Ортодокси з парламентської комісії наполягали на затвердженні старого реєстру законотворців, опозиційні ж лідери запропонували провести тут же вночі нове голосування за складений вже ними список депутатів. Такого нахабства владні представники не очікували і наказали вискочкам іти геть і розвести по домівках «звезений ними невідомо звідки гурт», погрожуючи застосувати проти натовпу поліцейські загони, самого ж очільника заколотників охороні наказано було заарештувати. Це було великою помилкою, яка ґрунтувалась на хибному оцінюванні владою ступеню свого впливу на ситуацію, що склалася в столиці. По-перше, чимошистами заздалегідь була проведена роз’яснювальна робота з високими поліцейськими чинами, яким було запропоновано «в жодному разі не порушувати даної присяги, проте не квапитися виконувати накази, які потім можуть визнати злочинними». Та якби вірні діючому уряду підрозділи навіть вийшли на захист парламенту, на майдані вже згуртувалися більш десяти тисяч народу, і охоронці правопорядку не уявляли собі, як можна навіть ладнати з таким сонмищем, тим більше ним правити. Опозиційні ж лідери навпаки знали секрети керування великим скопиченням люду, особливо якщо мета дуже близька і зрозуміла, арешт шанованого пани Чи ще підсилив лють майданного зібрання і конкретизував мету. Отже, тієї ж ночі натовп увірвався в будівлю старого парламенту, де розмістились кількасот очільників масового заходу, інші ж тисячі прийдешнього люду отаборилися просто на майдані. Треба відзначити, що пересічні мешканці столиці не мали звички втручатися в з’ясування стосунків між владними паничами, проте більш симпатизували опозиціонерам – занадто вже привабливими здавалися обіцянки справедливого перерозподілу майна і фінансів, який у прокламаціях протягом кількох років розповсюджували активісти партії, чинна ж влада нікому нічого безкоштовно не давала і навіть не обіцяла.
Не на жарт переляканий натовпу губернатор - розпорядник ще більше боявся гніву бельнібарбійського імператора, довіри якого не виправдав. В оточенні небагатьох високопосадовців, які залишилися йому вірними, виникла ідея будь що очистити Трілдогдріб від непроханців. І, коли вже поліція при цьому не стала в нагоді, формальний очільник протекторату звернувся до способу, що ним користувалися в різні часи багато правителів, владне крісло під якими починало розхитуватись: він наказав випустити з місць позбавлення волі злочинців, ґрунтуючись на тому, що кримінальники завжди недолюблюють політичних, а отже їм нагодиться можливість не тільки не досиджувати терміну, а ще й надавати стусанів зарозумілим вискочкам. В день наступний за скликанням Чорного парламенту величезна колона карних злочинців без будь-якого конвою розпочала піший марш дорогою в напрямку столиці. Цих шибайголів загал чимошистських очільників побоювався найбільше, проте тут проявилися сміливість і харизматичність дружини партійного лідера. Слід зауважити, що красуня Мо і до того була мало не найпотужнішою рушійною силою заколоту, який блискавично перетворився на переворот або революцію: вона брала участь у всіх тоді ще таємних сходах прибічників великої ідеї боротьби за справедливість, мала розмови з тими посадовцями, які своєю впертістю могли завадити здійсненню наміру заколотників – після таких розмов сановники або переходили на бік опозиціонерів, або невдовзі з ними траплялася трагічна несподіванка, і їх з почестями ховали. Революційної ночі вона оперативно пересувалася рикшею центральними районами столиці, тягаючи за собою на мотузці трьох попів від різних храмів, зичні голоси яких, немов гучномовці, скликали пересічний люд приєднатися до прояву народної люті. Вона перша видерлася на імпровізовану трибуну перед оточеним парламентом із закликом самотужки звільнити заарештованого злочинною владою народного лідера – свого чоловіка. Апофеозом її революційної діяльності стала мить, коли тендітна жіночка вийшла перед юрбою здоровезних бевзів і за кілька хвилин розмови переконала їх пристати до тимчасових мешканців майдану. І, хоча політичні супротивники наводили беззаперечні докази попередніх перемовин з кримінальними авторитетами ще в тюрмах і колоніях, ефект від такого масового переагітування не ставав меншим, особливо в очах прибічників. Історія визнає, що ця доленосна зустріч започаткувала в країні суспільний інститут кримінального висуванства. Величезна на всю стіну картина олією «Красуня Мо навертає крисуванців» дотепер прикрашає хол головного художнього музею столиці і є шедевром монументального живопису.
На третій день протистояння номінальна вже на той час влада вирішила піти на поступки і розпочала перемовини з революціонерами за посередництва Таємного Радника і ще кількох офіцерів імперської Таємної Поліції, які терміново прибули на острів. Політичний компроміс полягав у наступному: повноваження старого складу парламенту подовжувалися, проте не на десять, а на п’ять років, посаду ж губернатора-розпорядника без обговорення посідав лідер революціонерів Чи Ши. Це дало дослідникам підстави казати, що майданний переворот був здійснений не з метою відновлення реальних результатів волевиявлення, а лише задля приведення до влади певних осіб. Але дослідження були здійснені лише за кілька десятиліть, коли чимошисти перестали вже бути владною партією. Тоді ж, після перевороту або революції(історики, заангажовані різними політичними силами, дотепер не можуть зійтися на єдиній назві тих подій), ніхто не переймався питанням, чи є послідовність у вимогах та діях заколотників, тим більше нікого не здивувало зосередження всіх повноважень в руках очільника тепер вже владної партії. Дружина ж його весь час його правління перебувала поруч, і за даними деяких дослідників, мала такий вплив на свого чоловіка і високопосадовців в його оточенні, що фактично керувала територією до своєї несподіваної передчасної смерті. Невеличка проблема виникла з розташуванням законодавчого органу: перебування великих мас погані в стінах старої будівлі багато депутатів, що були з вищих родів, вважали наругою і майже святотатством, відмовляючись заходити в зачумлений зал засідань, до того ж там дійсно було переламано чимало меблів та аксесуарів і дуже смерділо. Тому Парламент оперативно був переведений до найближчої і близької за розміром будівлі – так припало, що то була щойно збудована і ще не використана за призначенням споруда для масових театральних та циркових видовищ. Панотці правильного патріархату висвятили нову будівлю, а полотняний купол згодом замінили на кришталевий, тож законодавча діяльність досі твориться в цирку, старий же парламент чимошисти забрали під свій центральний провід.
