Що до тих вольностей, які надала імперія належній їй території, то милість імператора тут була безмежною. Якщо використовувати мову сьогодення, Лаґґнеґґ отримав найширшу автономію. Логадійський уряд встановив лише твердий натуральний податок на виробництво сільськогосподарської продукції, розмір якого корегувалася щорічно на урядовому засіданні за участю губернотора-розпорядника і повноважних представників семи периферій. Фінансова система зазнала суттєвої реформи. Хоча острову залишили його грошову одиницю – лаґґ – золотом вона забезпечена не була, оскільки під впливом панувавшого тоді в головах імперських фінансистів меркантилізму був прийнятий закон, що забороняв мешканцям острова мати золото навіть у виробах. Погань за порушення закону карали на смерть, вищих очікувала конфіскація. Золотий запас короля був розграбований під час убратервлення столиці, закон зобов’язував кожного мешканця острова, якому відомо було про долю зливків і монет негайно сповіщати про це органи місцевого самоврядування і представників Таємної поліції водночас. За знайдене під час обшуку золото з королівським тавром або гербом смертної кари не уникали навіть вищі. Попри такі суворі закони, більшу частину розграбованого королівського золотого запасу відшукати не спромоглась навіть імперська спецслужба.
Функції державної скарбниці передалися відповідному департаменту імперського міністерства фінансів, лише його рішенням можна було псувати монети або асигнації. Одночасно було створено фінансовий департамент в структурі Таємної поліції (так звану фінансову секретну бригаду, що невдовзі була реорганізована в фінансовий секретний відділ). Цей підрозділ тривалий час допомагав урядовцям вилучати благородні метали у нерозумних тубільців, а його офіцерство було привілейованим прошарком навіть серед чиновників імперської спецслужби. Лише для одного виду виробів із золота було зроблено виняток в перші роки після остаточного приєднання острова до імперії. Для розуміння мотивації цієї поступки треба описати деякі елементи релігії острів’ян і мешканців континенту. На континентальних теренах бельнібарбійської імперії майже з часів її утворення серед представників титульної нації панував монотеїзм – це відповідало і зависоким амбіціям кожного з монархів і заходам з об’єднання великої кількості земель. Проте під час убратервлення дикі народи категорично не бажали сприймати чужу для себе релігію, воліючи краще померти, ніж вклонитися чужому богові. Ще Перший Великий і Мудрий імператор, розуміючи, що у молодої імперії не стане сил і підкорити всі народи, що мешкають на континенті і навернути їх на праведний шлях, проголосив доктрину віротерпимості, серед засад якої була заборона на вилучення релігійної атрибутики у мешканців убратервлених земель. Це не заважало логадському синоду будувати всюди свої храми, призначаючи панотця в чині єфрейтора Таємної Поліції, який неодмінно входив до лав місцевого самоврядування, де стежив за виконанням законів божиїх і імперських водночас. Такий посадовець називався гебарем – на честь святого Геба, покровителя храмів логадського патріархату – і серед інших обов’язків мав навертати мудрим божим словом нерозумний дикий люд на шлях єдиної віри. Ті з місцевих мешканців, які цим словом переймалися і приймали віру цивілізованих людей, мали старої поганської віри привселюдно зректися і відтоді називалися підгебованими. На превеликий жаль, я не мав ані часу, ані достатньо інформації, щоб вивчити і описати релігійні вподобання народів, що населяли на ті часи великий континент. Навіть про вірування лаґґнежців я мав дуже поверхневі відомості. Місцеві мешканці не були занадто фанатичними в питаннях віри, терпимість була невід’ємною частиною їхнього менталітету. Так вимоги японського імператора до європейців топтати хреста вони ніколи не схвалювали. Духовенство вище в невеликій чисельності мешкало переважно в столиці і центрах периферій і завдяки доктрині віротерпимості уникло повного винищення під час перших років убратервлення. Але воно зазнало великих втрат, бо герої передових загонів мали бідову звичку спочатку вбивати зустрічну людину, а вже потім вже встановлювати особистість. Єдиного бога лаґґнежці не мали, вклонялися вони окремим силам природи, але більш за все – самій Долі, яку вважали накресленою, але не небесними світилами, а законами земними, яким підпорядковувався як перебіг подій суспільних, так і рух природних стихій. Захистом від злих і темних сил природи для кожного з острів’ян, включно із найбіднішими верствами слугував особистий оберіг, який називався родиночкою. Людина отримувала цей амулет при народженні, а починаючи з дванадцятирічного віку(в ті часи це вважалося повноліттям) носила його на шиї аж до самої смерті. Традиційна родиночка являла собою золоту з візерунками пластину, інкрустовану одним дорогоцінним камінцем. Коштовний камінь символізував душу людини, а золотий оклад – добрі сили, які мають її захищати від життєвих негараздів. Якість золота, або, як сказали б європейці, його проба, а також цінність камінця визначалися соціальним статусом і багатством носія талісмана. Тож душу багатіїв символізували алмази, діаманти, рубіни та сапфіри, золоті ж пластини були справжніми шедеврами ювелірного мистецтва. Для бідняцтва місцеві ювеліри навчилися виливати оклади зі сплаву золота й міді, де вміст благородного металу не перевищував третину, а замість дорогоцінного каменя використовувалися перли, видобуток яких в доімперські часи приносив державі дохід не менший, ніж морська торгівля. Починаючи зі своїх дванадцятих іменин і аж до смерті кожен острів’янин тримав свою родиночку при собі. Вмираючи, чоловік або жінка мали заповісти свій оберіг ненарожденному ще онуку чи правнуку, мати