Розділ ІІI. Перші враження від огляду столиці Лаґґнеґґа. Знайомство з деякими особливостями укладу життя мешканців Трілдогдрібу, а також всіх громадян країни, та їх узгодження з законодавством.
Традиція шанувати іноземців, до яких благоволіє начальство, збереглася з гулліверових часів – принаймні в готелі я отримав задушний прийом. Репортаж про мою зустріч з президентом республіки нещодавно пройшов в теленовинах, тож персонал виявляв до мене всіляку повагу, не зважаючи на відсутність від мене чайових. Традиція вважати все телебачення продажним, та, попри це, довіряти кожному слову оздобленого зображенням гучномовця є однією із рис, що відрізняють тубільців від мешканців зовнішнього світу. Умови мого перебування на острові передбачали покриття всіх витрат за державний кошт, проте готівки я не отримував. Тричі на день мені в номер подавалася їжа з ресторану – все на мій вибір з фірмових страв, окрім алкогольних напоїв, яких не приносили ні в якому вигляді, навіть, на моє особисте прохання, винесли з того бару, що містився в номері. Телевізор з LCD-екроном майже на всю стіну віщав невідомою мені поки що бельнібарбійською мовою. Сигнали ззовні не приймаються телевежами під шатром, тому надбання світового кіно- і телемистецтва на компактних цифрових носіях переправляються відомими лише профільним комерсантам стежками, а потім ретранслюються як імперськими каналами, так і місцевими. Що ж до світових новин, то передавати їх таким чином немає сенсу – вони встигнуть «захолонути», тому раз на рік робиться офіційний дайджест для тих, кого цікавлять міжнародні події, стрічки ж новин заповнені подіями на континенті й островах, яких теж не бракує. На багатьох каналах йшли деякі знайомі мені американські та навіть російські серіали, всі дубльовані бельнібарбійською мовою. Це протягом кількох місяців допомагало мені вивчати мову місцевого спілкування: я обирав серіал, який дивився неодноразово вдома, слухав репліки героїв мовою, яку вивчав, а в пам’яті самі спливали ці ж репліки, дубльовані українською чи російською. Проте не менше користі для опанування не своєї мови принесло перебування в мовному середовищі. Щодня під час прогулянок містом в супроводі свого товариша й гіда я був свідком і слухачем простих діалогів між ним та його добрими знайомими, а всі розповіді про свою країну на моє чемне прохання він слово в слово повторював двома мовами – російською та бельнібарбійською. Не хочу марно вихвалятися, але я, не маючи здібностей до вивчення іноземних мов, за кілька місяців міг спілкуватися на досить примітивному, щоправда, рівні, мовою, про існування якої раніш навіть не чув. Маршрути наших прогулянок були обмежені центральними районами столиці, й віддалятися від них мені категорично не радили. Тут треба окремо розповісти про устрій столиці, де мешкає майже третина населення країни, і планування якої є взірцем для наслідування іншими містами. Вулиці розходяться від центру, звідти ж починається нумерація будинків. Між собою радіальні вулиці сполучаються колами, яких тільки в межах міста п’ять, вони ж є маркуванням не прописаної, але жорсткої сегрегації. Історичний центр міста, камені якого пам’ятають ще візит пана Гуллівера та набагато давніші події, обмежений новими хмарочосами, що не поступаються висотою й комфортністю сіті-центрам багатьох світових столиць. Після першого кільця йдуть будинки в дванадцять, шістнадцять і двадцять чотири поверхи. За другим кільцем – будівлі з етажністю 4 – 9, за третім – двоповерхові будинки, перемежовані тим, що у нас зазвичай називають приватним сектором, після четвертого кільця йдуть квартали, що можна назвати нетрями, або місцевими фавелами, в яких не на кожній вулиці є криниця з питною водою, а електрична енергія перестала подаватися кілька років тому через постійні крадіжки кабелів. Далеко не всі тамтешні будівлі офіційно зареєстровані, тим більше не завжди можливо визначити кількість і якість тамтешнього населення. П’яте кільце є водночас окружною дорогою, проте й за ним можна зустріти окремі будівлі, оскільки мешканці останнього кола, дуже пишаючись тим, що вони є міськими, пильнують місце свого проживання від засилля заїжджих рогулів. Ті городяни, які проживають між другим і четвертим кільцем ся мають за середній клас, що в Трілдогдрібі, як і в інших містах Лаґґнеґґа, менших за розміром і кількістю населення, але спланованих за тим самим принципом, вказує ще й на район проживання. Не важко здогадатися, що зі зростанням числа, яке вказує номер будинку, зменшується, пропорційно ціні на нерухомість, рівень безпеки пересування, а також шанування давніх традицій гостинності. Навіть у віддалених середніх районах можна зустріти громадян, які сприймуть іноземця, навіть добре прийнятого на вищому рівні, лише як об’єкт пограбування. Що ж до міських окраїн, то і шановані й поважні центрові мешканці воліють не збавляти швидкості своїх іномарок, пролітаючи скрізь неблагополучні райони.
