. «Любий мій племіннику!
Я радий, що, хоча б через свої службові негаразди, ти згадав свого підстаркуватого родича і спромігся написати.
Спершу я хочу повідомити тобі звістку для тебе приємну: капітанський чин ти повинен був отримати разом із місцевим губернатором, в поштовому відомстві вже покарані винні в несвоєчасній передачі особливо важливих повідомлень. Створювати прецедент, коли якомусь губернаторові надаються вищі повноваження, ніж представникові імператора не тільки недоцільно, а й небезпечно.
Тепер я змушений тебе дещо засмутити. Занадто глибоке втручання у внутрішні справи протекторату ніколи не віталося керівництвом. Сутність твоєї посади полягає в тому, щоб не припускати витоку цього лайна із здоровезного казана, що зветься островом Лаґґнеґґ, а не занурюватися в цю рідину з головою, що вже кілька місяців поспіль ти намагаєшся утнути. Все, що я можу для тебе зробити, використовуючи своє службове становище – розірвати той папірець, що ти зухвало назвав рапортом, і наказати всім поінформованим ніколи не згадувати про нього. Стосовно ж політики імперії, доведеться, мабуть, пояснювати тобі найпростіші речі: метрополія не ставить собі за мету отримати покірливу колонію, і навіть колонія з населенням, що обожнює Сонцесяйного імператора не є великим надбанням. Імперії потрібна колонія слабка – тоді упокорити її і використати на власний розсуд буде зовсім не важко. А що може зробити країну слабшою, ніж внутрішня політика, яка проголошує половину власного населення ворогами народу, при чому жодна людина при здоровому глузді не може бути впевненою, що не вона буде завтра оголошена отим ворогом?
Що ж до національного ухилу у внутрішній політиці, це теж на користь імперії, оскільки відтепер таке огидне явище, як збиралізм, буде у пересічних мізках завжди асоціюватися з національною ідеєю. Націоналізм, як своєрідний фетиш, для імперії річ зовсім безпечна. Можна лише захоплюватися безглуздим донкіхотством націоналістів або зневажати їх за те саме. Також не варті уваги новоспечені острів’яни- багатії, оскільки їхнє надбання в імперську добу ґрунтується на вдалій торгівлі своїми співвітчизниками. А от об’єднання цих двох тенденцій створило б неабияку проблему для імперії, збільшивши ціни на живий товар і, відповідно, зменшивши частку як загального прибутку, так і імперської в ньому долі; а також наштовхуючи нових багатіїв на досить слушну думку, що вони є лише перепродавцями своїх співвітчизників і за рівних їх в метрополії ніколи не матимуть. Збиралізм же товар робочу силу лише знецінює, зменшуючи вартість самого людського життя, а всі думки представників середніх і вищих прошарків населення спрямовує на те, як зберегти життя власне.
Якби ти більше приділяв уваги тим вибіркам із видань зовнішнього світу, які я регулярно відсилаю на твоє ім’я до Трілдогдрібу, тобі було б відомо, що навіть найцивілізованіші держави сучасної Європи мирно співіснують з кількома аналогічними режимами, серед яких є і соціал- і націонал-радикальні. Культурні гуманні демократичні країни мають неабиякий зиск від співпраці з недолюдками. Так, наприклад, завдяки одному з таких режимів вся Європа кілька років споживала майже безкоштовний хліб, інший режим допоміг тим самим гуманістам позбутися представників тієї нації, яку вони потайки завжди вважали зайвою на цьому світі. Докори ж сумління завжди можна втамувати в день священного гніву тридцять другого серпня, лишень поголивши голови нестійким на передок співвітчизницям. Я вважаю, що і від режиму лаґґнезьких збиралістів імперія матиме неабияку вигоду, але для того, щоб це стало зрозуміло всім повинен сплинути певний час. Якщо ж ти і зараз не впевнений в тому, що наше відомство контролює ситуацію, я доведу до твого відома інформацію, яка хоч і не є таємною, але офіційно не рекомендована до розголошення. Йтиметься про часи років за десять до їхньої так званої революції, і почну я розповідь з описання початку кар’єри чоловіка, про якого ти, мабуть, чув, і який до самого клятого острова жодного стосунку не має. Ім’я та прізвище не називатиму – це моя особиста інструкція підлеглим – не використовувати імен співпрацівників в листуванні, яку я сам порушувати не збираюсь. Цей офіцер нашої служби і тепер при посаді, хоча і не впливовій, але це не звільняє його від прав, що надає членство в корпорації.
Трапляється, що природа відпочиває на дітях людей особливих, та з нашого героя, хоч батьки його нічим з поміж інших представників свого класу не вирізнялися, вона просто познущалась. Маленький зріст, близько посаджені поросячі оченята і нескладна статура і так не дуже вабила погляди його співрозмовників, до того дитинча вдалося ще надміру пихатим і самозакоханим, вередливим, злим на все живе навколо себе і майже не здатним до наук. Проте давнішня мрія батька бачити сина офіцером Таємної Поліції і знайомства з впливовими людьми в Логадо просунули підлітка до нашої відомчої Академії, яку не так давно закінчив і ти. Під час навчання хлопець був відлюдькуватим, з жодним із однокашників близько не спілкувався, а позаочі отримав образливе прізвисько «крихітка - ліліпут». До навчання юнак виявився зовсім не прибитий і задовільні оцінки на всіх екзаменах отримував лише після втручання впливових батькових знайомих – на превеликий жаль ми поки що не можемо убезпечити нашу Академію від згубного впливу людського фактору. Єдина «п’ятірка» в його атестаті про закінчення курсу була за практичну роботу. Ти теж знаєш цю традицію Академії: протягом випускного триместру кожен курсант на власний вибір має або підготувати науковий доклад, тривалий час попрацювавши в архівах, або здійснити те, що пересічний люд вважав би за подвиг: знешкодити сепаратиста, підгебувати певну кількість доушників, розкрити потенційний заколот у певній державній чи комерційній структурі тощо. Це завдання ніяким чином не відображує здібностей молодої людини, проте окреслює коло зв’язків його особистих а ще в більшій мірі – його батьків та родичів, а це для подальшої кар’єри в нашій структурі - дуже важливий фактор. Практична робота нашого маленького героя отримала назву «діло про валізу з прокломаціями» і набула гучного розголосу у тогочасній пресі. Я ж спробую повідомити тобі не газетний, а реальний перебіг подій.