якого була вже при надії. Це саме робили безсмертні струльдбурги, вік яких добігав вісімдесяти років – відтоді вони позбавлялися всіх громадянських і людських прав, і їхнім захистом мали вже перейматися інші сили. Дослідниками відзначалося ще одне призначення родиночок: зазвичай на амулеті був зображений (звісно, виходячи із технічних можливостей ювеліра) один із сюжетів колискової пісні чи замовляння, за допомогою яких мати присипляла своє дитя. Коли наставав час малюкові вчитися розмовляти, хтось із дорослих – зазвичай бабуся чи дідусь – повторював багато разів чувані немовлятком слова приспіву і водночас показував золоте відображення цієї дії. Сім’ї традиційно були великими, і родиночки дітей і тих підлітків, що за віком не мали ще носити їх на собі, висіли завжди у всіх перед очима на покуті, їх можна було торкатися лише задля навчання дитини, що зростає. Малюк із зацікавленістю тицяв пальчиком у золоте зображення і розповідав дорослому своєму вчителеві спочатку нерозбірливо, потім все чіткіше і впевненіше, як котики колисають немовля в люльці, бугай натягає срібними рогами на небо зорі, хитра лиска цупить дурнуватого півника з курника, а сірий вовчик везе шляхетного, але не дуже заможного парубка за багатим скарбом просто на самісінький місяць – такі наївні і добрі коротенькі віршовані казочки наспівують своїм дітям матері всіх країн світу. Острів’яни ж зважилися пов’язати колискові наспіви із атрибутами своєї віри, на багато століть випередивши появу ілюстрованих дитячих книжок. Попри толерантність до інших вірувань, лаґґнежці дуже ревно пильнували свої амулети. Так під час убратервлення не було жодного випадку, коли б з ж и в о г о мешканця острова зняли його родиночку. Віра бельнібарбійців не визнавала амулетів, вважаючи їх породженням самого диявола, тож навернення на праведний шлях передбачало в тому числі привселюдну і добровільну відмову носити родиночку на собі з подальшою передачею диявольського атрибута представникові логадського патріархату. В перші десятиліття після убратервлення пересічні миряни не дуже квапилися змінити віру, особливо в сільській місцевості, підгебованими ставали нечисленні маргінали. Рапорти по команді гебарів неабияк засмучували не тільки ідеологічне керівництво імперії, але й міністерство фінансів і державне казначейство, що не могли використати таку велику кількість благородного металу задля покриття бюджетного дефіциту. Серед компетентних осіб навіть ходили чутки, що частина королівського золотого запасу не розчинилася в повітрі, а була переплавлена підпільними ювелірами на оклади для родиночок, і тепер вищі і верхівка привладненої погані, не жахаючись покарання, виставляють напоказ золото, яке мало б належати імператору. Проте скасувати доктрину віротерпимості і оголосити про конфіскацію всього благородного металу імперська влада поки відкрито не наважувалась.
Тим часом середина століття дев’ятнадцятого за європейським літочисленням вимагала від Великої імперії не відставати в питаннях розвитку науково-технічного прогресу від зовнішнього світу, оскільки лише поступ міг забезпечити невтручання іноземних держав у внутрішні справи імперії на виконання Великого договору. Дійсно, ті країни, що називали себе цивілізованими і демократичними могли будь-якої миті зректися своїх обіцянок і зазіхнути на не своє. Це чудово розумів третій Бельнібарбійський імператор, що увійшов до історії з прізвиськом Розумний. Ця сонцесяйна особа збагнула за допомогою політастрологів, що імперія ніколи не стане великою, не маючи розвиненої промисловості, що була б зосереджена у серці метрополії і розвинених сировинних придатків на своїх задвірках. Девізом правління Розумного імператора стало гасло «Науково-технічний прогрес за будь-яку ціну», а кожна з убратервлених його Великим дідом земель отримала рознарядку на вирощування певної сировини, яка повинна була стати для означеної території монокультурою. Про такий спосіб господарювання регулярно сповіщали з зовнішнього світу, і він здавався дуже ефективним, особливо для метрополії. Аграрні традиції населення і сприятливий клімат обіцяли монополіям надприбутки, а нестачу харчів, спричинену зменшенням посівних площ, планувалося перекривати за рахунок завезення продовольства з інших регіонів імперії, де монокультурами були харчові рослини. Окрім прориву промислового це мало б підсилити інтеграційні процеси всередині імперії, що до тих пір йшли не дуже жваво. Придворні політастрологи Розумного імператора підрахували необхідну кількість харчів для всього населення імперії. Прорив у клуб наддержав повинно було забезпечити вирощування культур технічних, які давали б сировину для зосередженої навколо Логадо промисловості. Хто саме визначав, яку культуру де сіяти достеменно не відомо, є навіть свідчення, що, окрім звернення за допомогою до зірок ще застосовували жеребкування. Земля на острові Лаґґнеґґ землеробам ніколи не належала, просто в найсприятливіші часи вища каста не втручалась в діяльність орендарів, які самостійно визначали, що й коли сіяти. Тепер, коли в стінах логадійської академії сільського господарства було доведена неефективність тубільського способу ґаздування, мудре керівництво імперії вирішило навчити острівних нероб працювати по-справжньому. Лаґґнезьким землеробам випала велика честь перейнятися культивацією гевеї бразильської, оскільки логадійським науковцям вже відомі були способи вулканізації природного каучуку. На землях Сонцесяйного імператора під проводом його вірних холопів і під пильним контролем гебарів почався великий експеримент. В перший його рік були закладені плантації на двох третинах всіх площ сільськогосподарського призначення на острові. Як відомо, гевея починає давати найбільшу кількість