Є ще одна небезпека, на яку наражається пішохід, блукаючи віддаленими районами міста: це здичавілі собаки. Закони держави прямо не забороняють утримання домашніх тварин в багатоповерхових будинках, проте любителів фауни обкладають великими податками і зобов’язують створювати належні умови утримання своїх улюбленців, провадити регулярні ветеринарні обстеження тощо. Закони ці виконуються бездоганно лише в центральній частині міста; я навіть спостерігав вигулювачів собак, що одразу збирають за чотирилапими друзями гівенця – картина, яка нікого не здивує в європейських містах, проте здається дикою для мешканців пострадянського простору. Випасає тварин зазвичай прислуга, яка і сплачує штраф в разі забруднення міста з власної зарплатні, а стражів порядку в центрі іноді більше, ніж перехожих, тож, не дивно, що чистота підтримується належним чином. З віддаленням від центра картина змінюється: утримання тварин не дешевшає в частині сплати податків, а ветогляд для більшості власників є платним (за представників еліти переважним чином сплачує держава). Доходи ж мешканців середніх районів суттєво менші, проте марнославство і любов до всього живого – насамперед до себе – спонукають середній клас не відставати ні в чому від вищого. Утримувати тварин таємно, враховуючи старовинну традицію сповіщати владу в письмовій формі про подробиці життя та наміри сусідів та отримувати десяту частину накладеного штрафу як винагороду, дуже накладко. Тож для задоволення своїх природних інстинктів середнім класом була висунута концепція усиновлення братів своїх менших. Усиновителі принципово відкидають всі обов’язки щодо утримання усиновлених ними тварин, вони не забирають їх до своїх домівок, не проводять ветеринарних оглядів, не відповідають за наслідки сутичок з іншими тваринами і нападів на людей, натомість годують своїх новонавернених родичів, викидаючи недоїдки не в сміттєвий бак, а поряд з ним. Для будь-якої адекватної людини одразу зрозуміло, що ідея таким чином родичатися з братами своїми меншими – цілковита дурня, до того ж ще суспільно небезпечна. Але в країні, яка обрала демократію формою свого існування будь яка дурня може бути втілена в життя, особливо напередодні виборів. Місцевому самоврядуванню в країні надаються великі права щодо встановлення порядків всередині адміністративної одиниці, а середні райони столиці таким суб’єктом є. Років за десять до моїх відвідин острова перед черговими місцевими виборами як PR-хід, який здавався напрочуд вдалим, усиновлення тварин було дозволено законодавчо. В столиці країни традиційно шанують собак, тож перші кілька місяців гуманні напівпривілейовані городяни милувалися, як бавляться на прибудинковій території пухнасті комочки цуценят. Перші всиновлені мали ознаки певних порід, бо шляхетні собачатники з центру міста залюбки дарували своїм бідним родичам позапланову малечу. Проблеми почались десь за рік, коли, не маючи природних ворогів, тварини розпліднилися у дуже великій кількості, при чому, не пильнуючи чистоту породи, собаки дали потомство, схоже на їхніх прадавніх диких предків. Усиновлення швиденько заборонили, однак це не вирішило проблеми: пересуватися районами, що раніш вважалися досить комфортними, стало небезпечно, кількість випадків нападів собак на людей зросла в рази, іноді були звістки про наслідки трагічні, особливо під час нападів на дітей. Середній клас піднявся соборно на захист власних осель: згуртувавшись в загони самооборони, чоловіки відстрілювали тварин, труїли їх, підкидаючи в їжу різні хімічні реагенти, присипляли снодійним тощо. Але найсуттєвіший внесок у вирішення проблеми зробили все ж таки державні внутрішні війська, що їх за лічені дні перекинули на боротьбу з чотирилапими. Тоді всі захисники прав тварин принишкли, бо небезпека була реальною і стосувалася їхніх родин також. Знищити всіх цуциків не вдалося, проте стало снаги витіснити їх за коло приватного сектора, де тамтешні мешканці тримають собак для захисту подвір’я – щодо їхнього утримання там і законодавство ліберальніше, та й самі приватники пильнують, щоб кількість тварин не перебільшувала необхідної. Собаки розчинились у нетрях, де по сі часи гасають зграями, іноді виходячи за місто, але завжди повертаючись у межі п’ятого кільця, де є можливість підхарчуватися на подвір’ях. Нащадки домашніх улюбленців, колись усиновлених доброзичливими сучими мамами, завдають мешканцям фавел такої ж шкоди, що колись і середнякам, наражаючись на таку ж саму відповідь; проте тепер уряд не вважає за потрібне витрачати бюджетні кошти на утримання поліцейських спецпідрозділів, на боці ж тварин вже відкрито виступають захисники їхніх прав, що не мешкають у потерпаючих районах. Місцеві новини час від часу приголомшують тонкосльозих телеглядачів картинами жорстоких розправ над чотирилапими. За законом вбивати тварин заборонено, кожну істоту треба стерилізувати й відпускати знову на волю. Кошти на це регулярно виділяються і, якщо довіряти фінансовій звітності, використовуються в повному обсязі, але собак чомусь не меншає. За справжній громадянський подвиг вважають фінансування меценатами притулків для знедолених тварин. Взагалі любити тварин більше, ніж своїх бідніших співвітчизників – теж одна з традицій представників вищих та середніх класів. Враховуючи це, мешканці найбідніших кварталів Трілдогдріба зазнають нищівної поразки у інформаційній війні з собаками, втрачаючи прихильність суспільної думки. Єдине, що їх може хоч трохи втішити – їхня ситуація не є найгіршою. У іншій лаґґнезькій периферії майже так само розпліднились та затероризували бідну частину міста шановані там мавпи. Ці тварюки, як і собаки, здійснюють напади на людей, а пограбування осель, завдяки протиставленому пальцю та людино подібності, їм вдаються набагато краще.