Наречена нашого крихітки кинула його, захопившись молодим комівояжером, який походив із роду не дворянського, хоча і не рабського, і був високим та струнким, а ще дуже дотепним в розмові. Для дівчини в пошуку це набагато гірша партія, але то був один із тих випадків, коли жінка думає не головою. Майбутній офіцер отримав разом із гарбузом потужного удару по власному самолюбству і помстився в той спосіб, який до нього в усі часи застосовували працівники спеціальних служб всіх держав світу. Повернувшись одного вечора до власної домівки, комерсант здибав там двійко пойнятих і наряд поліції під проводом свого невдалого суперника, який запропонував продавцеві пред’явити на догляд валізу з товарами. Спантеличений молодик заглянув під ліжко, де свого майна не знайшов, про що і сповістив весь правоохоронний підрозділ. Відсутність товару, який всі дрібні торгівці зобов’язані були показувати для перевірки на вимогу представників компетентних органів, надала право поліцейському підрозділу затримати бідолашного торгівця за крадіжку майна у самого себе до з’ясування обставин. Вже за кілька годин, перебуваючи в камері, він дізнався, що обшук в його оселі дав вражаючий результат: валізу було знайдено на горищі тієї ж будівлі, але замість товарів побутового вжитку, вона була повною прокламацій, що закликали пересічних громадян імперії до підтримки сепаратистів. Попри те, що молодик заперечував свою причетність до політики навіть під тортурами, суд дав йому двадцять два роки каторги (стаття карного кодексу про поглинання менш суворого покарання більш суворим дозволила сіроманцю уникнути ще семирічного терміну за крадіжку у самого себе свого ж майна), дівчина залишилась на бобах, а наш маленький спритник став мало не героєм в очах суспільства (на це дуже вплинув той факт, що його батько був власником кількох солідних логадійських періодичних видань). Керівництво Академії бачило неоковирність роботи свого курсанта, до того ж розуміло, що вся ця операція до справжньої боротьби з сепаратизмом не має жодного відношення, і навіть факт особистої неприязні до підсудного не є вирішальним: це лише помста низького покруча чоловічій красі, тупезного трійошника людському інтелекту, і, найголовніше – смердючого зачуханця, до інтимних стосунків з яким нормальну жінку без хибних вад може понудити лише його службове становище – невимушеній природній сексуальності. Суспільний резонанс роздмуханої продажними газетярами справи змусив викладацький склад, зціпивши зуби, визнати таланти перспективного курсанта і оцінити його практику на «відмінно». Проте в списку випускників академії герой наш все одно був одним із останніх – і це позбавило його можливості здійснити свою мрію і потрапити до фінансового секретного відділу. Того часу директором цього підрозділу був чоловік дуже впливовий і шанований, який мав змогу не приймати на службу весь той людський непотріб, що йому нав’язували високопосадовці заангажовані, але зовсім нетямущі в справах таємних служб. Цей поважний професіонал своєї справи щиро вважав (і тут я з ним цілком згоден), що диплом з відзнакою ніякої інформації про свого отримувача не містить – лише за кілька років сумлінної праці можна визначити, чи стане випускник вишу добрим фахівцем, а от диплом із обкладинкою синього кольору наймачеві навіть не варто розкривати. Якщо ж, розкривши, майбутній керівник побачить там в переважній кількості задовільні оцінки – можна наперед ставити хрест на цьому працівникові: такий індивід може досягти успіху в будь-якій галузі, але тільки не в тій спеціальності, яку вивчав попередні п’ять років.
Отже, наш невисокий за чином і на зріст офіцер, не потрапивши до престижного спецпідрозділу, отримав призначення в ті частини, що вели бойові дії проти невгамовних сепаратистів на узгір’ях західного континентального хребта. Але він довів, що сумлінною службою Сонцесяйному імператорові можна просунутися по кар’єрних сходинах на неперспективних, здавалося б, ділянках незримого фронту. Призначення співпало зі значним проривом урядових військ у священній боротьбі за імперську міць, в зв’язку з чим гостріше постало питання утилізації трупів вбитих сепаратистів. До того спеціальна унтер-офіцерська зондеркоманда отримувала готівку за поховання кожного тіла. Через пожвавлення бойових дій виплати ці повинні були зрости на порядки, що важким тягарем накладалося на зведений імперський бюджет. На додаток до військового керівництва стали доходити чутки про корумпованість очільників зондеркоманд: старший унтер-офіцер, отримавши гроші, домовлявся через посередників з місцевими старійшинами, щоб громади забирали тіла своїх вбитих співплемінників і ховали за національними обрядовими традиціями. В таких діях дрібних чинів військове командування вже вбачало риси державної зради.
Засланий на передову ділянку великої боротьби дрібний чоловічок спромігся за допомогою свого нестандартного мислення народити ідею, яка, зреалізувавшись, розрубала великий вузол проблем і допомогла державі заощадити чималі кошти. Наш крихітка запропонував наступну процедуру страчення ворогів імператора: приречених вишикували на краю великої відхожої ями, і, примусивши скинути весь одяг, розстрілювали так, щоб мертві вже тіла падали в нечистоти. Такий спосіб позбавлення життя отримав назву «завалити в гальюні» і дозволив не тільки заощадити на «поховальних грошах», а ще й на другій кулі, яку розстрільники мусили випустити в голову вже мертвого зазвичай ворога, також це унеможлививлювало поховання бандитів їхніми родичами, а отже позбавляло наступні покоління сепаратистів тих могил, що могли стати для них символом боротьби та священним місцем.
