Подорож до деяких країн світу, описаних Лемюелем Гуллівером,здійснена автором 300 років по тому не з власної волі, а через збіг життєвих обставин.
Розділ I. Коротка розповідь автора про себе та обставини, що спонукали до подорожі. Перша подорож морем і непередбачувана хвороба. Автор опиняється на невідомому острові в лікарні, потім у в’язниці. Несподіваний порятунок.
Не бажаючи обтяжувати читача подробицями власної біографії, яка є доволі пересічною для свого часу, до того ж ніяк не пов’язана з об’єктом моїх досліджень – країною, описання якої я не знайшов в жодному довіднику – друкованого чи електронного формату – намагатимусь подати лише ті факти з мого життя, що якимось чином стосуються подальшої розповіді.
Народився і здобув середню освіту я в Харкові. Не маючи особливих здібностей до жодної з наук, а також батьківських зв’язків у освітянських сферах, поступати до вищого навчального закладу навіть не намагався, отже мав прямувати до лав збройних сил – на той час ще Радянських, потім кілька років відпрацював на заводі, котрий успішно сконав на початку дев’яностих. Пошуки бодай якоїсь гідно оплачуваної роботи у рідному місті виявилися марними, проте багато харківсько-бєлгородських фірм пропонували працю на безкраїх теренах Росії, головним чином в Сибіру або Тюменській області, не вимагаючи від заробітчан високої кваліфікації. Саме на одну з таких працював я майже без відпусток три роки поспіль, доки не стало змоги купити власну квартиру. Потім – одруження, кілька років щасливого сімейного життя, кілька місяців життя, схожого на пекло, розлучення з розділом майна і невеличка «парубоцька гостинка»,оздоблена комп’ютером з інтернетом – от з чим зустрів я середину першого десятиліття двотисячних років. На життя можна було непогано заробляти, наймаючись до городян на ремонтні роботи: що б там не казали, а добробут поступово зростав, і давали ладу своїм оселям майже всі верстви населення. Роботи, що ми на них підряджалися, були важкі і здебільшого шкідливі, але і оплачувались добре. Мені, не обтяженому витратами на сім’ю, вистачало працювати кілька днів на місяць: я міг собі дозволити винайматися лише на ті роботи, за які добре платили і не спокушатися на підряди сумнівні або наперед малоприбуткові. Харчі були дешеві, комірне за мій малогабаритний барліг просто смішне, вживання горілки через проблеми з алкоголем я остаточно припинив ще працюючи у «відрядженнях».Одне засмучувало – у тридцять п’ять років не мав я ані трудового стажу, ані посвідчення хоч про такий собі фах, хоча фактично опанував багато професій, особливо будівельних. Час вже було думати про майбутню старість. Щоб отримувати принаймні мінімальну пенсію,- міркував я - доведеться офіційно відпрацювати років зі двадцять – отже на роботу треба буде влаштовуватися назавжди. Невідворотність цієї події пригнічувала тим сильніше, чим більше я купляв газет з оголошеннями про роботу і дізнавався про умови праці і заробітну платню на батьківщині. Тому, протягом майже всього часу перебування вдома, мене не полишала думка законтрактуватися на роботи ще на кілька років. Якщо в дев’яності, хоча й ціною великих зусиль, можна було заробити на купівлю житла, то тепер, коли всюди суцільне зростання, рівень оплати праці зріс в рази, а мої потреби так само пропорційно зменшились, чому б не забезпечити собі матеріальну підстраховку, щоб можна було не триматися за огидну роботу, або навпаки працювати там, де самому цікаво, не зважаючи на розмір платні. Тільки стало б здоров’я відробити хоча б пару-трійку років. Отже, я дедалі більше почав приділяти увагу оголошенням про роботу не в своєму місті, а за межами країни. Звісно, більш вабила заробітками Європа, але надійнішою здавалася Росія. Я без поспіху та переплат виправив собі закордонний паспорт, що в будь - якому разі мав знадобитися. Через всі відомі мені соціальні мережі я – не з метою пошуку конкретної людини, а, швидше, з простої цікавості набрав свою військову частину, де проходив дійсну службу. Знайшов електронну адресу свого одноармійця Влада Кудряшова, що родом був із Владивостока – зав’язалася переписка, яка ні до чого не зобов’язувала. Виходячи з листів, він став неабияким начальником у тамтешньому морському пароплавстві, навіть запрошував до себе при нагоді. Я спочатку такі прояви ввічливості за щось серйозне не сприймав, та, коли у відповідь на опис своїх пошуків роботи отримав мав від товариша майже офіційне запрошення до праці і запевнення, що ані синій паспорт, ані відсутність будь-якого досвіду у галузі мореплавства на заваді не стануть – дуже зацікавився такими заробітками. Дістатися тихоокеанського узбережжя треба було, звісно, за свої гроші, але там всі організаційні клопоти брав на себе мій колишній сержант, а тепер посадовець торгового флоту. Остаточно вирішивши ризикнути, я зібрав необхідну суму грошей на квиток та непередбачені витрати – для цього довелося працювати пару місяців без вихідних і не лише зі своєю бригадою, а хапаючись за будь-які замовлення. Ще певну сума потрібно було залишити батькам, доручивши їм оплачувати щомісяця комірне за мою кімнату. За кілька місяців я планував вислати зароблених грошей через банк. Відтак, залишаючи рідне місто в навесні 2007 року, я був впевнений, що забезпечив собі надійні«тили», а також сподівався на доволі безхмарне майбуття, що його забезпечать мені зароблені гроші. Тижнева подорож залізницею мене не втомила, навпаки, після «авралів» на заробітках та «цейтноту», що неодмінно супроводжує будь-який від’їзд, я мав спокійний перепочинок , навіть знаходився час читати книжку, що її забув сусід по купе, сходячи в Тюмені.
