Розділ ІV. Автор продовжує вивчати місцеві традиції. Деякі форми соціального ліфту, що діють на острові для чоловіків і жінок. Показники економічного розвитку Лаґґнеґґа. Особливості системи соціального захисту, медицини та освіти.
Перераховувати всі переваги від народження в середовищі місцевої еліти можна довго. Традиція не розпилювати надбання сім’ї для вищих є надзаконом. Острів традиційно розділений на сім периферій, які за теперішньою конституцією мають статус адміністративних округів. В кожній з провінцій свій клан володарює століттями, кожна місцева еліта пильнує чистоту свого роду. Шляхи представників всіх округів здавна перетинаються в столиці держави. Молодість не питає про належність до певного клану, а клан не хоче зважати на примхи молодості, тож частенько бувало таке, що хлопець із дівчиною і одне одного вподобають, і в усьому вони рівня, але родичі їхні ніяк не порозуміються, як ті веронські свати – тоді у молодят не складається тільки через те, що обоє з вищих. Молоді люди ніколи не наважувалися йти проти волі родин – за це карали смертю обох. Єдине, на що могли сподіватися відчайдушні молодята – на прихисток від третьої сім’ї, звісно, зі значною втратою соціального статусу і за умови, що цей третій клан не має дружніх стосунків з жодним з перших двох. Породичатися ж з поганю означало зганьбити свій рід остаточно. Тому протягом століть єдиним способом зберігати чистоту роду вважалася ендогамія. Це дійсно допомагало не розпорошувати родинні капітали, проте біда прийшла до обраних з іншого боку. Через велику кількість консумованих шлюбів між близькими родичами виродження еліти стало наочно помітним. Деякі народи платять за чистоту крові збільшенням кількості хворих на цукровий діабет чи на хворобу Дауна, деякі короткозорістю більшої частини населення або відсутністю імунітету до легких хвороб. Лаґґнезьку верхівку на початку минулого століття спіткала набагато страшніша кара: переважна більшість новонароджених в обраних родинах дітей взагалі були нежиттєздатними, але породілля, діти яких виживали, зазвичай заздрили тим матерям, що одразу втрачали немовлят – настільки безпросвітною була перспектива виховувати дитину-монстра.
Тоді за згодою всіх кланів задля фізіологічного виживання верхівки було змінено деякі засади суспільної моралі для обраних. Шлюб з представником простого люду перестав вважатися смертним гріхом – те, що раніше мали за неподобство, отримало назву розрідження крові. Був запроваджений суспільний інститут зятьківства. Обирався юнак - з простих але дуже амбітний - з яким брала шлюб дочка впливових батьків. Тут вищі вперше звернули увагу на неоднорідність погані: зрозуміло, що ніхто зятька з самого низу брати не збирався, нишпорки, які служили сім’ї, ретельно вивчали, чи заслуговує саме цей хлопець на таку велику честь – породичатися з обраними. Розрідження крові спрацювало напрочуд швидко: вже за кілька десятиліть число виродків, народжених в елітних сім’ях, зменшилося в рази і майже досягло норми. Від інституту зятьківства відмовлятися не стали, і не тільки через генетичну безпеку. Річ у тім, що нерозпорошення родинного капіталу досі залишається головним пріоритетом кланів, а в лаґґнезькій державі, як в усіх подібних суспільствах, головним надбанням є не гроші, не засоби виробництва і не земля – головним капіталом виступають з в ‘ я з к и в широкому розумінні цього слова. Це і адміністративний ресурс, і вплив у кримінальних колах, і авторитет в середовищі традиційно налаштованих співгромадян і ще багато факторів.
Відомо, наприклад, що батько-генерал забезпечить синові кар’єрне зростання щонайменше до звання полковника, а якщо протеже матиме бодай трішечки звилин в мізках, то неодмінно бути йому також генералом. А що робити, коли у воєначальника лише дочки, або син не спроможний тягти військову службу, і чадолюбство заважає батькові принудити його копняками? На керівну посаду у корпорації, яка належить можновладцеві зазвичай призначається хтось із сім’ї. Це важка копітка робота, що потребує і самовідданості, і інтелекту. А як бути, коли син одоробло чи гультяй, а доня – домашня квочка або світська хвойда? В таких випадках зятьки стануть в нагоді. Якщо ж в корпорації є підрозділ, що виконує не зовсім законні, або зовсім незаконні доручення, очільником якого не можна винаймати людину з вулиці, а когось із родин підставляти під удар можливої розплати шкода – тут зятьки взагалі незамінні. Нормальна людина в будь-якій країні світу оберігатиме від такого роду праці рідних дітей, а людину не рідну не жаль навіть втратити, якщо виникнуть форс-мажорні обставини і потрібно буде на когось з керівництва компанії перекласти всю відповідальність і запроторити до в’язниці або усунути від справ ще жорсткіше.
Вищі дають за дочкою посаг у вигляді посад чи повноважень не тільки сподіваючись на вдячність зятька, але й прив’язуючи його непорушною клятвою. Кожен з них заповнює так звану дорожню карту приймака, що насправді є дуже жорстким шлюбним контрактом. Підписуючи цей документ, зятьок бере на себе багато обов’язків, які обмежують його конституційні права і стає ущербним – це юридичний термін, а не образа честі й гідності.
У власності мого товариша і провідника є юридична фірма, яка має монопольне право на укладання шлюбних угод верхівки з представниками інших верств населення. Інформація про зятьківство носить конфіденційний характер, тож перш, ніж отримати допуск до неї, мені довелося дати клятву про нерозголошення, яку я не порушу й тепер. Єдине, що можу дозволити собі сказати: побачивши прізвища клієнтів контори, я був приголомшений, яка кількість людей, що у публічній політиці мають імідж вольових, сильних, самодостатніх особистостей є всього лише ущербними зятьками. У збереженні таємниці зятьківства зацікавлений не тільки чоловік, що завдяки такій процедурі отримав квиток нагору, але й сім’я - адже наявність такої угоди означає, що їхня доня не спромоглася знайти собі пару серед рівні, пихаті подружки поза очі називають її знеціненим товаром на ярмарку наречених.
Більшість пунктів в дорожній карті приймака стандартні: зятьок надає сім’ї майже необмежену владу над собою. Разом зі шлюбним договором він видає кілька розписок на отримання грошових коштів у борг без зазначення суми і дати – ці платіжні документи лежать у родинних сейфах як останній аргумент на випадок неадекватних дій з боку підписанта. В шлюбі зятьок перебуває під суворим фінансовим контролем: він не має права використовувати на себе грошей більше, ніж потрібно для підтримки наочного іміджу. В кожному контракті є перелік посад, на які зятьок має право працевлаштувати своїх родичів, зазвичай протекція зятька розповсюджується лише на вакансії з тяжкою шкідливою роботою, не припускається згуртування родичів в одному підрозділі корпорації – це унеможливлює створення кланів всередині клану.
<Протекція для бідних родичів – прерогатива не тільки зятьків, а й будь-якої людини, незалежно від статі, якій пощастило в житті більш, ніж її одноплемінникам. На острові таких благодійків називають витягайлами, а їхніх протеже – причіпайлами. Особливість національного кар’єротворення в цих колах полягає в тому, що витягайло, знаючи примхи своїх власних покровителів, швидше сприятиме службовому зростанню далеких, ніж близьких і кревних родичів. Але більш, ніж родство чи кумівство причіпайлові може в перші роки його діяльності завадити його талановитість або вправність в роботі. Це легко пояснюється тим, що самий витягайло не дуже впевнено почувається на новій для нього сходинці соціальної піраміди і остерігається конкуренції. Років із двадцять тому відома і успішна на той час оперна співачка доклала всіх зусиль, щоб дівчина з її ж містечка не вийшла виступати на оперній сцені лише тому, що в молодої був сильніший голос, при тому що безголосих і незграбних дівчаток для кордебалету і ліжка продюсера поважна діва постачала десятками.