Деякі незручності були у нової влади з розвезенням майданників і крисуванців по домівках. Спочатку спробували видати кожному з них проїзні кошти, проте та частина революціонерів, яким їхати не було куди, брали гроші, а на ранок з’являлися вже без них але з тяжким перегаром на місце буремних подій і, показуючи всім посвідчення учасника революції, вимагали продовження свята демократії. Через місяць такого існування було схвалено поселити героїв у віддалених на той час районах столиці(тепер це в межах другого кільця) на квартирування до місцевих помешканців. Рішення таке було справедливим для всіх, окрім самих квартирних хазяїв, проте їхньої думки ніхто не питався, коли треба було забезпечити необхідним героїв революції. До речі, гасла «Справедливість понад законність» чимошисти не зреклися і при владі і першим указом нового губернатора-розпорядника було обнуління всіх несправедливих боргів, що виникли внаслідок бурхливого розвитку дикого капіталізму. Цілком зрозуміло, що в такій країні, як Лаґґнеґґ, жоден представник погані в будь-які часи не наважився б оскаржувати свої борги перед вищими, навіть борги несправедливі. Проте право таке всі прошарки суспільства отримали, і хто не спромігся це право реалізувати – то вже не провина влади. В той же час ті з вищих, хто мав велику заборгованість перед банками, продавцями автівок, ювелірними салонами, бакалійниками а також перед челяддю по заробітній платні часу не гаяли і вийшли зі своєї фінансової скрути з честю і гідністю, їхні ж контрагенти переклали недоотримані кошти на бідніших своїх клієнтів – всі, окрім прислуги, яка не спромоглася знайти слабшого за себе суб’єкта економічних стосунків в своєму оточенні. Вагомим внеском в розвиток суспільства стало скасування народним урядом смертної кари, і хоча стосувався закон лише вищих і найродовитіших з владної погані – це без сумніву був крок вперед в суспільних відношеннях. Обіцянку не стягувати з бідолашних домовласників комірного спробували виконати, підселивши бідніших людей в підцентровані на той час райони столиці і інших великих міст. Біднота повинна була за право проживання в привілейованих районах безкоштовно виконувати обов’язки обслуги. Та, з невідомого дива, всі підселенці були середньої і низової ланки партійними функціонерами, і копітка партійна праця на благо батьківщини не залишала цьому поважному людові часу розпорошуватися на побутові дрібниці. Відтак колишні власники окремого(а відтепер комунального) житла замість безкоштовної прислуги отримали новоспечених господарів. Цілком зрозуміло, ущільнення обійшло апартаменти вищих.
Перші чотири роки володарювання справедливої партії чимошистів більш не відзначилися нічим революційним, окрім постійної пропогандистьскої роботи, що її виконували державні люди, агітуючи повсякчас за правлячу партію і наголошуючи на геніальності нового лідера і особливо його дружини. Перечитавши кількадесят публічних виступів державників різного рівня, я вже почав був сумніватися в розумових здібностях владної пари, аж так це скидалося на тамування комплексу відсталості інтелекту. Адже всім давно відомо: чим більша частина королівської дупи проблискує крізь мантію, тим гучніше нахвалюють царедворці його нове розкішне вбрання. Все роз’яснив секретний документ, виданий політрадою партії, де регламентувалася кількість схвальних відгуків про вождя і його супутницю, наприклад протягом промови згадувань про їхню геніальність повинно було з’явитися не менш п’яти – і це лише задля створення сприятливої суспільної думки і покращання іміджу. Вінценосне подружжя щодня здійснювало пішу прогулянку центром столиці, нарочито підкреслюючи свою демократичність, також демонструючи тим із городян, кого пропускала поліція, скромність свого вбрання. Таким чином владна партія готувалася зустріти скликання позачергового Чорного парламенту і забезпечити собі всенародну любов – адже кому, як не чимошистам було знати, як важливо заручитися підтримкою суспільної думки в демократичній державі. Та щоб бути впевненими в результатах виборів, потрібно точно знати і контролювати думку кожного громадянина. Соціологічні опитування в державах такого типу нічого не варті, бо наперед покажуть стовідсотковий рейтинг влади, і це лише через боягузливість респондентів. Тортури, що їх був пропонував автор «Правдивої книги» теж не дають об’єктивної інформації, а лише ту, яку бажає отримати кат. І лише в стані сп’яніння – алкогольного або наркотичного – людина розв’язує язика і меле те, що в тверезому стані думає. Тому секретний відділок поліції почав провадити так звані опійні опитування. Полягали вони в наступному: в курильнях або в шинках філером обирався чоловік, який під впливом наркотичних речовин чи то алкоголю вже починав був втрачати над собою контроль, але ще міг промовляти фрази і коротенько відповідати на запитання. З таким зав’язувалася дружня розмова, в якій ніби ненавмисно заходилося про ставлення напівсвідомого респондента до влади взагалі, до владного подружжя, до правлячої та опозиційної партій і ще багато запитань, що їх загалом можна охарактеризувати як провокаційні. З опійних опитувань більш ніж трьох тисяч людей в різних віддалинах острова і в столиці представники правлячої партії отримали не надто втішну для себе інформацію. Всі посполиті, кому пощастило спілкуватися таким чином з людьми державної служби, сходилися в одному: діла політичні їх зовсім на обходять, тих же що перебувають при владі, порівнювали вони з собачими зграями, що і в ті часи можна було зустріти в містах і передмістях: можна вподобати якогось пса чи суку, а можливо і весь гурт, можна їх підгодовувати, закладатися на чиюсь перемогу з іншими людьми в разі виникнення собачої