Прибувши до Владивостока, я доволі швидко за адресою знайшов помешкання свого старого товариша. Пам’ятаючи сумний досвід багатьох своїх колег по заробітчанству, я мав з собою таку суму грошей, якої б вистачило на зворотній квиток додому. Проте мої найгірші страхи, на щастя, не здійснилися – друг, побачивши мене, не зрікся жодної з своїх обіцянок. Жив він дійсно заможно, мав у престижній новобудові п’ятикімнатну квартиру, де для його сім’ї – був він одружений, виховував двох дітей – вистачало простору. Після кількох годин армійських спогадів та балачок про життя перейшли до головного – умов мого працевлаштування. З моїм досвідом мореплавства – а його не було взагалі – і впливом, що давало його службове становище – він був хоча й великий, але не безмежний – я міг розраховувати вийти в море лише матросом на зареєстрованому в невідомій далекій країні судні за контрактом, який в жодному суді не визнають правочинним. На покращання умов праці можна було сподіватися щонайменше за півроку – якщо я на тоді ще волітиму працювати в цій галузі. Зате протекція старого друга гарантувала мені отримання заробітної платні без затримок та ошукання. Взагалі, умови трудового договору не дуже відрізнялися від тих, за якими я проробив всю молодість на теренах Східного Сибіру. Зарплатня, щоправда, передбачалася трохи більшою, але ж не в рази, та задкувати було запізно. Я відмовився від не дуже нав’язливої пропозиції квартирувати до відплиття у мого тепер вже прямого керівника, проте зголосився скористатися його службовою автівкою , яка наступного ж дня відвезла мене в Находку, де я зайняв ліжко-місце в гуртожитку. Вже за 2 тижні мені зателефонували і надали інформацію про призначення. Суховантаж «THE HOPE» під ліберійським прапором з капітаном-росіянином і російськомовним екіпажем з різних країн СНД вирушив з порту Находки 11 квітня 2007 року, взявши курс на Шанхай. Робота матросом на судні виявилась фізично набагато легшою за ту, до якої я звик, щоправда вільного часу фактично не було: перепочинок міг обірватися будь-якої миті за наказом капітана, або будь-кого зі корабельної старшини. Мої ж колеги – матроси миттєво охрестили мене «дідом» бо були за мене чи не вдвічі молодшими. Але перейматися тим було б недоречно – я знав на що йду, починаючи фактично з нуля трудову «кар’єру». На морську хворобу я не страждав, ставлення з боку команди було доброзичливе, на берег у звільнення в свою чергу я не сходив, вважаючи за краще для себе заощадити кілька зайвих доларів, ніж роздивлятися дешеві закутки портових міст. З Шанхая ми пішли на Манілу, де, завантажившись, простояли більше тижня, вичікуючи погоди. Далі судно мало з заходом в деякі порти Мікронезії, йти на Соломонови острови, а потім до Нової Зеландії. Під шаленим тиском судновласника, якому простій ставав у крулгеньку суму, наш капітан занадто поквапився вийти з порту, сподіваючись оминути циклон, що насувався від берегів Індонезії. Протягом двох днів морське щастя, здавалося, було на нашому боці, але надвечір третього шторм нас таки наздогнав, і майже дві доби судно наше було фактично некерованим. Лише впевненість та професіоналізм команди зберегли можливість продовжувати подорож після того, як негода вщухла. Нас віднесло далеко на північний схід від маршруту, отже наш завчасний вихід в море лише збільшив відставання від графіка, а це означало, що на добрі преміальні годі сподіватися. Вся команда була виснаженою і роздратованою. І саме в цей час, як на гріх, я відчув у себе ознаки лихоманки. Внаслідок переохолодження і тяжкої праці захворіли ще кілька членів команди, але у них криза минула менш ніж за добу. Я ж лежав у каюті, що її зробили медпунктом, вже третій день поспіль, маючи температуру більш сорока градусів і жодних ознак оздоровлення не спостерігалося. Всі ці події спливають в моїй пам’яті наче крізь марення, я тільки пригадую якісь настанови від капітана, які запам’ятати я був не в змозі, а потім сходження на берег, коли мене вели двоє під руки, а за мною несли мої речі. Швидше за все, капітан під свою відповідальність пристав до незапланованого в маршруті порту, де мене і було покладено до місцевої лікарні. Очікувати ж мого одужання можливості у команди не було, тому я опинився сам один на незнайомій землі у непритомному стані. Все, що я пам’ятаю далі – лише палата з білими стінами та стелею, та іноді, у хвилі просвітлення, незнайома мені мова лікарів.
Не можу сказати, скільки днів я був не при собі від хвороби, також не знаю, яким чином мене лікували: чи проводилися заходи з реанімації та інтенсивної терапії, або,можливо, я одужував самотужки завдяки міцному імунітету. Прийшовши до тями, я перш за все спробував завести розмову з кимось із персоналу – до мене регулярно заходила жінка-санітарка і ложкою або через трубочку намагалась влити в мене якусь калорійну рідину, що за смаком нагадувала бульйон - проте їхня мова була для мене незрозумілою, а я сам був настільки слабкий, що мої потуги спілкування сприймалися, мабуть, як продовження марення. Мій сусід по палаті два дні не подавав жодних ознак життя, я навіть дихання його не чув; потім санітари його кудись відвезли – я залишився в кімнаті сам. На третю добу відколи я спромігся лічити час, в палаті з’явився якийсь медичний посадовець в супроводі своїх білохалатних підлеглих. Я вже міг сидіти на ліжку, проте запитань до себе навіть не зрозумів. Ще за два дні до мене завітав чоловічок із купою папірців і показав кілька документів з печатками, зміст яких залишився для мене таємницею, але я швидше відчув, ніж зрозумів, що йдеться про оплату медичних послуг. За його ж вказівкою принесли сумку з моїми речами, звідки я власноруч дістав документи та наявну в мене готівку. На паспорт чоловічок уваги не звернув, кількасот російських рублів його не вразили, втім він ретельно перерахував американські долари, яких у мене було не більш п’ятдесяти, враховуючи дріб’язок. Згідно з підписаним мною контрактом, заробітну платню я мав отримати по спливу певного терміну, прибувши до Владивостока, а на поточні потреби час від часу видавалися маленькі аванси, які я, з міркувань економії, свого часу не брав, про що тепер шкодував. Невдоволено хитаючи головою, чоловічок залишив мене в палаті самого. А наступного дня під конвоєм двох озброєних швидше за все військових в чудернацьких кашкетах з пір’їнами і простих камуфльованих мундирах, зі своєю сумкою на плечі, я залишив межі лікарні. Менш ніж за півгодини пішого похода ми увійшли до споруди, щодо призначення якої не залишалося жодних сумнівів. Всередині вже інші правоохоронці обшукали мене особисто, сумку з речами залишили на столі у чергового. Вже потім я довідався про місцевий звичай робити обшук не в присутності затриманого. Всі мої намагання зав’язати розмову бодай з кимось із правоохоронців російською або дуже поганою англійською зазнали фіаско, і мене були запроторили до камери.