Через особливості суспільного життя на острові протекція може полягати лише в тому, що витягайло не заперечує факт свого особистого знайомства з причіпайлом і дозволяє останньому позичати собі гроші. >
В деяких контрактах регламентується навіть кількість і соціальний статус коханок, що їх дозволено мати підписантові. Лаґґнежці – не ханжі і з розумінням приймають гарячий темперамент чоловіків. Сім’ю непокоїть не самий адюльтер, а можливість витоку коштів сім’ї, які зятьок може витрачати на байстрят, перейнявшись батьківськими почуттями.
У разі розлучення з ініціативи будь-якої сторони зятька зазвичай не виштовхують на вулицю і не позбавляють посад, але із зарплатні утримується стільки грошей, щоб йому залишався прожитковий мінімум. Відтак він продовжує працювати на сім’ю майже за саму лише їжу, не зазіхаючи на більше, оскільки добре розуміє: зависока грошова винагорода – це не визнання його персональних заслуг, а лише посадовий оклад чоловіка дочки впливової людини.
Дізнавшись про принизливі умови перебування чоловіка з низів у вищих сферах я не міг не зауважити, що в моїй країні існує практика оскаржувати в судах угоди, в яких обмежуються конституційні права людини. На це мій візаві повідомив, що кілька десятиліть тому, невдовзі після дозволу розрідження крові, в їхній країні теж з’явилися кілька молодиків, які начиталися мабуть чужих конституцій і вирішили відплатити чорною невдячністю високошанованим родинам, що їх прихистили. Ці молоді спритники уявили себе такою ж повноцінною стороною договору, як і сім’я і, просидівши в зятьках по кілька років, стали подавати на розлучення, зневажаючи усні домовленості і вимагаючи від дружин (читай – від кланів) матеріальної компенсації. Таких позовів ставало чим далі більше в різних куточках країни, це означало, що під сумнів підпало взагалі право вищих бути над поганю.
Припинилося неподобство дуже швидко, і співпало це з наступними жахливими подіями. Одного дня в покинутій будівлі за містом поліцією було знайдено трупи сімох молодих чоловіків. Сказати, що їх було закатовано – це не сказати нічого. Хлопці не просто вмирали в страшних муках, за висновками судмедекспертів це тривало кілька днів, при чому протягом нелюдських тортур їм не давали знепритомніти, використовуючи таємні способи, відомі лише обраним японським самураям. Молодих людей за життя нічого не поєднувало, окрім однієї дрібниці: кожний з них був зятьком і кожен, нещодавно розлучившись, позивався до суду, вимагаючи грошового утримання від сім’ї. Ще одна подробиця навіювала жах на суспільство: семеро вбитих за життя були приймаками семи різних кланів. Це могло означати одне: клани об’єдналися для вирішення своєї спільної проблеми і навіть звернулись за допомогою до іноземців. Враховуючи надмірну пиху і самозакоханість верхівок сімей, ситуативний громадянський мир між кланами міг бути укладений за обставин надзвичайних і загрожував пересічним громадянам халепою ще гіршою, ніж громадянська війна між тими ж самими спільнотами. Якби метою об’єднаних вищих стала помста всій погані за неповагу, непереливки було б представникам всіх верств населення.
На щастя, найгірші припущення не підтвердилися: вже за кілька днів поліція затримала злочинне угруповання, члени якого майже одразу зізналися у скоєнні страшного злочину. Якщо довіряти матеріалам слідства – а у чесних громадян немає жодних підстав їм не довіряти – банда складалася з байдикарів-провінціалів, які вдало маскувалися, підробляючи вантажниками на головному столичному ринку. Ці нероби, за життя не збудувавши навіть собачої буди, вміючи лише пити рисову горілку і курити дурманячу траву, охоплені чорною заздрістю до молодих людей, які успішно будують власне життя, перебуваючи напідпитку та під впливом наркотичних речовин, вчинили дії настільки нелюдські, що навіть на допитах не могли все пригадати. Проте зізнання, згідно місцевого карного кодексу, є незаперечним доказом будь-якої провини, а суспільна думка, видрукувана на шпальтах газет, аж кипіла, тож нелюдів витягли на шибениці просто з залу суду, навіть не дізнавшись, звідки їм відомі таємниці бойових мистецтв давнього світу. Тепер зятькам нічого не могло завадити цивілізовано відстоювати свої права у судах. Тому лише випадковим збігом подій можна пояснити масове відкликання ними в ті дні позовів в різних куточках країни. Швидше за все, в них прокинулось сумління і повага до своїх благодійників. Цікаво, що з тих часів не спостерігалось жодного випадку відкритого зазіхання зятька на майно сім’ї. Траплялися викриття нецільових витрат, але через високу самоповагу і наявність совісті зятьки в такому випадку воліли вчинити самогубство, ніж втікати і переховуватися від клану.
Нерівність серед прошарків погані спричинила запозичення її верхівкою традицій і укладів еліти, тож тепер існують юридичні фірми і нотаріальні контори, які фіксують відносини між бідним чоловіком і трохи багатшою родиною на всіх рівнях соціальної піраміди. Проте традиція заощаджувати на юридичних послугах і якомога здешевлювати вартість укладання контракту призводить до того, що не прописані на папері нюанси можуть стати зачіпкою в суді. Зважаючи на це, у зятька, який намагається видертись не на саму верхівку суспільства, а лише наблизитися до неї, з’являється шанс накласти лапу на майно новоспечених заможних родичів, а ті, в свою чергу, позбавлені частини свого статку, в усьому винуватять юристів. Тому юридична контора мого приятеля не квапиться розширювати ринки, вдовольняючись надійним та платоспроможним контингентом.
До речі, в тому, що для розрідження крові беруть саме чоловіків з низів не треба вбачати якоїсь гендерної дискримінації чи пов’язувати це з впливом чужорідних традицій і релігій. Тут працює той самий принцип нерозпорошення й накопичення капіталу всередині сім’ї та намагання передати його саме кровним нащадкам. Адже для очільника клану діти дочки – це онуки в будь якому випадку, а діти сина – онуки лише зі слів невістки. Я вже відзначав, що острів’яни не страждають надлишком ханжества, тому замість пильнувати подружню вірність невісток, їх просто не беруть з дуже глибокого соціального дна в шановані сім’ї. Проте поступ видно навіть під магнітним шатром, тож останніми роками стали укладатися ще й дорожні карти невісток. В такому випадку високошанованому сімейству слід остерігатися не того, що новоспечена своячка серед вищих істот стрибатиме в гречку( з багатьох причин невістки вищих є найвірнішими дружинами), а тієї бурхливої діяльності на користь сім’ї, що може розгорнути нова родичка. Умови жіночого контракту дуже жорсткі, а конкуренція серед жіноцтва настільки шалена, що в такий спосіб на гору суспільної ієрархії здатна видряпатись лише жінка з надпотужною волею до перемоги і з найнижчим рівнем моралі, тобто така, що не лише здатна піти по трупах, але й готова власноруч ці трупи наробити.
Щоб не наражатися на випади місцевих феміністок, я повинен відзначити, що серед дочок можновладців все більше трапляється вольових сильних самодостатніх жінок, які самі обирають для себе чоловіка, при цьому керуючи родинним надбанням самостійно. За час мого перебування на острові один мировий суддя з наближеного до центру столиці району особисто запроторив за ґрати одного за одним чотирьох своїх зятьків, які потерпають тепер від надмірної водночас і сексуальної і ділової активності власної дружини. Сучасні бізнес-леді можуть потребувати в особі благовірного або агрегат сексуального задоволення, або заміну канапковому цуцику, або мажордома чи то віддану хатню обслугу, або помічника в бізнес. В решті решт, на острові ніхто не скасовував такого почуття, як кохання. Для високородних представниць прекрасної статі в цій маленькій державі немає обмежень і заборон.