природного латексу на дев’ятому році свого існування, тож перші десять років острів’янам дозволено було користуватися третиною земель для виробництва продуктів харчування, оскільки молода ще на той час імперія не могла годувати їх на дурняк. Коли ж дерева почнуть плодоносити, планувалося постачати тубільцям просо, рис і ячмінь в обмін на сировину. Землероби були не в захваті, але родючі ґрунти і сприятливий клімат все ж давав змогу вряди-годи прогодувати населення і з такої невеличкої площі, як третина всіх колишніх сільгоспугідь. Ознаки майбутньої біди стали проявлятися через п’ять років після початку експерименту. Ті дерева, що були посаджені першими, хоча й прижилися, але не розрослися таким пишним цвітом, як в тропічних країнах. Пізніше та ж сільськогосподарська академія визнає, що для такої рослини, як гевея острів Лаґґнеґґ є зоною ризикованого землеробства, не кожного року на острові складаються умови, сприятливі навіть для виживання рослини. Але в ті роки із Логадо постійно йшли вказівки з вимогами прискорити початок постачання соривини для збудованих вже заводів в промислових масштабах, місцеве ж керівництво, яке перші роки радо звітувало про неабиякі успіхи в розведенні монокультури, тепер не наважувалось доповісти в імперську канцелярію про реальний стан речей. Місцеві гебарі не були занадто обізнані з сільськогосподарською справою – їх зазвичай привозили з промислових регіонів континенту, тому вірили на слово представникам владної погані, і щиро вважали, що варто лише припинити саботаж серед місцевого населення і почати збільшувати посівні площі під монокультуру, як все почне налагоджуватися і завдання столиці почнуть виконуватися. Саме тому у визначений дев’ятий рік з початку експерименту було віддано наказ про розбиття плантацій на всіх без винятку площах. Селянству було гарантовано, що попри тимчасові неврожаї, з континенту почнеться постачання харчів. Задля збільшення площі під плантації монокультури у селян повідрізали всі наділи землі, включаючи городи. Гебарі в оточенні підгебованих злидарів щодня проходили повз всі колись сільськогосподарські наділи, уважно стежачи, щоб на всіх клаптиках землі нічого, окрім монокультури, не зростало, розорюючи всі несанкціоновані посіви. Дев’ятий рік експерименту знаменувався подіями трагічними, хоча й передбачуваними: екзотична культура не дала очікуваного врожаю природного латексу, ті крихти, що вдалося надоїти з недорослих дерев покривали щонайбільше десять відсотків від плану. Традиційних же продуктів рослинництва в більшості периферій в той рік просто не дозволялося висівати. Обіцяне продовольство з континенту надійшло, але його мали вимінювати виробниками на стратегічну сировину за ринковими цінами, розтринькувати державне майно не дозволялося нікому, включаючи імперських посадовців. Так кілька місяців на складах периферійних осередків та маєтків потужних магнатів зберігалося провіанту достатньо, щоб перебутися до наступного врожаю, але на простий люд насувався страшенний голод. В містах і фортецях феодалів знайшли прихисток більшість гебарів і та невелика кількість підгебованої погані, яким вдалося уникнути розправи самосудом. Логадійські очільники розглядали можливість голодних бунтів на всій території острова, що спонукало імператора віддати наказ про висадку на Лаґґнеґґ великої кількості урядових військ для охорони стратегічних об’єктів, а такими було оголошено всі місця зберігання державного продовольства. Проте жахіття імперського керівництва не втілилися в реальність: простий люд, виснажений тяжкою працею і поганим харчуванням за попереднє десятиліття великого експерименту та справжнім голодом в останні кілька місяців, не міг нести загрози добре укріпленим цитаделям. Отже, сонмища напівживих привидоподібних істот згуртувалися навколо великих міст з тим щоб або виблагати хоч якоїсь їжі, або там і померти. Тоді імперською владою було прийняте важке рішення: як не прикро було відмовлятися від ідеї виробництва стратегічної монокультури на острові, але заради збереження бодай якоїсь частини живої власності імператора, керівництво великої держави на це пішло. Продовольство височайшим наказом імператорського уряду дозволено було вимінювати у тубільців на благородні метали. Тут нагодилися місцевій бідноті амулети, що їх кожен все життя носив на собі. За одну родиночку давали залежно від якості золота від однієї до трьох мір проса, а ще вся процедура конфіскації проходила в присутності гебаря, який одночасно висвячував нового послушника в правильну віру, за цей обряд чоловік отримував ще пів міри вівса і п’ять початків маїсу. Такі обряди масово йшли в усіх великих містах, а ще заради оперативності процесу висвячення країною потяглися продовольчі загони під потужною охороною і в супроводі особи духовного званія, які несли страждущим не тільки єдине вірне слово божіє, а ще й порятунок від голодної смерті. З наїздами продзагонів обов’язком підгебованих стало щовечора прислухатися попідвіконню, в якій хатині яких колискових співають матері своїм дітям. Потім зі складеним реєстром нишпорки мали прямувати до штабу продзагону і вираховувати, чи означена родина здала родиночку, що ілюструвала саме цю пісню, і як ні – в присутності гебаря проводилось дізнавання, де саме молода жінка могла чути приспів і бачити амулет. За таких обставин більшість матерів знайшли за краще взагалі припинити наспівування колисанок, тим більш, немовлята зголоднілих матусь подавали не дуже багато ознак життя, а кричати взагалі були не в змозі. Етнографи та мовознавці датують саме тими часами початок занепаду автохтонної мови і в подальшому масовий перехід корінного населення на використання в побуті великодержавного засобу міжетнічного спілкування.