Про в’язниці у східних країнах розповідають багато жахливих подробиць, і мене не дуже вабила перспектива перевірити їх правдивість. Те, що буде непереливки, я зрозумів, лише оглянувши камеру. Кількість нар вказувала на її чотиримісність, але, навіть мій не прискіпливий погляд зафіксував не менш десятьох «мешканців». Стеля приблизно чотири метри заввишки мала під собою віконце настільки маленьке, що світла воно не давало, лише можна було відрізнити день від ночі. Неподалік входу був невеличкий відкритий санітарний вузол, де за проектом мала працювати подача води та каналізація, але і те і інше не було справним, про що свідчила наявність споконвічної «параші» на підлозі та бачка з водою сумнівної якості на імпровізованому столику поряд. Користатися обома «зручностями» було лячно. Не подолана остаточно хвороба вимагала поповнення організму питною водою, а де її тут брати – я й гадки не мав. Перевівши погляд на співкамерників, я жахнувся ще більше. Кільканадцять пар очей дивились на мене з неприхованою ворожістю. Коли мої очі трохи звикли до напівтемряви приміщення, я, присівши між гуртом та відхожим місцем, обережно, щоб не спровокувати передчасну агресію, став роздивлятися нових сусідів. Перше, що впало в око – їхнє надзвичайно бідне вбрання. Мій одяг, як у пересічного заробітчанина, був доволі скромним, але не на тлі цього колективу. На кожному були довгі труси-шорти та майка або футболка, все це старе та дуже брудне. Дехто був взутий у гумові капці-в’єтнамки, але були й босоногі. Жорсткі погляди на мене, жести та їхні розмови (мови я не розумів, але інтонація казала за себе краще будь-якого перекладу) – все наводило мене на думку, що нові співмешканці вже ділять між собою моє добро - все те, що було на мені і з собою. Відкривалася песимістична перспектива бути на ранок в кращому випадку живим, але вдягненим у чужі лахи. В голові промайнула прагматична думка, що краще б мені було зовсім не приходити до тями, а померти в морі чи в лікарні від недіагностованої хвороби.
Так, навприсідки підпираючи стінку, я понад годину просто сидів, готуючись прийняти все, що судилося, з гідністю – наскільки це можливо за таких обставин.
Несподівано лязгнув засов на дверях камери, в освітленому пройомі з’явився охоронець і, тицьнувши пальцем у мій бік, наказав виходити з камери. В ту хвилину не було в світі людини, щасливішої за мене. Навіть якщо мене ведуть на страту, міркував я – все станеться принаймні швидко. Можливо, моя вразливість була спричинена залишковими проявами хвороби, але на той час я цілковито йняв віру всім своїм жахіттям.
Під супровід незрозумілих для мене команд і пильним конвоєм я був переведений і зачинений в іншій камері, що знаходилася в кількох кроках коридором від попередньої. Зрадів я вже тому, що в новому боксі був єдиним ув’язненим. Койка замість нар мала на собі матрац, подушку та ковдру, всі санітарно-технічні служби працювали, що я одразу перевірив, напившись води, припавши ротом до крана. Вікно містилося на стіні просто перед очима, розміром стандартних вікон в помешканнях, і, якби не ґрати на ньому, можна було б подумати, що я в номері одно - чи двохзіркового готеля. А коли за годину мені була подана вечеря (саме подана, а не вкинута через віконце), я зрозумів, що за останні години мій статус без будь яких моїх заслуг дивним чином змінився. Не скуштувавши наїдків, лише випивши склянку того, що за смаком та кольором нагадувало зелений чай, я влаштувався на ночівлю і майже одразу міцно заснув.
Наступного ранку ще не настав час снідати, до моєї камери зайшов дуже блідий черговий офіцер, який вчора нишпорив по моїх речах, супроводжував він чоловіка в дорогому цивільному костюмі. Пан цей мав неабиякі повноваження, виходячи з тремтіння перед ним начальника охорони. Він звернувся до мене непоганою як для східної людини російською, деякі слова, мабуть незнайомі йому,було замінено англійськими, але це не заважало порозумінню. По-перше високий гість перепросив за дискомфорт і запитав, чи я не маю претензій до правоохоронців. Офіцер, який вчора здавався всемогутнім, мав такий жалюгідний вигляд що я вирішив не створювати йому зайвих проблем, до того ж сам не відав, на що все обернеться. Відпустивши охоронця, пан дістав зі свого портфеля і урочисто, ніби тримав стародавній дорогоцінний фоліант, простяг мені книжку, в якій я впізнав «Мандри Гуллівера» Джонатана Свіфта з мого багажу. Саме цю книгу забув в поїзді мій випадковий супутник, а я, не дочитавши, машинально забрав її з собою, хоча, можливо, порядніше було б залишити її в купе, або віддати провідниці. Я тільки-но почав усвідомлювати, що низка випадкових подій якщо не врятували мені життя, то принаймні круто його змінили. З урочистої промови високого чина, яку він проголошував від імені своєї республіки, я дізнався наступних подробиць. Місце, де волею долі я опинився, є острів Лаґґнеґґ, саме той, що був описаний славнозвісним мандрівником та мореплавцем Лемюелем Гуллівером, якого тут дуже поважають, а пам’ять про нього бережеться протягом вже майже трьох століть. З людей, відомих усьому світові, він єдиний, хто відвідав острів, отже, ювілей його перебування тут невдовзі відзначатимуть дуже урочисто. Місцева інтелектуальна еліта не має ніяких сумнівів, що пан Гуллівер, як великий дослідник нових земель, в старому світі є не менш шанованою постаттю, ніж в землях, які він цьому світові відкрив. Приїзд представника для участі в урочистостях був би цілком нормальним явищем, отже в усі портові міста був даний наказ допитувати й перевіряти мету перебування на острові всіх іноземців. Через свою тяжку хворобу я потрапив у сферу впливу не поліції, а медичної служби, де зі мною поводилися згідно інструкцій, як з іноземцем, що не може оплатити своє лікування. Черговий же офіцер у в’язниці по-перше добре знав нові директиви, по-друге невдовзі сподівався на службове підвищення, тому одразу доповів по команді, а знайдена в мене книжка підказала, якою мовою повинен володіти чиновник, що має зустріти мене і супроводжувати країною. Щоправда, чекали більше на гулліверового співвітчизника, але віднайдений твір не залишає сумнівів, що я також є поважною людиною з країни, де цього достойного пана поціновують. Прочухана ж молодий спритник отримав за те, що залишив мене в камері, хоча й для поважних осіб, а не намагався розмістити в приватних апартаментах або в якомусь готелі, приставивши охорону – як свого часу було прийнято великого дослідника нових земель.
