Всю цю інформацію я надав для того, щоб шановні уважні читачі могли уявити ті історичні і політичні обставини, за яких здійснювалося поетапне убратервлення суверенної на той час держави Лаґґнеґґ.
За кілька років після знищення летючого острова Лапути до лаґґнезького короля прибули емісари від його бельнібарбійського на той час колеги з дуже привабливою пропозицією про об’єднання торговельних флотів обох держав. Угода мала відбутися на паритетних засадах, хоча розмір і чисельність кораблів у флотах сумежних держав були далеко не рівними. Умови об’єднання вражали лаґґнезьке керівництво блискавичною перспективою швидкого збагачення без зависоких капіталовкладень. Обидві сторони зобов’язувалися не укладати ніяких угод і не вести переговорів з представниками третіх країн без взаємного узгодження. При цьому десяту частину свого виторгу кожна сторона договору повинна була сплатити партнерові. Для Лаґґнеґґа, як держави з набагато меншими мореплавними потужностями, ця угода обіцяла бути дуже вигідною внаслідок отримання прибутку з тієї кампанії, в яку не вкладалися гроші - за підрахунками королівських фінансистів, дохід казни мав збільшитися на третину, при тому самому обсязі продукту національного. Порадившись з урядовцями, король пропозицію прийняв, сподіваючись не лише на короткострокові прибутки, а ще на захист від мореплавців інших країн, яки все більш заходилися кружляти навколо острова. Протягом десяти років Лаґґнеґґ вправно відсилав фінансову звітність і грошові кошти на континент, кожного разу шанобливо нагадуючи контрагенту про його обов’язки і отримуючи у відповідь обіцянку неодмінно виплатити належні кошти, тільки-но залагодиться політична ситуація. На одинадцятий рік дії угоди до Логадо був посланий племінник короля з особливими повноваженнями і цілою юрбою вельмож і стряпчих. Головною метою делегації було узгодження недоліків в угоді і вимога звіту за останнє десятиріччя з боку Бельнібарбійської держави. Так припало, що саме в той рік король бельнібарбійський інавгурувався імператором, і ця обставина на думку імперських юристів звільняла його від зобов’язань, даних ним самим, коли ще він правив країною з королівським титулом. На вимогу делегатів-острів’ян відзвітуватися про доходи минулих періодів, вони отримали відповідь від чиновника торгового міністерства, що імператор своїм холопам не підзвітний. Дізнавшись про таку відповідь, ображений король Лаґґнеґґа вирішив, що втрачені кошти не повернути і розірвавав одноосібно угоду – як тоді йому здавалося, він мав на це право. Наступні десять років Лаґґнезький торговий флот ходив морями, як за часів існування Лапути, не сплачуючи нікому за право на існування як флоту, так і всієї країни. На біду короля, острів Лаґґнеґґ входив до сфери впливу Бельнібарбійської імперії, великий договір про невтручання якщо не було укладено, то перемовини вже велися, тому думка лаґґнезького монарха вже мало кого цікавила.
У перший день двадцять першого року з дня укладання угоди про об’єднання флотів до Трілдрогдрібу прибула офіційна делегація від Сонцесяйного імператора Бельнібарбійського, голова якої вручив королю листа з вимогою сплати боргів за ті десять років, коли лаґґнезький торговельний флот безкоштовно вів комерційну діяльність, плюс нараховані відсотки за кожний річний період, плюс майже таку ж суму як штраф за образу його імператорської величності. Річ у тім, що логадійські юристи не вважали договір про об’єднання флотів розірваним, а отже король лаґґнезький на їхню думку був зобов’язаний своєчасно подавати звітність про господарську діяльність транспортного підприємства і передавати з особливим посланцем відповідну суму грошових коштів золотом. Оскільки лагґґезька сторона зі звітністю забарилася, то сторона імператора вважала, що щорічний прибуток королівського торговельного флоту дорівнює прибутку за той рік з попередніх десяти, коли був зафіксований максимальний обсяг товарообігу. Що ж до розміру штрафу, то бельнібарбійська сторона вважала цю суму занизькою, навіть великою милістю для майже братнього народу, король мав дякувати богові, що його не звинуватили в державній зраді за підрубання фінансової стабільності великої імперії під час героїчного убратервлення нерозумних диких континентальних народів.
В разі, якщо держава Лаґґнеґґ не мала чим сплатити визначену суму, імператорська сторона пропонувала створити комісію задля оцінки вартості королівського флоту і передачі відповідної його частини у приватну власність Великого імператора(тоді і ще тривалий час все, що належало великій державі було водночас нероздільною власністю його Сонцесяйної величності).
Король Лаґґнеґґа, який мав себе за істоту не нижчу, а з огляду на походження, в дечому вищу від логадійського вискочки, мало не копняками виштовхав делегатів, а головного промовця, який із впертістю називав монаршу особу вірним холопом імператора, наказав взяти під варту і ув’язнити.
Таке ставлення до вповноважених осіб розлютило і без того не завжди адекватного монарха, і за його особистим наказом Лаґґнеґґ було занесено до переліку територій, що підлягають убратервленню в загальному порядку. Для здійснення військової операції на острів з континенту відряджений був загін з десяти тисяч піхоти під проводом молодого, але дуже обдарованого імператорського фаворита (в цьому Великий імператор теж був новатором, адже до його царювання фаворитками монарших осіб були виключно жінки). Завданням загону було пройти пішим маршем весь острів наскрізь, взяти штурмом столицю, звільнити імператорського посланця(якщо його ще не страчено), полонити лаґґнезького короля і в кайданах привезти в Логадо на особистий суд Великого володаря. На таку маленьку кількість війська плани були аж занадто зухвалими, але до того ці самі війська убратервлювали інші дикі народи(щоправда озброєння останніх значно відставало від рівня імперських військ), до того ж великі надії покладалися на бойовий дух воїнів і любов до Сонцесяйного монарха. Перші кілька містечок були убратервлені без особливих зусиль, передовий загін поводився, як йому було звично в подібних випадках, достатньо милосердно що до ощасливлених ними тубільців. Лише іноді імператорський фаворит, який взагалі не сприймав жінок як людські істоти, перебуваючи напідпитку, проявляв певну фантазію в покараннях місцевого люду за непокору їхнього короля: він наказав воякам хапати всіх зустрічних вагітних жінок і збирати їх у приміщенні, що слугувало водночас і штабом і тимчасовою буцегарнею. Там він особисто, не гаючи часу на допити і теревені проштрикував багнетом живіт кожній, так, щоб вбити водночас і мати і ненароджене дитя. Вагітність визначалася вояками візуально, тому іноді накладали головами жінки, що при надії не були, а всього лише мали огрядну статуру. Історіографи від бельнібарбійської сторони фактів цих не спростовують і не схвалюють нелюдські хиби чоловіка, ім’я якого було занесено на скрижалі історії як видатного полководця і мученика. Єдиним виправданням такої неадекватної поведінки героя могла стати глибока особиста драма і тяжка душевна травма: молодик був безмежно закоханий у свого імператора і шалено ревнував його до численних молодих коханок, які вагітніли від сонцесяйної особи, наче ті кролиці – тому намагався вгамувати тугу постійним перебуванням в стані ейфорії від міцних напоїв і мужніх на його думку вчинків, про які, до речі, нічого не згадується в офіційному історичному зручнику.