Навіть із застосуванням продовольчих загонів врятувати вдалося далеко не всіх тубільців, але згідно з демографічними нотатками тієї доби, більше половини населення вижило. Паства ж логадійського патріархату збільшився в рази менш ніж за рік. Можливо, саме тому в підручниках ті часи називають періодом перехрещення. Треба зазначити, що на харчі вимінювалися не лише предмети релігійного культу, а будь-які вироби з золота. Згідно інструкції, все золото, яке було вилучене під час перехрещення, мало бути відправлено на континент в розпорядження імперського казначейства, інші ж благородні метали, а також дорогоцінне каміння дозволялося залишати на острові тим з вищих, які виказали імператорові найбільшу відданість і були добрими прихожанами нової для них церкви. Цікаво, що всі подробиці тих років, пов’язані з загибеллю від голоду значної частини населення острова, у історичному зручнику не згадуються, хоча відомості про так званий «гумовий голодомор» може при бажанні отримати кожний громадянин, особливо тепер, враховуючи розвиток електронних засобів інформації. Вилучення ж відомостей з навчального посібника пов’язано з тим залізним правилом, за яким в шкільні підручники заборонено вносити інформацію, що її може аргументовано заперечити шанована в суспільстві особа. Правки в історію були внесені років із тридцять тому після оприлюднення історіографічного дослідження епохального значення. Його автором був на той час губернатор периферії, що за даними істориків потерпала від голоду найбільше і втратила загиблими майже дві третини населення. Периферія ця з давніх- давен відома як осередок бездуховності і вірнопідданості імперії, а ще схильністю тамтешніх вовків загризати на смерть високопосадовців. Дослідження ґрунтується на спогадах прадідуся її автора, який через дивний збіг історичних обставин губернаторствував в часи перехрещення в тій самій периферії. В мемуарах високодостойного історичного діяча його не менш достойний нащадок не знайшов жодної згадки про нестачу їжі в межах маєтку саме в ті часи, жодної скарги від численної челяді не було зафіксовано. Господарство як в маєтку, так і в міській резиденції, велося тими самими способами, що і в інші роки століття. Застілля для вищої знаті периферії не порідшали.< В ті ж часи започаткована була норма етикету, яка вимагала під час застілля обов’язково щось залишати в тарілці як недоїдки – щоб знайомі високо- та низькодостойники, боронь боже, не подумали, що їхній приятель з голодного краю - Автор > Саме в рік найбільшого знелюднення очільник регіону зібрав найвидатнішу на острові колекцію чорних перлин, рубінів і смарагдів, яка не поступається цінністю приватним колекціям зібраним в ті ж часи і вивезеним до Логадо офіцерами фінансової секретного відділу, нащадки яких дотепер пишаються своєю власністю. Невеличка, але значуща подробиця: в гостьовій кімнаті завжди стояли вазочки зі свіжими тістечками-еклерами, які по закінченні трудового дня роздавалися тим служницям, що більш за інших догодили господарю сумлінною працею. Прадідусь нашого історіографа вирізнявся життєлюбством, тож при садибі, окрім вірної дружини з законними дітьми, мешкали ще шість утриманок із шляхетних, але збіднілих родів, без ліку обслуги жіночої статі, також утримувалася псарня з тридцятьма борзими суками найблакитніших кровей – і все це кодло істот розпліднювалося швидко як ніколи саме в ті роки, що їх деякі історики вважають важкими, хоча з курсу біології всім відомо, що у людини, як і у переважної більшості ссавців, під час нестачі їжі репродуктивна функція організму сповільнюється. В середині обмурованого губернського центру протягом всього «голодного», в розумінні деяких дослідників, року не припинявся продаж за дуже низькими цінами печених із лівером пиріжків. Із інших джерел відомо, що тисячі загиблих на околицях міста прохачів їжі були поховані в братерських могилах без печінок, професійно вирізаних хірургічним інструментом, але про цей факт видатний вчений волів не згадувати, адже високу історичну науку не повинні обходити такі дрібниці, як стан поганських трупів. Наявність же у вільному для гідних людей продажу дешевих пиріжків історик підкреслював неодноразово, як доказ самовідданого піклування свого достойного пращура про підлеглих. Губернатор-нащадок, ретельно вивчивши спогади свого славетно звісного предка, адаптувавши їх сучасною літературною мовою і викресливши деякі малозначущі подробиці, подав монографію в академію історичних наук з метою захистити твір як кандидатську дисертацію, яка підкреслювала розповсюджену в певному колі осіб думку, що саме в цій периферії ніякого голоду не було, а якщо малодостойні прошарки населення і мали проблеми з харчуванням, то виною тому є виключно їхнє ледарство та небажання швидко і вправно працювати. На першому ж засіданні наукової ради праця викликала жваве обговорення. У захисті кандидатської новоспеченому вченому було відмовлено, твір вирішено було вважати дисертацією докторською з присвоєнням ступеню без захисту за сукупністю наукових заслуг. Оприлюднений екземпляр історичного напрацювання був фельд’єгерською поштою відправлений до столиці на той час вже іншої, але через те не менш братерської держави. Бельнібарбійському уряду, як і ідеологічному департаменту Таємної поліції спроба переписування історії, при чому навіть не своїми руками, припала до душі. Губернатор був навіть нагороджений паперовим орденом за зміцнення братерства між силоміць розлученими народами, а синод логадського патріархату наказав вислати очільнику периферії пластикову хоругву і на наступному засіданні розглянути питання про беатифікацію його праведного предка.
