Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2606
Творів: 47448
Рецензій: 92269

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Скарбеня (3)

© Тала Владмирова, 02-11-2011
                             2.
Ну-удно!
Он, кажуть, розумні люди сперечаються: чого отим скарбам не лежиться спокійно у сховку? Спи собі та очікуй, поки черговий авантюрник, якому грошей запраглося, не з’явиться по нього. Отоді вже й розвага готова.
Так на те вони й розумаки, оті сперечальники, аби не збагнути найпростішого. Кров християнська чи й не дуже спокою скарбам не дає, закляття мучить, земля  тисне так, що не втерпиш, виберешся назовні… Чого лише не припускають! Ні, бувають такі нещасливці, про яких - і це правда.
Але й інші скарби, яким трохи більше поталанило теж не у захваті від своєї долі. Спробуйте уявити: як ото, три сторіччя лежати під землею, очікуючи хтозна на кого!
Я-от витримала ледь три дні…

Навколо вечоріло, ще й зірок не було. Зумисне вибралася раніше, аби ні з ким із позавчорашніх знайомих не зустрітися.
Тож і змогла спокійненько примоститися на старому поваленому дереві. Сиджу, нікого не чіпаю. З усіх сил переконую себе, що дарма ліс Заклятим назвали – краса ж яка довкола!
Ще б трохи – мо, і пощастило б у це повірити. Тобто, не про красу, із зором у мене все гаразд, тож бачу: як на ліс, то навколо цілком і цілком пристойно. Хоч і сумно за містом. (Аби ще згадати, що то за диво таке – оте «місто»! чи краще не згадувати?) Переконую я ж себе у тому, що могло бути значно гірше.
Але звикнути до цієї втішної думки мені не дають.
- Вечір добрий, він ледь поправляє свою полотняну сорочку, ніби зумисне привертаючи мою увагу до дивного візерунку.
У привітанні – жодної емоції. Наступний хід – за мною й від мене залежить, що там далі буде за розмова. Це трохи лестить, але я вже не малолітня дурка, аби купитися на таку примітивну штуку.
«Принаймні, не зовсім малолітня», - штрихає отой внутрішній порадник. Хоч поки – у півсили.
- Добрий, - щодо цього маю сумнів. Але сваритися, як до тебе прийшли ніби із миром, радості небагато.
- Я – Остап.
«Отже, вони, скарби, мають-таки імена! Тобто, ми маємо!» Користі мені із таких знань? Хіба цікавість тепер мучитиме з якогось іншого приводу.

- А мене ніхто не назвав. Що, без цього ніяк?! Поганим скарбом буду?
- Чого «ніяк»? Сама ім’я обери – та й по-всьому. – зовсім мирна порада відбиває бажання сердитисся.
Хм, схоже, скарби менше заморочуються усяким дріб’язком, ніж їх творці-люди.  Чи це – якась капость?
- Дехто бере ім’я святого, із того дня, коли закляли…
Моє обличчя мимовільно видовжується: я що, повинна Святці на пам'ять знати?! А як трапиш на якусь Минодору чи Домну?! Думка, що якось дивно тутешня нечисть до святих ставить, до голови стукає із запізненням.
- …хто не надто розумує і бере ім’я господаря. Хоч дехто таке утне: он, на дальньому боці лісу, біля боліт, є один такий, Діамантом взивається. Усім, хто слухає, торочить, що в нього – найбільший діамант не те, що у цілісінькому світі – у всьому Заклятому лісі є.
- Справді?
Діамантами моєї… господарки хвалитися не випадає, то, може, колись на чужі гляну.
- Навряд, - безтурботно відмахується Остап. – Тут не так давно кілька скарбів від нудьги вирішили дорогоцінностями помірятися – в кого більше. Так отой хвалько відмовився. Певно, знав, що навряд чи кого вразить своїми коштовностями.
- Мо, він правий? Користі від такого «міряння»?
- А шкоди? – легко, не ображаючись, відбиває Остап.
Схоже, в хлопця, хай тобі, у скарба, тобто, легкий характер. Це як не зважати, що його гордість – отой кинжал за поясом, придбаний був аж ніяк не задля прикраси і певно, гроші, що він охороняє, зібрані були не щоденною пильною роботою. Хоч то – претензії, швидше, до його господаря, якого, мабуть, і на світі давно немає.