Передовий загін імператорської армії просунувшись на третину вглибину острова, зустрів раптом несподіваний і вдалий спротив королівських військ.
Треба сказати кілька слів про організацію збройних сил Лаґґнеґґа доімперського періоду. Розташування країни на острові не спонукало до утримання міцної великої армії, проте в розпорядженні короля перебував підрозділ, який був водночас і охороною і церемоніальним почтом – всього осіб близько двох тисяч. В разі нагальної потреби король мав право звернутися до васалів, що мали майже необмежену владу в периферіях, і ті зобов’язувалися власним коштом озброїти і привести під провід призначеного королем головнокомандувача загони чисельністю не менше десяти тисяч від кожної з семи периферій. Дізнавшись про ті жахливі речі, які творив передовий загін убратервлювачів, король оголосив васалам указ про загальну мобілізацію, сам же відіслав під проводом вірного йому близького родича особисту охорону і ще близько тисячі озброєного люду військової касти, що виконували в столиці поліцейські функції, назустріч імператорському війську. Попри розповсюджену серед цивільних думку, що королівський почт не в змозі засвоїти нічого з військової науки, окрім муштри, а поліціанти взагалі не здатні воювати з озброєним супротивником, першим же ударом це збірне воїнство майже вщент розгромило загін, що прямував до тріумфального маршу уявно переможеної вже столиці. Королівський підрозділ захопив ворогів зненацька, нехтуючи всіма правилами благородного лицарства і шляхетністю у війні. В повітовому центрі, де розквартирувалися прийди, лазутчики серед ночі підпалили центральну садибу, що слугувала штабом і ще кілька будівель, де на ночівлю стало вище офіцерство. Потім несподіваний блискавичний удар невеличкого підрозділу кінноти зчинив ґвалт всередині вражого війська. Тих, хто кинувся панічно тікати за межі містечка, в засідці чекали озброєні мушкетами і стилетами головні сили оборонців, що оточили населений пункт міцним кільцем. Нелюдська різанина закінчилася лише на світанку. З мінімальними втратами серед королівського воїнства, було знищено більш ніж вісім тисяч імператорських вояків, близько тисячі спромоглися втекти і якось дістатися континенту, решту взято в полон і теж відправлено державним коштом на їхню ж батьківщину. Трагічна доля спіткала командувача імператорського війська: це тендітне і дуже жалюгідне після остаточного протверезіння створіння було насаджено на товстезну сто футову палю тим місцем, яке воно само в собі вважало причинним. Виставили цю палю на узбережжі в тому місці, де його могли б споглядати бельнібарбійські мореплавці зі своїх кораблів.
Дізнавшись про першу за все своє життя невдалу спробу убратервлення і трагічну загибель близької людини, Лютий імператор просто оскаженів(спогади царедворців вказують на те, що саме в ці часи монарх почав проявляти інтерес до практичної гінекології). Насамперед він віддав наказ провідникам церкви про негайну канонізацію свого героїчно загиблого улюбленця і проголошення анафеми королю Лаґґнеґґа і його найближчим вельможам – на той час бельнібарбійська церква вже була інкорпорована в державну машину. Ненависть до непокірливого острова була протягом кількох місяців темою світських балачок серед логадійської верхівки. Всі розмови вельмож і царедворців неодмінно торкалися підступності так званого лаґґнезького монарха, який не вміє воювати як належить шляхетній особі. Пригнічений настрій імперської еліти підсилювався нестачею військової потуги для миттєвого придушення сепаратистів – на той час імперія вже вважала весь острів своєю територією. Заколоти, що спалахували час від часу в різних щойно убратервлених куточках континенту не давали можливості вивільнення кількох десятків тисяч живої сили для створення карального підрозділу. Ще більший сум в імператора особисто і в усіх його вельмож викликала та обставина, що незалежний від Логадо острів може перейти під контроль іншої колоніальної наддержави, і це буде не підступна експансія ззовні, а лише неспроможність щойно створеної Бельнібарбійської імперії проковтнути кусень, який вона щойно відкусила. Саме тоді імператор зробив один із тих кроків, що і зробили його Великим в історії власної країни і дали підстави вважати його геніальним політиком.
Відомі історії монархи мали за звичай роздавати вірному дворянству маєтки разом з тубільцями у довічну власність або для тимчасового користування. Також одвічною традицією імперій, особливо таласократій, було заселення колоній зайвим в метрополії людом, переважно засудженими до великих термінів ув’язнення злочинцями. Перший Великий Сонцесяйний імператор Бельнібарбі об’єднав ці два кроки в один. Зібравши всіх засуджених на смерть кримінальних злочинців з усієї континентальної території (їх на той час налічувалося більш ніж тисяча двісті п’ятдесят, оскільки на період убратервлення всі кати були мобілізовані для страт очільників сепаратистів), одним накладанням списа надав всім дворянство і право користуватися всією імператорською власністю(як землями так і холопами) на території острова Лаґґнеґґ. Всі титули і звання аж до королівського, що існували на означеній ділянці суходолу, імператорським указом скасовувалися, всі мешканці оголошувалися невірними холопами і отримували статус рабів, що перебувають в особистій власності Великого імператора, яку він може милостивим указом за високі заслуги перед короною передати своїм вірним холопам, тобто вірному дворянству, але таким самим указом може за певні провини і позбавити будь-якого холопа цієї власності. Новоспечені лицарі мали негайно вирушити на острів і не полишати його території протягом тридцяти років. Єдиною нормою права і моралі, що мала регулювати їхню поведінку у щойно отриманих вотчинах стало напучувальне гасло, почуте від Великого імператора: «Гідні люди завжди отримують те,до чого прагнуть». Як помічників вони могли взяти з собою всіх кримінальних злочинців, що перебували в бельнібарбійських в’язницях – в місцях позбавлення волі мали залишитися тільки особи, засуджені за політичну діяльність. Кримінальники, що не були висвячені в лицарство, автоматично визнавалися особисто залежними, але вони не ставали власністю імператора, а одразу належали своєму пану з нового лицарства. Підлеглі відрізнялись від нового дворянства однією наочною ознакою: всім приреченим в ті часи на смерть одразу після проголошення рішення суду кат в присутності суддів виривав ніздрі. Це давало можливість легко вирізнити приреченого серед ув’язнених (до цього нововведення були численні випадки, коли шановані в кримінальному світі чоловіки виставляли на страту замість себе іншого в’язня), а також в разі вдалої втечи допомагало віднайти і знову схопити злочинця. Для супутників нового лицарства(особисто залежних, але з непонівечіними обличчями) встановлювалися окремі привілеї, однією з яких була законодавча заборона на продаж цих людей, а ще надання їм права змінювати пана за власним бажанням раз на три роки. Покидати острів їм також заборонялося.