Що ж до пересічних жінок Лаґґнеґґа, то таких доля не дуже пестить. На острові їх значно більше, ніж чоловіків. В усіх прошарків населення, окрім вищих і наближеної до них привладненої погані навіть народжується дівчаток більше, ніж хлопчиків, що згідно з демографічними дослідженнями в інших країнах світу, вказує на занизький рівень життя. Пов’язано це, як стверджують вчені, з підвищеною життєздатністю жіночого організму на всіх етапах розвитку, в тому числі на ембріональному. Важкі умови життя жінки під час виношування дитини, тяжка праця, неповноцінне харчування, нестача часу на сон – все це спричинює велику кількість наглих переривань вагітності, а серед загиблих ембріонів більшість – чоловічої статі. Незаможні родини намагаються мати якомога більше дітей лише для того, щоб серед них було більше хлопчиків – саме на синів найбільш покладаються батьки – а внаслідок частих вагітностей організм жінки виснажується, що створює ще більше передумов загибелі ембріонів переважно чоловічих і збільшення долі дівчаток серед новонароджених.
Попри все в шлюбі законодавчо затверджена моногамія. Задля соціалізації надлишку жіноцтва існує не регламентована законом, але традиційно стала форма полігамного співіснування представників обох статей, яка на острові називається фрайдом. Це об’єднання кількох жінок – фрайдівок - навколо одного чоловіка, що зветься хозлом. Останнє слово жінки та делікатні чоловіки вимовляють з наголосом на першому складі, бо якщо наголошувати другий склад – виходить брутальний давньолаґґнезький матюк. Фрайди серед найбіднішої частини населення –звична форма співіснування чоловіків і жінок. Фрайд завжди об’єднує людей, які займаються однією справою. Це може бути заклад харчування – там хозлом виступає хазяїн, що бере до себе жінок як обслугу, може бути кустарне виробництво, яке міститься на подвір’ї у хозла, розповсюджені фрайди у сільській місцевості, коли фрайдівки фактично є батрачками. Будь-який малий бізнес серед низів населення може бути організований по типу фрайду. Так, наприклад, проституція на острові є бізнесом легальним, хоча, враховуючи шалену конкуренцію, не дуже прибутковим. Для гурту жриць кохання хозлом є сутенер. Також розповсюджені фрайди серед нелегальних продавців наркотичного зілля. Взагалі влада не має нічого проти наркоторгівлі. Місцеві мешканці майже всі мають такий самий імунітет до наркотичної залежності, як люди зовнішнього світу до алкоголізму: від перших кількох десятків доз залежності не виникає, деякі можуть «зіскочити» без особливих зусиль навіть за кілька років постійного «кайфу», проте регулярне тривале вживання дурі таки нав’язує людині згубну пристрасть. Існує мережа спеціальних кіосків та палаток, де можна не лише придбати дурман, але там же в окремій кімнаті викурити товар, або зробити ін’єкцію. Рівень комфортності та гігієни відповідний ціні. Всі ці кіоски взяті на облік і обкладені дуже високими податками. Виробництво наркотичних засобів теж є на острові легальним бізнесом, зведеним у кілька великих корпорацій із виготовлення дурі, які звуться дурокурнями або дуральнями. (До речі, заводи, які виробляють алкогольні напої, власники дурокурень вважають профільними активами і при нагоді скуповують, встановлюючи контроль над ринком всіх різновидів дурману на острові). Непокоять владу, а особливо ту її частину, що лобіює олігополію дуралень, лише ті лихі люди, які торгують зіллям, не сплачуючи податків, тобто обкрадаючи рідну країну і завдаючи великих збитків високодостойним легальним виробникам екзотичного товару. Для негідників передбачено найсуворіше покарання аж до вищої міри. Але рентабельність підприємства вражає тисячами відсотків, тому тривалі терміни ув’язнення не утримують чорних комерсантів від спокуси. Саме для нелегального розповсюдження дурі об’єднуються фрайди наркоторговок. Якщо правоохоронці розкривають діяльність такого злочинного угруповання, провину бере на себе одна з фрайдівок, але жодного разу не було засуджено хозла.
Фрайди на низах ефективні тим, що фрайдівкам не потрібно платити, точніше платою є дозвіл хозла проживати під своїм дахом – зазвичай в одній великій кімнаті з іншими жінками – і харчуватися зі спільного столу. Кількість і якість статевих актів визначається виключно станом здоров’я і віком хозла. Серед фрайдівок всередині фрайду існує жорстка ієрархія, зазвичай визначним фактором є авторитет родини, з якої було взято дівчину, але вік теж шанується. Онуки старого хозла можуть бути однолітками молодшої фрайдівки. Одна з фрайдівок може бути в зареєстрованому шлюбі з хозлом, але трапляється й таке, що офіційна дружина не знає про наявність у її чоловіка фрайду. Кожна фрайдівка має себе за дружину, в той час як хозел може ся вважати парубком. Звідти за результатами переписів населення, під час яких, як і в усьому світі, сімейний стан визначається зі слів опитуваних, кількість заміжніх жінок значно переважає кількість одружених чоловіків. Такі непорозуміння трапляються і в інших країнах, але на острові різниця просто вражає.
Останнім часом елементи цієї дивовижної форми родини стали активно переймати заможні прошарки суспільства, навіть деякі з вищих. Щоправда, замість топчана з брудною ковдрою там фрайдівка отримує розкішні апартаменти, а замість дешевого їдла – вечері в дорогих ресторанах, але всі інші правила гри загалом зберігаються. Серед багатших прошарків населення існує також можливість розплачуватися з фрайдівками коштовними подарунками або посадами з високою зарплатнею. В деяких офісах діти всіх співробітниць одного відділу є між собою єдинокровними братами і сестрами. Дуже полюбляють утворювати фрайди підстаркуваті діячі майже всіх видів мистецтв, оскільки науковими дослідженнями доведено, що наявність поряд молодої дівчини підсилює не лише фізіологічну, а й творчу потенцію.
Вихід жінки з фрайду на будь-якому рівні дуже проблематичний. На відміну від зятьків, які пов’язані жорсткими та ще й засвідченими нотаріально зобов’язаннями, фрайдівку не оплутують юридичними тенетами. Тим більше вона не є власністю хозла – кріпацтво на острові скасовано більш ніж століття тому, до того ж, згідно закону вартості, ціна фрайдівки була занизькою в сторіччі позаминулому, напевно, не зросла б і зараз. Єдина вимога – вона повинна відшкодувати хозлу всі витрачені на неї кошти, або повернути подаровані речі. І якщо для бідної дівчини оплатити навіть вартість їжі важко, то в верхівках суспільства подарунки мають ціну, яку неможливо відпрацювати за все життя. Відшкодування всіх джентльменських витрат і повернення коштовностей навіть не обговорюється – будь який суд тут стане на бік чоловіка. Та ще й дорогі забаганки дівулі можуть вийти їй потім на зле. Наприклад, кілька років тому один старий хозел вимагав від фрайдівки, яка прагнула піти до молодого коханця, не тільки повернути йому гроші за проплачену пластичну операцію зі збільшення грудей, а ще власним дівочим коштом повернути їм природний розмір.