Отже моє пересування містом обмежувалося центральною його частиною, яка, як я вже відзначав, вдалим застосуванням досягнень технічного прогресу не поступається елітним кварталам найбагатших мегаполісів світу, більш того, деяким столицям є чому повчитися у хитромудрих міських керманичів. Заїзд до історичного центру будь-яких автівок заборонений, проте пересування досить великою територією узручнюється великою кількістю ескалаторів і транспортерів. Можна прогулюватися пішим ходом,або, як забракне часу, стати на чарівну доріжку, яка вмонтована прямо всередині бруківки і, тримаючись за поручень, що з’являється ніби з-під землі, зі швидкістю до десяти миль на годину пересуватись, обираючи маршрут за допомогою спеціального джойстика. В центрі заборонено вести будь-яке будівництво задля збереження історичних краєвидів, тож з земної поверхні він має такий вигляд, як за часів візиту мого уславленого попередника триста років тому. Згідно закону про захист пам’яток історії кожна будівля на чітко обмеженій території, включаючи навіть сараї, є культурною спадщиною. Проте закон було прийнято з примітками, що дозволяли реконструкцію та модернізацію будівлі, оздоблення його сучасними зручностями, тощо. Оскільки в документі не йшлося про підземну частину будівлі, то центр столиці забудовувався вглибину: підйомним краном знімалось те, що над землею – зазвичай це була домівка в два чи три поверхи – під нею будувався глибочезний багатоповерховий бункер(в останні десятиліття кількість поверхів сягала чотирьох-п’яти десятків), потім верхівка хмарочоса-айсберга встановлювалася на законне місце. Система кондиціювання повітря, а в надглибоких будівлях останніх років і штучний регулятор тиску, дають можливість уникати будь-якого дискомфорту, перебуваючи на глибині більш ста метрів, надшвидкісні ліфти, що ведуть прямо до холів квартир допомагають мешканцям за лічені секунди опинитися в самому серці столиці. Сама лише собівартість будівельних робіт виводить ціни на житло в підземних помешканнях на захмарний рівень. Обслуговування також коштує чимало, тож дозволити собі там оселитися може лише невеличка купка обраних осіб, серед яких сім’ї найбагатших людей країни та найвищих посадовців, що в більшості випадків – одне й те саме. Коло хмарочосів, що обмежує історичну частину, є теж дуже престижним і дорогим місцем проживання. Ціни на нерухомість там трохи нижчі – приблизно як на Мангеттені, та беззаперечною зручністю є те, що кожний будинок оснащений підземним паркінгом – з розрахунку по п’ять автівок на одну квартиру, де можна розмістити машини будь-якого розміру і класу. Отже, представники тамтешньої еліти можуть обирати місце проживання, враховуючи стиль та розпорядок свого життя: ті достойники, діяльність яких потребує розсудливого спокою і постійного перебування в державних установах, зазвичай обирають історичний центр, а вельможі та багатії, яким за родом діяльності варто пересуватися містом або країною, а також багаточисельні діти й онуки обох означених вище категорій полюбляють коло багатоповерхівок. Більшість представників еліти мають апартаменти в обох частинах міста, використовуючи їх відповідно до потреби, або консервуючи як капітал для майбутніх нащадків. Ще ж в хмарочосах розміщені офіси великих системоутворюючих корпорацій та банків. Туди на працю щодня з’їздяться керівники вищої та середньої ланки, переважна більшість яких мешкає між першим і другим кільцями. Там ціни на квартири варіюють у межах від київських до московських. За другим кільцем рівень життя дуже близький до того, що можна спостерігати в так званих спальних районах міст-мільйонників пострадянського простору. Що ж до помешкань у нетрях, то халабуду там можна придбати за сміхотворною ціною в кількадесят американських доларів, та занизька ціна зумовлена відсутністю будь-яких гарантій безпеки для мешканців. Райони під тотальним контролем угруповань, які в більшості країн називали б вуличними бандами. Новачкові в тих районах буде непереливки насамперед тому, що на нього виллється вся накопичена озлобленість людей, що потайки ненавидять вищі за себе суспільні класи і водночас заздрять їхнім представникам, але природне боягузтво дозволяє виміщати свою безсилу лють лише на людях, що втратили захист суспільства. От чому мешканці середніх районів тримаються за своє місце проживання всіма доступними способами, остерігаючись більш за все з’їхати в нетрі. Набагато безпечніше народитися там і прожити все життя, ніж оселитися, знизивши соціальний статус.
Відомості про такі міські подробиці викликали в мене природне запитання: як вдається відокремити вищі кола від нижчих, особливо від останнього, де людське життя варте дуже малого? На це у відповідь я дізнався від мого опікувача деякі особливості устрою тієї державної служби, на яку він працював, а саме Міністерства Держбезпеки. Я вже згадував, що коло контрольованих цією структурою питань набагато ширше, ніж в аналогічних служб більшості країн. Так, наприклад, держава Лаґґнеґґ зовсім не має збройних сил, цілковито покладаючись в захисті територіальних та інших інтересів на армію колишньої метрополії. Але охорона деяких стратегічних об’єктів цілковито в компетенції внутрішніх військ, що підпорядковуються названому вище відомству. Також функції міністерства зовнішніх відносин виконує спеціальний відділ міграційної безпеки, який тісно співпрацює з імперською Службою Міждержавних Зв’язків(до речі, саме в міграційному підрозділі служив мій проводир в чині майора). Між різними відділами спецслужб іноді йде тісна співпраця, іноді запекла ворожнеча, а більша частина службовців взагалі не мають уявлення, які сфери життя контролює контора, бо відділи, департаменти,підрозділи,спеціальні загони і таємні групи постійно створюються, зливаються, розділяються, то розширюючи, то скорочуючи штати співробітників. Але Служба Забезпечення Правопорядку в містах та інших населених пунктах, як, мабуть в усіх державах світу, існувала і існуватиме завжди, попри зверхнє, іноді презирливе ставлення до її представників з боку більш привілейованих спецслужбістів. Бездіяльність такої служби далася б взнаки одразу, на відміну від інших більш витончених їхніх колег, відсутність діяльності яких можна не помічати роками. Саме ці підрозділи всередині відомства Безпеки суттєво відрізняються від патрульно-постових служб інших країн, причому значна різниця в способах формування і методах роботи починає бути помітною за четвертим кільцем в столиці та в аналогічних районах інших міст і в найбідніших селищах. В усіх країнах при будь-якому політичному режимі в злиднях народжується найжорстокіша і найнепоборніша злочинність, яка пов’язує круговою порукою не лише членів збройних формувань, а й усе населення охоплених районів. Ватажками угруповань, як годиться, стають люди з надпотужною волею до влади в будь якому способі прояву, при чому моральні устої лише заважають просуванню нагору, про дотримання ж низькодостойниками правових норм годі й казати. Майже всі країни світу намагаються, в міру можливостей, боротися з вуличними бандами, в першу чергу з їхніми очільниками. Це в більшості випадків марна трата зусиль, часу та бюджетних коштів, оскільки на місце ув’язнених або знищених бандитів миттєво приходять нові, ще жорстокіші та підступніші, й керманичі у них з’являються як нові голови у гідри. Саме тут влада Лаґґнеґґа виявила оригінальність на законодавчому і виконавчому