Одразу після запровадження загальної практики утилізації мертвих тіл маленького генія довелося спішно відкликати з місця бойових дій, адже розлючені покидьки із зондеркоманд, що були відтепер позбавлені нетрудових доходів, могли помститися справжньому патріотові своєї батьківщини, заваливши в гальюні його самого. Тоді, зважаючи на маленький об’єм його тіла, відшукувати залишки посадовця було б дуже важко.
Офіцера, що так багато зробив для своєї країни, вже не можна було не взяти на службу до елітного фінансового підрозділу. Співпрацівники відділу традиційно ходили в цивільному, при чому бойовим офіцерам (а саме такий статус мав після вдалого відрядження лейтенант-коротун) дозволялося носити холодну зброю. Зріст дозволяв маленькому чоловічкові носити на поясі, не чіпляючи землі, лише морський кортик або дитячу шаблю, він же знайшов вихід, замовивши придворним ювелірам зменшену копію бойової шаблі і так ходив, підперезаний поясом із цим витвором мистецтва. Те, що одного дня побачив в коридорі директор установи могло б у незацікавленої особи викликати сміх: здавалося, дитина з іграшковою шаблею бігає коридорами таємного управління. Того ж дня з’явився наказ, що забронював особисто молодому висуванцеві носити холодну зброю, коротун його ревно виконував, проте ходили чутки, що, усамітнившись, або за обставин інтимних, він витягає шаблю із схованки і, підперезавшись, милується своїм віддзеркаленням. Принаймні, відмашка рук під час виходу в нього збереглася на все життя такою, ніби він однією рукою притримує холодну зброю.
Немає нічого дивного, що чоловічок цей був постійним клієнтом привілейованого борделю. Саме там доля звела його з особою, яка повинна була(йому тоді так здавалося) допомогти його кар’єрі вийти на якісно новий рівень. Про цю працівницю дуже мало можна було дізнатися з її досьє, які заводяться на всіх дівчат в закладах, що обслуговують людей державних. Із стандартного листа персоніфікованого обліку відомо лише, що народжена вона була на острові Лаґґнеґґ і вік її на той час не перевищував сімнадцяти років. Потім спеціальне розслідування вже зі слів її товарок виявило дивні і недобрі співпадіння вже під час перебування дівчини в логадійському борделі. Весь час протягом нетривалої своєї кар’єри в сфері інтимних послуг вона прагнула отримувати найпрестижніших клієнтів. І хоча ані вродою, ані вправністю в мистецтві кохання, юна особа не поступалася найдорожчим зіркам закладу, а молодість повинна була надавати їй перевагу, клієнти чомусь ніколи не обирали її першою. Інших її співмешканок це б не дуже засмутило, але її лютило до посиніння. І вже через кілька тижнів після появи в закладі лаґґнезької лялечки з її більш везучими колежанками стали траплятися нещасні випадки: одна у вільну годину обварилась на кухні окропом, інша, перечепившись, скотилася крутими сходами і зламала обидві ноги, третій під час прогулянки якісь невстановлені харцизяки порізали ножами обличчя. Хоча не було прямих доказів проти вказаної особи, всі місцеві кокотки стали її остерігатися і завжди виставляти наперед, коли до закладу навідувався цікавий для неї клієнт. Саме ці двоє – креативний коротун і лаґґнезька краля - не могли не вподобати одне одного і не лише задля любовних втіх. Ще під час першої зустрічі маленький офіцер вирішив використовувати дівчину ще для службових потреб, професійну ж її придатність обґрунтував в доповідній записці на ім’я свого безпосереднього керівництва. Вихваляючись перед новою партнеркою своїм геніальним винаходом, він, бажаючи справити яскравіше враження, розповів, що в деяких випадках перед тим, як завалити в гальюні, клятим сепаратистам робили «логадійський галстук» - винахід цього способу катування, коли через надріз в горлянці жертві витягають язика багато інших націй потім приписувало собі, хоча в «Правдивій книзі» наш Великий імператор описав його ще у вісімнадцятому столітті. На це дівчина одразу згадала, що на її батьківщині теж є люди, що вважають себе націоналістами. Такі приховані вороги імперії потайки збираються над каменем, який вони вважають пам’ятним знаком за упокій душ невинно убієнних голодом під час перехрещення. Оскільки від націоналізму до сепаратизму один крок, вважала юна особа, то непогано було б зробити «логадійського галстука» і цим недоброзичливцям імперії. Потім красунечка, оскільки була добряче розпалена шампанським, почала скидати з себе в ритмічному танці весь одяг, щоб довести партнерові, що на ній немає не тільки краватки, а й жодного іншого предмета чоловічого туалету. Тут треба пояснити, чим підкорила серце спецслужбовця поведінка дівчини. Я вже розповідав про хибну практику масового набору таємних агентів для співпраці з таємною поліцією. Те, що нових підгебованих вербували курсанти Академії – ще найменше зло. Розписки про співпрацю брали майже всі чини таємної поліції через хибну стратегію матеріального заохочення, яку провадило колишнє керівництво нашої організації. Перший наказ, що я віддав, отримавши посаду – це скасування грошових винагород за кожного нового підгебованого. Раніше доходило до того, що керівники установ брали вказані вище розписки з усіх своїх робітників, а керівництво ринків – з усіх торгівців. Формально пів країни ніби то працювало на спецслужби, а як доходило до діла – більшість не могла не тільки виконати наказ про знищення непотрібної людини, а навіть нехтувала обов’язками всіх підгебованих писати доноси на своїх товаришів. Спеціальні дослідження показали, що більшість із них в разі розслідування посилались на існування такої собі совісті. Це відчуття у людини може бути і напускним – совість може схлинути після того, як вона дізнається про ті зиски, що даватиме їй співпраця зі спецслужбою. Наявність ознак людської натури у представників убратервлених народів особливо лякала кураторів, для совісті ж уродженців острова Лаґґнеґґ питання голодомору під час релігійної експансії повинно було б бути дуже болючою темою. Про події часів перехрещення на острові Лаґґнеґґ я сам докладно дізнався років із тридцять тому, працюючи в спеціальній комісії по упередженню тих викривлень історії, що створюють негативний образ імперії. Сумлінна праця комісії дає мені підстави стверджувати: ніхто і ніколи не зможе довести, що ми навмисно пішли на голод, щоб вилучити надлишки золота і коштовностей у місцевого населення. Також я впевнений, що ніяка з так званих цивілізованих держав ніколи не закидатиме нам злочинів проти людяності, оскільки не було жодної європейської країни, що тепер мають себе за демократії, яка б, звісно, через підставних осіб, не купувала тоді у імперського уряду золота за ціною міді. Навіть той факт, що найчорнішу роботу за нас виконували