< Ордени Бельнібарбійської імперії зазвичай вироблені з дорогоцінних металів і інкрустовані дорогоцінним же камінням. Саме через це їх забороняється вивозити за межі держави. Тому при нагородженні вірних холопів, що мешкають на теренах незалежних натепер держав, самий орден розміщується в державному імперському сховищі, а достойнику пересилається точна копія, виготовлена з пап’є-маше. Герой-іноземець має право, прибувши до столиці імперії, будь-якої миті увійти в логадійське сховище цінностей і побачити заслужену собою нагороду, а отримавши особливий дозвіл – навіть помацати ювелірний шедевр рукою. Те саме стосується і церковних реліквій, тільки там копії виготовляють з поліхлорвінілових пластичних мас -Автор >
Допоки історія сама не розсудить сторони, що сперечаються, зручник подає події в тому вигляді, який, на думку компетентних органів, нікого із достойників не образить.
Проте нестача трудових ресурсів, від якої ще тривалий час потерпала імперія і яку не заперечує навіть зручник, понудила логадійський уряд взяти під жорсткий контроль деякі аспекти внутрішньої політики острова. В Трілдогдрібі з тих часів постійно перебував представник імператора на посаді Таємного Радника. Це був офіцер Таємної Поліції, за військовим званням не нижчий за губернатора-розпорядника. Останній під час несподіваних прикрих обставин за наказом імператора ставав безпосереднім підлеглим Радника, в усі інші часи губернатор повинен був узгоджувати з імперським посадовцем всі рішення. Головною метою нововведень було пожвавлення постачання на континент робочої сили, оскільки на континентальній частині країни демографічна ситуація, внаслідок аналогічних експериментів, теж була не найкращою. З історичних документів тієї доби відомо, що в тропічних лісах за часів Розумного імператора вирощувалися зернові культури, в пустелях – бавовну, в гірській місцевості – рис тощо. Перша ж в імперії залізниця мала за узгодженим планом форму правильного квадрата, що перехрещений двома діагоналями, при чому три з шести відрізків були намальовані на карті саме там, де споконвіку стояли гори. Змінювати план будівництва заборонялося категорично, отже довелось прорубати в граніті тунелі, що, зважаючи на тогочасний рівень технічної озброєності, забрало життя кількох мільйонів рабів з усіх куточків імперії. Дійшло до того, що по смерті Розумного імператора його наступник засудив концепцію науково-технічного прогресу будь-якою ціною, не засуджуючи, щоправда, рідного батька, проте покаравши багатьох його сподвижників за наджвавість. Перше його звернення до вірних холопів містило заклик, виконуючи заповіт імператора Великого, пильнувати своє стадо. За його ж висловленням, Бельнібарбійська імперія не може собі дозволити розкошувати, як країни, що вважають себе цивілізованими і отримують прибуток навіть якщо виживає один з чотирьох завезених ними на об’єкти рабів. В розпорядженні цих достойників, мовляв, є цілий континент, з якого можна в необмеженій кількості возити працівників на свої плантації, у бельнібарбійського ж імператора є лише підшатрова терра з популяцією тубільців, що вперто не бажає поновлюватися розширено. Тому, як би це прикро не було, імперія має відмовитися від амбіцій, пов’язаних з випередженням свого часу у галузі високих технологій та експансією на світових ринках і навести лад у політиці внутрішній. На лаґґнезьких селян зміни в імперській концепції вплинули загалом позитивно, принаймні тиск на сільськогосподарських виробників з боку невігласів-горлопанів майже припинився, до того ж окремою інструкцією землевласники були зобов’язані надавати всім селянам, що їм належали у тимчасове користування земельні наділи з розрахунку один ар на кожного члена родини чоловічої статі. Ті ж селяни, які належали особисто імператору отримували щодня гаряче харчування на кожного робітника, а працювати повинні були всі, незалежно від статі, починаючи з дванадцяти років.
Після перехрещення парафіянами логадського патріархату стало майже все населення острова. За старою релігією віряни мали щотижня( а він тривав на острові дев’ять діб) відвідувати храма, молячись своїм святим. Тепер же імперське керівництво вирішило, що восьмиденний робочий тиждень – завелика розкіш для тубільців. Але Логадський патріархат не став відбирати у віруючих ключі від храмів, з тим, щоб зачинити їх на вихідні – нова церква діяла глобальніше і повідібрала самі храми. Що ж до відправлення релігійних обрядів – тут керівництво не залишило вірян напризволяще: щодня вранці гебар, вишикувавши свою паству, викликав за списком ім’я кожного працівника і накладанням руки благословляв на сумлінну працю, не забувши назвати об’єкт прикладання зусиль вірянина. Оскільки на правильну віру було навернене все вірне стадо, відтепер підгебованими вважались ті з тубільців, що не тільки молилися правильному богові, але й співпрацювали з релігійною, а за імперськими законами це означало і світською владою. Незабаром термін цей розпоширився на представників всіх верств суспільства, які іноді за гроші або посади, але переважним чином за покликом серця свого допомагали великій імперії у найрізноманітніших галузях життя.