рівні. Замість вести тривалу й безперспективну війну на знищення з озброєними покидьками, були прийнято політичне рішення про укладення з ними громадянського миру. На найнижчому рівні було надано право місцевим озброєним групам розібратися самотужки – Служба Охорони Порядку лише встановлює адміністративні одиниці, які мають суб’єктне право, і з очільниками яких вестиме діалог вповноважена особа міністерства, не втручаючись в процес визначення лідера. Той, хто доведе своє право контролювати певний район, де зареєстровано проживають не менше тисячі населення з малолітніми дітьми включно, отримує чин єфрейтора, посаду квартального і повноваження самому визначати ступінь підсудності правопорушень, що здійснюються на підконтрольній йому території. Заробітна платня таким посадовцям не виплачується, проте з моменту отримання низькодостойником шмарклі на погон йому починає нараховуватися стаж держслужбовця. Критерієм же того, що цей представник влади дійсно тримає наданий йому район є два показника: по-перше мешканці означеної території не повинні бути поміченими за межами нетрів. Навіть якщо при перевірці документів у середніх чи підцентрованих районах буде затримано людину з району фавел без супровідного документа (яким може бути наприклад трудовий договір, або посвідчення про навчання у розташованому в респектабельному районі закладі) – цей факт вважається правопорушенням, заноситься до реєстру і доводиться до відома квартального разом з доганою, а за три догани на кваліфікаційній комісії ставиться питання про професійну відповідність посаді. Отже, розбиратися з підконтрольними йому мешканцями свого району кожен представник влади має час лише після двох перших доган, при чому тут влада не обмежує посадовця в методах. Другою умовою утримання в когорті держслужбовців є невихід з району будь-якої негативної інформації, оскільки керівництво служби охорони порядку на те й надає повноваження, щоб людина вирішувала проблеми, а не створювала їх керівництву. Якщо квартальний втрачає вплив на район, який тримає, його або просто звільняють з займаної посади, або вбиває більш впливова і авторитетна людина, яка й посідає звільнену вакансію. Десятьма квартальними керує надквартальний в чині сержанта. Обертаючись в кримінальних колах, держслужбовці нижчого рівня іноді можуть порушувати чинне законодавство – звичайно, не йдеться про злочини проти своїх підлеглих або людей з підконтрольних територій – такі випадки взагалі не протоколюються з цілком зрозумілих причин – а у з’ясуванні стосунків між собою, або при виконанні неписьмових вказівок більш впливових посадовців, що вони самі мають занадто чуйну й тонкосльозу натуру, але їхня проблема потребує вирішення кримінальним шляхом. Таких випадків забагато, а люди, які чинять протиправні дії, мають завеликий авторитет, щоб позбавляти їх отриманих раніше звань, тому цих правоохоронців лише знімають з посад і, якщо події отримують суспільний резонанс, на якийсь час ізолюють від суспільства. В місцях позбавлення волі такі посадовці теж в привілейованому стані – існуюча в інших країнах система поняті й кримінального суспільства, яка забороняє авторитетним представникам злочинного світу співпрацю з владою, тут не працює. По закінченні терміну покарання такий страж порядку продовжує кар’єру, наявність судимості не є перепоною для цього, навіть додає висуванцеві авторитету. Еліта і наближені до неї вимушені приймати серед себе людей з таким минулим як суспільно необхідне зло. Але й кримінальні висуванці(або скорочено крисуванці) завжди виконують правила гри, не сідаючи вищим за себе посадовцям на голову і знаючи своє місце в ієрархії, бо створення прецедентів занадто швидкого соціального зльоту несе більше загроз, ніж задоволення від гамування власного марнославства. Кому, як не людям з тяжким кримінальним минулим, краще знати, що за люди дихають їм в потилицю, і які некеровані процеси почнуться в суспільстві, якщо дати їм забагато волі. До того ж, Внутрішня Служба Безпеки уважно стежить за кар’єрами крисуванців, тих, що виходять з під контролю може несподівано спіткати зла доля з у вигляді нещасного випадку або харчового отруєння.
Теревені про те, що відбуте покарання дає старт карколомній кар’єрі завдяки отриманому таким чином життєвому досвіду є або дешевеньким піаром (іноді суспільством опановує захват блатною романтикою), або ознакою того, що якийсь телепень з шанованої родини замолоду пхав свого дурнуватого носа куди було не слід. Дійсно, наявність судимостей, навіть непогашених, не є перепоною на кар’єрному шляху, але підйом службовими сходами через кримінальні кола – тяжкий і тривалий процес, тому крисуванці не досягають висот політичного олімпу. Проте було б недалекоглядним принижувати їхню роль в перманентному устабільненні суспільного життя. Крисуванці, самі інколи нехтуючи існуючими в спільноті нормами моралі та права, все ж таки пильно стежать за тим, щоб більше ніхто цих норм не порушував.
Високі посади, як і великі грошові статки, здебільшого успадковуються, проте останні кілька десятиліть наслідування чеснот набуває демократичних форм. Всі привілеї для представників еліти прописані в законах, прийнятих легітимно обраним Парламентом і виконуються законно призначеним Урядом. А прав і привілеїв чимало. Так чиновники двох вищих рангів отримують право на пенсію, маючи стаж держслужбовця не менше тридцяти років, проте існує один на всю країну середній учбовий заклад – Вища Гімназія – навчання в якій зараховується в трудовий стаж, до того ж випускникам цієї Гімназії йде в залік також навчання в будь-якому вищому навчальному закладі – вітчизняному чи іноземному, навчання високородного панича зазвичай оплачується державою. Через відсутність дипломатичних стосунків з усіма країнами, окрім колишньої метрополії, студенти-лаґґнежці навчаються, маючи паспорта громадян країн третього світу, порядок видачі і тимчасового користування якими визначається спільними нормативними актами відповідних відомств Лаґґнеґґа та Бельнібарбі. В країні перебування студентам суворо заборонено розповсюдження інформації про власну країну і взагалі всю терру під магнітним шатром, тому своїм однокурсникам вони розповідають ретельно зазубрені легенди про країну, тимчасовими громадянами якої вони стають на період навчання. Повертаючись же на батьківщину, вони повинні здати свої тимчасові паспорти, їм суворо забороняється розповідати будь-кому, в якій країні навчалися і громадянами якої формально були. Студентам-посланцям категорично заборонено укладати шлюби з громадянками країни тимчасового перебування, проте не забороняються тривалі стосунки, які треба обов’язково припинити перед поверненням на батьківщину. Для м’якого розставання існує кілька обкатаних легенд на кшталт участі у нелегальній революційній боротьбі або раптового банкрутства родинного бізнесу, які на більшість прагматично налаштованих співмешканок діють як відворотне зілля. Якщо ж наполеглива дівчина не припиняє спроб подовжити стосунки, студент все одно повертається додому ніби то для оформлення належних документів, а її незабаром сповіщають через джерела, які вона вважатиме правдивими, про передчасну смерть або трагічну загибель коханого. Попри тривале і відверте спілкування, я не спромігся витягти зі свого провідника інформацію, де ж саме він навчався на теренах колишнього Радянського Союзу – а саме на це вказувало непогане володіння російською мовою.