< Майже всі етнографічні дослідники створення нової лаггнезької нації доходять згоди, що саме з цих переселенців склалися такі існуючі тепер прошарки населення, як владні і привладнені. В перші десятиліття перебування на острові колоністів без дворянства називали близькими і наближеними, і, враховуючи особливості внутрішньої ієрархії і особистих взаємин всередині закритого одностатевого колективу, близькість до панства була іноді не лише соціальною. Ця каста не настільки закрита від чужорідної крові, як вищі, тому не слід вважати, що всі сьогочасні владні і привладнені – прямі потомки саме близьких і наближених. Але деякі привладнені роди пишаються саме тим, що їхній давній предок прибув на острів з першим кораблем. >
Зі свого боку імперія для підтримки нового панства зобов’язалась постачати колоністам зброю і знищити весь лаґґнезький флот – як торговельний так і військовий. Останнє виконати було не важко, враховуючи різні «вагові категорії» країн, і вже за кілька днів всі кораблі незалежної поки що держави палали на рейді, наче сірники; менше пощастило командам тих суден, що перебували в морі – їм навіть не дали змоги пристати для порятунку людей. В одному документі згадується про екіпаж торгового судна, який всім складом залишився в Японії. Що до постачання зброї, то імператор і тут обіцянку виконав: регулярно курсуючий між островом і континентом вітрильний лінійний корабель «Лацара Панкара» підвозив найновітнішу на ті часи зброю в необмеженій кількості. Тим самим військовим судном наступні п’ять років з континенту везли нововисвячену шляхту і наближених до них – за даними бельнібарбійських буцегарень до острова було загалом відправлена близько ста тисяч осіб чоловічої статі. Перші роки така економія на фінансуванні пенітенціарної системи дуже тішила логадійських урядовців, аж поки на волі серед криміналітета не стали поширюватися чутки, що за скоєння злочину замість покарання відправляють на чарівний острів, де можна зовсім безкарно красти, грабувати, ґвалтувати і вбивати, а якщо злочин, скоєний на території континенту особливо тяжкий і раніше повинен був каратися смертю – недолюдку на тому острові житиметься, наче в раю. Хвиля злочинності накрила майже всі континентальні міста імперії – покарання відтепер не лякало, а приваблювало шибайголів. Вся економія на буцегарнях зійшла нанівець через величезні збитки, завдані не тільки незахищеним верствам населення, але й магнатам і навіть державній власності. Від постійної відправки засланців на острів імперії довелося відмовитись.
Виконавши свої пункти угоди, імперія потурбувалась про те, щоб новоспечене панство не відцуралося від власних обов’язків. Багато хто з кримінальнаків-колоністів сприймав подорож на острів як чергову злочинну «гастроль», де можна зірвати великий куш і хутко зникнути, здолавши якусь вузеньку протоку і знову розчинитися в сіренькій масі пересічних бельнібарбійських громадян. Проте повернення на батьківщину для тих, хто вирушив в ті роки підкоряти Лаґґнеґґ не було. Окрім імператорського лінійного корабля, жодного судна не випливало з лаґґнезьких портів. Знищенню підлягали навіть двомісні човни, якими користувалися ловці перлів – будь-який плаваючий засіб, що відчалював від лаґґнезького берега безжально знищувався стрільцями-мушкетерами або канонірами – відповідно до розміру судна. Деякі гарячі голови намагалися перетнути протоку вплав, але в місцях, де звичайна людина на це спроможна, були розставлені вартові на збудованих вежах з бельнібарбійського боку, які мали наказ знищувати будь-яку людську істоту, що пливе з лаґґнезького берега. Отже, всім новим переселенцям довелося, часто мимоволі, інтегруватися в новостворене суспільство і започатковувати новітнішу еліту для автохтонної нації.
Колонізація острова розпочалась для нового панства напрочуд вдало: те, чого не спромоглася регулярна імператорська армія, дуже швидко зробило ніким не контрольоване і не зорганізоване сонмище головорізів і розбишак. Весь цей ніким і нічим не керований гурт чисельністю більше тридцяти тисяч осіб, який воїнством можна назвати лише за фактом наявності в їхніх руках зброї, насувався на столицю Лаґґнеґґа Трілдогдріб не стільки виконуючи наказ імператора, як плекаючи надію на добру здобич при пограбуванні найбагатшого міста острова. Результатом кількох днів пішого проходу стали десятки розорених міст і сотні селищ, що мали нещастя розташуватися багато століть тому на шляху цього безжального легіону. Взявши старовинне місто в облогу, новоприбулі посланці імперії навіть не висували до короля і міських очільників ніяких вимог. Однією з причин дослідники вважають неспроможність нового панства на той час обрати між собою головного, який і став би вповноваженим представником імператора.