сварки, але боронь боже втручатися в їхню міжсобійку: обидві особні або навіть зграї накинуться на тебе з тим, щоб загризти на смерть. Політична пасивність суспільства була єдиним, що на той час об’єднувало націю. Проте як спостерігачі процесів, що кояться, пересічний люд був активний, неначе вболівальники на стадіоні, при чому розкол був приблизно навпіл. Половина від загальної кількості опитаних дійсно були в захваті від діючої влади, особливо від дружини партійного лідера, вважаючи її не тільки красунею і мужньою жінкою, а єдиним гідним любові об’єктом на всьому острові. Представники ж іншої половини опитаного люду самого очільника протекторату мали за нічого не вартого підкаблучника, його ж половину відверто ненавиділи, називаючи фарбованою курвою, логадійською підстилкою, підгебованою паскудою та ще багатьма такими словами, що я навіть не ризикнув би довести їх до шановних читачів друком. Кажуть, що саме факт неповаги до дружини найбільш за все спонукав партійного лідера до дій дуже рішучих і за висновками частини істориків не завжди адекватних і вже точно аж ніяк не людських. Всі дослідники сходяться на тому, що саме після першого опійного опитування скінчився той період, що його називають романтичним, або м’яким чимошизмом і розпочався період соціал-збиралізму: вся нація повинна була згуртуватися під проводом своїх лідерів навколо правлячої партії заради здійснення віковічної мрії всіх народів світу – отримання рабських вольностей. Досвід показав, що без заходів жорстких вони недосяжні. У зверненні до нації партія розкрила очі нетямущому народові, що для повної перемоги великих ідей недостатньо одномоментно здійснити переворот, навіть такий блискавичний, який вдався кілька років тому чимошистам. Омріяні вольності треба виборювати щодня і щогодини, тому нова партійна стратегія отримала назву перманентної боротьби за справедливість, остання ж полягає в наданні рабських вольностей кожному гідному громадянину республіки. Боротьба за справедливість буде тим жорсткіша, чим ближче населення до мети, і це було обумовлено, як запевняв партійний лідер, наявністю серед острів’ян невдоволених соціальним переустроєм країни, так званих протинасів, які, не розуміючи історичного моменту і твердої партійної лінії, в усякий спосіб намагаються стати на перешкоді суцільному пануванню історичної справедливості і насмілюються вимагати у людей достойних оплати спожитих гідниками товарів чи послуг. У промові, як і в жодному документі, оприлюдненому по тому, не було дано ані соціального, ані політичного портрета як самого протинаса, так і людини гідної, яка повинна споживати всі надбання цивілізації безоплатно, одна лише цифра фігурує в тогочасній пропаганді: протинасів в суспільстві рівно половина від кількості політично і суспільно активного населення. На запитання надокучливих репортерів очільник партії відповів коротко: «Хто в цій країні проти нас – вирішуватиме наш ідеологічний провід». Супротивники чимошистів вже після переходу останніх в опозицію пов’язували роздвоєну селекцію громадян з результатами опійних опитувань, які, до речі протягом всього наступного десятиріччя(тобто панування чимошистьської партії), провадились щороку і свідчили про незмінність суспільної думки, хоча всі тверезі волевиявлення показували одностайну підтримку всім народом ідей вищої справедливості. Деякі недоброзичливці з числа політичних супротивників, відкидаючи новаторство ідеології збиралізму, намагаються довести, що чимошисти просто використали давнішню ідею бельнібарбійських політастрологів, розширивши реєстр привладненої погані в сучасному для них вигляді із десяти до п’ятдесяти відсотків. Але більшість дослідників вбачає геніальність партійних ідеологів саме в тому, що відтепер ніхто з посполитого люду чітко не знав, чи належить він до люду гідного і має отримувати те, чого прагне (а прагнули на той час гідники не платити за те, що спожили), чи прошарку протинасів, який повинен забезпечувати гідним членам суспільства рабські вольності. Збереження інтриги надавало кожній людині надію, а страх бути оголошеним серед ворогів вищої справедливості – сумління у повсякденній праці. Те, що нелюди-протинаси є по всіх усюдах стало зрозуміло після замаху на вінценосну пару під час традиційної денної прогулянки центром міста. Попри сувору перевірку, одному вражині вдалося таки пронести в халяві чобота вибухівку і спробувати позбавити націю її душі, серця і партійного лідера. На щастя якість тротилової шашки виявилася занизькою, вибух викликав потужне задимлення і зіпсував хіба що вишукану сукню красуні Мо і рейтузи її високородного чоловіка. Але ввечері того ж дня партійний лідер звернувся до нації з полум’яною промовою, в якій зазначив, що відтепер в країні існує лише дві партії: чимошисти – партія виборювачів прав всього гідного народу і протинаси – партія його таємних але запеклих ворогів. Треба наголосити, що замах стався за тиждень до визначеної дати позачергового зібрання Чорного Парламенту, тому влада була просто зобов’язана здійснити заходи щодо підтримки суспільного порядку в столиці. Кількість вишикуваних по історичному центру міста правоохоронців, серед яких переважали крисуванці, в рази перевищувала число зібраних з усієї країни виборщиків, яким замість списку парламентарів запропонували затвердити посаду Великого Провідника нації та диктаторські повноваження для очільника правлячої партії пана Чи Ши, а також закріпити за його дружиною по життєво статус душі і серця нації із забороною наперед довіку будь-якій особі чоловічої чи жіночої статі носити це почесне звання. Постійний парламент відтепер призначався особисто Великим Провідником і міг бути розігнаним будь-якої миті.