Хоч би як мені лестив такий прийом, я мусив сповістити свого шановного гостя, що мене, мабуть, мають не за ту людину. Без знання мови і звичаїв країни, яку я до сьогодні взагалі вважав вигаданою, не тільки неетично, але й небезпечно дурити всіх навколо себе, наслідуючи петербурзьке інкогніто. Я вже бачив, куди може потрапити іноземець, навіть без злочинного наміру. Хоч мною і були прочитані деякі книги, що є вершиною світового письменства – у тому числі розповідь про гулліверові пригоди – проте ніяку організацію його шанувальників я не представляю, взагалі не впевнений, що таке об’єднання громадян існує. Тому я запропонував піти шляхом, який сам вважав найзаконнішим та таким, що влаштує всіх: або спробувати зв’язатися з моїм судном, чи то пак судновласником, або відвезти мене до консульства моєї країни.
Мого співрозмовника таке зізнання не засмутило, але вразило не так, як я сподівався. Про те, що сер Гуллівер не дуже відомий в більшості країн світу, а багато хто взагалі не вірить, що такий собі пан здійснив описані ним подорожі, на острові знають майже всі. Це прикро вражає мислячу частину острів’ян, бо люди, які не вірять в існування першовідкривача їхньої землі, не вірять і в те, що існують сама ця земля з тубільцями. Рішення про вшанування пам’яті достойного мандрівника прийнято на найвищому рівні, заходи відбудуться невдовзі, і присутність поважної іноземної особи була б бажаною. Річ у тім, що іноземці завітають до Лаґґнегґґа дуже зрідка, буває що раз на кілька років. Мене обрали майже навмання, просто через відсутність гарантій, що нагодиться хтось ліпший. Що ж до шляхів, які я вважаю простими та законними – то вони нездійсненні з кількох причин. Зв’язок з зовнішнім світом відсутній через вплив унікально розташованих силових смуг магнітного поля планети. Саме таке їхнє розташування за часів, описаних Гуллівером, тримало над земною поверхнею плавучий острів Лапуту, тепер же воно не дає проникнути з цієї ділянки океану та материка ніяким сигналам ані радіо, ані телефонного чи телеграфного зв’язку, також цей величезний масив не сприймає сигналів ззовні. Існує така собі величезна незрима покрівля, в середину якої не може зазирнути для здійснення навігації ані GPS, ані ГЛОНАСС. Такий парадокс місцеві вчені називають ефектом магнітного шатра. Тож зв’язатися з будь-ким за межами означених теренів для мене неможливо. Що ж до посольства чи то консульства – його на острові не існує, оскільки для небагатої республіки є неприпустимо дорогою забаганкою мати зовнішні стосунки на рівні міністерств закордонних справ – всі зносини здійснюються через МЗС Бельнібарбі, як колишньої метрополії.
Проте, якщо б я зволів діяти згідно законів країни перебування, то можна подати відповідної форми заяву, в якій сповістити владу про прикру помилку і вимагати повернення до звичайної процедури розгляду мого питання. В такому разі моє прохання задовільнять за кілька днів, потрібних для дотримання бюрократичних процедур – цей час мене триматимуть у в’язниці. Потім мені доведеться стати перед судом. Після судового рішення мене мали б перевести на поселення для виконання примусових робіт – до виплати заборгованості перед медичним закладом і – за наявності в мене бажання – продовженням терміну робіт для оплати квитка до Японії – це єдина країна, з якою Лаґґнеґґ, окрім Бельнібарбійської імперії, має бодай якісь стосунки. Працювати, враховуючи рівень зарплатні в країні, доведеться не менше року, і це лише щоб покинути острів – з Японії до місця призначення треба буде діставатися власним коштом. Єдине, що шановний пан зможе для мене в такому випадку зробити – віддати наказ про моє перебування до суду в привілейованій камері, але виключно за мій рахунок: безкоштовне перебування іноземцям гарантовано лише в камері спільній, отже в суд піде подання на відшкодування коштів ще від Міністерства Безпеки, яке буде задовільнено автоматично. Це подовжить термін моїх робіт на шкідливому виробництві щонайменше на місяць. Перебування ж в камері безкоштовній не несе такої загрози моєму життю, як мені здавалося. Одяг дійсно довелося б втратити, бо пограбування ув’язнених не вважається тут за злочин, проте до вбивства, тим більше іноземця, чи якоїсь іншої кривди доходить дуже рідко – хіба що сам суб’єкт занадто пручається.
Проте сам мій високоповажний відвідувач наполегливо радить мені зголоситися представитися послідовником шановного мандрівника і якийсь час перебувати в республіці Лаґґнеґґ з почесною місією. В такому випадку він особисто буде моїм перекладачем, супроводжувачем і - в разі необхідності – тлумачем місцевих звичаїв, законів та норм поведінки людей. Його службове становище – а мав він чин відповідний майорському в Міністерстві Безпеки, яке об’єднує в собі всі силові структури країни – а також особисті зв’язки гарантуватимуть мою недоторканість; а після відзначення трьохсотлітнього ювілею перебування на острові пана Гуллівера мене буде з почестями відправлено в ту країну світу, яку я вкажу із виплатою проїзних коштів на квиток бізнес-класу.
