Розділ V. Найцінніший продукт республіки. Автор оглядає і досліджує промислове серце країни і стає співзасновником і почесним головою приватного фонду.
Все моє враження про острів Лаґґнеґґ складалося під впливом інформації з різних джерел. Це власні спостереження, розмови з місцевими мешканцями і вивчення документації з показниками соціально-економічного розвитку, статистичними даними тощо, а також публікації в друкованих засобах масової інформації, радіо та телевізійні новини. Доступ до документів суворої звітності я мав завдяки моєму впливовому товаришу, лише іноді треба було зачекати для узгодження допуску. Так не одразу я отримав інформацію про найпотужнішу галузь тамтешньої промисловості. Я вже повідомляв, що цю галузь називають переробною, хоча насправді це сміттєпереробна промисловість. Засоби масової інформації, так саме і урядові речники, не роблять з цього великої таємниці, проте і не наголошують повсякчас. Сміття тут гонорово називають найціннішим продуктом республіки, хоча в загальному технологічному процесі воно виступає швидше продуктом проміжним, а для переробної промисловості взагалі є сировиною. Кілька десятиліть тому була навіть проведена через парламент законодавча ініціатива, щоб спікер, мавпуючи свого колегу з батьківщини пана Гуллівера, сидів на мішку саме з цією сировиною, проте вже за тиждень політика почала смердіти без всяких метафор, тож від креативу довелось відмовитися. Згідно з даними Департаменту Статистики, які я мав нагоду вивчати, в останні десять років доля переробної промисловості в загальному обсязі національного продукту складала від сорока до сімдесяти відсотків. Першою моєю думкою була недовіра до наданої мені інформації, адже жодна країна не може виробляти стільки сміття, і я не був далеким від істини, хоча й помилявся щодо фальсифікації даних. Переважну більшість сировини для переробників постачає Бельнібарбійська імперія, економіка якої вдесятеро потужніша за лаґґнезьку, окрім того розподіл населення територією великої держави неоднорідний. Переважна кількість людей мешкає в містах-мільйонниках на північному узбережжі континенту, тобто відділена від острова лише протокою, що в найвужчому місці має чотири з половиною морські ліги завширшки. Придатного для життя місця на цій стороні великого континенту замало, щоб марнувати його під звалища, тому сміттєвози в імперських мегаполісах не вивалюють свій вантаж одразу за містом, а звозять в єдиний на все узбережжя товарно-експортний порт. Там відходами без будь-якого сортування завантажуються гігантські пороми, що безперервно відвозять свій вантаж, який прибуваючи до лаґґнезького берега набуває статусу сировини. Якщо в деяких засобах масової інформації острів інколи називають смітником імперії або її помийницею, то це не зневага до тубільців, а комплімент місцевій владі, яка спромоглася так ефективно зорганізувати виробничий процес утилізації відходів свого великого південного сусіда. Вже за кілька років транспортування сировини планується модернізувати, для чого розроблений детальний план будівництва сміттєпроводу «Братерство», який у вигляді гігантського моста стане над протокою у найвужчому місці і безупинно рухатиме товар на величезному конвеєрі. За наявності політичної волі з обох боків це справа вже найближчого майбутнього.
З лаґґнезького товарно-імпортного порту починається промисловий регіон країни, який складається з великої кількості спеціалізованих промислових зон (промзон), з’єднаних залізничною гілкою – на острові функціонує лише товарна залізниця. Переробка імпортованого сміття починається майже одразу після розвантаження поромів. Величезні терени біля моря засіяні сировиною, яку починають сортувати й завантажувати в товарні вагони. Колія прорізає острів майже на сто миль вглибину і на узбіччях в кожній спеціалізованій промзоні, що метастазами розповзаються від залізниці, відчіплюються вагони з певного роду попередньо відібраним видом сміття. Ще біля моря при сортуванні відбираються ті речі, що не зовсім втратили товарний вигляд і можуть бути після невеличкого ремонту використані як одяг чи взуття.(До речі, власники цієї галузі переробки пролобіювали закон, який забороняє ввезення до країни товарів, що в інших країнах називаються second-hand). Також серед побутового мотлоху іноді знаходять продукти харчування, що їх багатії вважатимуть зіпсованими, але при достатній термічній обробці можуть вживатися внутрішньо, особливо представниками низших прошарків населення. Адже медичними дослідженнями лаґґнезької Академії відкрито і статистикою доведено, що шлунково-кишковий тракт у різних соціальних груп по-різному перетравлює їжу. Під впливом корпорацій, які займаються переробкою харчових відходів на острові повністю ліквідовано санітарна служба і скасовані будь-які нормативи максимально припустимих концентрацій хімічних речовин в продуктах харчування. Завдяки цьому великі оптово-роздрібні мережі імперії тепер не мусять знищувати продукти, в яких сплинув термін придатності, а можуть за безцінь, але таки продати ці товари в Лаґґнеґґ. Зняття обмежень також спонукало розвиток на острові власної харчової промисловості, зокрема птахівництва. Для вирощування індоперепілок, яких там розводять як у нас курей, з континенту була завезена завелика партія комбікормів, єдиним недоліком яких був надмірний( в 200 разів вищий за норму) вміст деяких видів хлорованих вуглеводнів. Корми бельнібарбійська корпорація подарувала безкоштовно, наполігши на сплаті лише транспортних видатків та вивізних митних зборів; єдиною умовою було регулярно надавати відомості про стан здоров’я споживачів пташиного м’яса.
Повертаючись до сортування, треба відзначити, що на первинному етапі серед сміття можна також знайти цінні речі, навіть випадково готівку. Якщо серед сміття трапляються кабелі з жилами із кольорових металів, спалювання ПВХ-ізоляції здійснюється тут же. Вироби з чорних металів також відокремлюються. Далі безліч технологічних процесів використовується для виробництва національного продукту. З речовин, які містять білок, роблять завалочний газ і біогаз, в великих ямах, що нагадують силосні, перегниває майбутній штучний торф, з виділених паперових відходів виготовляють картон і обгорточний папір, з відібраних пластмас і поліетилену виплавляють або випресовують прості будівельні матеріали. Особливо пишаються місцеві інвестори налагодженою лінією з переробки пластикових пляшок, які тут сортуються за кольорами, потім на високотехнологічній апаратурі з отриманої маси сучать нитки, з них виробляють синтетичну тканину для виробництва дуже дешевого одягу(хазяї цієї лінії теж лобіювали заборону second-hand-у). Віднедавна налагоджено постачання радіоактивних відходів для подальшого захоронення. Для заспокоєння місцевих мешканців, Логадійська медична академія попередньо провела низку досліджень і оприлюднила вражаючи результати. Виявилося, що радіоактивне випромінення не лише не спричиняє онкологічних захворювань, а навпаки лікує ті, на які людина вже хворіє і робить профілактику наперед всьому організму. Отже, мешканці регіонів, де розташовані могильники таких речовин, безкоштовно отримують ту дозу опромінення, за яку заможні громадяни платять великі гроші. Працівники з бельнібарбійським громадянством а також вища і середня ланка обслуговуючого персоналу з лаґґнезького боку не беруть участі в процесах транспортування і утилізації радіаційного непотребу виключно через притаманний їм гуманізм, не бажаючи позбавляти найбідніших своїх підлеглих чудодійного і безкоштовного лікування.