місцеві колаборанти, не надає повного спокою імперським ідеологам. Дійсно, за всі бузувірства, що відбуваються на окупованих або колонізованих землях відповідальність несе країна-окупант або метрополія, і це питання не юридичних презумпцій, а лише здорового глузду. Саме тому питання компенсації – якщо не матеріальних збитків, то в морально-етичному аспекті, принаймні каяття з боку імперії – може бути висунуто тільки-но на острові до влади прийдуть люди із національною гідністю – а такої можливості я виключати не можу. Наші мудрі попередники із ідеологічного відділу розуміли це вже в ті часи, оголосивши ідеологічні засади злочинними і не звинувачуючи прямих виконавців – я вважаю це дуже комфортним способом уникнути відповідальності за свої злочини для деспотій і особливо їхнього вищого керівництва. При цьому я особисто ні на мить не ставив під сумнів доцільність дій тогочасного уряду: жорсткість щодо убратервлених народів була доцільною завжди. Місто Логадо лише тому стало столицею найвеличнішої і найпотужнішої в світі імперії, що не довіряло тоненьким струмочкам сліз своїх холопів, а вимагало пролиття бурхливих потоків їхньої крові. Просто сучасні реалії є такими, що про деякі сторінки історії краще не згадувати. Це наш вербувальник, як і всякий обізнаний офіцер, добре знав, тому, побачивши, як молода засциха дозволяє собі глузувати із найбільшої трагедії свого народу, і це лише задля того, щоб з нею розмовляв низький імперський чин – вирішив, що ніяка совість їй не завадить виконувати службові обов’язки, оскільки такої якості у цієї подорви немає від народження. Оскільки псевдо новому підгебованому за старою традицією дає не сам вербувальник, а його безпосередній керівник, то лаґґнезька лялечка фігурувала у звітності як «ліліпутівська підстилка», що страшенно дратувало її безпосереднього керівника, нагадуючи про роки курсантського приниження. Напевно наш офіцер, вербуючи нову позаштатницю, не зміг об’єктивно оцінити її потенціалу і усвідомити, хто ж кого використовуватиме в своїх інтересах. Події наступні дали нам зрозуміти, що люди без моральних устоїв можуть бути значно небезпечнішими для контори, ніж тюхтії з удаваною совістю. Думка, як використовувати шльондру в оперативній роботі прийшла напрочуд швидко їй самій – принаймні так свідчив офіцер під час відомчого розслідування, хоча до виникнення позаштатної ситуації він же хизувався перед усіма своїм авторством. Щоб зрозуміти креативність ідеї, треба нагадати внутрішньополітичну ситуацію тих років. Правлячий тоді імператор всякими шляхами наближував до себе людей з освітою європейською і намагався вдосконалити суспільство на неприродній для бельнібарбійців лад. Однією з тих кампаній, що не могли не зазнати фіаско на теренах нашого континенту, стала так звана тотальна боротьба з корупцією, яка, в разі успішного її завершення могла зруйнувати фінансову систему держави. Так був оприлюднений височайший указ про покарання за хабарництво. Ми з тобою чітко знаємо, що на теренах імперії ніякої корупції не існує, а тим більше відсутні факти давання і отримання хабарів. Є усталена система економічних зносин між поважними людьми, з яких декотрі можуть перебувати на державній службі. Іноді трапляється, що не всі грошові потоки перетікають між означеними вище особами в рамках писаного законодавства, але павутиння фінансових зв’язків настільки крихке, що перерубання цих тонесеньких ниточок може спричинити системну економічну кризу. В решті решт, для країни головне, щоб ці високопосадовці і олігархи були справжніми патріотами імперії, а для спецслужб важливо не перервати грошові потоки, а контролювати їх, чим останні десятиліття фінансовий секретний відділ успішно займався. Отже проєвропейські вподобання імператора були всім учасникам цього ринку неначе кістка в горлі. Але існує чітке правило не обговорювати накази, тим більше імператорські, тому на деякий час завданням фінансового підрозділу стало з одного боку показове виявлення і публічне покарання хабарників – зазвичай дрібненьких чиновників – з іншого – збереження усталених зв’язків між потужними гравцями в галузі реальної економіки. Задля виконання останньої місії необхідно було визначити місця передачі грошей поза службових приміщень, оскільки в установах юрбилися особисті імператорські спостерігачі. Комусь із пари спало на думку, що кращого місця, ніж бордель для передачі великих грошових сум годі й шукати. Першим до дівчини заходить передавач грошей, за ним отримувач.Функцію службового кабінету виконує кімната в притоні, а повія водночас виступає касиркою і секретаркою, до того ж, у разі наявності чоловічої спроможності, обидва суб’єкти економічної діяльності можуть додатково отримати задоволення, а красуня – прибуток. Ніхто із офіційних імператорських спостерігачів не зазиратиме в ліжко – це теж наслідок європеїзаці їхнього менталітету. Грошові потоки тектимуть без перешкод як і раніше. Саме так і відбувалося протягом кількох місяців, і через ліжко цієї підстилки пройшли в буквальному значенні цього слова мільйони, аж поки прикрий випадок не зіпсував картину ідилії. Один із бойових генералів вирішив оплатити картярський борг саме грошима, отриманими в описаний вище спосіб. На біду той, кому він віддавав асигнації, був високим чиновником імперського центробанку і особисто брав участь у створенні нового дизайну купюр великого номіналу. Цей професіонал міг легко відрізнити справжні банкноти від підробок, а оскільки за посадою і походженням був не нижчим від генерала-боржника, одразу зчинив страшенний галас, не бажаючи приймати фальшивки. Потім було службове розслідування, експертиза, яка встановила факт підробки, також фальшивки було виявлено у кількох вищих офіцерів міністерства оборони, міністрів цивільних відомств, декількох губернаторів, навіть одного із заступників директора фінансового секретного відділу. Ледве вдалося забалакати гучний скандал в пресі. До речі, всіх фактів підміни слідство встановити не спромоглося, а оскільки підробні купюри мали високу якість, то не виключено, що деякі з них досі блукають імперією. Цікаво, що лаґґнезька кралечка хутко зникла зі свого закладу в той самий день, коли було віддано наказ про її арешт,і, хоча була оголошена у всеімперський розшук, всі спроби її затримати виявилися марними. Її ж куратора тимчасово взяли під домашній арешт. Директор фінансового відділу, чоловік, як я вже зазначав, дуже інтелігентний і культурний, після оголошення результатів розслідування можливо вперше за все своє тривале життя використав у спілкуванні з підлеглими ненормативну лексику, сказавши на адресу висуванця таке:
«Щоб я цього п...ёниша відтепер за милю близько грошей не бачив».