Дати бій новоприбульцям королю забракло воїнства: оголошена ним самим після першого вторгнення загальна мобілізація так і не відбулась через причини, дослідникам досі невідомі. Васали, що очолювали віддалені периферії так і не надіслали в розпорядження монарха жодного солдата. Не відмовляючись виконувати наказ сюзерена відкрито, своє зволікання вони пояснювали в численних депешах тяжким матеріальним становищем регіону і тривалою кризою, що давно вже панувала на всій території острова. Лише один з підданих короля надав людський ресурс в кількості не десяти, а семи тисяч чоловік, погано озброєних і без коштів на їхнє харчування. Ці горе-вояки, отаборившися в передмісті столиці, почали здобувати провіант найстарішим відомим способом: пограбуванням місцевих мешканців. За кілька тижнів тих незвичних військових зборів король змушений був розпустити недолугу армію. Аналізуючи таку дивну поведінку васалів, історики по-різному пояснюють її. Прибічники імперської ідеї ще раз наголошують на неспроможності старої еліти зорганізуватися для вирішення державних питань, навіть задля порятунку самої держави, і підкреслюють благотворність впливу метрополії на життя братів менших. Ті історіографи, що позиціонують себе націоналістами, дорікають регіональній владній верхівці за боягузтво і зрадництво, наголошуючи на втраченій можливості зібратися під знамена короля і дати відсіч навалі кримінальних недолюдків. Проте в головах теперішньої наукової еліти домінує прагматичніша і цинічніша інтерпретація тих давніх подій, яка певним чином виправдовує тогочасне острівне панство і не усуває сумніви в розумових здібностях цих великодостойних людей. Згідно такої версії, представники регіональної еліти не були неотесаними необізнаними провінціалами, а навпаки тримали, як то кажуть, руку на пульсі великої політики, принаймні цікавилися всіма подіями, угодами і перемовинами, що зачіпали інтереси їхнього краю. Ті вельмишановні достойники не могли не знати, що згідно положень Великого договору про невтручання, який або вже був на той час підписаний, або мав з’явитися невдовзі, острів Лаґґнеґґ беззаперечно визнаний сферою впливу Бельнібарбійської імперії, отже рано чи пізно, став би її частиною. Відтак, не виконуючи присяги на вірність королю, а фактично, продаючи свого монарха, очільники периферій сподівалися зберегти не лише права і вольності за собою, але й сите стабільне життя своїм менш титулованим співвітчизникам. В деяких давніх монографіях поведінка периферійної еліти висвітлюється як справжній громадянський подвиг. До того ж не треба відкидати фактор особистої образи: протягом тривалих століть вищі істоти, які мали себе за богів серед своїх підлеглих, вимушені були вилизувати підлогу перед королем на аудієнціях – можна уявити, що людина гонорова, достойна і шляхетна повинна відчувати в такі хвилини. Хай там як, а невтручання місцевої еліти прискорило те, що мало відбутися: ще не виснажений Трілдрогдріб за кілька днів облоги викинув білі прапори, навіть не почувши від вражого воїнства умов капітуляції. Король, зачинившись в центральній башті фортеці, наказав вірним охоронцям заколоти себе і свою родину кинджалами.
Сподівання очільників міста, які вийшли зустрічати чужорідне воїнство як своїх нових хазяїв і благати не вчиняти великої шкоди, не справдилися: все, що трілдогдрібці могли запропонувати загарбникам, останні мали змогу взяти, не докладаючи особливих зусиль. Три тижні тривали різанина, пограбування, зґвалтування і просто нічим не обґрунтовані катування перехожих, які випадково траплялися на шляху зарізяк. Від остаточного винищення місцевий люд врятувало оприлюднення дозволу імперського офіцера, що супроводжував навалу, полонених, яких були схопили серед вулиці, продавати на щойно нашвидкуруч створеному невільницькому ринку – саме з тих часів походить назва погань вулична. Пересічний люд, переляканий можливістю лютої смерті вже не так жахався стати живим товаром. Підпали стали повсякденним явищем, велика частина історичного центра столиці вигоріла вщент, тоді ж згорів державний архів з документами доімперської доби. Становище ускладнювалося тим, що до навали прийд долучалися місцеві маргінальні елементи, які за звичних умов перебували б в буцегарнях або на самому соціальному дні суспільства, і тепер, як вміли, мстилися пересічним громадянам за своє жалюгідне життя.
Знекровивши столицю, скопище нових хазяїв розсипалося на кілька великих частин і під проводом найавторитетніших у своїх колах ватажків пішло підкоряти всі куточки країни. В перші місяці навали гідним людям було доволі просто здобувати те, до чого вони прагнули. Таких бузувірств, які застосовувалися у віддалених периферіях заради наживи і просто задоволення недолюдків не описано навіть в авторському напрацюванні імператора «Правдивій книзі» . Проте зі спливом часу, хоч тортури і ставали все жорстокішими, зиск від їхнього застосування все меншав. За кілька років шайки, або за новим визначанням передові загони, заходячи в чергове поселення, сподівались щонайбільше прогодуватися. Нові хазяї життя виявили себе такими ж незграбами на ґаздуванні, якими спритниками були в грабіжницькій справі.
Імператор, як і його чиновники, не займали себе такими дрібницями, як розподіл лаґґнезьких земель між новим панством – це мали визначити шляхом цивілізованих міжособистісних домовленостей самі вірні холопи. Тому наступні кілька років відзначені не тільки небувалим занепадом економічного життя країни, а ще й звірячою боротьбою всередині новоприбулої еліти між собою за право контролювати той чи інший клаптик території. Цілком можливо, нове панство знищило б само себе, як дві зміюки, що водночас ковтають хвіст одна одної, забравши з собою в світ потойбічний силу силенну пересічного люду, та тут на політичній арені з’явилися гравці, втручання яких знаправило хід історичних подій на наступні століття. Якщо бути точним, ці гравці нікуди з тієї арени не зникали і просто тимчасово принишкли, готуючись відновити і посилити власний вплив на життя країни. Йдеться про представників вищої периферійної еліти, які вже зробили добру для імперії справу, не поворухнувши навіть пальцем. Дуже показовим є той факт, що звірства, які чинилися в столиці і мавпувалися в невеличких містечках і селищах, дивним чином обходили палаци великого панства. Звісно, неподобства вчинялися і в їхніх маєтках, оскільки не було в світі людини, що мала б змогу втримати бодай в якихось межах передові загони нових хазяїв, але жодного випадку скоєння злочинів проти особистостей вищих істот документально не зафіксовано. Достеменно невідомо, чи були якісь таємні домовленості між представниками старого та нового панства, чи дві ці впливові й не чисельні групи населення вподобали одна одну підсвідомо, на рівні тваринної пристрасті, але країна не зглянулась, як відбулося злиття. Обидва були одне одному конче потрібні: місцеві периферійні вищі знали, як хазяйнувати і тримати у рабській покорі своїх просторідних співвітчизників, нові ж хазяї життя не мали ніяких внутрішніх гальм і моральних обмежень. Їхнє єднання підсилювало міцність новоутвореного соціального прошарку не в рази, а на порядки. Союз цей був таким міцним, як шлюб, спричинений любов’ю, статевим потягом і розрахунком водночас. Було б дивно, якби периферійні вищі прийняли в своє коло людей порядних, нове ж панство ніби повернулося додому з тривалої подорожі, вливаючись в панівний клас острова