Всю цю інформацію я отримав з профвишевських підручників, та різних періодичних видань, що не захищені таємним грифом. Мене здивувало, що майже ніхто з моїх співрозмовників – помешканців центру столиці – не мав чіткого уявлення про те, що саме виробляють у промислових зонах, не кажучи вже про особливості технологічного процесу. Моє прохання відвідати бодай одну з зон мій провідник сприйняв без ентузіазму, проте не відмовив на відсіч. Потрібен був лише час на узгодження перепусток і отримання в тимчасове розпорядження спеціалізованої автівки, оскільки власної йому було шкода псувати - новенький Lexus, отриманий ним в користування замість викупленої і подарованої старшому синові моделі BMW, міг після такої подорожі зовсім втратити представницький вигляд. Другого січня 2008 року на всюдиході спеціального призначення, що за конструкцією нагадував гібрид бронетранспортера і позашляховика, ми вирушили до промзони, що мала стати об’єктом моїх спостережень. Персонал займається там переробкою і остаточним захороненням високотоксичних відходів хімічної промисловості. Місцеве законодавство не встановлює жодних норм, що регламентували б ввезення таких вантажів на острів, відтак Лаґґнеґґ називають не тільки санітарним, а ще й екологічним офшором. В документах метою нашого пересування зоною обмеженого доступу була оголошена «екскурсія», об’єкт її був обраний моїм повожатим не випадково: підрозділ Державної Охорони там очолював його однокашник по Академії Державної Безпеки, отже прийом мав бути доволі гостинним. Проїхавши блокпост, розташований на кордоні промислового регіону, водій всюдихода наказав нам ні в якому разі не відчиняти віконця автівки і тримати напоготові дихальні респіратори на випадок розгерметизації кабіни. Мій знайомий, хоч і був набагато вищий за чином, інструкції дослухався і радив те саме зробити мені. За кількадесят кілометрів їзди мене були налякали потужні вибухи, але я миттєво був заспокоєний звісткою, що йде планова утилізація привезених нещодавно боєприпасів, списаних з озброєння бельнібарбійської армії через сплив терміну придатності. Під час переїзду мені коротко розповіли про уклад життя і план розташування об’єктів, що є універсальними майже для всіх промзон, з поправками лише на специфіку виробничого процесу.
Принципова схема об’єкту, що іменується промисловою зоною, відтворює модель столиці, вже описану мною раніше. Окрім розміру і чисельності помешканців, різниця полягає в тому, що зона має єдине кільце, марковане не автодорогою, а огорожею з колючого дроту з вежами по кутах. Всіх зайнятих у виробничому процесі розділяють на дві великі грипи – персонал і контингент. Всередині кільця розташовані житлові приміщення для персоналу. Щільна охорона внутрішнього містечка зумовлена можливими актами невмотивованої агресії з боку окремих представників контингенту – такі випадки періодично трапляються. Взагалі промзони – скопичення людей, не обмежених в пересуванні, для вільної праці, доступ контингенту до внутрішнього простору теж можливий за умови наявності перепустки. Зовнішнього обмеження взагалі не існує. Контингент складається переважним чином з місцевих поселян: влада країни, виборюючи зменшення собівартості виробничого процесу, не переймається витратами на відселення мешканців районів, що їх поступово поглинає промисловий регіон. Залишенці складають основу того прошарку населення, робоча сила і саме життя якого майже безкоштовні. Іноді до них долучаються вислані на поселення карні злочинці, або люди з міст, що позбулися реєстрації внаслідок власної недбалості або неналежної сплати обов’язкових платежів. Долучитися до лав контингенту вдається далеко не кожному з місцевих: керівництво промзон не розширює занадто штати найманих працівників. До того ж існує резерв майже безкоштовної робочої сили у вигляді освітніх закладів: у разі необхідності на сміття можуть мобілізувати всіх учнів місцевих шкіл віком від десяти років під проводом вчителів, яким партійна дисципліна не дозволяє відмовити державній людині. В кожній зоні є штатний інспектор з найму контингенту, який може мати одного чи двох помічників-рекрутерів з числа шанованих місцевих авторитетів. Контракт, який підписується обов’язково обома сторонами, міг би видатися правозахисникам зовнішнього світу занадто суворим, якщо не знати специфіки виробництва і того, що документально не регламентується. Так в стандартному трудовому договорі встановлений дев’яностагодинний робочий тиждень, отримання робітником харчування на суму, еквівалентну десяти американським доларам на місяць, заробітна платня на рівні 25% профмінімуму а також система штрафів за порушення трудової дисципліни, сума найменшого з яких в рази перевищує встановлений робітникові оклад. Це не означає, що керівництво зон настільки жадібне й недалеке, щоб не розуміти неможливість ефективної роботи в таких умовах. Контракт складається не для того, щоб його умови виконувалися буквально, це просто жупел для найманця: мовляв не дотримуєшся джентльменських угод з роботодавцем – до тебе застосують ті заходи, на які ти сам погодився. Зазвичай розумні представники керівництва не дуже прискіпуються до нижчих, задовольняючись тим, що виробничий процес йде не гірше, ніж на інших промзонах. Інколи серед персоналу з’являється зануда-висуванець, який через власну необізнаність або відверту тупість починає вимагати від підлеглих чіткого виконання всіх пунктів трудової угоди. Місія керівника кадрового відділу промзони – своєчасно розпізнати такого спритника і перевести на вакансію, що не пов’язана з міжлюдськими контактами, або взагалі розірвати з ним контракт, поки з заповзятим трудівником не трапився нещасний випадок на виробництві.
Щодо занизької платні – контракт не бреше ні на йоту, харчування також фінансується за контрактом лише в кращому для робітника випадку. Компенсують не отриману вигоду робітники тією діяльністю, що в багатьох інших країнах класифікувалась би як розкрадання державної(приватної) власності або нетрудові доходи. Формально і на острові такі дії не схвалюються, тому час від часу на кожній промзоні проходить повна ротація контингенту.
Оскільки нормувати вміст конкретної речовини в смітті неможливо, а статистика по-перше відображує дані лише за попередні періоди, по-друге складається живими людьми, що вони не можуть не бути зацікавлені в відображенні якісного складу сировини під певним кутом, то існує можливість використання сировини не тільки за призначенням. Частіше такі зловживання відбуваються на етапі первинної переробки на узбережжі, тому в ті краї дуже складно отримати призначення представникам персоналу, але в спеціалізованих зонах існують свої перспективи. Так майже всі дешеві товари на ринках міст - неврахована сировина з промислових об’єктів. Займатися цим контингенту неможливо без домовленості з представниками персоналу, які не так ретельно пильнують державне майно, як власну матеріальну зацікавленість. Що ж до тієї промзони, яку ми відвідали, там левову частку неврахованого доходу дають так звані «чорні хіміки». Я вже наголошував, що наркотичні речовини на острові не заборонені, проте занадто дорогі для пересічних громадян. Тому переважна більшість небагатих споживачів віддає перевагу токсикозамінникам наркотиків. На промзоні, де утилізується хімічний непотріб, віднайти речовину з відповідною формулою нескладно. Далі кілька простих хімічних реакцій – і товар не дуже високої якості, зате недорогий, у відповідних пакунках розходиться по великих містах. Токсичні речовини споживаються як через дихальну систему, так і шляхом змішування з алкоголем і іншими рідинами перорально. Законопроект, що передбачає прирівняння токсикоманії до наркоманії і відповідальність за протизаконний обіг токсичних речовин вже кілька років як поданий до парламенту, проте поки три підкомітету – з питань оргзлочинності, з питань моралі та з питань соціального захисту і медицини – сперечаються, кому першому на розгляд буде поданий проект відповідного закону, діяльність «чорних хіміків» не вважається протизаконною, хоча й закону, за яким би ці діячі оподатковувалися, теж не існує.