Будь-хто погодиться, що вибір в мене був не широкий, тож в супроводі свого нового гіда і в новому статусі я покинув стіни в’язниці. Авто представницького класу чекало на нас, припарковане перед входом - на ньому ми мали дістатися столиці.
Розділ II. Автор вдостоєний аудієнції у президента республіки. Його невдала авантюра прискорює від’їзд до Глабдобдрібу. Прибуття в Глабдобдріб та прийом у правителя. Незвичайна зустріч і урочиста присяга автора. Авіаперельот до Логадо. Історія загибелі летючого острова, як її розповів випадковий супутник. Інцидент в аеропорту і повернення на острів Лаґґнеґґ.
Шикарний BMWсерії Гран-турізмо в кілька годин домчав нас до Трілдогдрібу. Протягом цього часу я переглянув всі сторінки записів Гуллівера, де йшлося про його третю подорож – про самий Лаґґнеґґ там було сказано дуже мало, але першим моїм запитанням до супутника було, чи не доведеться мені, наслідуючи великого попередника, вилизувати пил з підлоги перед ногами очільника держави. Мій супроводжувач навіть трохи образився, зауваживши, що в моїй країні, мабуть, не лише не вірять в існування того, що не бачили на власні очі, але й наперед готові вважати відсталими тамтешніх мешканців. За останні триста років зміни торкнулися багато чого: короля не існує, Лаґґенґґ давно є республікою, до того ж на дворі двадцять перше століття, тож етикет тепер вимагає лишень впасти перед Президентом на коліна, торкнутися лобом підлоги і поцілувати йому руку, якщо цей достойник зробить ласку її простягнути. Щоправда, стародавня традиція довго зберігалась серед патріотично налаштованої молоді, що, вступаючи в дванадцять років до загонів так званих лизунів, мали вилизати доріжку довжиною двадцять ярдів до ніг свого майбутнього ватажка, причому, враховуючи юнацький максималізм, здійснювалася ця процедура на лісовій галявині. Відзначивши для себе, що місцевий люд хворобливо сприймає натяки на віддаленість їх від цивілізаційних осередків, я зробив комплімент потужності і красі машини, що моєму проводиреві надзвичайно сподобалося, бо то була його персональна службова автівка, яка, за законами країни, після трьох місяців користування може бути викуплена чиновником за символічну суму, еквівалентну одному американському долару. Ще він зазначив, що, хоча Лаґґнеґґ і відокремлений від світу, мабуть, ретельніше за будь-яку країну, проте всі переваги прогресу тут цілком доступні, особливо людям з верхівки соціальної піраміди. Гідні люди завжди отримують те, до чого прагнуть. Щоправда, стільниковий зв’язок здійснюється лише на террі,обмеженій магнітними лініями, про які він вже мені казав, ними ж обмежена мережа, аналогічна Інтернету, також радіо і телевізія тут цілком автономні. Але до цього легко звикнути, адже останні тисячоліття Великий Континент і прилежні острови взагалі існували окремо він решти світу. Про те, яким чином до країн мало кому відомої терри потрапляють величезні товарні потоки тут патякати не годиться: люди бізнесу знають кожний свою доріжку, в справи інших носа не потикають, щоб не було собі на гірше. По закінченні нетривалої подорожі навіть у дуже зручному автомобілі, я відзначив (не вголос), що якість доріг не входить в перелік зручностей, запозичених лаґґнежцями у цивілізованих країн.
Наступного дня мене представили президенту країни, який поблажливо дозволив прикластися до своєї руки двічі. Я ж був щасливий, що не доведеться лискати підлогу, тож від такої процедури відмовлятися не став. Цей високодостойний пан похилого віку тонко пожартував, запитавши, чи не привіз я в кишені пару-трійку ліліпутів, на що я через свого знайомого перекладача відповів, що так поспішав прибути без запізнень на ювілей, що подорож до Ліліпутії вирішено було відкласти на неозначений термін. Тут варто зазначити, що всі можливі варіанти запитань та відповідей ми обговорили напередодні. Але на запитання пана президента про мої подальші наміри я вирішив «вийти з під нагляду» свого наставника і зазначив, що бажав би, як і уславлений мій попередник, побувати спершу в країні Бельнібарбі, оскільки вже так склалося, що плавучого острова більш не існує. Наміри мої були дещо підступними: на той час я ще не відмовився від плану дістатися бодай якогось дипломатичного представництва своєї країни. Президент одразу розпорядився роздрукувати і представити на підпис указ про виділення проїзних коштів і документів для візиту в Глабдобдріб і Бельнібарбі, мого ж знайомого тим самим указом було призначено моїм провідником, тож невідомо ще було, хто в чиє розпорядження потрапляв. Побачивши вираз обличчя свого новопризначеного шефа-гіда, я зрозумів, що найближчим часом мені доведеться лиш вивчати невідомості, на втечу ж годі сподіватися.
Наступного дня ми вирушили чартерним літаком в Глабдобдріб – таку черговість наших мандрів визначив провідник, мотивуючи це економією державних коштів.
Аеропорт Трілдогдріба виявився дуже схожим на всі аеровокзали світу. Його особливістю є те, що він водночас є місцем стоянки літальних апаратів всієї лаґґнезької еліти. Повітряний простір над всім бельнібарбійським континентом і островами обмежений великим шатром: при спробі літака пройти скрізь нього електромагнітним імпульсом виводиться з ладу все електронне обладнання, тож не дивно, що покинути терру літаком неможливо, також простір під шатром закритий для всіх літаків зовнішнього світу. Виходячи з цього на островах, і навіть на континенті не застосовуються літаки вищі за третій клас за злітною масою. Аеробусів і потужних транспортних аеромашин там годі шукати. Проте дуже поширені спортивні літаки, гелікоптери, гідроплани, якими місцеві багатії подорожують як і автівками. Аерозасоби можуть бути як у приватній власності фізичної особи, так і видаватися напрокат.