Навчатися в місцевих вишах набагато простіше, проте іноземний диплом є передумовою швидшого кар’єрного зростання. Одне логічне пояснення цьому спало мені на думку майже одразу. Студент, який навчається за кордоном, окрім володіння рідною мовою, повинен вивчити ще принаймні дві: мову країни, громадянином якої він є згідно легенди і мову країни-надавача освітніх послуг. Навіть якщо молодик не опанує той фах, якому навчатиметься тривалі роки, його лінгвістичні здібності вже свідчать про певний рівень інтелекту, в той час, як у виші місцевому сановне чадо може отримати диплома, навіть жодного разу не відвідавши аудиторії.
Отже, син впливових батьків, якщо він навіть не хапає з неба зірок, а лише придатний до державної служби і йде службовими сходинами без прикрих випадків, вже в сорок років може отримувати пенсію, яка дорівнює його ж зарплатні, а вона у місцевих чиновників не поступається розміром доходам чиновників європейських країн. Отримувач пенсії не зобов’язаний залишати державну службу – влада країни ніколи не чинить перепон тим достойникам, що проявляють патріотизм – у такому випадку він не втрачає право на жодне з двох джерел доходів.
Те, що високоповажна людина працює на державу, не заважає їй також проявити себе у економічній діяльності. Деякі країни, що вважають себе цивілізованими, забороняють своїм посадовцям мати власний бізнес, тож бідолахам доводиться реєструвати власниками суб’єків господарської діяльності дружин, дітей, батьків, навіть подеколи тещ та іншу багаточисельну рідню, яка до того ж не користується захистом держави у вигляді недоторканості, яка є у самого поважника. Ці внутрішньосімейні економічні відносини стають приводами для корупційних скандалів виключно через недолуге законодавство означених країн. Конституцією Лаґґнеґґа передбачена недоторканість не тільки для депутатів парламенту, членів уряду а також посадовців рівних з їм за рангом, а й всіх їхніх родичів до четвертого коліна включно. Це означає, що слідчі органи не мають права навіть порушувати кримінальної справи проти будь-кого з представників цього високошанованого панства без змінення законодавства - це за повною процедурою займає кілька місяців.
На щастя, еліта країни залишається майже незмінною протягом століть. До керівництва державою годиться долучати найрозумніших і найвправніших людей, а через дивний збіг обставин саме діти можновладців такими і є. Це підтверджується чисельними перевірками їхніх здібностей протягом навчання, об’єктивність яких гарантовано пильним наглядом самих високодостойних батьків. Однією з форм таких перевірок є надання можливостей синам достойників самостійно, без будь-якої протекції і допомоги з боку впливових родичів керувати суб’єктами господарської діяльності. Всіх давно перестало дивувати, що фірми, концерни і корпорації під проводом молодих геніїв демонструють небачену ефективність і захмарний рівень рентабельності, а очолювані ними райони миттєво займають перші місця по найважливішим соціально-економічним показникам на час, що опиняються під проводом не за віком мудрих керманичів. Проте не тільки на адміністративній та економічній ниві проявляють свої здібності високородні паничі, адже всім давно відомий той факт, що непересічна людина є талановитою в усьому, треба тільки пильно придивлятися, щоб талант цей розгледіти. Так син губернатора однієї з віддалених периферій ще півстоліття тому тривалий час захоплювався живописом, на що сановний тато витратив не одну сотню тисяч доларів, оплачуючи навчання у різних куточках світу, та все було марно: малювати перезрілий вічний студент патологічно не вмів. Після чергового скандалу, пов’язаного з обмеженням бюджету навчання, синуля так розлютився, що порізав ножем і порозмальовував золотим Паркером ті дорогі копії шедеврів живопису, які прикрашали будинок високопосадовця. Зависоким був ризик того, що чергова сімейна сварка спричинить черговий же зрив молодшого представника родини на важкі наркотики. Аж тут відомий на острові портретист, який в ті часи писав для столичної галереї образ старшого з сім’ї і через родинні сварки міг був позбутися вигідного заказу, зауважив, що такі оригінальні перетворення роблять всім відомі витвори мистецтва набагато екстравагантнішими. Цей чоловічок від мистецтва був великим розумником, першим з усіх спритників допетравши, що можна зробити неабияку приємність високодостойному панові, тягаючи за ним в зубах його ж туалетні капці кулуарами парламенту – такий винахід започаткував інституцію депутатських помічників. Саме цей спритник висловив думку знавця, що, мовляв, відомий флорентієць не дописував би портрет дружини торгівця все життя, якби вчасно здогадався прималювати їй вугіллям вусики й борідку, а боксерська рукавичка набагато природніша на руці папи Юлія другого, ніж шість пальців. Майже одразу була проведена виставка робіт талановитого молодика, яка стала для нього справжнім тріумфом. Митець не просто спромігся продати друзям свого батька майже всі полотна, а ще започаткував новий жанр в мистецтві живопису – інкрустацію вже написаних шедеврів. Відтоді центральна друкарня почала випуск за спецзаказом художніх шкіл чорно-білих копій всесвітньо відомих картин, які розписувалися і розцяцьковувалися митцями відповідно до їхнього віку, статку і фантазії: якщо геніальні діти із сизо-фіолетовою аурою працювали здебільшого фломастерами, то художники відомі і знані використовували для інкрустування і сусальне золото, і дорогоцінне каміння. Із втіленням в життя комп’ютерних технологій мистецтво інкрустації перейшло в цифровий формат, де з відомих картин стали робити справжні відео-кліпи, не тільки розфарбовуючи їх, а ще супроводжуючи саунд-треком і перемежовуючи появою цицястих дівуль або пухнастих тваринок. Щоправда, ортодоксальні інкрустатори вважають своїх інтернет-побратимів халтурщиками і дилетантами, але мережеві рейтинги свідчать про більшу популярність нової течії в мистецтві інкрустації, ніж має традиційна школа. Зараз той шановний чоловік,який започаткував був новий вид живопису, очолює на острові республіканську Академію Мистецтв, і жах бере від думки, що через дурне невміння малювати світ міг був позбутися не лише великого художника, а ще й нового революційного напрямку в мистецтві, не визнавати авангардність якого можуть лише заздрісні нездари або бездарні заздрісники.