Зовнішній простір промзони, окрім місць компактного проживання контингенту і місця вивалу і вторинної переробки сировини, містить ще приміщення виробничих цехів, де саме і відбувається виробничий процес. В цехах цілодобово чергує охорона, попри те, що майже всі виробничі потужності завантажені і працюють безперервно. Необхідна згідно штатного розкладу кількість представників інженерно-технічного персоналу керують технологічним процесом, також для виконання найтяжчих, найшкідливіших і найбрудніших робіт на промислових об’єктах використовується ті представники контингенту, яких вважають робочою аристократією, деяких з них – найкваліфікованіших – навіть не зачіпає ротація.
Внутрішнє містечко, в’їзд та вхід до якого здійснюється за перепустками, калькує у зменшеному вигляді центр великого міста. Там містяться, окрім квартир для персоналу, декілька офісних приміщень, гараж для службових і приватних автівок, поліклінічний пункт, в самому ж центрі простору розташована будівля для вищого керівництва. В будь-якій промзоні персонал згуртований за принципом підпорядкування в дві великі групи: інженерно-технічний персонал, що є співробітниками відповідного профільного міністерства, і охорона, підпорядкована Міністерству Державної Безпеки. Були часи, коли на промзонах з метою економії коштів охорону до виробничого процесу не долучали, проте це завжди закінчувалося бунтами і різаниною, що влаштовували окремі несвідомі представники контингенту. Кілька десятиліть тому на базі економічного і соціологічного обґрунтування були встановлені нормативи співвідношення кількості державних охоронців до кількості інженерів і до чисельності контингенту. Варіант збільшення заробітної платні контингенту і відмови від послуг служби охорони не розглядався, як наперед безглуздий. Розрахунки довели, що необхідна кількість охоронців повинна вдвічі перевищувати чисельність інженерів і складати не менше двадцяти п’яти відсотків від середньосписочної кількості контингенту.
Гуртожитки і квартири охоронцям і інженерам надаються без розмежування за принципом підпорядкованості, лише з урахуванням рівня в службовій ієрархії. Той самий принцип сповідується найвищими посадовцями: начальнику промзони і керівникові служби охорони на час виконання ними посадових обов’язків надається в користування в рівних долях центральна будівля внутрішнього простору промзони. Система очистки і кондиціювання повітря в цій будівлі налагоджена і працює так якісно і безвідмовно, що два високодостойника можуть мешкати там з дружинами і навіть малолітніми дітьми, звичайно, за умови, що члени сім’ї не виходитимуть за межі будівлі. Очільники промислового об’єкта перебувають між собою в добрих дружніх стосунках, тож покумитися між собою для них звичайна справа. Можливо саме тому в усіх промзонах спільне помешкання керівництва називають кумською хатою.
На порозі цієї самої будівлі нас радо зустрів однокашник мого товариша – керівник охорони, капітан за військовим званням, його вірна любляча дружина віддавала останні розпорядження перед обідом. Начальник зони перебував на той час в офісі, а його дружина – у власної матусі в столиці, бо була при надії. Враховуючи специфіку виробництва, обидва подружжя воліли не тримати дітей при собі, хоча мікроклімат в будівлі за допомогою найсучаснішої техніки створювався казковий, про що свідчила наявність зеленої травиці і живих екзотичних рослин на галявині внутрішнього подвір’я. Від отруйного повітря хатину рятувала велика баня-полусфера з надміцного скла. Вона відкривала внутрішнє подвір’я для доступу природного повітря лише коли зовнішні датчики показували, що зовнішнє середовище екологічно безпечне. Таке траплялося нечасто – після великої зливи і за вдалої рози вітрів один-два рази на місяць. Страви, що нас ними пригощали, не поступалися якістю кращим наїдкам з ресторану столичного п’ятизіркового готелю. Куховара подружжя возило з собою на будь-яке місце служби чоловіка, для уникнення бюрократичної тяганини він мав чин лейтенанта Внутрішніх Військ і формально займав відповідну званню посаду. Єдине, що засмутило щирих господарів – що я не вживав алкоголю, оскільки вони, щоб створити приємне враження, дістали з винниці дороге вино – такі марки в ресторані готелю подають від п’ятисот доларів за пляшку – і саме під цей божественний напій кухар готував свою фірмову м’ясну страву.
По обіді з’явився заклопотаний начальник промзони, сповістивши всіх про надзвичайну ситуацію: в одному з цехів стався викид токсичної речовини, є людські жертви, тож він наполегливо відмовляв від огляду об’єктів зовнішнього простору. Я й сам зрозумів, що непорядно роздивлятися чуже нещастя, отже зголосився оглянути внутрішнє містечко та й годі.
В межах кільця перше, що впадає в око – дуже мала кількість жінок. Роботи для них тут майже немає, до того ж промзона, яку ми відвідали, належить до переліку найнебезпечніших для здоров’я виробництв, хоча на інших зонах гендерне співвідношення майже те саме. Екологічнаa обстановка в усьому промисловому регіоні така, що лікарі радять будь-якому подружжю, з якого чоловік їде працювати туди, народжувати дітей до небезпечного відрядження. Якщо ж там кілька років мешкатиме жінка, її шанси виносити і народити здорову дитину зводяться нанівець. Попри це, деякі дружини їдуть за чоловіками до промзон і на постійне проживання – таких називають інженерками, незалежно від того, одружена вона з охоронцем чи з технічним працівником. Сімейним парам без зволікань надають щонайменше окрему кімнату в гуртожитку. Серед чоловіків, які проживають в містечку з дружинами, рівень подружніх зрад найнижчий в країні, і це не лише через несприятливий для чоловічого здоров’я екологічний фон. Якщо жінка, попри всі вірогідні небезпеки, погодилась слідувати за своїм благовірним в таке пекло, причиною цьому може бути або велике почуття, або повна безвихідь. В будь-якому разі ця декабристочка є людиною сильної волі, здатною видряпати очі кожній шльондрі, яка зазіхне на її крихку ланку суспільства, а заразом прочухана отримає і шкідливий благовірний. Трапляється, підблядовують самі інженерки, але, щоб стрибали в гречку їхні чоловіки – таке майже неймовірно. Більшість дружин персоналу, якщо не має фінансової можливості лишатися в благополучних містах на час відрядження чоловіка в промзону(від трьох до п’яти років) мешкають у спеціальних гуртожитках, що розташовані близько до меж промислового регіону. Чоловік має право на десятидобову відпустку до своєї дружини щонайменше раз на рік. Через прогресивне ставлення до статевого життя сторін шлюбу деяких помешканок, такі гуртожитки називають хвойдосховищами. Хоча переважна більшість жінок зберігають вірність своїм чоловікам, як це часто буває, імідж створює меншість. У встановленні батьківства там користуються нормами наполеонівського кодексу, відтак офіційний чоловік без будь-яких експертиз оголошується батьком дитини. Я особисто спілкувався з нещасним чолов’ягою, що він кілька років тому, приїхавши до дружини, яку не бачив рік, здибав її на шостому місяці вагітності. Пара водночас подала два позови до суду: він вимагав розлучення, вона – аліментів. Сплачувати кошти на утримання дитини суд ухвалив одразу по народженні, що ж до розлучення – у позивача не склалося. В процесі з’ясувалося, що жінка мала статус убогої, розлучення з такими – процес довготривалий, а за наявності у нещасної сторони зв’язків в юридичних колах - майже неможливий. Не знаю, яка саме лиха година спіткала бідолашну молодицю, та на репродуктивну функцію хвороба аж ніяк не вплинула. З тієї пори жінка, не маючи жодного контакту з чоловіком, народжувала ще двічі, він же, не в змозі винайняти кваліфікованого адвоката, оплачує утримання трьох напевно не своїх дітей. Здебільшого ж перебування чоловіка на промзоні є шансом для подружжя бодай якось вирішити житлову проблему або покращити матеріальне становище: робота там оплачується реальними грошима не зважаючи на відпрацьований стаж. По закінченні відрядження кожен представник персоналу проходить медичну комісію, яка досить об’єктивно оцінює стан його здоров’я. Зазвичай переважна більшість отримує звання убогого, який статус, окрім описаних мною раніше привілеїв, надає переваги в веденні підприємницької діяльності. На острові взагалі найуспішніші бізнесмени – саме убогі: ті, хто відпрацював на промзонах, мають неабиякі можливості і зв’язки в реальному секторі, ті ж, кому вдалося зібрати консиліум, не покидаючи меж міста – люди не з бідніших прошарків суспільства, отже, мають зв’язки у навколовладних сферах.