Попри покращання умов життя на острові, місцева погань відтоді і аж до скасування рабства вважала за добро бути проданими на континент, особливо неодружена ще молодь. Найщасливішими вважали юнаків, що їх забирали рекрутами до імператорського війська. Цивільні юнаки використовувалися логадійською владою на роботах тяжких і небезпечних, дівчат же брали в столицю і великі міста тоді і потім переважно повіями. Сім’я рекрутованого на працю задля блага імперії отримувала у разі впадання в злидні певне відшкодування в натуральній формі від свого пана, якщо ж вони перебували у приватній власності імператора – від місцевої адміністрації. В деяких регіонах країни поганські сім’ї змагалися між собою за право віддати сина чи доньку на імператорську службу, в чому б вона не полягала. Слід зазначити, що далеко не всі раби, відправлені з острова на континент загинули при виконанні своїх трудових або військових зобов’язань, але випадків повернення майже не траплялося. Ті з трудових мігрантів, що втратили працездатність за обставин поважних і могли це довести в суді, отримували на континенті особисту свободу, статус інваліда і право просити подаяння у відведених для цього місцях великих міст. На самому ж острові жебракування було під забороною ще з часів короля.
Кріпацтво було скасовано в імперії набагато пізніше, ніж в усіх інших державах світу, але століття двадцяте країна зустрічала вже з вільним населенням. Багато дослідників вважають аболіціоністичні заходи імператорського уряду ознакою тимчасового занепаду імперії, в ті часи набула популярності теорія, що велич наддержави такого масштабу, як імперія Бельнібарбі перебуває у зворотному зв’язку з рівнем добробуту її населення.
Далеко не всі мешканці острова Лаґґнеґґ скасуванню рабства зраділи, переважна більшість острів’ян імператорського указу взагалі не помітила. Річ у тім, що на час звільнення зносини між соціальними прошарками були налагодженими і усталеними. З найнижчими верствами погані одразу після указу спритні діловоди прагматичних панів уклали такі дискримінуючи угоди, що обмежували права перших більше, ніж особиста залежність. Землі перебували в фактичній власності латифундистів, імперські чиновники хоча і мали формальне право конфісковувати наділи у будь-кого на користь імператора для подальшого перепродажу, проте така процедура застосовувалась лише до дрібненьких землевласників і нечасто – швидше для виховання серед інших представників дрібної шляхти поваги до законів. Великі ж маєтки не змінювали своїх господарів мабуть протягом тисячоліть. Найважчим тягарем для владної верхівки стало унеможливлення отримання у банків кредитів під заставу рабів.
Проте певний соціальний рух в країні таки почав відбуватися. Колишні володіння імператора в убратервлених землях були не без зиску для логадійського уряду розпродані місцевим землевласникам. Правдами-неправдами люд більш жвавий і налаштований на збагачення став пересуватися ближче до міст, особливо до Трілдогдріба, де навіть в стагнаційні часи зосереджувалися фінансові і торговельні потоки. Ремісництво, торгівля і дрібна промисловість, що ними займатися було важко за часів рабства, отримали потужний поштовх. У людей навіть не дуже привладнених стали з’являтися грошенята для купівлі нерухомості або забудови вільних місць навіть у столиці. Цьому не дуже раділи представники еліти минулої, які надбання предків встигли проциндрити,бо саме у них це майно купувалося, при чому в умовах дуже жорсткого торгу, ніяких поблажок за колишні заслуги перед великою імперією покупцями не враховувалося. Дивно поводилося в той час представництво метрополії, до якого неодноразово зверталися колишні вірні холопи – здавалося, що Логадо самоусунулося від проблем своїх слуг на місцях. Посада Таємного радника залишалася, логадський патріархат не полишав турботою свою паству, але того тиску, якого вимагали представники деяких привладнених родів на внутрішню політику острівної адміністрації не було, навпаки острів отримав офіційний статус автономії під братерським протекторатом. Це можна пояснити посиленням сепаратистських настроїв в багатьох куточках наднаціонального утворення, коли сили центральної імперської влади не ставало координувати всі аспекти життя, як це було ще півстоліття до того. В ті самі часи відзначалося піднесення національної свідомості і на острові Лаґґнеґґ – принаймні деяка частина еліти інтелектуальної позиціонувала себе націоналістами, намагалися розповсюджувати призабуту вже лаґґнезьку мову, щорічно вшановуючи пам’ять людей, загиблих як під час убратервлення, так і в результаті того голодомору, що передував перехрещенню. Окремі сміливці навіть натякали на спланованість знищення значної частини автохтонів – ще за кілька років таких наклепників очікувало б покарання у вигляді щонайменше довічного ув’язнення. Деякі представники еліти фінансової, особливо з тієї її частини, що сформувалася нещодавно і не була причетною до далеких трагічних подій, зацікавилася ідеями національного відродження, навіть виділяли певні кошти на видавництво книжок лаґґнезькою мовою. Щоправда ті новоспечені меценати завжди просили не вказувати їхніх прізвищ при публікаціях і перед вищими і найвпливовішими привладненими родами стидалися свого автохтонного походження, іноді вдаючи, що не розуміють лаґґнезькою ані слова, хоча дуже часто то було правдою: за півтора століття на острові сформувалась і зміцніла еліта компрадорська, що пишалася своїм походженням від висланої з континенту пошесті, а будь які зв’язки з місцевими традиціями, а тим біліше лаґґнезьке походження вважали для себе ганьбою.