Не так давно губернатор іншої віддаленої периферії, донька якого отримала вищу освіту в столиці і не спромоглась посісти там відповідну своїм здібностям вакансію, відкрив у провінційній Академії для улюбленої дитини небачений доти в тамтешній глухомані факультет непотрібних речей, що завдяки геніальності молодої обдарованої особи, а зовсім не батьківському адміністративному впливу, за лічені місяці стали в тій провінції потрібними геть усім.
Існують наукові праці, які доводять значні переваги представників еліти в усіх аспектах життєдіяльності, включно з фізіологією, а в розумових надздібностях верхньої касти, яку ще називають вищими, не сумнівається ніхто на острові. Законодавцям внесення змін до переліку недоторканих не завдає багато клопоту, хіба що треба встигати змінювати ініціали померлих батьків на імена їхніх же дітей та онуків. Отже, захист родинам державних людей гарантовано на законодавчому рівні, а держава завжди пильнує права своїх громадян, особливо коли це люди багаті та впливові.
Але високопосадовці не поспішають оформлювати свої статки на дружин, хіба що вона походить з поважнішої родини, або сам державний муж якийсь неблагополучний і не має бізнесового хисту. Місцеве законодавство не просто дозволяє державним службовцям займатися економічною діяльністю задля отримання прибутку, вони здійснюють цю діяльність у режимі найбільшого сприяння. Весь великий бізнес і переважна частина середнього є власністю депутатів, міністрів та інших державників, а дрібні підприємці урядовою постановою зобов’язані об’єднуватися в корпорації, на чолі яких теж стоять державні люди. Чоловік, який не має відношення до управлінського апарату, зіткнеться з великою кількістю бюрократичних перепонів при реєстрації і веденні власного бізнесу, і це навіть якщо до них будуть застосовані лише законні методи, без врахування упередженого ставлення і особистої неприязні з боку людей, за якими стоїть держава. В той же час люди системи ще на старті мають значну кількість переваг. Хто краще за начальника поліції убезпечить офіси, які працюють з готівкою, від пограбувань? Хто швидше за бургомістра отримає дозвіл на забудову історичного центра міста? Хто забезпечить торгові точки дешевшими товарами, ніж керівник митниці? Хто знайде більш дешеву і покірливу робочу силу для об’єктів будівництва, ніж начальник виправного закладу? Нарешті, у бізнесменів-високопосадовців є законодавчий важіль, який дуже зрідка, але застосовується для подолання форс-мажорних обставин. Під час мого перебування на острові стався такий випадок, що підкреслює важливість перебування водночас великого бізнесу при владі, а влади у великому бізнесі. Один з найбагатших людей країни, власник великої торговельної мережі, який водночас є депутатом парламенту від правлячої партії та головою антикорупційної парламентської підкомісії, придбав за дуже вигідною ціною настільки велику партію комп’ютерів, що платоспроможного попиту в масштабі всієї країни вряди-годи вистачило б, щоб розпродати десяту частину товару. Ніякі знижки, акції, безвідсоткове кредитування тощо не могли налагодити розпродаж оргтехніки в країні, де три чверті населення мешкає у неелектрифікованих будівлях. Апаратури стало б комп’ютерізувати всі школи та лікарні країни, але бюджетне фінансування цих галузей настільки скудне, що лише на відшкодування витрат пішло б років із тридцять, а який бізнесмен став би вести діяльність собі у збиток? В будь-якій іншій країні цей комерсант збанкрутів би, але специфіка економічного життя острова, що полягає в єдності законодавчої, виконавчої влад та реальної економіки, дозволила цьому поважному панові великих прикростей уникнути. Щоб можна було зрозуміти всю далекоглядність і мудрість людини, яка спланувала таку багатоходову комбінацію, треба ще дещо розповісти про уклад життя і національні традиції мешканців острова.
Азартні ігри з давніх-давен були невід’ємною частиною життя тубільців. Окрім споконвічних, що ними бавилися острів’яни довгі століття, всі, що є на світі дуже швидко сприймалися і отримували тут прописку. Гра на гроші вважалась саме дрібним бізнесом, який ретельно реєструвався і оподатковувався. Для вузького кола обраних в центральній частині столиці містилося кілька престижних казино з дуже жорстким фейс-контролем, на втіху інших категорій населення був збудований цілий гральний центр, який мав вдале розташування перед четвертим кільцем, але ближче до центру – це давало можливість відвідувати його і мешканцям спальних районів і приватного сектора, і навіть для мешканців фавел перебування на території цього центру не вважалося адміністративним правопорушенням. Особливо вабили місцевих гральні карти – ігор на гроші з їхнім застосуванням вони знали більше трьохсот. Також можна було побавитися в гральні кості(теж кілька десятків різновидів), в нарди, в маленьку рулеточку, в монополію на реальні гроші як з майстром гри так і між двома гравцями, в балду, в ґєппу(місцевий різновид наперстка), в орлянку, в камінь-ножиці-папір та ще велику кількість різних ігор. Самі майстри були зареєстровані дрібними підприємцями, а весь центр належав одному депутатові з конструктивної опозиції, який очолював парламентський підкомітет з питань моралі і водночас був свояком того депутата, що мав проблеми з реалізацією оргтехніки (на острові родинні стосунки між діячами різних політичних сил – звична річ).