Бажаючих працювати в промисловому регіоні завжди нестає. Друге відрядження до промзони, особливо без перерви, майже дорівняє смертному вироку. Деяким крисуванцям, засудженим до тюремного ув’язнення, пропонують замість перебування за ґратами, відслужити відповідний термін охоронцем на промзоні – в такому випадку він отримує відповідне посаді грошове забезпечення, і стаж держслужбовця йому зараховується. Але навіть на такі умови погоджуються далеко не всі злочинці.
Всі переваги і привілеї стосуються лише персоналу, що до контингенту – його представникам навіть не пишеться трудовий стаж для можливого в подальшому нарахування пенсії. Тубільці тим не дуже переймаються, оскільки до пенсійного віку серед чоловіків не доживає майже ніхто. Вони вдячні державі вже за те, що вона забезпечила їх працею і вірогідним джерелом доходу при шаленому рівні безробіття в країні. Якщо спиратися на звіти лічильних виборчих комісій, це той регіон країни, де традиційно фіксується стала любов до правлячої партії. Одна з небагатьох милостей, якої вдостоєний контингент – надання медичної допомоги в поліклінічному пункті, для чого їм треба отримати перепустку до внутрішнього містечка. Наплив саме таких понівечених роботяг ми спостерігали, проходячи повз медичний заклад.
Серед кількох охоронців, що супроводжували робітників до медпункту, я помітив чоловіка, котрий вдався мені дуже схожим на одного з посидільців камери, в якій мені поталанило провести короткий час на самому початку мого перебування на острові. Я не був впевнений на всі сто, адже хвороба тоді ще затьмарювала свідомість, та ще й пам’ять на обличчя – не те, чим я міг би хизуватися. Лише погляд – чорний і пронизливий – понудив мене здригнутися, як і тоді.
Вечір того дня ми провели в кумській хаті – мій провідник за розмовами зі своїм давнім товаришем і його дружиною, я ж волів поспілкуватися з обслугою чудо-будинку. Ця категорія людей в будь-якій країні знає особливості укладу життя і панів, і підпанків і робочого люду, хоч і дивиться на останніх дещо зверхньо. Рівень знання бельнібарбійської мови давав мені можливість спілкуватися без перекладача, і більшість інформації про життя на режимному об’єкті я отримав саме від прислуги.
Надвечір’я вразило мене заходом зеленого сонця – це у відкритому цеху почалося випалювання порожніх залізних бочок, які не вдалося повністю звільнити від залишків фарби. Для працівників промзони це звичне видовище, а надзвичайні обставини, навіть пов’язані з людськими жертвами, не є підставою для переривання технологічного процесу.
На ранок всюдихід вже віз нас назад до столиці, де по приїзді я мав зустріч з представниками товариства пам’яті пана Гуллівера. З власної ініціативи і коштом приватних меценатів ці високодостойні пани вирішили спорудити пам’ятник великому мандрівникові і встановити йому в історичній частині міста в день трьохсотліття прибуття цієї відомої людини на острів. Для цього було ухвалено заснувати спеціальний приватний фонд з державною наглядовою радою і державними ж гарантіями уставного капіталу, мені запропонували його очолити. Порадившись зі своїм товаришем, я висунув зустрічну пропозицію: я буду почесним головою фонду, управління ж ним треба доручити більш обізнаним з місцевим укладом особам. Моїм підписом на установчих документах наша зустріч завершилася, я ж зробив висновок, що раніше квітня залишити острів мені не судилося.
Розділ VI. Автор отримує дозвіл на дослідницьку роботу в державному архіві, де вивчає історію країни. Друге похвальне слово лаґґнежцям і сміливі поради автора сучасним історіографам.
Чимдалі більше я заглиблювався у спостереження за життям людей і спілкування з мешканцями країни, мені ставало все зрозуміліша необхідність хоча б поверхнево оглянути ті історичні події, що cформували націю і якими можна було б пояснити особливості її ментальності. До того ж попереду було щонайменше три місяці вільного часу до мого вірогідного відплиття в напрямку своєї батьківщини. Виходячи з цього, я звернувся до свого провідника з проханням порадити мені кращий спосіб ознайомитися з історією держави Лаґґнеґґ, розташованої на однойменному острові. Товариш мій запропонував не обмежуватися переглядом відповідного підручника, а отримати інформацію з першоджерел, тобто попрацювати в головному державному архіві. Його не дуже приховану хитрість я сприйняв з розумінням: за майже п’ять місяців перебування при моїй персоні державний чиновник либонь дуже занедбав свої основні службові обов’язки, та ще й бізнес потребував ретельнішої уваги топ-менеджера. Дозвіл на перегляд найтаємніших документів він отримав для мене без особливих зусиль. Приміщення архіву майже межувало з готелем, де я тимчасово мешкав, і я став щодня ходити до державної установи наче на роботу. Мовної перепони для мене вже майже не існувало, друковані і писані тексти перекладати набагато простіше, ніж розуміти живу розмову, до того ж до моїх послуг був комп’ютер з лінгвістичним редактором. Це допомогло мені в перекладі текстів лаґґнезькою мовою. Як відомо ще з нотаток мого великого попередника, мова Бельнібарбі використовувалася як засіб міжетнічного спілкування ще триста років тому. За цей час з об’єктивних причин вона стала державною на острові Лаґґнеґґ, проте за мовою корінного населення теж формально зберігається такий статус. Сучасна лаґґнезька дуже відрізняється навіть від тієї її форми, що намагався вивчати пан Гуллівер триста років тому, пересипана бельнібарбізмами, та навіть такою її формою спілкуєтьсь вузьке коло громадян, які зберігають залишки національної свідомості. Можна констатувати, що мова ця майже мертва, люди, які вважають себе елітою, стидаються спілкуватися нею, називаючи свинячою. Щоправда, вони і бельнібарбійською не володіють досконало – такий висновок я зробив, порівнюючи вимову дикторів імперських телеканалів і острівних достойників. Але на їхній захист розроблена теорія, яка доводить фізіологічну неспроможність людей з високим політичним розумом оволодіти мовознавством – це стосується як можливих фонетичних так і граматичних проблем. Особливо важко дається державницьким геніям правопис подвоєних приголосних.