Але не завжди в свідомості перемагає інстинкт власника. Іноді старий, не спроможний виконувати свої обов’язки хозел сам переймається долею однієї з фрайдівок і прилаштовує до неї молодого чоловіка. У давнину такому молодикові дозволялося входити до приміщення, де мешкали фрайдівки, а щоб ті гуртом його не роздерли, оскільки для чужих чоловіків вони повинні були залишатися цнотливими, на шиї у хлопа висіла печатка, вирізьблена з великого кабанячого ікла. Звідси походить і досі вживаний термін «іклоносець», хоча тепер, звісна річ, ніхто не обвішує себе цяцьками. Іклоносець може взяти законний шлюб з наданою йому фрайдівкою, може просто перебувати при ній. Сексуальні стосунки всередині такого трикутника є особистою справою його учасників і ґрунтуються в кожному випадку на домовленості. Буває, що старий хозел, навіть видавши заміж фрайдівку, не підпускає до неї іклоносця і піклується про дітей в міру своїх можливостей. Але трапляються випадки, коли знесилений підстаркуватий хозел не може задовольнити хіть молодки, тоді іклоносець виконує функції секс-машини. В будь-якому разі майнові права іклоносцю не надаються, виділеною часткою володіє як господиня фрайдівка. Вміння вчасно і професійно розсувати ноги і підприємницька жилка – не одне й те саме, але ці якості й не виключають одна одну. Тому фрайдівка може як розтринькати своє придане, так і блискавично його примножити. Якщо ж старий хозел бажає своїй наперсниці стабільного достатку і сталого життя, то кращий спосіб – влаштувати її на посаду в державній установі. Тих, хто раз потрапив до номенклатурного списку, відіпхати від державного корита дуже важко, якщо, звичайно, жіночка знатиме собі реальну ціну і не зазіхатиме на несвоє.
Іклоносець може стати її заступником, секретарем, або помічником в бізнесі – виходячи з того, в який спосіб розрахувався благодійник. Взагалі підібрати покористовану фрайдівку з-під когось із вищих хозлів - це не така щаслива доля, як стати ущербним зятьком, але для амбітного юнака, що не хоче сплямитися фізичною працею – не найгірший варіант початку кар’єри.
Враховуючи кількість шляхів нагору через родинні зв’язки, особисту відданість керівництву, ліжко та інші не менш інтимні послуги – а я навів далеко не всі способи пришвидшеного кар’єрного зростання, а лише ті, які суттєво відрізняються від поширених в так званому цивілізованому світі – стає зрозуміло, що тяжка наполеглива сумлінна праця не є серед найпривабливіших. Проте традиція поважати насамперед посаду, навіть знаючи, як її було здобуто, є невід’ємною частиною національного менталітету лаґґнежців, особливо тих, що є найкваліфікованішими працівниками. Ще більше вразили мене наведені моїм провідником статистичні дані про середній рівень заробітної платні в цілому по народному господарству країни. Протягом останніх років він дорівнював нулю. Виходячи з такого значення середнього рівня оплати праці вже понад десятиліття верстаються і державні бюджети республіки. Перебуваючи необізнаним у способах підрахунку різноманітних показників, я вже був подумав, що на острові встановлений такий суспільний лад, який в деяких джерелах зветься комунізмом, і всі мешканці добровільно чи внаслідок примусу працюють безкоштовно. Лише трохи ознайомившись з основами чарівницької науки статистики, а також отримавши дещо розширені дані по галузях і прошарках суспільства, я усвідомив, що економіка країни базується на тих самих засадах, що і в більшості держав, маючи, звичайно власну специфіку.
Насамперед слід зазначити, що грошові доходи вищих враховуються в особливому порядку в окремих відомостях, інформація про них є настільки таємною, що навіть мій високоповажний товариш не спромігся(або не зволів) мені її надати. Загалом урядом складається і парламентом приймається водночас два бюджети, один з яких – видатки на утримання керівництва країни – є суворо засекреченим і оприлюдненню не підлягає.
Другий документ стосується всіх інших мешканців країни, саме в ньому як базова закладена нульова середня зарплатня по всіх галузях, що підлягають документуванню, а їх не так багато. Не обчислюється середня зарплатня серед найманих робітників малого бізнесу, яким живе більш двох третин населення, також в основній галузі народного господарства – переробній – облік ведеться окремо. Тож, йдеться загалом про державних і муніципальних службовців та робітників, легально працевлаштованих в обслуговуванні цих галузей. На нульову ж позначку показник середньої зарплатні виходить наступним чином.
По-перше до фонду заробітної плати додаються як від’ємні значення суми оплати навчання студентів-контрактників, а також нараховані відсотки, якщо на його оплату брався кредит. Диплом професійно-технічного чи технічного закладу, що звуться тут профвишами, є обов’язковим для отримання посади навіть найнижчої керівної ланки для людини без зв’язків, але не є запорукою бодай якогось просування службовими сходами. Платними є також всі заліки і екзамени в профвишах, при цьому рівень знань людини, що навчається, навіть не завжди береться до уваги. В деяких профвишах з метою економії коштів самі екзамени взагалі не проводяться, але квитанція про оплату кожного оцінювання знань повинна бути надана і підшита до особової справи.
По-друге існує закон, що зобов’язує працюючу людину перші роки перебування на посаді сплачувати за право її займати. Деяким мешканцям заможних країн це здалося б дикістю, але, зважаючи на шалений рівень безробіття, острів’яни сприймають такі правила гри. Платити потрібно перші п’ять років, суму символічну, але для незаможника не підйомну, до того ж в усіх установах існує суворий дрес-код для працівників, дотримуватися якого працівники повинні власним коштом. Друге п’ятиріччя дозволяється відробити безкоштовно. Деякі заклади забезпечують харчування персоналу, але виключно за наявності вільних коштів на балансі. Лише на одинадцятому році служби штатний працівник починає отримувати гроші за роботу. Оклад працівника бюджетної сфери в перший місяць одинадцятого року праці називається профмінімумом і є базою для розрахунків економічних показників в галузі оплати праці. В разі звільнення з вини самого працівника його проплачений стаж обнуляється, виплачені гроші не повертаються. Проте цим правом работодавці-державники не зловживають. Такі суворі вимоги до працівника компенсуються правом на пенсію за умови, що відпрацьовано стажу не менше сорока років. Вік виходу на пенсію різний для різних категорій робітників і тим нижчий, чим вищого класу державний службовець. По досягненні вісімдесяти років на невеличкі грошові виплати отримують право струльдбурги – безсмертні – а також в парламенті розглядається законопроект про надання права на пенсійні виплати всім громадянам Лаґґнеґґа, що спромоглися дожити до такого ювілею. У разі переходу на працю до однієї з чисельних приватних корпорацій, де грошові виплати працівникам більші, стаж нараховується лише у випадку, коли робітник особисто сплачує внески, сума яких також додається до від’ємної частини фонду заробітної плати. Отримання ж пенсій найманими працівниками корпорацій, як і середнього і дрібного бізнесу є виключно предметом двосторонньої домовленості робітника з роботодавцем. До речі,переважна більшість працівників корпорацій офіційно отримують лише суму, що дорівнює профмінімуму, менше платити працедавцю забороняє законодавство. Більша частина заробітної платні в корпораціях проходить по платіжних документах як премія, яку роботодавець має право збільшувати чи зменшувати, або взагалі скасувати будь якої миті.