Законодавчо вводилася обов’язкова для використання символіка, яку мали вважати офіційним гербом автономії. Партійне керівництво вабило стародавнє індійське зображення сонця, але цей символ вже використовувався на той час іншим режимом збиралістського типу. Розумники-витівники з партійного керівництва не розгубилися, розділивши геометричну фігуру на чотири рівні прямокутні частини і склавши зовсім по-новому: в результаті вийшла та ж сама свастика, трохи лишень перекручена.
Зображення увінчував такий значок ^, що символізував керівництво партійної верхівки.
Під ним містилися рівновідсталені елементи < >, які вказували на єдність вищих представників кланів і виконавчої влади.
Нижче розміщувався значок V , що означав пересічних громадян острова, так би мовити базис.
Все це було зведено докупи у формі правильного ромба із розривами в кутах і мало символізувати єдність всього населення в боротьбі за рабські вольності.
Архів також містить текст партійного гімну, написаний наближеним до вінценосної пари поетом. Не маючи природних здібностей до віршування, я не насмілюся перекладати цей римований шедевр, а наведу лише відтворений комп’ютером підрядник.
Тремти, клятий протинасе, ми йдемо по тебе!
Ти нап’яв собі на носа скляні окуляри, щоб читати шкідливі книжки
Мені ж наука не потрібна
Бо мої мозки в голові найрозумнішого чоловіка в світі
Начувайся, зухвалий протинасе, ми йдемо по тебе!
Ти ходиш молитися до своїх дурноверхих храмів
Мені ж духовність не потрібна
Бо моє серце і моя душа в грудях найчарівнішої жінки у всесвіті
Стережися, пихатий протинасе, ми йдемо по тебе!
В твоїх яслах ремиґають воли, на твоєму полі зростає рис
Мені ж багатство не потрібне
Бо велика партія дбатиме про мене, допоки я боротимусь за справедливість
Жахайся, жадібний протинасе, ми йдемо по тебе!
Твоє ім’я знане в світі, тебе шанують на батьківщині
Моє ім’я відомо лише моїй дружині
Та ми зібралися всі до’ дного гурту і тицяємо тобі під носа величезну дулю
І один із мільярдів пальців, вплетених в цю магічну фігуру – це я
І хоча моє ім’я досі невідоме нікому, окрім моєї дружини,
Я щасливий вже тим, що ми прийшли по тебе, жалюгідний протинасе!
Введення партійної а рівно й державної символіки також було винесено на розгляд Чорного парламенту.
Процедура волевиявлення здійснювалася традиційним вкиданням перлини білого або чорного кольору до демократичного глека, пропозиції були підтримані одностайно, єдине, що навіювало сумніви – було значне зростання ціни на перли чорного кольору на трілдогдрібській біржі. Зазвичай після волевиявлення виборщики свої чорні перлини одразу продавали, що за законами ринку вело до їхнього здешевлення. Натяки на те, що перед голосуванням чорним парламентарям було видано по дві перлини білого кольору прихильники чимошистів досі спростовують і називають провокативними інсинуаціями. Прагматичні дослідники пояснюють невихід великої кількості чорних перлів на роздрібний ринок і внаслідок цього підвищення біржової ціни тим, що всі виборщики зберігали перламутрові зерна, передбачаючи в майбутньому суворі політичні чистки, показавши ж збережену з часів голосування чорну перлину, сподівалися довести представникам влади, що вони не є протинасами.