Вивчаючи історію краю, я спромігся оволодіти – принаймні в обсязі, необхідному для вивчення документації – мовою корінного населення, проте давньолаґґнезької не почув жодного разу, бо задля цього довелося б їхати в віддалені нецивілізовані райони країни.
Вивчаючи першоджерела, я завжди поряд тримав підручник історії – адже дуже цікаво розглядати одразу дві версії подій, що відбулися. Викладання історії – питання політичне, тому узгодження текстів підручника з ідеологічним керівництвом імперії вже протягом століть є національною традицією лаґґнезьких істориків. Враховуючи лаконічність викладання і компактність видання, що формою нагадує звичайний записник, книгу цю називають зручником. Що ж до архівів, то другого вичищення їх не відбулось своєчасно через фінансування науки за остаточним принципом ще за часів імперії, тепер же ніхто не наважується взяти на себе цю рутинну працю. Перше ж сталося зовсім випадково у буревії подій двохсотрічної давнини. Вся історіографія догулліверових часів зводиться до однієї легенди, на яку дуже часто посилаються як імперські, так і місцеві дослідники. Йдеться про часи майже доісторичні, коли над великим континентом ще не літав плавучий острів Лапута, тобто кілька тисячоліть тому. Тоді плем’я, що населяло острів – теперішній Лаґґнеґґ – завдяки сприятливому для землеробства і скотарства клімату і відокремленості від світу існувало в добробуті і суспільній злагоді. Остання базувалася на суворому виконанні кожною людиною внутрішнього укладу племені і дотриманні свого місця в ієрархії, відносний добробут – на тяжкій сумлінній праці, тож не слід ідеалізувати доісторичне життя острів’ян, називаючи його раєм. Головне, що непокоїло вождів і духовних проводирів – це дуже швидке зростання населення, яке за кілька століть могло на їхню думку вщент виснажити природу острова(а саме їй як богові вклонялися тубільці). З розвитком ремісництва майстрам стало снаги будувати засоби судноплавства, які могли перетинати протоку між островом і континентом. Саме тоді з розповідей перевізників місцеві вожді дізналися про традицію одного з континентальних племен приносити богам людські жертви. На материку жертвоприношення мало ритуальний характер, здійснювалося за наказом верховного шамана задля підсилення авторитету влади і за волею того ж духовного лідера могло бути здійснено в будь-яку мить, але й будь-якої миті припинено. Континентальні племена вирізнялися суворим норовом, їхні очільники не обмежували себе в кількості принесених в жертву людей, проте наглядали за дотриманням суворих правил щодо поховань тіл небіжчиків: в той час, як саме життя вважалося даниною богам небесним, тіло було даром богам земним.
Дізнавшись, що вбивство можна трактувати не тільки як ганебний вчинок конкретної людини, а ще й як здійснення волі богів, очільники острівного племені, що залюднило на ті часи всю територію оточеного водою суходолу і являло собою достатньо усталену етнічну спільноту, поквапилися з модернізаційним нововведенням, розраховуючи таким чином запобігти перенаселенню своєї землі. Попервах планувалося вбивати лише тих немовлят, які виявили ознаки слабкості та нежиттєздатності – ці критерії визначалися духовними і військовими очільниками кожного роду. Проте соціальне розшарування, що мало місце вже в ті часи, дещо викривило об’єктивність оцінок родової старшини: діти шанованих в своєму роду осіб зазвичай лишалися животіти, навіть маючи наочні ознаки фізіологічних дефектів, натомість цілком здорових немовлят рядових членів племені вбивали без ліку. Традиція розподіляти результати господарської діяльності між родинами за кількістю чоловіків теж спонукала верхівки родів до зловживань: в деяких родах взяли за звичай жертвоприношення проводити після збору врожаю, але до його розпаювання – не треба, думаю, зайвий раз наголошувати, хто в роду був приреченим, а хто отримував його долю. Нарешті, деякі роди зробили революційне для свого часу відкриття, що людське м’ясо за властивостями не дуже відрізняється від м’яса тварин, і за допомогою жертвоприношення стали вирішувати продовольчу проблему в прямому сенсі. Вже в ті часи надмірна автономізація окремих родів не давала змоги владі племені втручатися у внутрішньо родові стосунки: верховних шаманів племені поважали і утримували суспільним коштом та й годі. Простолюдним правди шукати ніде було, працювати ж на свій рід в постійному очікуванні легітимізованої розправи не мало сенсу. Тому за кілька десятиліть після релігійних нововведень всією територією острова стали спалахувати жорстокі бунти з нелюдською різаниною, сумлінні робітники доволі швидко перетворилися на воїв і майже одразу – на мародерів. Залишки родів пішли битися один проти одного. Скуштувавши легкої наживи, майже ніхто не хотів повертатися до праці, а якби хтось і зволів знову стати до борони чи вивести отару на пасовисько, він швидко втратив би своє трудове надбання, адже гурти зголоднілих озброєних недолюдків вешталися всією територією острова і не залишали жодному зустрічному шансів на життя. Менш ніж за століття острів майже знелюднів, залишки населення згуртувались навколо колишніх родових вогнищ, започаткувавши теперішню націю. Елітою за тією ж легендою стали перші вигнанці з Лапути, які заради наживи намагалися відколупати від алмазної спідньої поверхні летючого острова дрібненькі шматочки і лише завдяки королівській милості не були страчені. Ці високодостойні люди не сіли на континенті через небажання жити за місцевими законами, виконання яких примусило б їх асимілюватися в усі прошарки суспільства, включаючи низи, і знайшли собі територію з населенням, ладним визнати вищими над собою істотами будь-кого.
Саме так змальовує легенда, нічим не підтверджена, але ніким не спростована, життя автохтонного населення в темряві далеких тисячоліть. В історичних напрацюваннях бельнібарбійських істориків вона використовується як прямий доказ неспроможності тубільців до самоорганізації і розбудови власної держави. З описань мого великого попередника пана Гуллівера можна отримати іншу інформацію про Лаґґнегґґ як самодостатню острівну державу з власним монархом і усталеним укладом життя, проте документального підтвердження тому, що держава була ефективним утворенням немає через знищення всіх державних паперів з архіву внаслідок великої пожежі. Тому зручник визначає весь період лаґґнезької історії до входження під протекторат, а згодом до складу Бельнібарбійської імперії лише як шлях до братерського возз’єднання з народом, верхівка якого тільки й спроможна навчити вірному способу життя. Період перебування під владою короля називають тимчасовою формою організації місцевого врядування, монархію – кривавою деспотією, під якою тривалі століття стогнав знеможений народ, бельнібарбійського імператора – рятівником і рідним батьком, який вчасно прийшов на допомогу представникам недолугої, але майже рідної нації і витягнув її з темної доби середньовіччя. Представники лаґґнезької політичної еліти, які дотримуються націоналістичних поглядів, вважають таке трактування історичних подій наклепом, зведеним імперською пропагандою. Я ж, не маючи джерел інформації про давній період історії острівної держави, змушений обмежитися поданням лише офіційної точки зору, засвідчивши при цьому наявність іншої.