Через брак місця на острові Глабдобдріб – він, як відомо, має загальну площу не більше ста квадратних миль – літають туди лише гідроплани-амфібіі, бо замало площі для будівництва злітної смуги.
Ще з досліджень пана Гуллівера відомо, що острів населений самими чаклунами, а правитель їхній має владу викликати до себе душі померлих. Під час переїзду до палацу володаря мій провідник коротенько ознайомив мене з місцевим укладом життя. Керує Глабдобдрібом той самий володар, що приймав ще мого великого попередника три століття тому. Сам володар знаходиться, звісно, в царстві померлих, відтак зв’язок з реальним світом здійснює через свого прямого нащадка в дев’ятому коліні. Від всіх інших мерців його відрізняє досвідченість про теперішнє життя і можливість в межах свої повноважень на це життя впливати. Окрім сім’ї нащадків правителя живих мешканців на острові немає, проте, за бажанням володаря одночасно може з’явитися померлих більше, ніж в найзалюдненішому мегаполісі сучасного світу. До речі, обізнаність у некромантії дала можливість владі острова уникнути колонізації імперією Бельнібарбі ще у далекому вісімнадцятому(за нашим обчисленням)столітті. Під час навали імператорські війська в десятки разів переважали острів’ян чисельністю, і в будь-якому іншому випадку доля маленької держави була б вирішена за лічені години. Але правитель-чародій, користуючись своєю надзвичайною властивістю, почав викликати щойно вбитих своїх воїв в саму мить смерті на поле бою, чим навів жах на загарбників: битися з невмирущими захисниками свого краю було вдивину для імператорської гвардії, і вона, не зважаючи на суворе покарання за дезертирство, деремнула з місця битви. Тричі бельнібарбійський імператор атакував Глабдобдріб і не зміг упокорити острів. Коли у володаря не ставало вояків-співвітчизників(адже він міг викликати кожного померлого лише на добу раз на місяць) - тоді в нагоді ставали герої інших часів і народів. Облога також не мала позитивних для імперії наслідків, оскільки мертві не потребують того, що привозиться ззовні живим. Глабдобдріб був єдиною країною під магнітним шатром, яка під час Великого упокорення народів не втратила незалежності, проте далося це вельми дорогою ціною: країна геть знелюділа, загинув і сам володар. Лише з допомогою чаклунства вдалося врятувати його малолітнього нащадка.
Теперішній повелитель прийняв нас без гучних фанфар, проте з повагою. Ми були вдостоєні бесіди з його високістю, під час якої він через перекладача з ввічливості розпитував про мою подорож, а, дізнавшись, що я їду світом шляхами Лемюеля Гуллівера(цієї версії ми погодились дотримуватися протягом всього мого перебування на невідомій террі) одразу запропонував мені зустрітися з цим шановним добродієм особисто, самому обравши період життя великого мандрівника. Я зволів побачити його у похилому віці, коли він, завершивши свої мандри і поневіряння по чужинах, оселився вдома, описав всі свої відкриття та спостереження і видав друком блискучу монографію. За велінням правителя цей гідний чоловік з’явився переді мною і вдостоїв мене розмовою. Вигляд він мав один в один як на ілюстраціях в книжці, і в цьому немає нічого дивного, адже, зі слів самого великого мореплавця, один молодий француз якось був завітав до нього в світ потойбічний, щоб нашвидкуруч написати портрета. Звісна річ, роки відбилися на обличчі достойника, проте ясність думки й добра пам’ять не полишили його і наприкінці життя. Годинами він розповідав мені про такі подробиці своїх подорожей, що їх не прописано в жодному виданні спогадів цієї неймовірної людини. Особливо ж він нарікав на те, що його нотатки були перекручені переписниками, видавцями й цензорами, і в тому, що ми всі маємо за його рукописи, правди майже не залишилося. Місця, які він сам вважав найважливішими, були нещадно викреслені, натомість дрібниці роздмухані до розміру квінтесенції твору. Але найобразливішим для себе сер Лемюель вважав те огидне марання паперу, що супроводжує кожне видання його твору та йменується «Другою частиною» або «Примітками». На догоду дрібненькій політичній доцільності як ті, хто себе називав друзями пана Гуллівера, так і ті, хто вважав себе його затятими ворогами, перетворили напрацювання всього його життя на огидний пасквіль, втім все, чого він бажав – просто описати й зробити відкритішими для всього світу ті невідомі країни, яких йому судилося дістатися раніше за інших. Наприкінці нашої зустрічі він змусив мене заприсягнутися, що у випадку, як я вирішу оприлюднити описання м о ї х мандрів, я б не повторював його помилки і сам переконався, що їх не спотворено. Особливо слід стерегтися так званих помічників та друзів, які візьмуться редагувати мої тексти. Згідно з урочистою присягою, даною мною великому Гулліверу, в моїх нотатках не повинно бути ані езопівської мови, ані прозорих натяків, ані брудних інсинуацій, а також я повинен простежити, щоб від мого імені не проштовхнули цей бруд навкололітературні покидьки. Отже, в моїх записах шановні читачі знайдуть лише відомості про ті екзотичні країни, в яких я мав честь тривалий час перебувати, і не треба винишпорювати й винюхувати якихось паралелей з близьким до нас світом. Запорукою тому – клятва, що була дана мною пану Гулліверу, великому мандрівникові й досліднику, з яким я ніколи не наважився б рівнятися, а лише ставити його собі за взірець.
На жаль, я не така досвідчена людина, як мій великий попередник, тому бесіди з персонами, що творили історію, не були б для мене такими цікавими, як для нього. Тому я не вважав за потрібне обтяжувати Володаря проханнями про зустрічі з відомими фігурами з сивої давнини, про що потім неодноразово шкодував.
Наступного ж дня ми з моїм перекладачем-керманичем відлетіли в напрямку Логадо – столиці Бельнибарбійської імперії.