Лише правило, згідно якого не буває колишніх співробітників спецслужб та ще зв’язки й гроші його батька і слава людини, яка вигадала не лише назву нового виду страти, а і самий процес, допомогли йому залишитися в лавах Таємної поліції. Тепер він працює в архіві департаменту зовнішньої розвідки, захистив дисертацію на тему «Відсутність необхідності для резидента розвідки вивчати мову країни перебування», отримує військові звання згідно з вислугою років, проте навіть з шостої спроби не спромігся здати тест інтелектуальних здібностей на чин полковника.
З тієї пори минуло років із вісім, коли до Логадо з приватним візитом завітав чоловік, який наразі є губернатором острова, а тоді ще – запеклий опозиціонер, єдиним проханням якого було припинення кримінальної справи проти його молодої дружини. Тільки-но побачивши фотографічну картку молодиці, слідчий впізнав нашу зниклу з кругленькою сумою невідомого номіналу підстилку. Звісно, ім’я в неї було вже інше, та ще й колір волосся змінився. Це виправдовує вади розшукової імперської служби: адже всім відділкам було розіслане орієнтування на брюнетку, в той час, коли спритниця була вже білявкою. Щойно одружений був настільки благородним, що брав на себе зобов’язання сплати всіх збитків, включно із моральними, які заявлятиме бельнібарбійська сторона, а в разі нестачі власних коштів щиро клявся виплатити різницю із автономного бюджету після приходу його партії до влади. Мушу спростувати деякі необґрунтовані заяви, що ця парочка була нав’язана острів’янам Таємною поліцією. В нашому відомстві тоді навіть виникла внутрішня дискусія, чи варто ставити на щойно зліплену партію, чи може краще було б ув’язнити колишню агентку, яка, безперечно, і була головною рушійною силою нового політичного утворення. Ще тоді, як вона зникла із силою - силенною грошей, більшість аналітиків запевняли: ця дама створена з такої субстанції, що неодмінно десь спливе на поверхню, ніхто лише не наважувався прогнозувати, що так високо. Жінок такої вдачі мій покійний вчитель називав «богомоловою вдовицею»: всім відомо, що самиця цієї комахи пожирає живого ще самця під час спарювання. Оскільки світ людей часом менш жорстокий, ніж світ комах, жінки такого ґатунку просто висмоктують із партнера те, що їм треба, зазвичай залишаючи тіло животіти. Така персона може за кілька років, а може й місяців, зробити політичний трупом вдалого політика, або банкрутом успішного мільйонера – все залежить від того, що на конкретний момент часу їй потрібно. Ніхто не мав сумнівів, що навіть без підтримки з боку імперії, а лише за її мовчазної згоди, партія того типу, що панували тоді в більшості країн Європи, прийде до влади. Із того ж європейського досвіду було зроблено прогноз, що, досягнувши певних меж, очільники країни намагатимуться вийти з-під контролю імперських хазяїв. Проте, окрім бажання багатьох посадовців повернути втрачені через власну телепкуватість гроші, була ще одна причина пристати на пропозицію майбутнього губернатора: дружину свою він до Логадо того разу не привіз, і, навіть якби сам був ув’язнений, її б імперії не видав через сильні почуття. Де і в якому обличчі з’явилась би вона і скільки бід накоїла наступного разу – невідомо, а надаючи протекцію її чоловікові можна було локалізувати таку непересічну особистість на відстані від столиці імперії. Адже такі персоналії в історії нагадують цунамі або торнадо: дуже цікаво спостерігати їх із відстані, але боронь боже, щоб твій будинок опинився в епіцентрі їхньої бурхливої діяльності, острів же Лаґґнеґґ імперія могла собі дозволити призначити місцем для соціально-сейсмічних лих, оскільки його анітрішечки не шкода. Зважаючи на всі наведені вище аргументи, до спритної потаскухи застосували норму закону про зменшення терміну давності на підставі того, що вона, мовляв, хабарів офіцерам міністерства оборони не давала, а лише передавала.