Твердження, що, починаючи з падіння летючого острова, про яке я згадував раніше, історія Лаґґнеґґа нероздільно пов’язана з Бельнібарбійською державою(згодом – імперією) не заперечується жодним поважним історіографом і жодною політичною силою як на самому острові, так і на континенті. Саме тому, хоча історія Бельнібарбійської імперії і не є об’єктом моїх досліджень, я змушений був вивчати окремі її періоди, про один з яких і буде моя подальша розповідь.
Одразу після вдалого заколоту проти короля Лапути і знищення плавучого острова на великому континенті постало питання централізації влади і підсилення її аж до абсолютної. Та м’яка, майже формальна влада короля не могла забезпечити концентрації промислових і фінансових потужностей в одних міцних руках і утворення імперії, яку бельнібарбійські патріоти дотепер називають наймогутнішою, найпотужнішою, найвеличнішою в світі. До такого об’єднання спонукала небезпека зовнішня, яка, на думку бельнібарбійських інтелектуалів від політики існує навіть зараз, а в ті далекі часи(нагадаю, що йдеться про середину вісімнадцятого століття за літочисленням зовнішнього світу) була просто кричущою. З імперських архівів відомо, що бельнібарбійські мореплавці сягали американського узбережжя і мали сяку-таку торгівлю з імперіями ацтеків та інків, а отже знали і про їхню безславну і жахливу загибель. Якби Кортес і Піссаро не заходилися одразу до кривавого навернення тубільців на праведну путь, а спробували б дізнатися бодай якісь факти з історії і зовнішніх зносин цих могутніх державних утворень, тоді, можливо, світ дізнався б про існування невідомої терри задовго до гулліверових подорожей. Сам пан Гуллівер в своїх нотатках вказував, що втручанню королівських військ Британії на великий континент стане на заваді лише наявність летючого острова. Отже, після великої рукотворної катастрофи, підшатрова терра стала майже беззахисною.
Небезпека внутрішня лякала не менше: потужні групи інтересів, які не перебували під жорстким контролем держави, могли зруйнувати централізоване державне утворення, виявивши серед себе зрадників своєї вітчизни, імперіалістичних запроданців, що радше підуть на співпрацю з іноземним капіталом, ніж працюватимуть на зміцнення абсолютизму. Першими під підозрою опинилися ті магнати, що зійшли з плавучого острова напередодні його знищення, зрадивши свого короля. У континентальної еліти було кілька причин ставитися до цих достойників з ненавистю і недовірою. По-перше – жоден з них не мав на твердій землі історичної вотчини, жодне місто не могло б зватися їхньою столицею, адже постійним місцем проживання землевласників залишався летючий острів, землі ж вони скуповували де нагодиться. По-друге – в усьому світі розповсюджена думка, що той, хто зрадив раз, неминуче зрадить вдруге. Нарешті, майже одразу після сходження цього панства, елітою наземною поповзли чутки, що серед них інкогніто зійшов король, або хтось із королівської родини. Принаймні можливість така була, а мотив можна було легко домислити, якщо припустити наступний варіант розвитку подій: ці запроданці таємно йдуть на змову з іноземними імперіями, встановлюють маріонетковий режим, який легітимізують, оголосивши наявність короля серед живих. Жодних доказів такого підступного заколоту не наводилося, але вище дворянство, яке мало центром політичного життя місто Логадо, вирішило діяти на випередження. Таємному викраденню і знищенню підлягали всі, хто зійшов з острова протягом останніх дев’яти місяців його існування. Така ж доля спіткала дітей і немовлят, що народилися у жінок, які хоча б добу перебували на Лапуті – тобто всіх, хто міг бути хоча б гіпотетичним носієм королівської крові. Тортури зробили те, чого не спромоглися шпигуни та нишпорки: зізнання двічі заколотників майже одразу підтвердили наявність таємних зносин з зовнішнім світом і хитрі плани захоплення влади в країні й зруйнування славетного міста Логадо. Майно негідників, землі, віднайдені грошові кошти – все це було конфісковано і використано для блага Вітчизни. Наступним об’єктом розправи стало місто Ліндаліно, як друге за розміром, а за масштабами економічної потужності в деякі періоди перше місто у щойно створеній великій державі. Городяни, що не терпіли свого часу утисків від короля Лапути, забажали ще більших вольностей від логадійської влади. Побоювання отримати на перспективу осередок сепаратизму, а можливо – рівного суперника в змаганнях за першість у державі понудило очільників країни оточити волелюбне місто і після десятимісячної облоги і жорстокого штурму вщент його зруйнувати, покріпачивши й розпродавши всіх мешканців, які залишилися живими – вторговані кошти знову поповнили державну скарбницю. Нарешті назріли історичні можливості створення великої імперії, яка охоплювала б всю підшатрову терру. Всі без винятку народності, що мешкали на континенті мали стати вірними підданими(холопами) імператора. Імперська політика вимагає від очільників утворення жорсткої руки щодо вільних колись народів заради їхнього ж блага – на них логадійська влада була спроможна і довела це агресивними діями навіть проти співвітчизників своєї нації.
Я не буду вдаватися до описання похолоплення вільних народів, лише заради об’єктивності хочу зауважити, що протягом останніх п’яти тисячоліть(історія ранішніх періодів нам невідома) всі імперії були лише знаряддям, інструментом пограбування колоній метрополіями. Мій великий попередник пан Лемюель Гуллівер навів лише один приклад, як виняток у цьому переліку: Британську імперію. Не можу не схилити голови перед його передбачливістю і далекоглядністю. Якби цей достойний патріот власної вітчизни оглянув історію своєї держави на триста років наперед, він побачив би, що рідна країна не лише виправдала його сподівання, але й перевершила найулесливіші його компліменти. Дійсно, наднаціональне утворення на чолі з великодушнішими монархами і під проводом наймудріших урядовців протягом більш ніж трьох століть на ощасливлених ним частинах світу виконувало переважно гуманітарну місію, наділяючи знеможених майже безкоштовних опієм, рятуючи від самоспалення нещасних удовиць, очищаючи чорний континент від хижих зулусів, здійснюючи ще багато безкорисливих добрих заходів. При цьому метрополія не лише не мала жодного зиску, навпаки, діяла собі на збиток, вкладаючи незлічені кошти в економічний розвиток заокеанських територій, відмовляючи задля цього власній еліті в найнеобхіднішому і жорстко обмежуючи витрати на королівський двір. Невдячні тубільці не оцінили належним чином великодушність людини, кольор шкіри якої вже накладає великий тягар, і заходилися вершити нікому не потрібні національно-визвольні змагання. Протягом двадцятого століття знесилена, знекровлена і тяжко ображена нація змушена була зректися своїх володінь, але, як спільнота ревних християн, не кинула напризволяще свою недолугу розумом паству. На територіях колишніх колоній продовжують зростати підприємства, зовсім не шкідливі для місцевих помешканців і навколишнього середовища, попри заяви недоброзичливців. Так англійський капітал створює нові робочі місця для представників всіх прошарків населення, столиця ж цієї могутньої колись наддержави радо приймає на навчання і проживання кращих представників підпорядкованих колись націй, при цьому ретельно перевіряючи законність і чесність походження їхніх статків.