Отже ті тридцять років, що країна прожила після скасування рабства, вивели економіку острова на достатньо високий рівень, проте значно побільшало число людей, з різних причин невдоволених владою.
Формування органів врядування не вражало демократичністю на ті часи, проте давало змогу стабільного розвитку без розтринькування зусиль на політичну боротьбу. Колегіальний представницький орган працював на постійній основі в Трілдогдрібі. Його персональний склад призначався тоді верхівками кланів і затверджувався на всенародному сході так званим Чорним парламентом, куди входили найшановніші представники місцевих громад, але в кількості не більшій, ніж один від тисячі мешканців. Зазвичай це були сільські війти і посадовці в містах того ж рівня. В означений день раз на десять років ця вельми різнобарвна публіка збиралась в центрі столиці на головній площі, звідки їх по дванадцятеро запускали в вестибюль будівлі старого парламенту. Кожному з запрошених давали по дві великі перлини: чорного і білого кольору, і він мусив одну з них на свій власний розсуд вкинути до великого глека, друга ж діставалася йому як винагорода за участь в волевиявленні. Не кожен з чорних парламентарів знав, що білий колір перлини означає згоду його особисту і відповідно всієї його громади на затвердження всього списку членів парламенту – виборщика більш цікавила ринкова вартість особистого трофею – і вже зовсім мала частина запрошених знала імена парламентарів, яких обирала. Думаю, нікого не образить думка, що голосування було пустою формальністю, але суворе дотримання процедури мало резон: відсутність можливості скликати своєчасно Чорний парламент означала, що в країні коїться щось недобре і давала привід ввести пряме імператорське правління, передавши всю владу Таємному Радникові. В такий спосіб метрополія спонукала клани всередині острова до громадянської злагоди. Оскільки чорні перли на острові завжди цінувалися вище, то і зі схваленням списку депутатів проблем ніколи не виникало. Новообраний парламент подавав на затвердження бельнібарбійському імператору кандидатуру губернатора-розпорядника(зазвичай на новий термін висувався працюючий вже посадовець), яка затверджувалася без проволочок, оскільки випадкова людина на посади такого рівня потрапити не могла. Наявність політичних партій взагалі не передбачалась, ступінь же впливовості висуванців певних сил визначалась особистими домовленостями всередині владної еліти.
Невдоволеність існуючим суспільним ладом на третьому десятилітті життя без рабства започаткувала реальні політичні процеси на острові, а наявність формальної процедури дала можливість приходу до влади персоналій, нових, хоча і не випадкових в місцевій еліті.
Щодо наступних десятиліть думки дослідників розділяються діаметрально: одні вважають цей період найчорнішим в історії острова, інші досі жалкують про втрачені можливості входження Лаґґнеґґа до спілки великих держав всього світу. Описуючи той етап життя острова, що його потім назвуть збиралізмом, треба відволіктися на персональну біографію очільника цього руху високодостойного Чи Ши і його дружини красуні Мо. Майбутній Великий Провідник походив зі стародавнього роду, проте в юні і молоді роки не був аж занадто амбітним і не виказував особливих здібностей. Хоча даних про навчання вищих за кордонами імперії я знайти не спромігся, але багато дрібниць вказує на те, що вищу освіту отримав він у Франції. Його батько, завдяки вправним діям управляючого, добряче нажився на скасуванні рабства, проте спроби самого молодого Чи долучитися до розповсюджених в ті часи видів підприємницької діяльності не були вдалими, хоча він і не втратив весь батьківський статок. Все йшло до того, що середнього віку чоловік з вищого роду і не дуже бідний доживатиме свого віку у родинному палаці, або отримає місце в парламенті, але сталася подія, що перевернула його життя. Це була зустріч з майбутньою дружиною, яка чи то причарувала вигідного нареченого якимось відьомством, чи стався такий рідкісний серед вищої ланки суспільства в усіх країнах напад великого кохання, але чоловік зважився на крок для свого часу справді революційний. В ті часи, коли навіть суспільний інститут зятьківства не був чітко закріплений законодавчо, і лише найсміливіші з вищих ризикували брати в сім’ю зайву людину навіть чоловічої статі, Чи Ши вчинив, як справжня біла ворона серед представників свого класу: одружився з жінкою не просто поганського роду, але навіть без чітко визначеної родословної. Про красуню Мо відомо було лише, що народилася вона на острові, але тривалий час перебувала на континенті, переважним чином в Логадо, набуваючи професійного та життєвого досвіду. Її краса, якщо довіряти портретам і чорно-білим фото тієї доби, дійсно могла вразити будь-кого. На зріст вона була трохи вища за свого чоловіка, та ще останній був миршавий і підлисуватий, можливо, саме тому портретів, де вони разом, збереглося небагато. Красуня Мо була білявкою, що для жінок її нації вже неабияка рідкість, та ще й регулярно, мабуть для більшої пікантності, підфарбовувала корінці волосся в темний колір, започаткувавши віяння моди, яке і досі час від часу охоплює блондинок усього світу. Ще до одруження, але вже після зустрічі з власною долею, майбутній Великий Провідник поновив зв’язки у вищих колах острівної еліти, якими до того нехтував, купив кілька типографій в усіх куточках країни і започаткував видавництво кількох газет, які вже тоді деякі обережні політастрологи називали опозиційними. Автори друкованих органів здебільшого переймалися тяжкою долею представників всіх прошарків населення на тлі збагачення невеличких