З цих самих часів зростає роль поліції в боротьбі за справедливість. Очолювати такий важливий для панування демократії орган можна було доручити лише наперед відданому однопартійцю. Таким обрали юнака(на час призначення йому не минуло й вісімнадцяти років) з дуже шанованого роду, який не лише перейнявся ідеями виборювання рабських вольностей для гідного люду, а ще й за свідченнями обізнаних осіб із владної верхівки був до нестями безнадійно закоханий у дружину свого вождя – ці два почуття(вірність ідеалам і любов), на думку вінценосної пари унеможливлювали ймовірність будь-яких підступів з його боку. Вступаючи на посаду ще столичного поліцмейстера, він урочисто заприсягнувся партії і особисто її лідерами боротися за вищу справедливість до останнього і в разі потреби розкуркулити куркулів, розбагатити багатіїв і розбуржуїти буржуїв – всіх, на кого вказуватиме партія. Майже одразу після доленосного волевиявлення молодикові трапилася нагода ділом довести свою відданість великій справі боротьби за людське щастя. Отримавши безмежну владу над країною, радикальне крило правлячої партії переконало її очільника, що значно пришвидшити остаточну перемогу справедливості можна, використавши споконвічний інструмент революціонерів всіх часів – конфіскацію майна. Примусити протинасів працювати на гідників безоплатно – ідея дійсно приваблива, і втілювати її в життя, поза сумнівом, потрібно, але то мають бути плани на стратегічну перспективу. Втім є такі ласі шматки національного надбання, що тимчасово зосереджені в руках приватних, які можна одномоментно, оголосивши власника протинасом, або зробити державними, або передати людям гідним. До того ж пересічний люд багатіїв споконвіку ненавидить, отже популярність владної партії зростатиме. Першим об’єктом конфіскації повинно було стати майно найбагатшого промисловця і Володаря будівельної компанії, який мав дуже вдалий бізнес до революції і не збіднів протягом п’яти років м’якого чимошизма. Цей олігарх і забудовник був із привладненого, але дуже шанованого роду(конфісковувати майно у вищих не наважилися б навіть найзапекліші революціонери). Після кількох тижнів обкурювання суспільної думки партійною пресою(а іншої на той час на всьому острові не залишилося), де автори газетних статей в усіх негараздах суспільного життя звинувачували олігархію, в недоступності житла для пересічного люду – забудовників, а ще обізнані особи свідчили, що всі олігархи в міцні алкогольні напої додають для пікантності смаку кров немовлят. Спеціалізований підрозділ поліції під орудою на тоді ще трілдогдрібського поліцмейстера, маючи відповідний ордер і постанову суду, вдерся до будинку багатія з метою описати майно. Оскільки протинаси перебували і в лавах правоохоронців, самого домовласника на момент обшуку вже й слід прохолов, не було знайдено також ані цінних паперів, ані коштовностей, але все, що мало бодай якусь цінність в законному порядку з маєтку було винесено, весь конфіскат до останньої срібної ложечки перемістився в спеціальне приміщення при державній скарбниці. З самим же на той час ще юним очільником поліції стався прикрий випадок, що спричинив на думку багатьох об’єктивних дослідників хвилю необґрунтованих наклепів на перспективного висуванця, головний з яких полягав у тому, що юнак, мовляв, страждає на алкогольну залежність. Це не було правдою, серед дітей владної верхівки в ті часи популярними були здебільшого курильний опіум та новомодній кокаїн. Річ у тім, що, перейнявшись партійною агітацією, посадовець в одній із розкішних кімнат багатющого протинаса здибав бар із алкогольними напоями з усього світу і просто мусив особисто перевірити це пійло на наявність в ньому людської крові. В барі містилось так багато різновидів продукції із високим вмістом етанолу, що наділений повноваженнями хлопець, навіть скуштувавши по одній порції з кожної пляшки, налигався до втрати людської подоби. Вірні підлеглі донесли свого очільника до застеленого ліжка колишнього господаря будинку, яке молодик, не контролюючи себе уві сні, запаскудив всіма фізіологічно можливими способами. Такими своїми діями він, згідно місцевого укладу, на смерть образив власника ліжка, і лише родова нерівність(нагадаю, юний посадовець був із вищого роду, а репресований – із привладненого) врятувала його від неминучої і скорої розправи. Партійне керівництво теж не схвалювало аморальної поведінки своїх призначенців, але вміння пробачати соратникам дрібну людську слабкість вирізняє мудрих політиків, тому оголосивши партійну догану, молодого чоловіка все ж таки підвищили, призначивши на посаду поліцейського міністра. Втім спроба неприхованого розбагачення викликала незадоволення двох впливових сил, ігнорувати які не міг навіть уряд із надповноваженнями. Першими незадоволення виказали очільники кланів: на той час фінансові зв’язки на острові були настільки переплетені і заплутані, що навіть досвідчений бухгалтер не міг розрізнити, чи належать вищим через мережу афілійованих компаній та підставних осіб майно або кошти, а на майнові права вищих зазіхати було зась, тим більше острів’яни вже знали про сумний досвід країни, де споконвічну усталену ієрархію спробували були зруйнувати шляхом соціальної революції. Також відкритого розбагачення не схвалювала імперія: адже острів все ще був під її протекторатом, до того ж реальний вплив на економічне життя убратервленої колись території хоч і зменшився, але не зник зовсім. Тож в автономії необхідною, хоча і не достатньою умовою збагачення особи була відсутність претензій до новоспеченого олігарха з боку метрополії, інтереси якої могли бути скривджені безглуздими тотальними конфіскаціями. Розбагачений олігарх знайшов політичний прихисток в Логадо, де служив переписувачем в реєстратурі земельного департаменту всі роки перебування чимошистів при владі.
Із метрополією домовилися узгоджувати всі наступні розбагачення через апарат Таємного Радника, посадові повноваження якого були на тоді зависокими, теоретично ще навіть було можливе введення прямого імператорського правління. За те дипломатія домоглася послаблення протокольних процедур: традиція ще зберігала зобов’язання губернатора під час зустрічі з Бельнібарбійським імператором вилизувати останньому весь чобіт включно із підошвою – при чимошистах стало достатнім ніжно доторкнутися вустами до кінчика імператорського чобота, і їхні послідовники дотепер цим пишаються. Посада очільника протекторату стала називатися «провідник-розпорядник», проте він і надалі носив чин молодшого офіцера імперської Таємної поліції і формально підпорядковувався Таємному Радникові.