Одного весняного дня в гральному центрі стався нещасний випадок – пожежа. Щільно забудована територія не мала системного плану евакуації, до того ж, за результатами роботи комісії, які майже одразу були засекречені, було визначено дев’ять джерел загоряння. Але та ж сама комісія підтвердила, що в усіх дев’яти точках мала місце лише недбалість господарів павільйонів, яка, за компетентним рішенням, і спричинило загибель більш ніж двохсот людей. Всі власники закладів пішли на довічне ув’язнення, але на цьому суспільний резонанс не вщух. Було скликане позачергове зібрання парламенту, на якому переважною більшістю прийнятий закон, що забороняв гральний бізнес взагалі. Майстрам гри закидалася надмірна жага до наживи, що спричиняє людські жертви, а також провокування у простих громадян нападів лудоманії. Заборонялося грати на гроші в будь-який спосіб, будь-де(окрім елітних казино, територія яких вважається вільною економічною зоною). Гральний центр було зачинено і опечатано. Оперативним працівниками Служби безпеки додалося роботи по відлову майстрів-нелегалів, які існували завжди, працюючи в різних місцях скопичення людей, не сплачуючи жодних податків, до яких тепер долучилися деякі в минулому законослухняні майстри. До того ж самі гравці, шукаючи способи вгамувати тягу до згубної звички, набагато частіше ставали жертвами відвертих шахраїв, при чому серед потерпілих виявилося велика кількість мешканців середніх кварталів, чиї звернення представникам влади ігнорувати не вдавалося. За кілька тижнів такої напруженої праці профільний підрозділ Міністерства Безпеки звернувся до урядовців з проханням якось законодавчо врегулювати ситуацію. Ще за кілька днів було впроваджено підзаконний акт, що виводив ігри в віртуальному просторі з переліку азартних. Наступного ж дня відкрився ігровий центр, з усіма майстрами гри подовжувалися договори оренди з єдиною умовою: всі ігри повинні тепер вестися на комп’ютерах з застосуванням відповідних програм, які вже були в продажу на носіях електронної інформації – все було схоже на ретельну підготовку спритних бізнесменів до урядового рішення. Головною умовою повернення орендарів на поплачені ними ще раніше робочі місця було, звісна річ, придбання комп’ютерів, кількість яких вираховувалась від площі павільйону. Комп’ютери повинні були відповідати певним технічним характеристикам, які дивним чином збігалися з параметрами машин з тієї самої придбаної та не реалізованої партії оргтехніки, з описання поневірянь власника якої я і починав розповідь; тобто не можна було купити десь старенький комп’ютер чи зібрати зі складових частин самому і з ним повернутися у власний бізнес. Також майстрам було не до вподоби зниження професійних критеріїв: щоб стати вправним круп’є або картярем потрібно мати дуже вправні руки, до яких, до речі, якісь грошенята в процесі гри можуть і пристати. А вмикати оздоблений програмою ящик в змозі будь-який користувач. Та не в традиціях місцевих підприємців сміливо сперечатися з керівництвом, яке ще до того має на кожного достатньо компромату, щоб створити проблеми набагато більші, ніж звичні побори. Ще один суб’єкт, що значно втратив через такі метаморфози законодавства – це держава, а конкретно - її бюджет. До комп’ютеризації підприємці сплачували досить високий податок з прибутку, який хоч і мінімізували в усі доступні способи, проте сума набігала чималенька. Тепер же гроші, які кожний гравець сплачує, щоб активувати програму гри, через систему електронних платежів уходять в Логадо, де зареєстроване доменне ім’я. До речі, саме бельнібарбійська фірма була постачальником тієї самої партії комп’ютерів. Як бачимо, підприємницька жилка, поєднана з адміністративним впливом дає неабиякі позитивні результати для великого бізнесу. А узгодження законодавства з місцевими традиціями дозволило уникнути в країні такого жахливого явища, як корупція, адже це, згідно всіх словників і кодексів, саме протиправна діяльність, яка полягає у використанні посадовцями їх повноважень для власного збагачення, а в лаґґнежській державі будь яке збагачення службових осіб проходить у повній відповідності з законодавством.
З застосуванням законодавчих важелів на острові було подолане ще й казнокрадство на всіх рівнях. Згідно з законами не вважається крадіжкою нецільове використання державних коштів на суму, що не перевищує десяти відсотків бюджету відповідного рівня. Тож розпорядники ресурсів пильнують, щоб більші суми на особисті потреби державних посадовців не витрачалися, а якщо витрачаються, то бюджет переписується таким чином, щоб ця розтрата в десять відсотків укладалася – це важко, але за наявності стабільної влади і міцної її вертикалі цілком можливо.
Повертаючись до описання прав і привілеїв вищих – саме з представниками цієї касти мені довелося здебільшого спілкуватися, прогулюючись в супроводі свого перекладача і товариша історичним центром столиці – треба зазначити, що люди ці досить приємні в обходженні зі мною, водночас до своїх співвітчизників з нижчих верств суспільства ставляться зарозуміло і хуцпато. В розмовах між собою ті дев’яноста дев’ять відсотків населення, які не входять до їхнього тісного кола вони називають поганю.
<Тут і далі я взяв на себе сміливість вільно перекласти ті назви і терміни, що широко вживаються у побутових розмовах або юриспруденції. Буквальний переклад міг би уразити слух цнотливих читачів, оскільки занадто ретельний підбір висловлювань не є складовою місцевої ментальності. Так слово «висуванець» мало б перекладатися як «чоловік, який згоден заради кар’єрного зростання на акт анально-орального контакту з прямим керівником», а слово «погань» -- «істоти людського або тваринного походження, що належать особі вищої касти як приватна власність». Історія словотворення мною не вивчалася, натепер же ніхто не має жодних сумнівів щодо сексуальної орієнтації молодих кар’єристів, оскільки проявами особистої суворої мужності вони щодня вражають і шокують своїх підлеглих і слабкіших за себе простих людей, а угоди щодо купівлі-продажу представників нижчих каст не здійснюються через відсутність нормативно-правової бази. Саме тому ці розповсюджені речові звороти слід сприймати як ідіоми, а не логічну суму складових елементів. Від заміни таких слів або словосполучень аналогами з ненормативної української лексики, які без сумніву могли лаконічніше і влучніше описати предмет, істоту чи явище я утримався лише через політкоректність і самоцензуру. – Автор>
В країні практично відсутні правила дорожнього руху, і дуже маленький штат працівників відповідного департаменту поліції. Натомість законодавство фактично регламентує розподіл прав і обов’язків водіїв згідно з рівнем престижності і відповідно вартості транспортного засобу, а оскільки приналежність до вищої касти і володіння великими грошима майже завжди одне й те саме, то це можна розцінювати як один з привілеїв вищих. Так впроваджена презумпція винуватості пішохода у разі, якщо він був учасником ДТП чи навіть потерпілим, також дія цієї презумпції розпоширюється на власника дешевшої автівки або велосипеда в разі участі в інциденті двох або більше машин. Після реєстрації факту дорожньо-транспортної пригоди її учасник нижчого рангу або пішохід має довести в суді відсутність своєї провини особисто(а в разі його загибелі чи втрати дієздатності це робить оплачений ним чи його родичами адвокат), і лише після цього судом дається санкція на проведення по відношенню до водія більш престижної автомарки слідчих дій, в тому числі взяття аналізів на підтвердження алкогольного чи наркотичного сп’яніння. Щоб уникнути плутанини, престижність автомобіля можна визначити за номерними знаками,які видаються з урахуванням і ціни і службового положення власника транспортного засобу.