На невеличкому гідроплані-амфібії ми злетіли з морської поверхні перед гідроаеровокзалом. Окрім нас пасажиром був лише один бельнібарбійський чиновник середньої ланки, який відвідував острів у службових справах. Його дуже здивувало те, що я, іноземець, їхав до Логадо через Габдобдріб, проте після короткої розмови з моїм провідником, зміст якої мені не перекладали, цей приємний чоловік перестав нас про будь-що розпитувати, навпаки став поводитися, як гостинний хазяїн з шанованим гостем. Він порадів, що я матиму змогу побачити з висоти пташиного польоту дійсно історичні краєвиди, а також зголосився розповісти ту частину історії його країни, якої я ще не знаю. Від нього в перекладі свого супровідника я довідався про такі події.
Як сповіщав ще пан Гуллівер, невідома нікому терра охоплювала великий континент із назвою Белнібарбі, царював над яким король, що весь час перебував на летючому острові Лапута. Наближені до континенту острови, Глабдобдріб та Лаґґнеґґ мали власних монархів, які не йшли на загострення стосунків з королем Лапути, проте пильнували свою незалежність, не допускаючи занадто потужного впливу сильного й багатого сусіда, що неодмінно скінчилося б поглинанням.
В догулліверові часи всередині держави, якою керував король з плавучого острова, кілька століть визрівав конфлікт інтересів: міста, розташовані на континенті, розросталися, міцнішали, збагачувалися, - отже їх починала обтяжувати влада Лапути. Тисячі років сила короля, який керував летючим островом, була нездоланною, що утримувало континентальну еліту від заколотів та повстань. Проте досвід ліндолінського бунту, так детально описаного паном Гуллівером, продемонстрував, що можливість змінити традиційний уклад життя таки існує. Минуло три десятки років, які з висоти острова здавалися тихими та спокійними, але час існування парадокса природи невідворотно добігав кінця. Цього разу до організації заколоту готувалися ретельніше, очолила його владна верхівка міста Логадо, яке і стало невдовзі столицею імперії.
Алгоритм дій заколотників був таким самим, як у їхніх попередників: за допомогою розташованих на землі магнітів посадити острів на землю. Сам острів, як відомо ще з гулліверових записів, тримався над земною поверхнею відштовхувальною силою надпотужного магніту всередині острова і дивовижного мінералу, що досі залягає в землі в межах континенту і забезпечує ефект магнітного шатра. Мешканці міста Ліндаліно, що вони забунтувалися за три роки до візиту пана Гуллівера на Лапуту, розташували магніти на чотирьох вежах збудованих ними самими навколо власного міста. Логадійські ж заколотники використали для свого підступного плану височезні природні скелі, на які підняли вісім магнітів вдвічі потужніших, ніж у їхніх попередників. Проте існувала ще одна група інтересів, без якої успіх заколоту не було б гарантовано. Це королівські вельможі, які водночас були бельнібарбійськими магнатами, тривалий час скуповуючи, переважним чином таємно, великі маєтки на континенті. Саме вони надали інформацію про маршрут летючого острова, що відома була лише обмеженому колу обраних. Вони ж зійшли великим гуртом на землю за лічені дні перед атакою, мотивуючи це хто несподіваним весіллям, хто сватанням, хто поминками, хто хрестинами. Таємна поліція короля виявилися настільки недбалою, що навіть не звернула уваги на масовий вихід великої частини еліти королівства. Мине лише кілька років, і ці запроданці, конаючи від нелюдських тортур на дибах і палях, ще не раз осипатимуть себе прокльонами за своє ж іскаріотство. Проте, продаючи свого короля, вони були впевнені, що краще бути в новій ефективній команді, легалізувавши і примножуючи накрадене майно, ніж служити згідно складеної присяги слабкому монархові.
У визначений день летючий острів пропливав над гірськими хребтами, лапутяни, як завжди, переймалися лише розташуванням на небі зірок, коли астронони-доглядачі магніту виявили значне відхилення від заданого курсу. Це всі магніти, розташовані заколотниками на верхівках скель були водночас розвернуті для притягування магніту, розміщеного всередині острова. Враховуючи досвід попереднього повстання, астрономи-пілоти знали, як розвертати свій магніт, щоб протидіяти остаточному приземленню Лапути. Але цього разу магніти супротивника виявилися потужнішими, та ще й захоплені острів’яни були зненацька, втративши дорогоцінні хвилини, що могли б врятувати їм життя. Острів дуже повільно, але невідворотно наближався до пастки. Усвідомлюючи, що полон швидше за все означає загибель, верхівка на чолі з королем пішла на крок майже божевільний, який давав лише один шанс на виживання з тисячі. Найдосвідченіші астрономи-керманичі стали вивертати внутрішній магніт таким чином, що острів, не припиняючи спротиву наземним силам тяжіння – природнім та штучним – почав дедалі швидше обертатися навколо власної осі. Глиби гірських порід, що обрамляли острів по діаметру, під впливом відцентрової сили почали відлітати на всі боки. Як не дивно, тактика спрацювала – величезними каменями було збито зі скель два з восьми націлених на острів магнітів, ще чотири були зсунуті з місця лише на кілька сантиметрів, але цього виявилося достатньо, щоб порушити чітко розраховану систему націлення на об’єкт магнітних ліній. Здавалося б, це й був порятунок, проте перемога острів’ян виявилася пірровою: острів, втративши керованість,обертаючись навколо себе під дією величезної сили відштовхування розвинув таку злітну швидкість, що вилетів за межі впливу земного мінералу, тобто піднявся більш ніж на чотири милі заввишки. Там, майже в стратосфері, й сталася непоправне: вперше за тисячоліття свого існування сам острів, а не магніт всередині його, став руба, і вже ніякі вивертання внутрішнього магніту не могли виставити цей величезний масив паралельно до поверхні Землі. За кілька хвилин після несподіваного зльоту заколотники стали свідками, а у переважній більшості – жертвами падіння на землю найзагадковішого дива світу – летючого або плавучого острова Лапути. Земля здригнулася настільки, що наземний чудо-мінерал, який протягом багатьох віків тримав острів на плаву, змінив форму, утворивши також іншу конфігурацію магнітних ліній, які й створили велике шатро. Потужний калькуттський землетрус 1737 року, що забрав майже півмільйона життів, був відголоском того грандіозного падіння. Над величезним кратером, утвореним тією штучною катастрофою, ми й пролітали літаком разом з моїми супроводжувачами, і треба зазначити, розмір кратера вражає пересічну людину: його діаметр близько двадцяти кілометрів, тобто він майже втричі більший за розміри острова, що впав.