Занизька зарплатня компенсується щедрою роздачею владою своїм вірним підданим грошових коштів, які тут, не маскуючись, називають милостинею. Щоб її отримати треба насамперед ревно служити державі, і це ще один стимул для працівників триматися за збиткові попервах посади. Існує процедура отримання права на милостиню, що не змінювалася багато десятиліть. В означений день місяця на відкритому майданчику до керівника суб’єктe місцевого самоврядування найнижчої ланки, що має під опікою приблизно десять тисяч квартир або подвірь в присутності офіцера служби безпеки, або надквартального, якщо йдеться про нетрі, вишикується черга прохачів. Кожен з них повинен, не доходячи до високодостойника двох кроків, впасти перед ним долілиць, тричі поцілувати землю(або асфальт) під його ногами і вимовити короткий текст прохання, що перекласти можна так: « Я убогий, я нікчемний,я нічого не вартий, я в усьому покладаюся на милість влади у вашій особі». Після цього прохач отримує вдар батогом по хребтині – це ознака позитивної відповіді начальника, у разі ж несхвалення його кандидатури його тим же дрючком перетягують по голові - і це не емоції посадовця, адже попередньо кожну кандидатуру ретельно перевіряють – а чи гідний цей чолов’яга такої великої шани – отримувати милостиню. Після вдалої процедури прохачеві надається статус убогого і право у встановленому порядку звертатися з проханням про вирішення вже конкретних його проблем. Зазвичай найрозповсюдженіше питання – оплата комірного, оскільки законом гарантований захист інтересів домовласника і забороняється не оплачувати надані послуги. Іноді звертаються з проханням про надання милостині на оплату навчання, іноді на погашення кредиту. Кожний випадок розглядається повноважними членами комісії відповідного рівня і по кожному дається окремий висновок. Треба наголосити, що милостиня – це не подарунок від держави, а своєрідний безвідсотковий кредит, задля відтермінування виплат по якому слід звертатися окремо. Тому, як всяка позика, милостиня надається під заставу майна прохача – зазвичай це нерухомість, або право довгострокової оренди житлового приміщення, але може бути і транспортний засіб або цінні папери. Таким чином, право на більшу милостиню отримує власник більшої квартири, або просто багатша людина. Це ґрунтується на споконвічній впевненості острів’ян в тому, що чим багатший чоловік, тим більші в нього проблеми, і тим більше повинна його спокоєм опікуватися держава. Подаяння мешканцям фавел взагалі мізерні, оскільки і проблеми в них дрібненькі, та ще й в тих краях мало хто працює на державу, а закони проголошують, що лишень працююча людина може називатися убогою.
Найбільш віддані слуги держави – це, звісно, високоповажні державні мужі, тобто вищі і наближені до них владні і привладнені. У них і закладне майно варто величезних коштів, і потреби зависокі, тож цей прошарок суспільства є найбільшим споживачем милостині в лаґґнезькій державі. Для таких шанованих в суспільстві людей зроблено виняток в загальній процедурі, і слова, що могли б їх принизити перед поганю їм дозволено посилати рекомендованим листом (зважаючи на втілення в життя досягнень науково-технічного прогресу листування з використанням паперових носіїв інформації останнім часом широко замінюється надсиланням SMS), а процес цілування землі провадиться в стерильній кімнаті, де на місце припадання уст кладуть шмат шоколадного торта. Вищі отримують милостиню на свої мандрівки до найкращих курортів Лаґґнеґґа і Бельнібарбі, навчання дітей в різних куточках як підшатрової терри, так і зовнішнього світу, пластичні операції для дружин та коханок, купівлю яхт і розбудову садиб, та ще багато таких видатків, без яких не здатна повноцінно існувати еліта в жодній країні світу. Але все це купується можновладцями у борг, міністерство фінансів ретельно рахує кожну державну копійчину і не подарує боржникам жодного дня відтермінування. Борг висить на достойниках рівнісінько до оприлюднення і набрання сили закону про бюджет наступного періоду(утаємниченої частини для обраних), де окремим рядком витрат є погашення милістівної заборгованості. Тому вислів «Пильнувати державні фінанси як власні» для високопосадовців острова не пусті слова.
Та частина бюджету, що стосується погані, теж передбачає таку саму статтю витрат, проте фінансується вона за залишковим принципом. Кожен рік борги списуються тій частині владних і привладнених, що мають більші заслуги перед вітчизною, на кого ж забракло коштів – питання віддається на розсуд місцевого самоврядування: відтермінувати виплату ще на рік, або надати колекторській агенції у тісній співпраці зі Службою Забезпечення Правопорядку право стягнення боргів без відсотків, але з урахуванням витрат на оплату праці зазначених низькодостойників. Використання таких середньовічних інструментів для стягування боргу як праска або лютувальник вже більш десяти років заборонено законом, та з тих часів персональний склад колекторських контор не змінювався, і це є ще однією причиною для представників низів остерігатися отримання милостині від держави.
Такий спосіб досягнення соціальної справедливості без сумніву набагато ефективніший, ніж ті, що використовуються в багатьох країнах, які вважають себе цивілізованими. Всім відомо, що дотування тарифів – це ніщо інше як перерозподіл бюджетних коштів між громадянами пропорційно площі житлового помешкання, що перебуває у власності нужденного. Так при заниженні тарифу відносно собівартості утримання наприклад одного квадратного метра житла на суму еквівалентну одному американському долару, власник кімнати в десять квадратних метрів отримує від держави(недоплачуючи дотованому державою комунальному підприємству з а фактично отримані послуги) десять доларів, а власник апартаментів розміром у тридцять разів більше – триста умовних одиниць щомісяця. Як бачимо, країни, що здійснюють дотацію тарифів переслідують ту саму мету, що і влада острова Лаґґнеґґ: забезпечити комфортне і майже безкоштовне проживання багатіїв у великих оселях за рахунок бідних верств населення. Проте, встановлення занизького комірного може ввести державу у необґрунтовані збитки, якщо житло, не дай боже, придбають люди, що ані фактом свого народження у благородній родині, ані особливими заслугами перед вітчизною не гідні такого щедрого, та ще й регулярного подаяння. Персоніфікація ж допомоги, що її застосовують острів’яни, гарантує, що гроші, хай навіть у вигляді гарантовано погашаємого кредиту, отримають лише люди достойні, недостойні ж, зважаючи на жорстокість дій колекторів і можливі проблеми з фінансуванням погашення поганської милостині, за подаянням навіть не потикатимуться.
Керівництво країни ще багато десятиліть тому прийняло політичне рішення мати економічно обґрунтовані ціни на всі товари і послуги і тепер їхні нащадки пишаються далекоглядністю своїх попередників, яку підтвердила сама історія. Років за п’ятнадцять до мене на острові опинився чужоземець з країни, назва якої на жаль не збереглась у доступних джерелах інформації. Він розповів про трагедію своєї батьківщини, економіка якої зазнала ганебного провалу через згубну внутрішню політику. В тій невідомій країні теж вищі захопили повну владу над поганю, заволоділи всіма можливими і неможливими матеріальними благами, але зробили прикру помилку, встановивши занизькі неринкові ціни на всі атрибути елітного життя, включаючи їжу, житло, одяг, автівки, коштовності, іноземну валюту тощо. Підвищувати ціни було суворо заборонено конституцією, а для обмеження погані в користуванні всіма зручностями життя, їй вирішено було не платити грошей взагалі, або суворо обмежити виплати прожитковим мінімумом. Звісно, досягти такої покори можна було лише дуже жорсткими методами, тому терор було оголошено внутрішньою політикою держави. Ідеологи вирішили, що для збереження status quo необхідно і достатньо провадити кожні десять років або децимацію в масштабах всієї країни або повний геноцид кількох окремо взятих народів, навмання обраних серед інших. Саме це перші тридцять років і робило вище державне керівництво, принаймні, намагалося. Якщо у Таємної Поліції цієї далекої країни не ставало власних потужностей задля знищення населення, політичне керівництво втручалося у чужу війну, або розв’язувало власну, провину за яку добре налаштована ідеологічна машина завжди могла перекласти на ворога. Невдоволених такою системою не було, навіть серед смердів, оскільки після проведення зачисток дев’яноста відсотків їх лишалося живими і цим вже були щасливі, а ті десять відсотків, на кістках яких ґрунтувався суспільний лад вже не могли нічого заперечити. Проте по мірі вимирання старої еліти прийшла нова, слабка і м’якодуха, вона через лінощі, або наслухавшись дурниць про гуманізацію суспільства, відмовилася від застосування терору як інструмента усталення сегрегації. Відчувши слабкість системи, невдячна погань почала втікати з маєтків своїх панів, які з такою напругою нещодавно їх похолопили, розпалася система концентраційних таборів, яка працювала на процвітання держави як годинник, кожен батрак зміг отримати посвідчення особи і самостійно шукати місце роботи, а не гнутися безкоштовно на благо батьківщини і вищого її сослов’я. Кастові обмеження в тій країні теж не спрацювали, бо нові не ґрунтувалися на вікових традиціях, старі ж були зруйновані. Наскладавши достатньо грошей, погань кинулася покращувати умови життя, насамперед вирішувати квартирне питання. Ціни ж на житло підіймати було заборонено законодавчо, та ще й обслуговування будинків доводилося провадити за встановленими сміховинними цінами. Задля порятунку суспільного ладу було прийняте політичне рішення про обмеження постачання продуктів харчування і промислових товарів в віддалені периферії, але спритні смерди з підприємницькою жилкою стали наїздити на закупівлі до столиці, сплачуючи сміховинні ціни за проїзд залізницею або літаком, а найневдячніші з них навіть оселялися в столиці, спростовуючи тим самим тезу, що вона не є гумовим виробом. Система, яка була розрахована на людські умови життя для п’яти відсотків за рахунок скотського існування решти дев’яноста п’яти, не витримала навантаження соціальними правами для всіх, а загнати погань назад в бараки терором Таємна Поліція, в якої атрофувалися за роки неробства життєво важливі органи, була неспроможна. Нічого дивного, що не минуло й півстоліття квазігуманного існування, і держава, замислена керманичами як велика, розлетілася на дрібненькі шматочки.