Лаґґнеґґ. Головною проблемою для наднової острівної еліти стала формалізація єднання, яке де факто вже відбулось. Спроби видавати дочок заміж за нових панів, визнавши панство старе нижчими за них істотами, хоча і траплялись, але в тенденцію в ті часи не переросли. Це по-перше виключало з суспільного процесу синів вищих, що спровокувало б конфлікти всередині владного прошарку, по-друге могло призвести до втрати авторитета вищих істот серед черні. В останньої могло скластися хибне враження, що будь-який покидьок може забезпечити собі зльот на саму верхівку соціальної піраміди лише вчинивши тяжкий злочин, а не підлаштовуючись під давно існуючу систему. Нове лицарство, яке нещодавно дивом уникло сокири або палі, можливо і не вирізнялося розумовими здібностями, проте мало зависокий інстинкт самозбереження, а отже, швидше відчувало, ніж розуміло: той набундючений і самозакоханий прошарок місцевого населення, що вважає себе вищими істотами – їхній єдиний шанс уникнути постійної війни з такою ж наволоччю, як і вони самі, і невідворотної близької смерті. Єдиною перспективою для щойно створеного правлючого класу було визнання прав і вольностей вищих бельнібарбійським імператором. Останній, не зважаючи на ту послугу, що йому надали периферійні вищі, коли зреклися свого короля і держави, мовчанням відповідав на пропозиції від місцевої знаті, якими засипали імперську канцелярію посередники – таємні службовці. За п’ять років після початку возз’єднання еліт, коли криміногенна ситуація на острові нормалізувалась, а господарська діяльність майже повністю відновилась, до таємної імперської поліції почастішали доноси від філерів з острова про кричущі порушення імператорської волі і численні фальсифікації свого благородного походження з боку місцевої еліти. Головним атрибутом нового панства на острові залишалася ознака, що її не можна було не помітити: вирвані катом ще на континенті ніздрі. Взявши це до уваги, вище старе панство стало робити над собою операцію, яку наші сучасники назвали б пластичною: за наказом пана його цирульник обережно розрізав гострим хірургічним ножем носову перетинку, створюючи враження, що ніздрі вирвані. Як знеболювальне застосовувалася міцна рисова горілка, або курильний опій, відтак високоповажний пацієнт дискомфорту й болю не відчував зовсім. Майже всі високодостойники при відтворенні зниклої або знищеної документації стали додавати до свого шляхетного прадавнього прізвища одну або кілька літер при написанні, щоб йменуватися на бельнібарбійський лад. Доноси про таке неподобство таємна канцелярія отримувала мало не щодня. Наближені до Сонцесяйного монарха тривалий час не наважувалися доповісти імператору про зухвалі спроби одурити велику країну і особисто її очільника. Та коли особа з надзвичайними повноваженнями насмілилася таки доповісти Великому володарю правдивий стан речей, його реакція вразила всіх вельмож. Імператор, що позаочі прозивався Лютим, не лише зберіг царський спокій, а навіть був задоволений саме таким перебігом подій і проголосив промову. Вона одразу була занотована і тривалий час вважалась політичним заповітом Великого правителя стосовно острова Лаґґнеґґ, який серед інших убратервлених територій досі вважається зоною особливого впливу. Надаю дослівний переклад цієї невеличкої промови.
«Тільки тепер бачимо, як Наша Величність помилялася кілька років тому, відносячи місцеве населення острова Лаґґнеґґ до категорії диких народів, що їх чимало мешкає на теренах Нашої імперії і їхніх очільників вельми розумні політастрологи Нашої Величності визначають як невірних холопів. Народи ці хоч і стоять значно нижче за рівнем розвитку розумових здібностей від титульної нації Нашої Великої імперії і небезпідставно прозиваються братами нашими меншими, проте їх можна поважати як гідних супротивників. Їхні вожді не терпітимуть над собою наруги і швидше згодилися б загинути, ніж підкоритися і сприйняти самих себе як істоти другого або третього ґатунку. Саме такі народи подібні до диких звірів, в чому полягає їхнє щастя і головна трагедія. Що ж до автохтонів з наближеного до нас острова, то вони такого прізвиська не гідні, оскільки волю свою сприймають як важкий тягар, а не дар від бога. Вони подібні швидше на тварин свійських, а саме баранів. Якщо навіть найвища їхня еліта зголосилася визнати себе нижче наших кримінальників, тобто бруду і непотребу імперії, а їхній нарід продовжує вважати цю еліту вищими над собою істотами, то Наше пророцтво нащадкам Нашим і підданим щодо цього занедбаного клаптика землі і його вбогого населення полягає в наступному: з людом цим можна коїти все, що завгодно, ніякого спротиву з їхнього боку не буде, оскільки баран - істота тупа і незлопам’ятна, вона навіть в останні миті життя покірливо повертає голову так, щоб зручно було різникові. З баранів людина тисячі років витоплює курдючне сало, задля отримання каракулю вбиває новонароджене їхнє дитя, вони ж на це лише шанобливо мекають, кожен сподіваючись, що саме з нього лише настригатимуть вовну. Барани не мають поміж себе вожака, тому поперед отари завжди йде цап, спрямовуючи весь гурт, куди треба вівчареві. Направляти і контролювати цих козлів – головне завдання того департаменту, що в Нашій імперії піклуватиметься убратервленням лаґґнезьких земель. Закликаю Наших нащадків і їхніх вірних слуг не тринькати дорогоцінне поголів’я, не давати заїжджим хижакам і людиноподібним злодіям завдавати шкоди господарству і своєчасно підгодовувати козлів. Ще одна небезпека для господарської діяльності вівчара може йти зсередини його родини, а саме від жінок і дітей. Жінка думає не головою, а серцем, а дитина – ще молоде і дурне створіння, тому в їхні серця може пролізти жалість до нещасної тварини, а це гальмівний фактор у виробництві м’яса, сала і шкіри. Загалом же Ми впевнені в тому, що острів з усім різношорстним холопством належатиме Нашим нащадкам довіку».
Останні роки життя Великий імператор часто використовував в промовах образне мовлення, тому існує багато різних трактувань в тому числі і цього посилу. Історичний зручник не наводить цитат, проте переповідає висловлення Великого політика таким чином:
«Імператор милостиво взяв під своє крило вірних підданих, ніби добрий вівчар, що прихистив свою паству і унебезпечив улюбленців від зазіхань зовнішніх хижаків».
Тоді ж указом імператора було призупинено провадження кримінальних справ що до фальсифікації благородного походження представниками лаґґнезької нової еліти. Всі відомості про соціальний статус особи містилися в книгах запису при органах місцевого самоврядування острова і не підлягали перевірці імперськими структурами. Тим самим указом найвище дворянство острова прирівнювалося до простолюдних, хоча й вільних, громадян Бельнібарбі титульної нації. Бельнібарбійська панянка, беручі шлюб з лаґґнезьким дворянином, автоматично переходила до його сослов’я, а отже наперед знижувала статус свій і майбутніх своїх дітей. Якщо і траплялися поодинокі випадки єднання таких пар, то мешкали молодята неодмінно на острові, оскільки бельнібарбійська рідня нареченої не пробачала ганьби шляхетного роду. Закони імперії не давали в ті часи жодної можливості молодим лаґґнезьким спритникам в князі стрибати із хлопів. Видати ж дочку заміж з на континент теж не вважалося досить вдалою партією для лаґґнезького високодостойника, оскільки діти від таких шлюбів дворянського титулу від бельнібарбійського татуся не успадковували.