Під час падіння разом з королівською родиною загинула вся наукова братія математиків та астрономів, проте заколотники більш переймалися втратами очікуваного прибутку: ними заздалегідь планувалось, що після м’якої посадки острова алмазна пластина, яка становила спідню поверхню, буде роздрібнена і поділена між керманичами бунту. Сталося ж так, що внаслідок вибуху при падінні алмаз сам подрібнився й пішов під гірські породи. Він нікуди не пощез, проте доступ до нього дуже ускладнився. Саме тому навіть з літака можна бачити й сьогодні величезну кількість копалень різних розмірів. Пізніше я навіть чув плітки, що протягом останніх двох століть видобуті тут алмази перепродавалися через Індонезійські фіктивні фірми в південну Африку, а вже там їх скуповували голландські ювеліри, які, нібито, керують всім контрабандним ланцюжком. Проте довести це не спроможеться ніхто, то ж і я не стверджуватиму напевно.
За бесідою з обізнаною людиною час перельоту сплив непомітно, і ми незчулися, як літак приземлився в одному з аеропортів міста Логадо. Втім столицю імперії мені того дня, як і потім, побачити не судилося. Офіцер, який здійснював паспортний контроль, побачивши в моєму документі глабдобдрібську візу, чемно запропонував мені з моїм проводирем зачекати в окремій кімнаті, до якої за кілька хвилин завітав старший офіцер митниці. Після недовгих перемовин держслужбовців двох країн, бельнібарбійський офіцер оголосив офіційну заяву, яка негайно була мені перекладена його лаґґнезьким колегою. Фактично мені зачитали інструкцію, що забороняла іноземцям - цивільним особам в’їзд до Бельнібарбі у разі, якщо вони мають транзитну візу Глабдобдріба. Це обмеження не стосувалося мого супутника, оскільки міністерство Держбезпеки Лаґґнеґґа тісно співпрацює з імперською Таємною поліцією, тож для спецслужбістів існує окрема процедура переміщення підшатровим простором. Я ж повинен був негайно відбути знову до Глабдобдріба, або, якщо на те буде моя воля, до країни, звідки прибув на цей острів. При цьому було наголошено, що бельнібарбійска влада високо цінить і шанує пам’ять про високодостойного Лемюеля Гуллівера, проте відступатися від положень інструкції неможливо. Якщо ж я забажаю, щоб для мене зробили виняток – такий шанс є. Я маю подати особисте прохання на ім’я керівника імперської міграційної служби і чекати, коли комісія розгляне мою справу – це має відбутися протягом трьох днів, які я мешкатиму у проплаченому мною особисто готельному номері, та ще не факт, що відповідь буде позитивною. Отже за найкраще для мене було негайно рейсовим літаком відбути до Трілдогдріба. Я вже зрозумів, чому мій провідник обрав саме такий маршрут моєї подорожі. Вже в літаку, що прямував до Лаґґнеґґа він перепросив за неподобства, та зізнався, що весь час перебування поряд зі мною остерігався спроби моєї втечі – якби вона виявилася вдалою, це дуже розчарувало б багатьох впливових людей в керівництві його країни, і дуже б зашкодила його особистій кар’єрі. До того ж фактично ми відвідали всі місця, пов’язані з перебуванням Пана Гуллівера на віддаленій від світу террі, хоч послідовність відвідин й була змінена. Я і сам вже зрозумів марність своїх потуг дістатися своєї країни через дипломатичні процедури, до того ж мені довелося б прибути додому без копійчини в кишені – хоча головною метою моєї подорожі світом – я цього не забував ніколи – були все ж таки заробітки. Отже, зголосившись остаточно на пропозицію представників місцевої влади, я усвідомив, що моє перебування на острові Лаґґнеґґ обіцяло бути достатньо тривалим. Шановний пан Гуллівер прибув на острів, згідно його записам, у квітні 1708 року, тож, до 300-літнього ювілею залишалося більш ніж півроку. Цей час я вирішив присвятити вивченню укладу життя, традицій, звичок мешканців хоча б однієї з тих країн, які за кілька століть до мене так докладно вивчив і описав мій великий попередник. Під час нетривалого перельоту мій провідник розповів мені про злощасну інструкцію, щодо не допуску на терени імперії іноземців з глабдобдрібськими візами. Протягом більш двох століть імперське керівництво скоса поглядало на Глабдобдріб – єдину країну, яку їм не вдалося колонізувати. Проте розривати стосунки з країною, що ближча за всіх до місця упокоєння померлих не дуже розумно навіть для потужної наддержави, тому останні років із двісті між двома суб’єктами міжнародних зносин існує такий собі прохолодний мир, з постійними дипломатичними шпильками з боку імперії. Останній такий інцидент стався кілька років тому після дипломатичного скандалу між імперією Бельнібарбі і однією з Ії колишніх колоній, президент якої під час прийому відмовився розмовляти бельнібарбійською мовою внутрішньоімперського спілкування і забажав собі перекладача, можливо, вважаючи себе головою суверенної держави. Формально це так і було, але ж всім відомо, хто встановлює дипломатичні нормативи та етикет на постімперському просторі. Горе- керманич невдовзі зовсім випадково сам отруївся полонієм, необачно використавши його замість цукру при чаюванні, його місце посіла обачніша людина. Але володар Глабдобдріба, знаючи ставлення імперії до померлого внаслідок нещасного випадку, все ж таки прийняв його до царства мертвих, що й спричинило появу інструкції, на вимогу букви якої мене не впустили в Логадо. Проте, я щиро впевнений, що як не було б цієї юридичної зачіпки, представники влади острівної країни знайшли б інший шлях залишити мене гостювати в себе. Отже 30 серпня 2007 року я літаком повернувся до столиці Лаґґнеґґа і оселився державним коштом в п’ятизірковому готелі майже в самому історичному центрі міста.