Міністерство економіки зробило висновки, що соціальна політика ланґґезької держави , коли повна ліберелізація економіки компенсується наданням адресної допомого тим, хто її особливо потребує, набагато ефективніша і сталіша, ніж глобальна соціалізація, що ґрунтується на неринковому ціноутворенні.
Я ж, не маючи фундаментальних знань в галузі економічної теорії, пожалкував лише, що не збереглося ані назви цієї екзотичної країни, ані навіть інформації про те, в якій частині світу вона розташована – прибувши додому я неодмінно почав би вивчати її історію.
Убогими в країні можуть бути визнані не тільки вірні слуги держави, але й люди, які виконувати свої громадянські обов’язки не в змозі через стан здоров’я. Перелік хвороб, що дають право на омріяний статус не надто відрізняється від аналогічного в інших країнах, тому слід зосередитися на особливостях процедури, що спрощена до одного кроку: визнати людину непрацездатною може консиліум з п’яти лікарів. Для мешканців центральних і підцентрованих середніх районів це досить зручно. Щоправда, не всім мешканцям привілейованих районів вдається отримати омріяний статус убогого, бо надання лікарями неправдивих свідчень про стан здоров’я людини карається і фальсифікацій та зловживань там не більше, ніж в аналогічних державних установах. Деякі не дуже обтяжені фізичною і розумовою працею особи витрачають роки свого життя, щоб довести суспільству невиліковність або тяжкість своєї хвороби – зазвичай це вимагає від правдошукача неабияких фізичних зусиль, і у випадку, коли зв’язки потенційного убогого не дуже міцні, така епопея – пусте марнування часу. До керівників медичних закладів доведені квоти та нормативи кількості тяжких хворих на тисячу здорового населення, отже, медичні заклади дають цілком реалістичну картину про здоров’я цієї групи населення.
Не таким простим є встановлення реального стану здоров’я на міських околицях, тим більше за межами столиці. Слід зазначити, що місцевим законодавством громадянину гарантовано безкоштовне надання медичних послуг виключно за місцем реєстрації. В поліклінічних установах столиці, що розташовані вже за третім кільцем зазвичай штати недоукомплектовані через нестачу бюджетних коштів, і на всю установу працює в кращому випадку троє чи четверо лікарів. Це не дає можливості зібрати консиліум, проте цим громадянам ще пощастило мати лікарську допомогу. Далі від центру поліклінік взагалі не передбачено, працюють фельдшерські пункти. Така саме ситуація в інших великих містах. Що ж до сільських районів, тамтешнє населення отримує допомогу від шаманів та знахарок, які зараховані позаштатними працівниками міністерства охорони здоров’я. Заробітної платні вони не отримують, проте й від сплати за право займатися спадковим фахом звільнені. Кілька років тому розглядався прожект побудови поліклінічних закладів в периферійних районах, але міністр, побачивши лише кошторис будівельних робіт з серцем зазначив тоді, що зо такі гроші можна з усіх фельдшерських пунктів і знахарських хатинок зробити лялечку, чим міністерство дотепер і займається. Нестача медичних закладів для бідних острів’ян компенсується розвитком фармакології, а саме тієї її галузі, що виробляє знеболюючи засоби. Занизькі ціни на такі препарати дають віртуозам фізичної роботи, легко тамуючи симптоми, плідно працювати до самої своєї смерті – в якому б віці така прикрість кождого з них не спіткала. Статистика ж продовжує відзначати нечувану міцність здоров’я серед бідних прошарків населення і водночас занизьку тривалість життя – над вивченням цього парадоксу віддавна працюють місцеві вчені від медицини. Мене дуже здивувало, що попри таку майже герметичну відокремленість острова від зовнішнього світу, СНІД не тільки існує в країні, рівень інфікованих у віддалених районах вищий, ніж навіть в країнах центральної Африки. При цьому серед найбідніших верств населення панує думка, що захворювання це не є смертельним.
Без зайвих проблем статус убогого отримують ті мешканці неблагополучних районів, що були втратили здоров’я при виконанні державних обов’язків, для яких роль консиліуму відіграє медична комісія. Окрім права на милостиню, убогі отримують невеличку суму грошової допомоги, що дорівнює одному профмінімуму або дев’яноста дев’ять відсотків пенсії за відпрацьовані сорок років трудового стажу. Хоча суми цієї вистачає на оплату дуже скромного існування, жоден з вищих, що має відповідний статус, від отримання цих коштів жодного разу не відмовився, що свідчить не про жадібність багатіїв, а про принциповість вищого класу в усіх життєвих дрібницях і вмінні завжди відстоювати власні права для прикладу представникам інших прошарків населення.
На острові обов’язкова для всіх загальна середня освіта. Безкоштовна вона, як і медицина, за місцем реєстрації батьків дитини. Для дітей еліти є вже названа Вища Гімназія і прирівняні до неї за рівнем акредитації сім Вищих Ліцеїв – по одному в столиці і ще шести адміністративних центрах провінцій. Випускники цих навчальних закладів мають змогу навчатися не лише в вишах підшатрової терри, а й в будь-якому вищому навчальному закладі світу в спосіб, вже описаний мною раніше. Зрозуміло, кількість навчальних місць в закладах найвищого рівня обмежена і в деякі роки замала навіть для вищої дітвори. Середні школи в центральних районах столиці та великих міст за рівнем професійності педагогів не відрізняються від елітних, хіба що роки навчання не зараховуються учневі до стажу держслужбовця. Деякі представники еліти, маючи змогу навчати своє чадо в Гімназії чи Ліцеї, навмисно зараховують дитину до однієї з центрових шкіл, де рівень викладання певного потрібного в майбутній кар’єрі предмета вищий. Якщо ж до такої школи захочуть зарахувати свою дитину батьки з міських окраїн, їм треба буде сплатити за навчання повну вартість витрачених на учня коштів, хіба що хтось із підцентрованих районів погодиться віддати свою дитину за обміном на навчання в нетрі. Середньою донедавна в країні вважалася десятилітня освіта, але двадцять років тому був прийнятий закон, що прирівнював до середньої семирічну освіту. Це були вимушені заходи, спричинені браком коштів на освітянські потреби і неможливістю укомплектувати викладацький штат у школах, які розташовані у віддалених районах міст і в селах, де зазвичай на одну адміністративно-територіальну одиницю призначається один педагог. Бути вчителем в школах, наближених до центру і престижно і вигідно, чого не можна сказати про школи у віддалених районах. Тамтешні діти, як і їхні батьки, в переважній більшості не бачать від освіти користі в подальшому житті, отже ставлення до навчання проектується на самих викладачів. Наразі розглядається законопроект, ініційований міністерством освіти на вимогу саме вчителів, що працюють у віддалених районах про визнання середньою чотирирічної освіти. Головною обставиною, що спонукає до його розгляду, є вже не брак коштів, а шалена підліткова злочинність, осередками якої стають саме школи, як штучно утворені колективи підлітків, зібраних до купи невідомо навіщо. Вчительство на острові є професією переважно жіночою через занизький рівень оплати праці, щоправда, з наближенням до благополучних районів відсоток чоловіків серед викладацького складу збільшується. Однією з унікальних особливостей кадрової політики міністерства освіти є, попри незаполітизованість більшості громадян країни, обов’язкове членство в правлячий на теперішній час партії. Ця вимога не зафіксована в жодному законі чи підзаконному акті, але виконується беззаперечно. Як перед фрайдівкою не постає питання, чи треба злягатися зі старим хозлом для збереження сякого-такого соціального статусу, так вчитель чудово розуміє, що не маючи партійного квитка він навіть свою посаду довго не обійматиме, а на якесь кар’єрне зростання годі й сподіватися. Останні десятиліття в країні панує політична стабільність, але старі досвідчені педагоги дотепер зберігають в хатніх схованках кілька різних партквитків. Вимоги чиновників від освіти до морального обліку рядових освітян вже давно не змінювалися з переходом влади, а, зважаючи на малопрестижність професії, люструвати вчителів було б справжньою дурницею.