Клани місцевих вищих погодились на наступні умови угоди з владою політичною: всі власники великих статків зобов’язалися сплачувати фіксований відсоток податку на прибуток, у відповідь на це влада не торкатиметься сталих економічних зв’язків між великими корпораціями. Також відповідальність за тих представників вищих родів, що пішли в велику політику відтепер несла партія, а не клан. Це не означало повне припинення зв’язків високих посадовців з родинами, проте знімало необхідність кревної помсти за тих партійних представників кланів, що пішли проти чинної влади. Але і влада взяла за обов’язок не обмежувати вольності тих вищих, хто політикою не займається.
Реалії співіснування усталеного економічного укладу із новітньою ідеологією здійснювалися наступним чином. Антиолігархічна риторика з вуст очільників владної партії не припинялася, найуживанішим стало гасла, що заради справедливості народна влада мусить «підтопити жирок олігархам». Цей вислів не був вигаданий чимошистами, оскільки «підтоплення жирку» – це один із різновидів тортур, описаний ще в «Правдивій книзі» Великим бельнібарбійським імператором: до товстезного дерев’яного стовбура прив’язується людина, під нею розкладається вогнище, стовбур крутять підлеглі ката, і людина повільно підсмажується, немов порося на шампурі. Звісно, проти шанованих на острові людей уряд застосовувати такі нелюдські методи не збирався, підтоплення жирку полягало в стягуванні визначених законами податків, у разі сплати яких багатія оголошували корисним олігархом , і до нього уряд не мав претензій. Тим з магнатів, хто входив до політради владної партії, партійні внески зараховувалися, як податки, також їх стосувалася система податкового кредитування, тим же, хто партійних посад не обіймав треба було сплатити все в державну скарбницю та ще й вчасно.
Закон, який забороняв смертну кару для вищих і найпривладненіших із погані не було скасовано, проте серед тих представників шанованих суспільством прошарків, що вдалися до активної політичної діяльності – здебільшого у владній партії – суттєво почастішали випадки самогубств. Найдивнішою здавалася спостерігачам та обставина, що кожний, хто коїв суїцид, спромігся поцілити собі в голову з револьвера двічі. В інших країнах такі дивні обставини викликали б цілу низку непотрібних запитань, та на острові Лаґґнеґґ до пояснення цього незвичного явища керівництво країни підійшло з наукової точки зору. Той самий поліцейський міністр, що відзначився ще на початку радикального соціал-збиралізма, видав друком монографію, яку стали вважати науковим напрацюванням і в галузі медицини і в галузі юриспруденції. На базі низки досліджень він довів, що людина з дійсно сталевою волею(а саме такі йдуть у політику), якщо вже зважилася накласти на себе руки, спроможна довести цю благородну справу до кінця за будь-яких обставин, тож, зібравши в кулак всю свою мужність, такий чоловік здатен, попри нелюдський біль, здійснити другий постріл, хоч би був уже непритомний.
Ніколи ще державна скарбниця не наповнювалася так швидко, але ніколи з такою швидкістю і не розпорошувалася. Надання пересічному люду рабських вольностей потребувало неабияких коштів. По-перше провадилася регулярна щомісячна роздача милостині, якої на всіх не ставало, тож уряд пішов на те, щоб на початку поточного місяця грошові виплати отримували представники якоїсь однієї професії. Цікаво, що коли подивитися платіжні відомості виплат матеріальної допомоги в ті роки, можна спостерігати велику кількість однакових імен та прізвищ серед представників і торгівців, і шевців, і пекарів. і кравців, і стряпчих, і канцеляристів – саме таким категоріям в різні місяці роздавалася милостиня. Цілком вірогідно, що дотримувачі були повними тезками. Ще справедливий уряд не забув своєї обіцянки про роздачу безкоштовного житла. Для погані найнижчої потрібно було збудувати багато житлових будинків за обмежені кошти, тому заощаджували на чому могли. Капітальні стіни в таких будинках завтовшки в чотири пальці, а некапітальні зроблені з товстого картону. Норма забезпечення загальною площею при заселенні в такі апартаменти була розрахована урядовцями і складала п’ять квадратних ярдів на людину. Сходини між поверхами такими вузькими, що у випадку, коли всередині квартири вмирала людина, головним завданням родичів було згорнути небіжчика в колесо, прив’язавши голову до ніг мотузкою, поки тіло не заклякло – в іншому випадку мертвяка довелося б спускати на мотузці через вікно. Підряд на будівництво таких домівок зазвичай отримували корисні олігархи з правлячої партії, і це мало свої резони, бо такого багатія могли контролювати і державні і партійні органи. Але спеціальний закон тоді вже забороняв знижувати життєвий рівень представників вищих класів за рахунок підвищення життєвого рівня нижчих – а отже задля збереження вищої справедливості, якщо певна кількість родин із черні отримувала безкоштовне житло, збільшуючи тим самим статок кожної сім’ї в рази(нерухомість і тоді високо цінувалася на острові), то така сама кількість сімей вищих мала право підвищити своє надбання в стільки ж разів за рахунок безоплатно наданої нерухомості. Зведені для високодостойників в історичному центрі столиці будинки і зараз вражають як шедеври архітектури.