В ці часи ти спостерігаєш саме ту фазу життєвого циклу політичного утворення, коли його очільники намагаються отримати більшу свободу від своїх колишніх благодійників(тобто покровителів з метрополії), а можливо навіть взагалі звільнитися від їхнього впливу. До речі, заміна протоколу процедури зустрічі губернатора острова з Сонцесяйною особою, чим так пишаються чимошисти, до становлення національної гідності острів’ян не має ніякого стосунку. Сталося це на самому початку їхнього правління саме за нашої ініціативи і пов’язано було з наступними подіями: їхня так звана революція співпала в часі зі сходженням на престол теперішнього нашого Сонцесяйного монарха. Із придворних чуток ти мабуть знаєш, що тяжка хвороба, яку для всіх вірнопідданих ретельно маскують під напади епілепсії, є нічим іншим, як проявами тяжкої наркотичної залежності божественної особи. Працювати з наркозалежним імператором хоча і складно, але набагато простіше, ніж з завжди тверезим насаджувачем європейської культури. Процедура ж вилизування імператорського чобота, що відточувалася десятиліттями, згідно протоколу повинна була тривати щонайменше із півгодини, а стільки часу поспіль наша величність просто не змогла б рівно встояти на одному місці. Тому Департаментом з питань убратервлення була нашвидкуруч розроблена нова протокольна процедура на заміну старої, майже середньовічної, що давно вже перестала підкреслювати велич імперії, а слугувала лише способом недитячого самозадоволення місцевих колаборантів. На прохання лаґґнезької сторони імперія ніяк не реагує на вихваляння новонароблених острівних патріотів про нібито перемогу на дипломатичному фронті, тим більше, що ми з тобою знаємо: ніякої дипломатії між метрополією і колонією не може бути в природі. Враховуючи той самий досвід країн зовнішнього світу, можу тебе запевнити, що їм якщо і вдасться повністю вийти з-під контролю імперії то лише за кілька років(або навіть місяців) до дня загибелі режиму. В твоїх листах я відчуваю погано приховану неневість до тієї особи, що правляча нині партія називає душою і серцем нації. Мушу зізнатися, що таке твоє ставлення до лаґґнезької красуні мене, як не дивно, заспокоює. От якби ти нею захоплювався і вважав втіленням чогось божественного , у мене виникли б підстави занепокоїтися твоїм душевним здоров’ям. Наразі я тобі порадив би вгамувати свої почуття... співчуваючи їй. Це не обмовка старого дурня, бо її життя справді варте співчуття. Протягом всього свого свідомого перебування на цьому світі, вона прагнула досягнути єдиної мети – бути першою. Лише і саме для цього їй були потрібні і гроші, і влада, і любов, і мудрість, і підступність, і ницість. Пройшовши такий тяжкий і трагічний, насамперед для своїх опонентів, шлях, мети своєї ця жіночка все ж таки не досягла: як і в борделі, коли її обирали другою, вона в політичній ієрархії не перша і ніколи такою не буде. Офіційного статусу, що надавав би їй абсолютну владу вона не має, у назві партії її ім’я назавжди друге, я вже не кажу про велику кількість підгебованої мерзоти різних чинів і рангів, що контролює діяльність не тільки вінценосного подружжя, а й всієї партійної верхівки – в таких випадках кажуть, що хвіст мотиля собакою. Те, що ти, перебуваючи найстаршим офіцерським чином Таємної поліції на острові, не знаєш всієї мережі наших позаштатних працівників в автономії, ні в якому разі не говорить про твою необізнаність і профнепридатність, а лише підкреслює профеcійність організації нашої слижби на підконтрольній території. Твої обов’язки більш представницькі, ніж організаційні, і про це ти не повинен забувати.
Можливо тебе дивує моє зневажливе ставлення до нашої агентури. Це пов’язано із особистим моїм досвідом і можливо занадто емоційне. Ти не тільки є представником дуже шанованого роду, але й маєш неабияку протекцію, мені ж довелось розпочинати кар’єру із керування виправною колонією, тож я обізнаний у методах роботи з тими прошарками населення імперії, які набагато нижчі за нас в усьому. У місцях позбавлення волі існує система, що координує співпрацю частини кримінальної спільноти з охороною закритого закладу. Зазвичай йдеться про людей з невисоким статусом серед ув’язнених, які є доушниками спеціального підрозділу служби охорони, але не виключена співпраця з представниками влади і найвищих в ієрархії бандитів. Огидніших за тих падлюк годі й уявити: таке завербоване створіння може лискаючи п’яти(без всяких метафор) старшому над собою в ієрархії, водночас готувати проти нього найпідліший підступ, використовуючи як ресурс тих дізнавачів, на яких працює, так і рівних собі кримінальників. Що ж до тих своїх співкамерників, які належать до низших прошарків ув’язненої спільноти, то їхні життя взагалі вважаються вартими лише пилу. Жодних сумнівів, що стукач більш за всіх інших засуджених ненавидить тюремне керівництво і перший голіруч видряпав би очі і вирвав серце будь-кому з охорони – лише суттєва нерівність запобігає непоправному. Той зиск, що отримують дізнавачі від співпраці з освідомлювачами може бути неоціненним, але ніколи наймолодший унтер-офіцер охорони не ставитиме себе нарівно з найвищим із кримінальної спільноти. Поспільство, яке мешкає за ґратами, жиє своїм життям, в яке охоронці не втручаються, оскільки не вбачають в ув’язнених рівних собі створінь. Так з давніх-давен повелося, що острів, на якому ти несеш свою службу, вважається серед всіх громадян титульної імперської нації, а серед спецслужбовців і поготів, однією великою зоною для утримання злочинців – якщо ти бодай трохи вивчав історію цієї занедбаної богами території, ти зрозумієш, про що йдеться. Байдуже, що місцеві горлопани, роздираючи на грудях сорочки, присягаються в безмежній любові до імперії і Сонцесяйної особи – для нас вони залишаються створіннями другого ґатунку. Наш Великий імператор, порівнюючи цю категорію населення із козлами, на мою думку прикро образив цих красивих благородних тварин – істоти ці швидше схожі на тих зміюк, що ми вирощуємо і запускаємо в поля для боротьби із гризунами: те, що такі істоти потрібні імперії, не позбавляє відчуття огиди перед мерзенними створіннями. Ти мабуть знаєш, що підлеглі улесливо називають мене вірним левом імперії, а позаочі кличуть вірним собакою. Я згоден бути і одним і другим, єдине, до чого я не можу себе примусити – це мати за рівних собі повзучих гадів.