його груп та високих темпів розвитку економіки. Але справжнім поштовхом у велику політику стала для цієї пари несподівана зустріч під час об’їзду власних маєтків. В одному з занедбаних селищ на території своєї латифундії, зупинившись для заливання води в радіатор автомобіля, що тоді тільки-но входили в моду у представників лаґґнезької знаті, біля криниці подружжя зустріла стареньку бабцю. Остання пречудово пам’ятала часи рабства і одразу впізнала свого колишнього панича, за старою звичкою вклонившися йому в ноги. Старцівські лахи і виснажене обличчя старенької розчулили серце колишнього володаря, і за його наказом старенька отримала шістку. Реакція бабусі вразила обох щойно одружених і весь почт: вона впала пластом на землю і заходилася цілувати благодійникові чоботи, жаліючись на клятущу волю і теперішню занедбаність. Ще більш розчулене подружжя наказало дати зайвого четвертака. На що бабуся гукнула свою неповнолітню онуку і запропонувала її панам, щоб використовували, як їм заманеться: чи то як прислужницю, чи то як молоду коханку хоч для самого пана, хоч для того з челяді, якого самий пан призначить. Не так через жалісні почуття, як із зацікавленості, молода пані особисто дала старій срібного лаґґа. Тоді бабця гучно викликнула одного зі своїх молодших синів і стала благати на знак вдячності забрати хлопця, щоб той безкоштовно за самий лише харч відпрацьовував все життя таку панську милість. Тут треба зазначити, що подача милостині, як і жебракування, до тих пір ще не прижилися на острові. Після цього випадку в голові новоспеченої пані промайнула думка, яку політики могли б назвати геніяльною: якщо добра жінка заради дрібненької подачки готова позбавити вільного майбуття своїх дітей та онуків, то скільки прибічників можна зібрати по всій країні, якщо оголосити роздачу милостині основою державної бюджетної політики? Ще та доленосна зустріч біля криниці навіяли майбутнім політичним діячам головну тезу виборчої кампанії: її гаслом стало запровадження так званих рабських вольностей. Всім відома головна різниця між рабом і людиною вільною: свобода раба обмежена, проте він і не платить за себе сам – це за нього робить хазяїн(пан, рабовласник , работорговець тощо). Чоловік вільний може дозволити собі рівнісінько те, за що сам платитиме. Головна ідея новоствореної політичної сили полягала в тому, що можна бути формально людиною вільною, але не платити за себе, наче ті раби, і забезпечити таке казкове життя зобов’язана держава; якщо ж вона цього не робить – це означає, що влада в такій державі не є справедливою, її потрібно змінювати негайно. Якщо закон суперечить справедливості, то справедливість має стати над законом, або зовсім його замінити. Звідки держава братиме кошти, щоб проплачувати рабські забаганки вільних людей – про це питати не годиться, бо ті джерела відомі лише вузькому колу обізнаних державних діячів і розголошуватися не можуть, якщо ж діяч таких резервів віднайти не спроможний – то він, либонь, не дуже обізнаний і його час замістити на посаді. Оце такого напрямку думки та ще пересипані великою кількістю доречних і не дуже метафор і майже нецензурних лайок не адресу керівництва здебільшого середньої ланки стали цілеспрямовано розповсюджуватися у памфлетах через ті засоби масової інформації, що були на ті часи у власності подружжя. Виявилося, що в країні, де навіть прихильників чистого рабства немало, бажаючих поринути в таку залежність, яка формально ще буде називатися свободою не менше половини від всього населення. Попри заборону діяльності політичних партій на теренах всієї імперії, амбітна пара згуртувала навколо себе тісне коло своїх прихильників, які на честь очільників політичної сили стали йменуватися Чи-Мо-Шистами.
Прихід їх до влади послідував за черговим скликанням Чорного парламенту і був, як стверджують їхні політичні супротивники, спланований заздалегідь, хоча за версією істориків, яких пов’язують з чимошистською партією, то стало результатом прояву всенародного гніву.
Після звичайної процедури затвердження виборщиками списку призначених депутатів, який майже не різнився з реєстром попереднього скликання, спеціальна парламентська комісія, як годилося в присутності очільників Колегії суддів і Ради читачів законів, мала оголосити законодавчий орган обраним і легітимним, коли члени комісії дізналися, що ті шановані посадовці, присутність яких при оголошенні результатів волевиявлення є необхідною, не можуть дістатися парламентської будівлі через копичення величезної юрби посполитого люду на майдані перед спорудою, де виборщики повинні були лишень збиратися перед голосуванням. Невдовзі до парламентської будівлі увійшла депутація під проводом особисто очільника опозиції Чи Ши, речник якого зробив заяву, що той люд, який юрбиться на площі – то наділені повноваженнями виборщики, які всі демонструють один одному і партійним функціонерам білі перлини, і це, мовляв, означає, що чорні перлини були вкинуті ними до демократичного глечика. Оскільки все зібрання Чорного парламенту разом з підрахунком вкинутих голосів зазвичай вкладалося в один день, до того не було причини тримати виборщиків після здійснення кожним з них волевиявлення, отже не було й можливості перевірити, чи то перед будівлею дійсно вповноважені своїми громадами представники, чи може найманці чимошистів, яким роздані білі перлини, а ще цілком можливо, що виборщики, проголосувавши, як завсіди годиться, потім ще підрядилися до опозиціонерів. Принаймні, факт закупівлі функціонерами опозиції великої партії перлин за кілька днів перед днем зібрання Чорного парламенту був тоді підтверджений документально.