Що ж до інших верств населення, всі, окрім вищих, на острові набували рабського статусу. Основна маса тубільців стала називатися поганю і набула всі ознаки живого товару, нові пани отримали змогу торгувати ними як між собою, так і продавати їх за межі острова. Доти рабства в класичному розумінні цього слова на острові Лаґґнеґґ не існувало, але спричинено це було не гуманністю старого панства, а перенаселенням обмеженої території: товар робоча сила через надмірну пропозицію при обмеженому попиті мав таку низьку ціну, що купляти на додаток ще й тілесну його оболонку не мало сенсу. Інтеграція в велику державу корінним чином змінила колишню рівновагу, бо на безкраїх розширах імперії завжди знайдеться місце, де можна використати рабську силу. Молодій наддержаві потрібні були безкоштовні людські ресурси для будівництва доріг, іригації, вирубки тропічних лісів, сільськогосподарських робіт на нових землях, рекрутських наборів тощо. Імператорські вольності щодо супутників нового панства не скасовувались, а навпаки розпоширились на тих представників місцевої черні і посполитого люду, які своєчасно пристали до убратервлювачів і особливо відзначились під час встановлення нового ладу. Цей прошарок рабів відтоді вже офіційно називався привладненою поганю. Продавати їх за межі острова заборонено було насамперед тому, що для переважної більшості ще не збіг встановлений тридцятирічний термін перебування на території Лаґґнеґґа. Щоб уникнути непорозумінь, імперська влада наказала місцевій скласти реєстр привладненої погані, який найближче століття був єдиним офіційним документом, де письмово фіксувалося розшарування черні. Бельнібарбійські урядовці чітко дотримувалися принципу невтручання в процес визначення привладнених серед погані, єдине, що контролювалося завжди – це доля привілейованих рабів в загальній кількості. У різні часи цей показник варіювався від трьох до семи відсотків, критичною ж межею, за розрахунками логадійських політастрологів, є десять відсотків: тоді доля привладнених починає зростати без всякого впливу з боку влади, при цьому виробництво національного продукту в кращому випадку залишається незмінним, а швидше за все зменшиться, а отже середньодушове виробництво благ для імперії впаде. На тлі загального занепаду система може втратити контроль з боку місцевої влади, що спровокує непередбачувані наслідки. Це негативно вплине на стан економіки всієї імперії, адже метрополії потрібні в колонії бідні кріпаки, а не зубожілі підсусідки, здатні в будь-яку мить вчинити бунт.
Не можна казати, що новий уклад життя сприймався позитивно поголовно всім населенням острова. Особливо під час жорсткого убратервлення в окремих периферіях, де переважали ліси й гори і була змога хоронитися поза межами населених пунктів, складалися озброєні загони з представників різних верств населення, але переважно старої шляхти. Мотивація тих оборонців теж була найрізноманітнішою: хтось не пробачив прийдешнім харцизякам наруги над власною матір’ю чи сестрою, хтось не в змозі був порушити дану загиблому королю присягу, хтось через шляхетність свого роду не міг вважати себе рівним зайдешнім тюремникам. Проте з установленням на острові нового ладу під фактичним проводом старого панства, партизанський рух став втрачати підтримку всіх соціальних прошарків. Так старшини прадавніх високодостойних родів отримали можливість не втратити впливу на політичне і економічне життя країни, виконавши пусту формальність і зробивши непомітний розріз на обличчі. Дрібніша шляхта і посполиті зберiгали майже всі колишні вольності, лише публічно обізвавшись привладненою поганю. Навіть найнижча чернь, переживши жахіття навали, стала більш цінувати спокій і порядок: їх хоч і продовжували грабувати вже дві еліти в тілі однієї, але робили вони це виключно за щойно написаними ними ж законами і чітко стежили, щоб більш ніхто не грабував найбідніші прошарки населення. Тому з установленням порядку підтримка партизанських загонів стала сходити нанівець і за якихось п’ять років криївки оборонців залишалися тільки в гористих місцевостях. Остаточне викорінення національного спротиву збігається з першим в історії всієї підшатравої терри візитом бельнібарбійського імператора на вщерть убратервлений острів Лаґґнеґґ. На превеликий жаль для справжніх патріотів, Перший імператор, прозваний ще Великим, засновник потужної держави, збирач і убратервлювач земель і народів, талановитий письменник, неперевершений слюсар і жіночий лікар, а для острів’ян ще дбайливий пастор і майже рідний батько – не встиг за життя відвідати острів, населений найвірнішими йому холопами. В Лаґґнеґґ мав прибути його рідний син, другий за ліком імператор Бельнібарбі. Цей достойник не відзначився такою кількістю видатних діянь, як його великий батько, стратив набагато меншу кількість людей, мав значно менше коханок і всіх – жіночої статі. У спілкуванні з царедворцями і взагалі з підлеглими поводився він набагато адекватніше, за що увійшов в історію з прізвиськом Лагідний. Єдине, що могло зашкодити його співрозмовникам – напади невмотивованої агресії, що з віком(престол він посів вже не молодою людиною) траплялися чим далі частіше. Зненацька Лагідний монарх міг накинутися на будь-яку людину, яка перебувала поруч, і забити на смерть тим, що трапиться в нього під рукою, або хоча б посохом, який на ті часи символізував імператорську владу разом з короною. Була ця пристрасть ознакою тяжкої психічної хвороби, чи просто витівками покидька, який усвідомлює власну безкарність – достеменно не відомо: в Бельнібарбі не годилося сумніватися в розумових здібностях своїх монархів. Сучасні дослідники імперської історії того часу, використовуючи напрацювання консультантів-психологів, стверджують, що другий імператор внутрішньо був людиною глибоко нещасною. Він мав гнітючі комплекси, змолоду порівнюючи себе з батьком – за параметрами політичної ваги порівняння були вочевидь не на його користь. З роками цей лагідний колись юнак все більше усвідомлював, що залишаться на скрижалях історії лише як блякла тінь свого великого попередника – можливо, саме тому мав потребу зганяти на комусь свою злість. Масові ж заходи за участю другого імператора Бельнібарбі були набагато бучнішими , ніж за часів його великодержавного батька – і це, мабуть, було спричинено тим самим комплексом меншовартості. Задля підготовки до зустрічі Сонцесяйного на острів була відряджена команда провідних бельнібарбійських політастрологів. Вони мали зорганізувати масове дійство, в яке б наочно показувало безмежну любов холопів до свого властителя і їхню щиру радість від щастя побачити наближену до богів істоту. Згідно з оригінальним задумом логадійських політастрологів, процедура зустрічі мала перерости в яскраве, пересичене символізмом масове дійство. Для того і знадобилися зайдешнім політастрологам полонені партизани-оборонці. Завдяки засланцям-агентам вдалося