Ті достойні люди, які мешкають в межах першого кільця, мають у власності найновіші моделі відоміших автовиробників. З віддаленням від центру йде відповідне здешевлення транспортних засобів – особливо зігріло мою душу наявність в середніх районах майже рідних «Жигулів» та «Запорожців». На межі міста більшість населення транспортуються переважно велосипедами та велорикшами. Там навіть дороги завузькі для автомобілів. У віддалених же від столиці закуточках країни є селища, де чоловіка, який має в господі ручний двоколовий возик, вважають вправним ґаздою або перспективним нареченим.
Ще однією з переваг належності людини до еліти є гарантоване державою право на невтрату власних коштів під час участі в діяльності так званих Народних трестів Швидкого Збагачення, або просто трестів.
Цей майже суспільний інститут потребує особливої уваги. Грошова система Лаґґнеґґа напрочуд стабільна як для такого типу країн, індекс інфляції останні роки не перевищує аналогічний показник в середньому по всім країнам третього світу, грошова одиниця – лаґґ – теж повільно девальвує без занадто різких падінь та злетів курсу. Банківська система доволі міцна, це можна пояснити зокрема тим, що власниками системоутворюючих банків є або найвпливовіші представники владної еліти або потужні бельнібарбійські корпорації. Розмістити власні кошти на депозитних рахунках мають право всі громадяни країни, за умови, що ці громадяни мають кошти та документ, який посвідчує особу; випадків повної втрати заощаджень за останні кільканадцять років ані через гіперінфляцію, ані через банкрутство фінансових установ не було. Але відсоткова ставка за депозитами в банках зазвичай не перевищує рівень інфляції, тому вкладник лише не втрачає того, що має, збагатитися не в змозі, хоча всім цього дуже кортить. Саме задля здійснення цієї мети і створюються Народні трести. Сутність таких установ полягає в тому, що група ініціативних людей об’єднуються в спілку без оголошення мети її існування, напрямку діяльності і способів досягнення зависоких фінансових результатів. Ці благодійники пропонують зубожілому населенню здавалося б нереально високу доходність по внесках – від десяти відсотків на місяць і внески приймають від усіх фізичних осіб, навіть тих, в кого документи відсутні.
Ізольованість країни від всього світу не дає можливості мати надприбутки за рахунок інновацій, іноземних інвестицій, швидкого втілення новітніх технологій . До того ж громадяни Лаґґнеґґа занадто обізнані в хитрощах реальної економіки, і добре розуміють, що таку доходність, яку пропонують трести, може забезпечити лише кримінальна діяльність: незаконний обіг наркотичних засобів, торгівля живим товаром, діяльність чорних ріелторів, піратство, замовні вбивства, в кращому випадку – вдале шахрайство. Все це вони розуміють, але за давнім місцевим повір’ям вважають, що грошова оборудка не може бути аж занадто протизаконною, коли вона вдала, а якщо людина особисто не брала участь у скоєнні злочину – це є для неї підставою не відчувати докорів сумління. Народні трести не існують занадто довго: якщо у засновників є реальні джерела прибутків, про які сказано вище, правоохоронні органи їх рано чи пізно викривають та заарештовують. Та в останні роки почастішали випадки, коли нечесні засновники трестів взагалі байдикують, виплачуючи дивіденди старим учасникам тресту за рахунок нових, яких приваблюють обіцяні надприбутки. В такому випадку трест вмирає, коли не вдається знайти нових вкладників. Банкрутство такої установи регламентовано законодавчим актом, окремий пункт якого зобов’язує засновників за три дні до ліквідації сповіщати органи влади. Завдяки цьому всі вкладники - представники еліти завчасно отримують інформацію про загибель контори і зобов’язані забрати свої кошти і нараховані відсотки протягом двох діб, при чому сповіщати про негаразди фірми простолюдних вкладників суворо заборонено.
Серед засновників кожного такого тресту є принаймні один з вищих, який не зобов’язаний нічого знати про діяльність підприємства, лише дає чесне ім’я.
Саме створення фінансових пірамід кримінальним злочином на острові не вважається, навпаки прирівнюється до організації лотерей. Дійсно у гравців з простого люду шанси отримати навіть свої кошти, не кажучи вже про відсотки, дуже низькі. Отже фінансово активна лаґґнезька погань, достеменно не знаючи головного призначення чергового тресту, молить бога про те, щоб він мав реальні джерела прибутків. Це не тому, що шановані в своїх колах, зазвичай літні люди настільки кровожерливі, що мріють про вбивство домовласника з метою вигідного продажу нерухомості, або про викрадення чиєїсь дитини задля подальшого розтину і відправки здорових органів для трансплантації, або примусу до зйомок у дитячому порно. І не тому, що ці підло-боягузливі нікчеми самі не мають хисту навіть пограбувати чи вбити людину, а чекають, коли за них це зробить хтось інший. Навіть жмикрутство, що є незаперечною частиною ментальності лаґґнежців, не є головним, що спонукає до участі у наперед не дуже законних оборудках. Просто їм аж занадто кортить бути хоч в чомусь схожими з вищими створіннями, стати серед них своїми, або, як їх тут називають владними чи привладненими, навіть за рахунок тих, кому в житті пощастило ще менше. Відтак, допоки існуватиме погань, час від часу виникатимуть і трести.