Можливо, я вже набрид тобі своїми настановами та повчаннями, але повір, любий мій небоже, це лише тому, що дуже переймаюся твоєю долею і люблю тебе, як сина, якого ніколи не мав. Я був би тобі дуже вдячним, якби під час своєї чергової відпустки, відвідуючи логадійський маєток своїх батьків, ти хоча б на один вечір завітав до мене. Я ж обіцяю тобі не надокучати промовами, лише дуже кортить повихвалятися своєю новою бібліотекою, якщо ж ти віднайдеш два-три дні, щоб порибалити зі мною на нашому ставку, як було в дні твого дитинства, твій старий дядько буде настільки щасливим, що зможе невдовзі і почити у спокої.
Ще раз прошу вибачення за сентиментальність, на яку починають хворіти із віком всі старі люди, що ж до справ службових, то тут я вже проявив зависоку м’якість, не давши законного ходу твоєму рапорту.
Сподіваюсь на скоре побачення.
Твій люблячий дядько *****
м.Логадо
..**....року.»
Очільник Таємної імперської служби мав рацію щодо згасання збиралізму, не передбачав лише, що станеться це напрочуд швидко. Початком занепаду режиму деякі, на мою думку упереджені, дослідники вважають трагічну передчасну смерть дружини Великого Провідника, душі і серця нації, красуні Мо. Померла вона від невиліковної навіть за сучасних умов хвороби, маючи від народження всього лише тридцять три роки (принаймні так свідчили метричні записи, які були поновлені в рідному її селищі за словами свідків). Похорон зібрав люду не менше, ніж колишня революція, урочиста його частина відбувалася на тому самому майдані. Зазнавши особистої трагедії, Великий Провідник, очільник правлячої партії і всього острова, який і до цього не дуже переймався справами державними, зовсім їх полишив. Всі дні він проводив в родинному пантеоні, ні з ким не розмовляючи, не реагуючи взагалі ні на що, а лише обіймаючи ту частину мармурової плити, під якою, за його розрахунками, повинні були спочивати ноги його коханої.
Кілька разів роздача грошової милостині на початку місяця закінчувалась масовою бійкою через нестачу грошей для представників тих професій, що були запрошені на майдан. Спроба друкувати більшу кількість купюр скінчилась стрімким дорожчанням насамперед продуктів харчування на ринках, а введення фіксованого цінового максимуму призвело до загального дефіциту практично всіх товарів, занепаду легальної торгівлі і процвітання підпільної, яку важко було оподаткувати. Поліція, отримуючи як зарплатню грошові знаки, які дешевшали мало не щогодини, не була вже настільки вірною своєму високоідейному керівникові. В сільській місцевості хоча і продовжували свою бурхливу діяльність ахтімали, випадки підтоплення жирку в прямому сенсі навіть почастішали, але зиску від цього майже не відчувалося: селяни, знаючи, що продукт їхньої праці все одно відберуть задарма, підступно перестали засівати великі площі угідь.
Але найвищі прошарки суспільства підштовхнув до рішучих дій так званий «випадок на ловах», для роз’яснення сутності якого треба розповісти про одну із норм місцевого укладу життя. Холопські лови – це традиція, започаткована на острові новим панством майже одразу після убратервлення. Отримавши від імператора право розпоряджатися простолюдними автохтонами, як власністю, та ще перейнявши від прийд і хні способи розважатися, молодики із вищих раз на кілька місяців кіньми виїжджали в поле – зазвичай туди, де містились наділи черні – і, обравши великий гурт поселян, починали гнати їх, наче сайгаків на полюванні. Найспритніші та наймолодші із обраних жертв мали бодай якийсь шанс втекти – ціною врятованого життя в такому випадку була вщент витоптана кіньми оброблена ділянка. Ті ж, кого вловили, попадали у повне розпорядження високородних недолюдків: їх могли на смерть забити батогами, роздерти навпіл, прив’язавши одночасно до двох коней, жінок ґвалтували із нелюдськими збоченнями, а їхніх чоловіків примушували на це дивитися. Особливо шляхетним паничам подобалося катувати дітей перед очі їхніх батьків. У далекому вісімнадцятому за європейським обчисленням столітті для нового панства існувало лишень єдине обмеження: все це благородний чоловік міг коїти тільки в межах свого маєтку і з селянами, що належали йому особисто на правах приватної власності. Згодом мода майже зійшла нанівець, та спричинене це було не гуманізмом, а звичайним прагматизмом хазяїв життя: погань – це для вищих майно, а псувати власне майно не є ознакою ефективного господаря. Проте вчиняти холопські лови у власному маєтку не було чимось протизаконним навіть у столітті двадцятому – заборонити це було так саме неможливо, як табуювати право першої ночі серед гуманізованого європейського дворянства в епоху Просвітництва. На острові дотепер існує практика роздільного покарання: на вирок за скоєння вбивства впливає те, хто є вбивця, а хто жертва від народження. Селянин за вбивство одного з касти вищих неодмінно отримає вищу міру покарання, в той час як вищий достойник за вбивство навіть кількох представників погані і тепер може відбутися умовним терміном. В країнах зовнішнього світу це можливо лише за корупційними схемами, на острові ж такий порядок уконституцієний. Повертаючись до часів падіння чимошистьського режиму, слід зазначити, що тоді чергові холопські лови влаштував в своїй латифундії очільник партійної організації однієї з периферій. Науково-технічний прогрес спричинив заміну коней автівками та мотоциклами. Вбили тоді люду небагато. До того ж на політраді партії високий функціонер запевняв, що вчинив це не для власного задоволення, а випробовував разом із товаришами новітню на ті часи зброю сороказарядну механічну пістолю, подаровану західноєвропейськими побратимами, а отже активіст діяв на користь батьківщині, плануючи в майбутньому озброїти її поліцейські підрозділи. Ще на свій захист посадовець нагадував, що завжди добросовісно сплачував встановлені податки в партійну касу, навіть більше, ніж вимагало законодавство – сорок відсотків замість встановлених