виманити об’єднані загони бійців з лісу на узбережжя, де партизани дали останній свій бій, живими після якого залишилися всього триста чоловік. Саме до цих ув’язнених воїнів звернулися логадійськи режисери масового показовиська з вельми привабливою пропозицією: під час прибуття Сонцесяйної особи на острів, колишні бійці за його незалежність повинні були всім гуртом рачкувати назустріч новому господарю, вилизуючи перед ним дорогу, як до того їхні предки вилизували підлогу перед власним монархом. Ця частина дійства мала символізувати, що найзапекліші колись вороги імперії визнали таки її владу над собою, відцуралися свого ганебного минулого і ладні служити тому, кого єдиного вважають над собою властелином. За це колишнім повстанцям обіцяно було бельнібарбійське дворянство – такого за всю історію співіснування колонії з метрополією не траплялося жодного разу – та ще й можливість після вдалого завершення церемонії залишити острів і оселитися в будь-якому куточку материкової частини держави. Та жоден з оборонців не погодився на пропозицію, яку вважав для себе ганебною. Виявити покірливість і вірність новому монарху серед старого панства було багато бажаючих, до того ж із набагато шляхетніших, ніж були полонені, родин. Але ці достойники завбачливо вирвали собі ніздрі ще у перші роки убратервлення, тож їхня присяга була варта не більше, ніж їхня ж честь, а саме, за словами політастрологів, «шмату собачого лайна». Каяття і присяга потрібні були саме від гідних супротивників, тому напередодні візиту імператора на катів очікувала важка праця. Протягом трьох діб, намагаючись примусити людей честі до вчинку огидного і низького, працівники сокири і мотузки випробували на героях всі поради з «Правдивої книги», але жоден з трьохсот не наважився зганьбити себе і змінити свою батьківщину на чужу. Логадійським політастрологам довелося просто на коліні змінювати сценарій заходу. Задля втілення цих змін знадобилося нашвидкуруч вистругувати триста тридцятифутових паль, на які в самісінький день візиту були посаджені нескорені бійці. Триста кращих синів свого народу примушені були з невеличкої висоти спостерігати, як колишній кримінальний злочинець іменем їхньої нації цілуватиме імперський зад. На щастя морські птахи майже одразу повидзьобували очі оборонцям, і вони не побачили всієї ганьби. Чого насправді прагнули ці дивні люди і як планували змінити життя своє і всієї країни в разі несподіваної і малоймовірної перемоги – тому пояснення у імперських істориків немає. Зручник взагалі не згадує «про незначні заворушення напередодні історичних відвідин» і про кількість мертвих тіл, що прикрашали імператорську дорогу. Там йдеться лише про загальну радість і всенародне захоплення Сонцесяйною персоною. В методологічних вказівках для вивчення означеного періоду історії в спеціалізованих вишах події ці розглядаються як приклад безглуздої самопожертви феодальних націоналістів, які в звірячій люті і неспроможності до боротьби зволіли краще померти, ніж бачити подальше процвітання свого народу під мудрим керівництвом старшого брата. З візиту імператора бере початок ще одна традиція, що панувала на острові майже півтора століття. Про те, як прикра несподіванка була покладена в основу основу офіціозного церемоніалу треба розповісти окремо.
На цей час серед нового панства вже визначилися з особою, яка мала представляти всю убратервлену територію перед монархом. Був це очільник того клану, що контролював Трілдогдріб з прилежними територіями. Після жорстокої різанини і тривалих пограбувань колишньої столиці, регіон цей дуже занепав, і тримати його не вважалося вигідною справою. Згідно місцевих традицій, верховний очільник ніколи не мав влади абсолютної, більшість повноважень ще в сиву давнину була чи то делегована периферійним вищим, чи то узурпована ними. Новий лад, що був встановлений після убратервлення, не передбачав змін в стародавньому укладі. Отже, периферійні клани залюбки делегували представницькі повноваження ватажкові найслабкішого на ті часи угруповання. Цей колись затятий бельнібарбійський зарізяка з роками перебування на острові став став огряднішим і вальяжнішим зовні, але не покинув кримінальних звичок. Переклавши діла господарські на представників острівної знаті, він свою діяльність зосередив на встановлення чіткої субординації і дисципліни серед бійців свого передового загону. Використання цих майже воєнізованих формувань дозволило мобілізувати пересічну місцеву погань, що не вирізнялася зависокою працьовитістю, для відбудови столиці. Цей період новітні лаґґнезькі історіографи вважають початком сучасного розквіту Трілдогдрібу. Саме ватажок столичного клану мав зустріти бельнібарбійського імператора особисто, проголосити вітальну промову і глибоким поклоном і лизанням підлоги засвідчити повагу всіх острів’ян до могутнього монарха. Проте необізнаність представника місцевого панства з нормами етикету завдала неабиякого клопоту бельнібарбійськими політастрологами. Головний отаман трілдогдрибський, як називали його наближені, не тільки уявлення не мав про норми поведінки при монарших дворах, він ще жодного разу за своє життя не спілкувався віч на віч з людиною, що вища за нього статусом. Дійсно, до суду його тягли силоміць конвоїри, дворянство він отримував від Першого імператора, стоячи серед юрби таких самих харцизяк, на острові з представниками інших кланів він не спілкувався, вважаючи їх своїми підлеглими (можливо, саме тому його більш розумні наближені обмежували такі контакти задля уникнення інцидентів), всередині ж клану рівних йому не було. Тепер отаману випадала висока честь і відповідальність, від якої відмовитися він не міг через власне марнославство: зустріти і спілкуватися з богоподібною істотою, переваги якої навіть над ним були беззаперечні – таке нікому доручати не можна. Завчити напам’ять промову він не спромігся, попри всі старання зайдешніх вчителів. Тоді креативне мислення політастрологів народило ідею, що набагато випередила свій час: зробити живий підказник тексту. Бельнібарбійського імператора зустрічати планувалося в морському порту одразу після сходження з корабля, отже отаман мав стояти лицем до моря. В акваторії порту правим бортом до берега було поставлено судно, з якого матроси повинні були спускати по борту великі полотнища з написаними ми на них словами - ці слова видко було з берега. Отаман мав просто читати фрази, що були написані фактично на борті корабля. По прочитанні чергової з них людина в засідці прапорцями давала на корабель сигнал, побачивши який, матроси знімали з цвяхів плакат, а під ним був плакат з наступною фразою. Слова, які треба було промовляти писалися чорною фарбою, а команди про виконання певних дій – червоною. Навіть найтупезніший бовдур спромігся б виконати такий простий алгоритм, тому затуркані передсвятковою підготовкою політастрологи не завдали собі клопоту провести генеральну