони ще неймовірно туполобі і пишаються своїм невіглаством в азах реальної економіки. Вони уявлення не мають, що таке гранична продуктивність праці і що навіть в середньотерміновому періоді вона від’ємна при збільшенні робочого дня понад дванадцяти годин. Не бажаючи винаймати зайву робочу силу, а ще більше сподіваючись на смерть найманого робітника до спливу терміну трудової угоди, що згідно умов контракту дає право працедавцю більшу частину заробленої суми не виплачувати родині, а утримати як витрати на утилізацію тіла, ці невігласи-керівники встановлюють робочий день у вісімнадцять, а іноді й двадцять годин, застосовуючи до робітників, які в буквальному сенсі сплять, ходячи, фізичні заходи впливу, та ще й пишаються самі собою, відшукуючи у власних вчинках прояви організаційних здібностей і вбачаючи в збільшенні робочого дня відповідь на всі виробничі виклики. Справжнє задоволення приносить їм безмежна влада над залежними від них працівниками і такий стан психіки межує із садизмом. Навіть другорядні народи не заслуговують на таке звіряче до себе ставлення, отже слізно благаю про Вашу допомоги у сприянні зменшенню сміттєпотоку із континенту на острів».
Про реакцію Таємного Радника можна судити із записки-відповіді своєму нештатному підлеглому.
«Мушу нагадати вам циркуляр імперської канцелярії, що прямо забороняє державним посадовцям імперії втручатися у внутрішні справи автономії без введення надзвичайного стану або інших поважних причин. Водночас хочу вам подякувати за своєчасно надану інформацію щодо моральних якостей новоутвореного прошарку суспільства. Споконвіку жадібність, тупість та марнославство є тими головними важелями, за допомогою яких можна керувати будь-якою людиною, а якщо всі ці якості проявляються у однієї конкретної істоти – з такого матеріялу можна зліпити будь-що. Прояви жорстокості, що стосуються найманих працівників – просто дитячі витівки у порівнянні з тим, з якою наджорстокістю ці ж людиноподібні тварюки битимуться одне з одним за право отримати більш ласий шмат сміттєвого бізнесу. Як щури, посаджені до одної діжки, вбиватимуть одне одного, доки не залишиться найсильніший, так і ті очільники сміттярських гуртів із зависокою самооцінкою та занизьким інтелектом гризтимуть одне одного за право контролювати найприбутковіші потоки мотлоху, який в процесі переробки перетворюється на готівку. Саме із таких пацюків-переможців випестуємо ми – представники великої імперії – майбутніх сміттєвих королів, баронів та принцес, яких при нагоді висмикуватимемо, наче зайвих тузів з-за халяви і вкидатимемо в разі потреби у велику гру. Надбання імперії у вигляді цієї підгебованої спільноти буде чи не дорожчим за алмазні залишки летючого острова, оскільки корисні копалини, як відомо, не відновляться раніш ніж за мільйон років, а виплекані нами кадри продаватимуть нам за безцінь в зовсім нових, незвичних дотепер формах власний нарід, який поки що відновлюється розширено. Отже в інтересах імперії не зменшувати, а збільшувати сміттєпотік із материка, додавши до побутових ще промислові, а згодом, якщо вдасться реалізовувати нову стратегію – ще й людські відходи».
Слід наголосити, що Таємним Радником на ті часи залишався той самий офіцер, на тоді вже в майорських погонах, що замолоду ледь не змарнував свою кар’єру, захопившись не належною його чину політичною боротьбою всередині острівної еліти. З його епістолярного твору, копія якого випадково збереглася у архіві однієї із периферій, можна побачити , що написана ця коротенька записка вже достатньо зрілим мужем із державницьким підходом до суспільних процесів та явищ.