тридцяти двох. Для уникнення покарання на той час достатньо було внести грошову заставу із вимогою до судді відправити діло на дослідування(ця процедура називалася «зарядити суддю»), і якщо термін повторного слідства перевищував максимально можливий термін покарання за таку провину, підсудного не брали під варту, а зі спливом означеного терміну часу підсудний звільнявся з під слідства із автоматичним погашенням судимості. Така можливість існувала тільки якщо підсудний був з вищого роду, а жертва – із нижчої погані. В цьому випадку всі передумови начебто сприяли рішенню на користь партійця: в його приналежності до вищих істот не було жодного сумніву, його прапрадід особисто рвав собі ніздрі, щоб зберегти за нащадками маєток, предки жертв були споконвіку селянами. Проте анонімні недоброзичливці віднайшли лаз у законодавстві, надавши беззаперечні докази того, що за тридцять років до описаних подій поле, на якому відбувалися «холопські лови», було віддано на дев’яноста дев’ять років в оренду і теж високородій особі, а отже на даний час не могло вважатися беззаперечною власністю відловлювача. Щоб уникнути правової колізії, партієць мав відшкодувати орендареві велику суму неустойки, якої наразі не мав і звернувся за матеріальною допомогою або милостинею до партійної каси. Місцеві партійні осередки вже кілька років поспіль вільних коштів не бачили, прийняти ж політичне рішення задля врятування однопартійця центральний провід не наважився. Після описаних подій активіста було взято під варту за постановою периферійного суду – відсутність контролю над ним вже була недобрим знаком для владної партії. Вирок суду був не дуже жорстким – п’ятнадцять місяців позбавлення волі, але сам прецедент ув’язнення вищого за смерть людей із найнижчої погані неабияк налякав всю верхівку кланів. Партія, до того ж правляча, яка згідно укладеної угоди повинна була перейматися інтересами своїх високодостойних членів, кинула вірного слугу напризволяще, і причиною тому були не якісь розбіжності в політичних поглядах, а банальне жмикрутство. Саме тому домовитися з очільниками майже всіх державних установ про усунення від влади партійної верхівки було не дуже важко. Всі занадто вперті чимошисти, що на компроміс не пішли б в жодному разі, були заарештовані, або вчинили суїцид в одну ніч. Колишнього Великого Провідника було взято під варту, і як офіцера імперської Таємної поліції вислано до Логадо, де він до своєї смерті працював писарчуком в земельному департаменті, замінивши на цій посаді колись розбагаченого ним олігарха – той із почестями повернувся на острів. Хвацького міністра-розкуркульника було запроторено до в’язниці, де він вкоротив собі віку у досить екстравагантний спосіб, підвісивши самого себе до стелі за власні геніталії, при чому зробив він це з другої спроби – першого разу мотузка обірвалася. Суспільство дійшло думки щодо цього достойника, що своєю смертю він довів справедливість своїх же наукових досліджень: якщо один сильний чоловік може застрелитися з другої кулі, то чому б іншій не слабшій людині не повіситися із другої мотузки.
Кульмінацією перевороту стала наруга над могилою колись найвпливовішої жінки острова красуні Мо. Противники правлячої партії, яких, згідно з даними опійних опитувань не меншало з роками, увірвалися до пантеону, що стояв кілька днів поспіль без охорони, і відкопали із землі домовину з мертвим тілом. Те, що вони побачили, змусило їх жахнутися. Ще за кілька місяців до того на очах у всієї країни в труну поклали молоду жінку, якій згідно паспортних даних йшов був тридцять четвертий рік, тепер же там лежала бабця, щонайменше вдвічі старша за віком. Волосся її було зовсім білим, навіть при корінцях, але наразі вже від сивини. Навіть найзапекліші античимошисти не наважилися доторкнутися до тіла, яке ще хвилину тому мріяли голіруч роздерти і розкидати дрібні шматочки містом. Експертиза довела, що тіло належить саме тій жінці, яку добре знала і наполовину любила, наполовину ненавиділа вся країна. На шпальтах преси з’явилися припущення, що мовляв звичка багатих, особливо жінок, зменшувати собі вік у документах, вкупі з недорозвиненою на тоді пластичною хірургією, можуть пояснити метаморфозу, але така версія була майже одразу відкинута як надміру банальна. В суспільстві відтоді і дотепер панують два більш реалістичні, хоча і контраверсійні пояснення подій. Прихильники чимошистів щиро вважають, що кляті протинаси, яких вистачало навіть серед верхівки владної партії, підступно приспали серце лаґґнезької нації так, що навіть лікарі стали вважати її мертвою. Прокинувшись за кілька днів всередині міцної домовини, вона настільки перейнялася важкою долею країни, яку нікому буде вести до нових перемог, що з неймовірної туги одразу постаріла, посивіла й померла.
Інша точка зору ґрунтувалася на тому, що жіночка була за життя відьмою, а всі знають, що надприродні здібності відьом надаються їм нечистою силою взамін їхньої ж молодості, отже дружина очільника автономії померла саме в той час, коли продала темним силам останню хвилину свого життя.
Щоб не спричиняти розбрату серед населення, тіло колишньої красуні було із збереженням обрядових процедур спалено і попіл розвіяли над океаном.
Весь період перебування чимошистів при владі в офіційному зручнику описаний у кілька абзаців, визначається як спроба побудови утопічного суспільства із деякими перегинами на місцях. Майже половина населення острова і тепер вважають тодішній курс вірним, дуже схвально оцінюють роздачу грошової милостині та безоплатного житла і звинувачують партійне керівництво лишень у недостатній наполегливості у втіленні в життя ідей вищої справедливості. Цікавий факт: із двох тисяч опитаних респондентів віком до двадцяти років дев’яносто відсотків впевнені, що термін «зацькувати лизунами» походить із науки сексології і означає «довести сексуального партнера до вершини насолоди шляхом застосування самих лише оральних пестощів».