По закінченні семирічки всі без виключення абітурієнти мають право на безкоштовне навчання в так званих напіввишах – закладах, диплом яких урівнює їхній статус з випускниками Гімназії і Ліцеїв і надає право продовжувати освіту. Існує перелік осіб – вищих і деяких владних чи привладнених, що мають особисті заслуги перед вітчизною, і діти яких мають право на вступ до будь-якого навчального закладу поза конкурсом. Всі інші, вступаючи до напіввишу, повинні витримати низку іспитів, серед яких перевірка не лише інтелектуальних здібностей, але й психологічної збалансованості особистості. Обґрунтований такий жорсткий відбір тим, що підліткові колективи найжорстокіші до своїх членів, особливо до слабких або бідних. Отже, яким би розумним не був хлопець з міської окраїни, він повинен бути готовим до ролі аутсайдера серед своїх значно багатших однокашників і мати дуже стійку психіку і сильну волю до життя, щоб завдяки інтелекту продертися в ті прошарки суспільства, які об’єктивно не для нього. Тому деякі вступні екзамени до напіввишів чимось нагадують армійську муштру.
Діти, які не пройшли іспитів, оголошуються дубезними і непридатними до навчання у галузі високої науки, та за наявності батьківських коштів або спонсорів можуть продовжувати освіту в профвишах. Якщо ж батьки, попри провальні іспити, вбачають у свого чада тягу до науки і наполягають на його навчанні саме в напіввиші, таким пропонують перевірити свою дитину на наявність особливих здібностей. Для цього голову підлітка під свинцевим ковпаком розміщують в особливий агрегат аурометр і опромінюють Х-промінями. Потім з негативу під різними кутами із відповідними світлофільтрами робиться низка кольорових зображень. На спеціальному засіданні наукової ради за участі запрошених фахівців-уфологів всі фотознімки ретельно розглядаються і аналізуються на наявність в аурі дитини синього кольору. Якщо синій, а ще краще – фіолетовий колір знаходиться бодай на одному з зображень, підліток з розряду дубезних колегіальним рішенням наукової ради переводиться до розряду особливих і теж зараховується до напіввишу. Обстеження на аурометрі згідно закону платне, вартість його в залежності від відношення кількості абітурієнтів до кількості навчальних місць, варіюється від двох до п’яти тисяч американських доларів в еквіваленті. Ніхто не має права завадити пройти таку процедуру навіть підліткам з бідних родин, звичайно, якщо у них знайдеться відповідна сума грошей. Серед місцевої наукової і навколо наукової інтелігенції популярним є вислів:
«У кого немає ані зв’язків, ані мізків, ані грошей – таким до науки зась».
Впродовж навчання в напіввиші – зазвичай це вік від п’ятнадцяти до дев’ятнадцяти років – підліток отримує те коло зв’язків, на яке спиратиметься все життя. Вища освіта є платною, фінансує її зазвичай сім’я, але трапляються випадки, хоча і нечасті, коли потужна корпорація накладає оком на здібного юнака чи дівчину і вкладає кошти в його(її) кар’єрне зростання. Платити за подальше навчання може й держава, обмежена лише наявністю бюджетних коштів після проплати за навчання дітей вищих, владних і привлднених – процедура отримання студентом державних коштів на навчання аналогічна процедурі отримання милостині комунальної. Багато талановитих випускників продовжують навчання у бельнібарбійських закладах на континенті. Місцеві ж виші майже не дають знань, хоча формально в дипломах їхніх випускників проставлені оцінки з найскладніших дисциплін. Зайвих людей туди не приймають – гарантією цього є платність навчання. Ганебна практика приймати і навчати безоплатно тих, хто з відзнакою закінчив напіввиш була припинена років із десять тому, коли викрився лукавий підступ одного студента із вуличних, напіввишевського відмінника, який отримав омріяний багатьма диплом, майже не приходячи до тями. Цей вискочка під час навчання міцно підсів на легкі наркотики, що і збило з пантелику викладацький склад інституту, адже саме до цієї згубної звички долучаються майже всі високородні парубки у вищому навчальному закладі. Гроші на дур самозванець заробляв, пишучи в короткі періоди вимушеної абстиненції дипломні та курсові роботи своїм багатшим однокашникам. За півроку до випуску хлоп остаточно порвав із наркотиками, що дало йому змогу за чотири місяці просвітлення пройти весь курс по всіх дисциплінах. Підлий намір було викрито вже після отримання диплому, коли ніхто із навколо наукових посадовців не спромігся визначити, чиїх він все ж таки буде. Треба відзначити прояв гуманізму з боку керівництва міністерства освіти стосовно розумника, якому диплом прирівняли до профвишевського, самого зухвальця долучивши до сумлінної праці в промисловому регіоні, одночасно підсиливши заходи щодо недопущення вуличних до вищої освіти. Тепер це такий собі інкубаційний період для дітей гідних людей, що готуються поринути в доросле життя: для хлопців несімейних є всі можливості весело провести час, для дівчат – останній шанс влаштувати особисте життя серед рівні, для одружених же – найкращий період для народження первістка, а може і кількох бажаних дітей. Тому справжня боротьба за місце під привладненим сонцем розгортається саме в напіввишах.