Фінансування соціальних програм суттєво підточувало державний бюджет, і зарадити цьому можна було двома способами: більше збирати коштів, або менше їх витрачати,відмовлятися ж від останнього партія вважала недоцільним. Оскільки джерела поповнення держскарбниці оподаткуванням великих корпорацій мали певні межі, було прийняте політичне рішення збільшити навантаження на дрібний і середній бізнес. Щодо останнього, кожне збільшення фінансового тиску повинно було узгоджуватися з кланами – чи бува не є суб’єкт уваги митарей частиною корпорації, що належить корисним олігархам. Дрібних же торгівців можна було оподатковувати без обмежень. Справедливий уряд використав введені ще імператором і наразі призабуті закони, що надавали адміністрації право відчуження майна пересічних громадян. Приватну власність не скасували взагалі, але вона почала обтяжувати суб’єкта хазяйнування: кожної миті на цілком законних підставах до власника дрібного підприємства або торговельної точки могли завітати комісари з судовим рішенням про або повне вилучення його власності, або накладання таких штрафів, для відшкодування яких підприємець мав би безоплатно відпрацьовувати не одне життя. Більшість подібних проблем, звісно, обходили тих підприємців, які завчасно вступили до правлячої партії: їхні партвнески зазвичай не перекривали валового доходу їхньої ж фірми. Але найважчий тягар несли селяни: їх можна було скубти досхочу, навіть не добігаючи послуг судів: для сільської місцевості передвиборче гасло чимошистів «Справедливість понад законність» було імплементоване наступним чином: «Якщо двоє шанованих в суспільстві людей досягнуть згоди, що третя людина, хай навіть не менш шанована, отримала своє надбання у несправедливий спосіб, майно цієї особи може бути відчужене на користь держави з урахуванням інтересів двох перших осіб». Ця постанова уряду, легітимізована одностайною підтримкою призначеного парламенту, значно полегшала відповідним органам збирання продовольчого податку. Крисуванців, які вже засиділись в своїх столичних комуналках без діла(бо в поліції вакансій на всіх не ставало), заслали комісарами у найвіддаленіші сільськогосподарські райони країни, де вони, зібравши навколо себе представників місцевої несправедливо ображеної куркуляками бідноти (так званих ахтімалів) заходилися розбагачувати тих, за кого Логадо напевно не вступилося б. У разі спротиву заможного ґаздівства ахтімалам все село вносилося до так званого чорного списку, і в ньому розкуркуленням переймалися вже спецпідрозділи поліції, на фінансування яких в тому числі і збиралися податки. Кілька прецедентів із розкуркулення спецпідрозділами, очільники яких принцип «підтоплення жирку» втілювали в життя без метафор, прохолонули голови борців за свою власність, тим більше ахтімали не вигрібали останнього, вважаючи головним своїм завданням поборсатися у скринях колись заможних односельців. Слід зазначити, що справедливе управління сільським господарством острова хоч і увігнало його в страшний занепад, але до голоду не призвело, і за це, враховуючи сумний досвід попередніх поколінь, селяни цій владі були вдячні.
Що ж до міст, серед мешканців яких переважно й розподілялися рабські вольності, то там регулярно провадилися чистки з метою визначення прихованих протинасів і вигнання їх в сільську місцевість, або фізичного знищення(відповідно до політичної доцільності). Всіх, хто мешкав у великих містах без відповідного дозволу і реєстрації оголошували протинасами автоматично. Політрадою чимошистської партії були дані настанови на місця з метою згуртування молоді навколо ідеї вищої справедливості створювати загони так званих лизунів, до яких приймалися підлітки від дванадцяти(а в окремих місцевостях і в деякі періоди з десяти) років. Завданням об’єднань було виявляти і карати тих протинасів, що до пори маскуються під чесних гідників. Над гуртом із двадцяти лизунів стояв призначенець із крисуванців віком від шістнадцяти до двадцяти років, який прозивався наймолодшим провідником. Саме йому новонавернені лизуни повинні були присягатися в той спосіб, що я вже описував на початку моїх нотаток, вилизуючи доріжку в лісі на галявині. Девізом лизунів було гасло:
«Мій найвищий провідник – наймолодший провідник».
Великого Провідника належало лише обожнювати, вивчати напам’ять, писати вугіллям на парканах і цитувати висловлювання самого і високорозумної його дружини. Всі ж організаційні і навіть побутові моменти підлітки мали узгоджувати з провідником наймолодшим. Дисципліна в загоні, куди входили іноді і діти найвищих посадовців, була сталевою. Вигнанцеві із загону, якщо траплялася така прикрість, краще було самому накласти на себе руки, адже він ставав чужинцем серед усіх своїх однолітків. Зібрання і зведення відомостей про всіх мешканців свого будинку, включаючи власних батьків, входило в обов’язки молодої партійної порослі, але в історію держави вони увійшли переважним чином як інструмент розправи з викритими протинасами. Людина, яка визнавалася винною місцевим осередком лизунів, але не було достатніх законних важелів ув’язнити або стратити її, попадала(виключно за узгодженням з осередком партійним) в прямому сенсі до лап недоростків, підвладних молодому кримінальникові. В такому випадку виявлений протинас вважав за щастя, якщо його вбивали одразу, але такої послуги ворогові лизуни майже ніколи не надавали. Зазвичай бідолаху обливали смолою і обсипали пір’ям і гнали вулицями міста, дрючками постійно спонукаючи каятися і просити пробачення у власного народу. Вбивали нещасного лише коли наймолодший провідник вирішував, що вже сам занудився. З особливою жорстокістю і завзяттям розправлялися малолітні бузувіри із тими з своїх вчителів, які колись тримали на уроках найсуворіші дисципліну, лише партійних квиток слугував в ті часи захисним ярликом для педагога, але і його міг відібрати партійних осередок за клопотанням очільника загону лизунів. Страта носила назву цькування лизунами, але до смертної кари прирівняна не була.