Але слід зауважити, що цей приклад імперського альтруїзму мало не єдиний серед метрополій зовнішнього світу. Зазвичай держави, що наразі полюбляють називатися цивілізованими, діяли саме таким чином, як це описано шанованим мною уродженцем Ноттінгемшіра, великим мандрівником і літописцем паном Гуллівером. Підступність і вбивства, пограбування і работоргівля, нелюдська експлуатація і жорстокі придушення бунтів – всі ці методи здобуття і утримання територій божественним правом можуть дозволити собі лише країни дійсно цивілізовані, які до того ж мають над тубільцями значну перевагу в озброєнні, обумовлену розвитком науково-технічного прогресу, а також географічно віддалені від об’єктів колонізації. Останньої переваги молода Бельнібарбійська держава не мала, їй доводилося колонізувати території, декотрі з яких були на відстані кількох днів проходу піхотного підрозділу. Це наражало на небезпеку удару у відповідь в разі, коли не вдалося б знищити всю армію супротивника. В той же час, деякі народи мешкали у важкодоступних місцях: в гірських районах, серед пустель або в оточенні тропічних лісів – тобто в таких закуточках континенту, куди навіть передислокувати великі армійські підрозділи важко, що вже казати про військові дії і утримання теренів під контролем. З цих та ще декількох поважних причин процес возз’єднання не дуже великої з географічної точки зору частини суходолу під владою Логадо в телурократію затягнувся на тривалі десятиліття. До того ж економічна ефективність у порівнянні з колоніальними здобутками інших метрополій була меншою в рази. Проте наднаціональне утворення, як підтвердили наступні століття, виявилось напрочуд міцним, до того ж у ідеологів був час обґрунтувати і вмотивувати експансію. Головне, що повинно було спонукати менші народності визнати над собою абсолютну і беззаперечну владу бельнібарбійського імператора – небезпека зовнішнього втручання. Згідно з засадами імперської політики, набагато краще для самих малочисельних і малозначимих народів бути під владою тієї нації, поряд з якою мешкали багато тисячоліть, аніж віддатися невідомим поневолювачам. Можливо, методи заволодіння територіями і подальшого їхнього використання(разом з населенням) новоутвореною імперією і не дуже відрізнялися від методів колоніальних імперій зовнішнього світу, проте дуже різнилася мотиви. Якщо іноземні колонізатори мають за мету лише отримання прибутку, то свої керманичі, теж маючи зиск з використання упокорених територій і мешканців, пріоритетом все ж таки вважають безмірну любов до всіх своїх співгромадян і піклування про них. В бельнібарбійській мові навіть існує прислів’я, яке буквально перекладається так: «Тілесні ушкодження, завдані близькою людиною не спричиняють тривалого больового синдрому». За роки становлення молодої імперії була розроблена і взята за ідеологічну основу внутрішньої політики концепція домінуючого братерства, згідно якої титульна бельнібарбійська нація отримувала прописаний статус старшого брата, всі ж інші етнічні спільноти – статус братів менших. Тому в історіографії замість слів «колонізація», чи «поневолення» вживаються переважно терміни «убратервлення» або «похолоплення»( слово хол в бельнібарбійській мові означає раб, а утворене від нього хол-оп – раб належний, тобто наданий божією волею у розпорядження Сонцесяйного імператора і є скоріше компліментом, ніж образою).
Як свідчить історія, процес об’єднання сумежних територій у міцне державне утворення майже ніколи не відбувався без участі харизматичної особистості, що в змозі згуртувати навколо себе можновладців, а отже і ті ресурси, що за кожним з них стоять. В Бельнібарбі такий очільник поквапився з’явитися майже з небуття, й досягнувши неабияких життєвих висот, пішов в історію Першим Великим, Солнцесяйним імператором, засновником найвеличнішої та найпотужнішою в світі Бельнібарбійської імперії. Його державницька мудрість вже напряму стосується історії острова Лаґґнеґґ, тож про нього слід сказати особливо. Рід його не був найшляхетнішим серед інших родів Логадійської верхівки, можливо це сприяло його висуненню. Під час підготовки до знищення летючого острова ні у кого з поважних городян і магнатів не ставало мужності очолити заколот: попри відносну слабкість короля, в разі викриття кара змовників очікувала найлютіша. Тому всі радо прийняли самовисунення молодого чоловіка на ім’я Грандестонфірст з шляхетної але збіднілої родини, сина дрібного посадовця, онука священнослужителя. Недалекі змовники планували віддати юнака як жертву таємній королівській поліції у випадку невдалої спроби бунту, якщо ж задуми здійсняться – позбутися нікому не відомого висуванця теж було б неважко. Багатії і магнати навіть не уявляли тоді, що своєю слабкодухістю не тільки наблизили страшні для себе часи, а ще й дали поштовх заснуванню однієї з найсталіших у відомому світі династій. Новообраний очільник заколотників завдяки своєму розуму, сміливості, вмінню вичікувати і повній відсутності того, що в зовнішньому світі називають моральними устоями спромігся уникнути кількох майже неминучих розправ над собою, створити напіввоєнізовану структуру, що під назвою Таємної імперської поліції існує й дотепер, заснувати ще кілька державних інституцій, в решті решт зліпити колись розпорошені терени в єдину імперію і передати владу своєму законному спадкоємцю. Описання життя цієї великої людини є предметом вивчення багатьох поколінь бельнібарбійських істориків, тому я наведу лише кілька найяскравіших епізодів. Майбутній імператор, а на той час лише формальний очільник бунтівників, не прибув на місце, де були розташовані магніти для приземлення летючого острова, ніби передбачивши катастрофу, хоча вся логадійська верхівка зібралася в горах в очікуванні розподілу великої алмазної спідньої поверхні, що стало для них причиною трагічного кінця. Одразу після великого вибуху він оголосив себе королем, змусивши представників поважних родин, які ще не оговтались після наглої смерті родичів, скласти особисту присягу, і ввечері того ж дня усамітнився в неприступній фортеці поблизу Логадо, не спілкуючись ні з ким, окрім заздалегідь відібраних ним молодиків, переважно з неродовитих сімей, всім йому зобов’язаних, що стали потім не тільки його особистою охороною, а й очільниками силових структур та посіли інші ключові посади в державі. Саме він квапив слідство з висновками щодо новостворених заколотів лапутянських магнатів і громадян Ліндоліно. Дуже вчасно скоєні жахливі вбивства представників логадійської верхівки розладили кілька заздалегідь зговорених майже династійних шлюбів і посіяли недовіру між найпотужнішими кланам континенту. Закони честі змушували шановані роди знекровлювати один одного, на цьому тлі міцнішала влада держави. Коли у віці сорока років бельнібарбійський король оголосив себе імператором, а всі землі на континенті в купі з холопами державною, рівно і своєю приватною власністю, сперечатися з ним було вже нікому. Перший імператор, що пізніше додав до свого титулу звання Великий, мав ще позаочі прізвисько Лютий за крутий норов і безмежну ненавість до ворогів імперії і своїх особистих ворогів, яких не розділяв. Він був впевнений, що тортурами можна витягти з людини будь-яку інформацію, а якщо слідство не спромоглось цього зробити – то є пряма провина дізнавальника і ката. Саме тому Лютий імператор дуже часто особисто втручався в слідчий процес, навчаючись, а потім сам навчаючи правильно вести справи. Книга його авторства «Тисяча способів дізнатися правду», або, як її скорочено називали «Правдива книга», може вразити наших сучасників нелюдською наджорстокістю, але саме вона була була кілька десятиліть головним підручником для тих, хто нивою служіння батьківщині обрав практичне застосування засад юриспруденції. Великий імператор не цурався нічого людського, особливо захоплювався слюсарною справою. До речі з тисячі різновидів тортур, які особисто випробував і описав цей великодостойний діяч, вісімсот п’ятдесят здійснюються саме з застосуванням слюсарних інструментів.