Враховуючи раннє статеве дозрівання, на острові дозволяється брати шлюб з шістнадцяти років, а дівчатам у разі нагальної наочної необхідності – з чотирнадцяти. Отже велика частина шлюбів – як рівних так і мезальянсів – формуються і навіть реєструються саме під час навчання в напіввишах. Також тут йде відбір фрайдівок для найвпливовіших можновладців і найзаможніших багатіїв – це досить стрімка кар’єра для амбітної і не дуже багатої дівчини. В молоді роки гормони зазвичай перемагають розум – законодавців цей бік молодіжного життя зацікавив з точки зору головного принципу існування кланів: пильнувати сімейне надбання. Якщо через необачність завагітніє донька впливових батьків, а батько майбутньої дитини не розглядається як потенційний зятьок, дитини зазвичай не зрікаються, цивільний кодекс визначає соціальний статус байстрюка на рівні статусу його матері. Тією самою презумпцією користуються, коли не вбережеться дівчина, в якої не склалися очікувані серйозні стосунки із парубком з верхів. За місцевими законами батьки несуть рівну відповідальність за виховання дитини, отже молода мати має право вимагати від біологічного батька грошові кошти, сума яких не вища, ніж витрачена нею самою на дитину (це треба довести документально) і не нижча, ніж половина прожиткового мінімуму встановленого законодавчо для відповідного віку. В країнах, які вважають себе цивілізованими, такий розрахунок суми аліментів напевно спричинив би ґвалт серед правозахисників. Насправді ж цей закон, прийнятий, безперечно, на захист інтересів правлячого класу, грає на користь дитини, унеможливлюючи нечистим на руку матусям паразитувати на власному чаді. Будь-яка фертильна пройдисвітка знає наперед, що від біологічного батька, ким би він не був – волоцюгою чи магнатом – законним шляхом може отримати однакову суму, розмір якої залежить виключно від неї самої. Проте в більшості випадків такі ситуації розрулюються без втручання судової влади – якщо біологічний батько через певні причини одружитися не може, але дитину визнає, він може або забрати її на виховання, або, якщо довіряє матері своєї дитини, сплачувати їй грошові кошти, обмежені лише фінансовими можливостями сім’ї і умовами особистої домовленості. Взагалі святенництво не притаманне острів’янам, і втіхи плотського життя забороненим плодом не вважаються. Обізнані щодо походження дівчат парубки наперед знають, яка з них може бути об’єктом лише млосного зітхання і красивого упадання, а з якими церемонитися не варто. Але на острові звикли дотримуватися того правила, що згода жінки є обов’язковою умовою для інтимної близькості між представниками різних статей, тому, щоб мати уявлення про таку делікатну сферу людських стосунків, слід відзначити особливості ментальності саме тамтешнього жіноцтва. Сексуальні стосунки із чоловіками, що стоять від народження вище них в суспільній ієрархії, є не те щоб обов’язковими, але кожна дівчина пишається кількістю таких зв’язків в дошлюбному житті, неначе фанатка музичного гурту кількістю автографів улюбленого співака. Побратися із сексуальним партнером або навіть стати його утриманкою небагата дівчина має шансів не більше, ніж попелюшка вполювати персонального королевича. Та відмовляти вищим або навіть багатим привладненим вважається серед місцевих дівчат неетичним. Отже, якщо багатенький панич накладе оком на якусь дівулю – можна не сумніватися, що між ними відбудеться те, до чого спонукає природа, всі ж вагання і вихиляси юної панянки є нічим іншим, як адаптацією до сучасних умов старовинного танцювального ритуалу. Якщо ж мажор виявиться тюхтієм і, сприйнявши за серйоз першу ритуальну відмовку, припинить домагання, така його поведінка може навіть образити чесну дівчину. Прискіпливість молодої красуні до потенційного партнера зростає прямо пропорційно зниженню його суспільного рейтингу, до залицяльників же, бідніших за себе, дівчина порядна (або та, що хоче такою вдаватися) висуває настільки жорсткі вимоги, неначе обирає не партнера на статевий акт, а достойника до майбутньої беатифікації. Але ще екзотичнішою видасться читачеві поведінка тамтешніх тещ – як реальних так і потенційних. Переважна більшість матусь ще з початку статевого дозрівання навчають донь, щоб, боронь боже, не проґавити власне щастя, без вагань вступати у сексуальні стосунки із багатим залицяльником, якщо ж молоду дівчину не фігурально, а буквально верне поруч із ним внаслідок синдрому сексуальної несумісності, то самі запропонують легкі наркотичні засоби для тамування фізіологічної гидливості у своєї дитини, а от бідніших за себе парубків тещі повчають взагалі не сприймати за осіб чоловічої статі. Донечки в пошуку зазвичай до маминих порад не дуже дослухаються, і це частіше сприяє влаштуванню особистого життя, ніж псує його. Особливість жіночої долі на острові, як це не прикро, полягає в необхідності продати свій товар за ціною найоптимальнішою. Це, боронь боже, не закид тамтешнім жінкам, просто коли на ринку бажаючих взяти шлюб жінок такий надлишок пропозиції, мимоволі почнеш міркувати економічними категоріями. Якщо повії продаються щодня, отримуючи кожного разу невеличкі кошти, то дівчині, яка на ярмарку наречених позиціонує себе порядною, слід здійснити принаймні одну для неї самої доленосну оборудку. Тому, попри молодий вік, кожна дівчина на острові, ніби той біржовий маклер, вичікує на свій товар найсприятливішої ринкової кон’юнктури, вважаючи за найбільше для себе добро вполювати того ведмедя, який до весілля мав би себе за бика. І зробити це слід якнайшвидше, оскільки на острові такий клімат, що з роками не сприяє збільшенню ціни нареченої. Молоді ж хижачки, нахабно досягаючи статевої зрілості, наступають на п’яти, небезпідставно погрожуючи увести просто із стійла вже підгодованого і майже приборканого парубка. Реальна самооцінка – це те, що в більшості випадків допомагає не перетримати свій товар, бо така перебірлива дівиця може, просидівши кілька років в очікуванні свого принца на білому «Ламборджіні», в решті решт задовільнитися продавцем шаурми із зеленим «Матісом» у приватній власності. Тому поради рідної неньки, яка свою дитину безмежно любить і через це не може оцінити об’єктивно, ставитися до більшості залицяльників зверхньо, можуть зіграти злий жарт із молодою дівчиною.
Самий факт навчання в напіввиші, як і отриманий по закінченні диплому, не дає ніяких гарантій щодо працевлаштування і жодних переваг в кар’єрі. Такий навчальний заклад – своєрідний тонкий сегрегаційний фільтр між прошарками суспільства. Якщо до напіввишу ще може потрапити випадкова вулична людина, то продовження навчання, а відповідно і кар’єрного зростання, гарантовано або тим, хто від народження належить до вищих прошарків суспільства, або тим, хто згоден все своє життя покласти на укорінення серед привладненої погані. Таких цілеспрямованих вуличних хлопців та дівчат на острові називають підзолоченою молоддю.
Слід розповісти ще про один варіант розвитку долі підзолочених вихованців напівсередніх-напіввшщих учбових закладів. Випускникові напіввишу, який не має родинних зв’язків і не спромігся за роки навчання притулитися до якоїсь сім’ї, клану чи корпорації, що в умовах життя на острові майже тотожні поняття, можуть зненацька зробити на перший погляд дуже привабливу пропозицію: стати керівником або головним бухгалтером нещодавно створеної або деякий час працюючої фірми. Це не привід занадто пишатися собою – зазвичай на матеріально відповідальні посади без будь-якого досвіду роботи за фахом беруть людину, яка відповідатиме за порушення закону справжніми господарями контори. Такий спосіб уникнути прикрих наслідків бурхливої діяльності називається «взяти людину за бугая». Термін запозичений у місцевих скотарів, з яких окремі спритники часом не каструють певну кількість м’ясних бичків, намагаючись втиснути рогатий товар недосвідченим і бідним на гроші селюкам за плідників.
На роль «бугая» підшуковують зазвичай чоловічка, який не здається дуже розумним, проте навіть він розуміє, що доля його сумна і невдячна. Швидше за все фірма, яка винаймає його на високу посаду, або була створена задля відмивання брудних коштів, або збанкрутіла внаслідок халатності чи то реалізованих злочинних намірів когось із керівництва. В такому випадку взятий «за бугая» отримає чималий термін ув’язнення. Але це ще не найгірший варіант для молодого призначенця: в місцях позбавлення волі він може вийти на зв’язки з такими людьми, що сприятимуть його кар’єрі вже як крисуванця, чином він напевно обійде квартальних держиморд, здатних лише трусити дріб’язок з перебуваючих напідпитку трударів. Трагічною буде доля «бугая», якщо його фірма-роботодавець намагалась заволодіти майном або грошима якогось клану. Тоді реальних хазяїв компанії теж шукатимуть, але можуть і не знайти, офіційного ж керівника позбавлять життя в будь-якому разі – за неповагу. Але трапляються випадки, хоча дуже зрідка, коли взятий «за бугая» хлоп’яга зумів ошукати і підставити своїх наймачів - в такому випадку він є не тільки людиною дуже розумною, але й неперевершеним актором, здатним тривалий час вдавати з себе недолугого телепня. Тоді ним неодмінно зацікавиться Служба Держбазпеки, щоб не скніти такому талантищу.