Із створення загонів лизунів починається в лаґґнезькій історії період так званого націонал-збиралізму, коли чимошисти стали інколи звертатися до історії острова доімперських часів. В перші роки перманентної боротьби за справедливість багато націоналістів було винищено під впливом місцевих радикальних соціалістів як ідеологічно ворожий матеріал, та потім у внутрішньопартійній дискусії перемогло національно орієнтоване крило і страчувати стали вже комуністів. Завдяки традиційній віро- та етнотерпимості лаґґнежців в бідних кварталах великих міст віддавна компактно мешкали представники тих народів, що в імперії вважалися національними меншинами, нащадки тих, хто покинув континент, побоюючись звинувачень у сепаратизмі. Тепер тими оселями прокотилися жорстокі погроми. Відкритих нападів на представників самої бельнібарбійської нації не було, проте одним із атрибутів націонал-збиралізма стала антиімперська риторика, що все частіше лунала з вуст хоч і не найвищих посадовців, але дуже впливових чиновників нової влади. Це прикро вражала багатьох представників політично активного населення, які все життя вважали себе вірними холопами Сонцесяйного імператора і дуже цим самовизначенням пишалися. Ці достойники неодноразово зверталися до монаршої особи з листами, також були спроби особистого спілкування з Таємним Радником. Посаду цю протягом більшої частини часу правління чимошистів займав бойовий офіцер в чині обер-лейтенанта, дуже шанований як на континенті так і на самому острові. Означений герой внаслідок тяжкого поранення в голову в одній з операцій по знищення сепаратистів позбувся частини головного мозку, та це ніяк не вплинуло на його працездатність. Щоправда спостерігалися розлади мовлення і вади вестибулярної системи, через це спілкування вірних холопів імперії з її повноважним представником не завжди було вдалим. Тому, коли цю героїчну людину відкликали на заслужений відпочинок до Логадо, а його місце посів молодий, патріотично налаштований, заповзятий офіцер, який до того ж був небожем керівника всієї імперської спецслужби, лаґґнезькі патріоти великої імперії вирішили, що час повідомити логадійському керівництву про свої поневіряння і неповагу з боку острівної влади до старшого брата наспів саме зараз. Молодий чоловік, який на той час щиро вірив у вирішальну роль особистості в історії і навіть вважав себе однією з таких особистостей, перейнявся тяжкою долею вірних холопів Сонцесяйного імператора і почав бомбувати імперську канцелярію доповідями про неподобства. На це йому йшли стандартні відписки, що мовляв Логадо поки ще не бачить такої надзвичайної ситуації, щоб вводити на острові пряме імператорське правління, в інших же випадках повноваження Таємного Радника суттєво обмежені, і він не має права втручатися у внутрішні справи автономії. Але найбільш вразило самолюбство молодого спритника присвоєння розпорядникові Чи Ши чергового звання в ієрархії імперської спецслужби капітана Таємної Поліції (це найвище звання, якого протягом двох століть вдостоювалися губернатори острова). Річ у тім, що сам молодий службовець мав чин надпоручника, і тепер, у разі введення надзвичайного стану (а молодий чоловік досі наполягав на необхідності застосування такої міри), губернатор, що у внутрішніх документах зухвало іменувався провідником, не мав молодикові підпорядковуватися. Цей факт зневаги, попране самолюбство, а також дивна, на його думку, поведінка імперської канцелярії штовхнули молоду людину на вчинок не дуже обміркований, що мало не змарнував його блискучу кар’єру – він від серця написав і подав по команді рапорт про звільнення із лав потужної імперської структури. Лише втручання впливового родича вберегло недосвідченого спецслужбі ста від наслідків непоправних. В центральному архіві Лаґґнеґґа зберігся лист-відповідь впливового дядька занадто амбітному, але не дуже уважливому племіннику. Цього листа молодий офіцер швидше за все через вищезгадану необачність зберігав разом зі службовими документами і, по завершенні терміну перебування на острові, забувся забрати з собою. Витвір епістолярного жанру не належав до службової документації Таємної поліції, яка одразу після офіційного визнання незалежності острова була або знищена, або перевезена до Центрального імперського архіву в Логадо, тож його підшили стопи документів, означених як «Різне», при цьому втаємничивши. Найвищий рівень допуску давав мені право ознайомитися з будь-яким документом, що містився в державному архіві острова. Цей формально особистий лист я насмілююсь довести до читача, маючи такі резони.
По-перше описані в ньому події на пряму стосуються персоналій, що суттєво вплинули на перебіг історичних подій на острові, а саме історія Лаґґнеґґа є об’єктом моїх досліджень.
По-друге, і це не менш важливо, я спромігся більше дізнатися про деякі особливості імперського менталітету і погляд із метрополії на протекторат за півтора століття по убратервленню. Я б не хотів, щоб читач сприймав все, що міститься в листі як засади колоніальної політики – з тієї хоча б причини, що не одна лише Таємна поліція тривалий час переймалася ділами в національних окраїнах, для цього імперія мала особливий Департамент у справах убратервлених земель. Втім думка людини непересічної, що спромоглася кілька десятиліть поспіль очолювати спецслужби великої країни, до того ж людини інтелігентної(якщо таке слово можна застосовувати до імперських спецслужбовців) про країну-об’єкт моїх досліджень зайвою, думаю, не буде. Отже, лист-відповідь наводиться майже без купюр, окрім імен та прізвищ фігурантів, а також дат, які підлягали обов’язковому цензуруванню спеціальним імперським відомством.