У сфері духовній була втілена в життя реформа, революційність якої вражає дотепер. Церква стала не просто одним з департаментів державного управління – так в різні часи робили монархи в різних куточках світу – вона була підпорядкована керівництву таємної поліції, вище духовенство отримало генеральські звання, всі ж священики - чини відповідно місця в духовній ієрархії. Це нововведення й дотепер спрощує співпрацю обох відомств, відповідальних за внутрішній світ кожної людини, а також робить недоречними закиди про продажність попів, оскільки погони під рясою для бельнібарбійських панотців – не моральний вибір, а посадова необхідність. Ця без сумніву велика людина, відчуваючи власний зв’язок з явищами космічних масштабів, підняла на високий рівень науку астрологію, зробивши її майже прикладною. Всім відомо, що чиста астрологія, якою захоплювалися мешканці летючого острова Лапути, не допомогла нещасним навіть передбачити день своєї неминучої загибелі. Через це прикре непорозуміння наука про вплив зірок на життя людей тривалий час була на континенті в занепаді і навіть на межі зникнення. В останні роки життя Великого імператора вельможі, щоб загоїти докори сумління, якими тим частіше переймалася його Сонцесяйна величність, чим ближчим бачився кінець земного існування, запропонували теорію, яка спростовувала виключний вплив на земні події тіл небесних, проте вказувала на необхідність монархів земних допомагати зорям не лише здійснювати свою волю, а й визначатися, в чому ця воля полягає. Отже, виходячи з нової концепції, політика самодержця не визначалася маршрутами світил, а впливала на зміни цих маршрутів. Нова наука отримала назву політастрологія і донедавна була профільною для вивчення майбутніми державними діячами. Перший імператор замолоду мав велику кількість коханок, що для тих часів цілком природно. Під старість, втративши чоловічу силу, він вдався до вивчення людської анатомії, особливо жіночої, і виявив неабиякі здібності, навчившись навіть голіруч штучно переривати вагітність. Останні роки він особисто слідкував, щоб придворні жінки не займалися дітонародженням замість виконання своїх прямих обов’язків, тому всіх осіб жіночої статі регулярно особисто перевіряв і за наявності певних ознак робив операцію іноді навіть незайманим дівчатам. Особливо пишався монарх колекцією заспиртованих ембріонів на різних термінах розвитку, до яких приклав свою Сонцесяйну руку. Деякі історики розглядають цю його пристрасть як вміння неординарної особистості опанувати будь-яку професію, проте є дослідження, що непрямо вказують на ознаки старечого маразму у великої людини наприкінці життя.
Але найголовнішим надбанням Великого імператора став так званий великий договір про невтручання з країнами зовнішнього світу. Всі мої намагання віднайти текст цього документа були марними – ані в зручнику , ані в державному архіві самого острова Лаґґнеґґ, ані в Центральному імперському архіві в Логадо, куди я неодноразово надсилав запити в електронній формі – пошук повсякчас давав негативні результати. Якби посиланнями на великий договір не була пересипана вся історія імперії за останні два століття, я б вважав його великою історичною фальшивкою на кшталт сіонських протоколів. Цілком можливо, що договорів було декілька, укладалися вони дуже таємно з кожним із провідних на даний час гравців на міжнародній арені починаючи з часів Великого імператора і до наших днів, носили форму джентльменської угоди із наступною суттю: велика держава(це може бути як колоніальна імперія з метрополією в Європі, так і держава, терени якої омиває океан, що зовнішній світ називає Тихим) зобов’язується не колонізувати й не окупувати територій, що їх обмежує велике магнітне шатро, а також не підбурювати убратервлені Бельнібарбійською імперією народи до національно-визвольної боротьби і не допомагати вповноваженим представникам цих народів ані грошима, ані зброєю, ані консультаціями радників. Натомість імператор зі свого боку гарантує, що Бельнібарбі не зазіхатиме на терени, що географічно не належать до підшатрової терри, а також не допускатиме масового виходу людей будь-якої нації за означені межі. Якщо припустити правдивість існування великого договору(або низки договорів), то сучасними його підписантами мусять бути обов’язково Сполучені Штати, Росія й Китай, а також, швидше за все Японія, Індонезія, Австралія, Філіппіни та інші держави регіону, і ще деякі європейські країни, без яких не обходиться жодна велика світова подія. На користь існування таких домовленостей промовляє той факт, що з сучасних джерел неможливо дізнатися взагалі нічого про той куточок світу, де я випадково опинився. Імперія також тримає слово, за двісті років жодного разу не порушивши лінію умовної демаркації. Така поведінка може бути взірцем для деяких інших держав, які інколи, уявивши себе над світовими угодами, настільки далеко виходять за встановлені для них межі, що назад їх доводиться загонять дрючками і стусанами.
Те, що імператору вдалося дипломатичними методами захистити територію свого впливу від зазіхань великих держав, насамперед європейських колоніальних імперій, ще за часів домінування ідеї експансіонізму, вже показує силу Бельнібарбійської держави. І хай не розповідають нам про нечувану жорстокість, з якою здійснювалася внутрішня політика в державі і про імператора з рисами недолюдка. В стислі терміни мобілізувати всі ресурси для вирішення внутрішніх проблем заради високої мети гідно поставити себе між великих держав можливо лише насильством. А щодо особистих схильностей Великої людини до насильства, то яка країна може заприсягнутися, що хтось з її монархів не бешкетував якщо не в вісімнадцятому, то в шістнадцятому столітті, або хоч в середні віки? Сумлінні сини вітчизни схильні пробачати харизматичним особистостям такі дрібниці. На центральному імперському радіо високий рейтинг має передача, де дикторка пізньобальзаківського віку роз’яснює не дуже освіченому народові корисність тогочасних реформ, кожного разу наголошуючи, що заради процвітання імперії згодна, щоб їй самій руками без наркозу вирвали матку з промежини. І хоча заздрісники і невдахи називають це маренням сексуально стурбованої підстаркуватої леді, насправді то є проявом вищої форми патріотизму, адже розпізнати справжнього патріота легко за здатністю не жалити н е тільки мільйонів чужих реальних життів, а і власного віртуального.