репетицію прочитання самої промови, і даремно цього не зробили. Нікому навіть не спадало на думку, що людина такого високого польоту може бути... неписьменною. В оману іноземних режисерів ввели також звання наймудрішого з мудрих на острові Лаґґнеґґ і посада почесного голови лаґґнезької Академії Наук. Визнання серед вчених отаман трілдогдрибський отримав майже одразу після підкорення убратервлювачами столиці, коли його передовий загін захопив був невідомого призначення будівлю, де не було ані коштовностей, ані провіанту, а лише купа вченого люду і великі книжкові сховища. Старі фоліанти, які мали золоті або срібні застібки були одразу спалені на дворі, після чого в купі попелу залишилися невеличкі зливочки дорогоцінних металів. Що ж робити з іншим непотребом, включаючи науковців – ніхто з передового воїнства і гадки не мав. Використати розумників як рабів не було змоги по-перше тому, що невольничі ринки на той час ще не працювали по-справжньому, по-друге – переважна більшість вчених були людьми похилого віку і як живий товар мали б занизьку ціну. Верхівка передового загону на чолі з отаманом, який на той час ще не був навіть формальним очільником острова, вперше за життя дізналися, що на світі існує така собі наукова і дослідницька діяльність, і що за певні заслуги перед наукою найбільш гідних її служителів обирають академіками. Серед передового загону найдостойнішим, звісна річ, був сам отаман, отже нічого дивного немає в тому, що він забажав отримати це почесне звання. Наукові достойники старої школи, напевно, одразу не збагнули всю велич людини, з якою звела їх доля, а може ортодоксальне мислення і задубілість зіграли з ними злий жарт. Це зараз лаґґнезька Академія засаджена дупами , нестача інтелекту в яких компенсується надмірною лояльністю до влади. В ті ж далекі і недосконалі часи така дрібничка, як відсутність початкової освіти могла стати на заваді отриманню достойною людиною наукового ступеню. Спочатку не такі розумні, як зарозумілі науковці спробували були стати на шляху до високої науки пана отамана, не погоджуючись навіть розглядати питання про обрання його академіком. Але чутки про надпринциповість людей вчених виявилися перебільшенням: одразу після випробування вогнем, водою і розпеченим залізом всі шестеро академіків, що залишилися живими(а спочатку їх було понад двадцяти), визнали ватажка передового загону мудрішим за себе і проголосили очільником Академії, а його наближених – дійсними її членами. Після досягнення найвищого визнання своїх наукових заслуг, отаман не вважав за потрібне перейматися вивченням граматики і правопису, хрестик, який він ставив на документах, через тремтіння руки дуже нагадував підпис, щось читати чи писати власноруч в нього не було потреби. Тож не дивно, що бельнібарбійські організатори святкового дійства не відали про його неписьменність.
В той історичний день, коли нога Сонцесяйного імператора вперше стала на твердину його лаґґнезьких володінь, шанований в певних колах отаман доповз, вилизуючи висланий перед богоподібною особою килим, як і належало, зупинившись в чотирьох ярдах від ніг імператора, і, вдивляючись в натягнутий вздовж правого борту спеціалізованого судна плакат, наче баран у дошки нових воріт, намагався чи то згадати, чи то прочитати відповідну церимоніяльному етикету фразу, витискуючи з себе лише незрозуміле нікому мугикання. Кілька хвилин тривала загрозлива пауза. Чоловік в засідці не махав прапорцями, плакат зі словами «Вірні холопи вітають Вашу сонцесяйність на споконвіку Вашій землі» залишався висіти на борті корабля, холодним потом вкрилося обличчя режисера-політастролога, а що мав відчувати сам отаман – те важко навіть уявити. Замість очікуваної милості з боку Сонцесяйної богоподібної істоти на нього очікувала в кращому випадку опала і зміщення з посади – а серед лаґґнезького нового панства це було наче вирок: за кілька років перебування на вищих рівнях влади він встиг наставити проти себе багато впливового люду, і не встиг всіх їх фізично знищити. Та залишалася ще можливість смерті швидкої, хоча й не безболісної: отаман не міг не знати про напади Лагідного імператора, і один з них міг розпочатися з хвилини на хвилину. Сам монарх, який мав звичку не дізнаватися заздалегідь про перебіг святкувань, теж стояв в очікуванні якогось яскравого ефекту, що вразив би його ще більше, ніж розташування на палях трьохсот лаґґнезьких патріотів. Після кількох хвилин стояння і мертвої тиші бельнібарбійському государю морський баклан нагидив був на корону. Не бажаючи викликати спеціального вельможу з власного почту, в обов’язки якого входило золотою лопаткою чухати імператору в разі потреби різні частини тіла, Лагідний монарх почав сам знімати з себе розцяцькований атрибут влади, для чого інший атрибут – посох – переклав з однієї руки до іншої. Саме цей рух збовдурілий отаман сприйняв за початок нападу, про які стільки чув від бельнібарбійських кураторів. В тому, що злість імператора спрямована буде саме проти нього, представник всього острова не мав жодного сумніву. Подальша його поведінка зумовлена швидше не логікою, а, можливо, динамічним стереотипом. В кілька стрибків дістався він великого государя, забувши, що треба при цьому вилизувати доріжку, впав на землю, охопивши ноги володаря руками і в такій позі надовго закляк. Можливо його охопив шок або колапс, і в такому стані він пролежав кілька хвилин, міцно обійнявши царські ноги. Імператор, який з усіх тварин найбільш полюбляв собак, ніжно погладив лаґґнезького достойника по голові, почухав йому за вухом і зауважив, що такої оригінальної зустрічі йому не готувала ще жодна убратервлена територія: дуже символічно, що очільник бунтівного колись острова наче вірний пес вітає свого господаря і намагається лизати Сонцесяйній богоподібній особі чоботи. Поклигавши невдовзі, отаман був вдостоєний високої честі під час перебування Сонцесяйного на острові сидіти в його ногах, а наприкінці візиту отримав даровану імператорським указом посаду губернатора-розпорядника всього острова Лаґґнеґґ і на додачу чин лейтенанта Таємної імперської поліції.
З тих пір більше століття всі наступні губернатори-розпорядники очолювали трілдогдрібський клан(далі столичний округ став називатися губернією, на відміну від інших адміністративно-територіальних одиниць, що досі йменуються периферіями), всі вони традиційно були молодшими офіцерами Таємної поліції, і зустріч губернатора-розпорядника з сонцесяйним імператором Бельнібарбі, де б вона не відбувалася, неодмінно розпочиналася з цілування першим чобіт останнього, при чому за століття церемонія неодноразово вдосконалювалася і ставала фанфарнішою. Всі інші мешканці Лаґґнеґґа не мали права навіть наближатися до священних чобіт імператора, лише тим представникам вищих, що мали особливі заслуги перед державою, милостиво дозволялося цілувати ще не застиглі сліди від імператорських ніг.