- А Серж…
- Хто?! – я у вітчизняному лісі чи де?! Чи сюди якийсь заморський скарб занесло? У гарну компанію?!
- Ну, Сергій, ти ж його бачила… минулого разу, ну, коли прокинулася.
Ага, отой красунчик, що «мадемуазеллю» мене продражнив. До такого й справді, «Серж», мов друга шкіра, може прилипнути – із кров’ю не віддереш.
Остап кілька секунд із цікавістю спостерігає за моєю зловтішною усмішкою, а потім, мов маленькій, ледь поблажливо пояснює:
- Не те, щоб він сам у захваті від назвиська. Та так тоді, коли колотнеча у жовтні розгорілася, звали парубчаків у панських родинах… «по-хвранцузькі». Потім на чужині й переучуватися не довелося. Хто втекти із панів встиг – перед цим закопав дещо цінне. Закопували погано, то й нові хазяї багато чого познаходили. Так багато, що до серйозних скарбів, що вміючи ховали, руки не дійшли… І не дійдуть, хоч уже й століття минає…
Хм, а йому то що до того? Навряд чи його господар за одним столом із панам юшку із срібної миски сьорбав.
- То отой Серж, ну, який скарб… зробив, чи як кажуть? Він втік від нових панів, а перед тим дав скарбові-охоронцю своє ім’я?
- Утік якийсь Алекс чи як там правильно? Серж, молодший брат, залишився лежати у маєтку із пробитою головою: захотів заступитися чи то за батьківське майно, чи за якусь служницю, на яку перед тим сам око поклав… Братчик старший більш практичним виявився: залишатися, аби дорогого небіжчика хоронити, не став. Дещо заховав, ще й на кров ворогів заклясти не забув, та й за море. Мо, й врятувався… Тільки думав, коли смерті ворогам бажав, не про брязкальця чи документи родові, а про молодшого, якого не вберіг… От і…

Весело… Нічого казати. Схоже, моя історія тут мало кого вразить. Тим легше тримати язик за зубами буде. Та й Остап, схоже, на байки про інших такий щедрий – про себе мовчить. Може, потім у Сергія щось витягти про приятеля пощастить?
Щоки раптом полум’яніють, не думала, що маю аж таку чутливу совість. Ще й Остап розглядає так, ніби на мені візерунки помальовано чи просто почервонілого скарбу ніколи не бачив…
- І що?! Я повинна розчулитися і урочисто присягтися, що й словом ніколи твого друга не ображу, навіть н натякну ні на що таке?!
«Червоніти деякі скарби вміють, а от вчасно прикусити язика – ні! Аби ж навпаки...», - констатує  мій персональний невидимець. Не встигаю подумки гавкнути щось і на нього, бо Остап підбирається, вираз обличчя з насмішкуватого робиться хижим:
- Щезни! Миттю!
М-да. Я, звісно, молодець. Але, може, варто було змусити попрохати вибачення, а не так гнати? І врешті, я що, наймалася усі вказівки виконувати?!
Бунт, що не встиг розпочатися, завершується найнесподіванішим чином: мене згрібає в оберемок якась невидима сила. Мить – і я в рідному дуплі. Здається, руку забила від такого переміщення. Скарби руки забивають чи я – і в цьому ексклюзив?
Думка лінива, в голові ледь паморочиться, а перед очима крізь тонкий шар деревини і кори виразно проступає галявина. Недалеко від мого дерева – напружений, немов перед стрибком, Остап. Брови хлопця ледь підняті: схоже, аж такої слухняності від мене не чекали. Хм, отже, не він винен у моєму зайвому синці. А хто?
Стає не до лінивих думок. Мить – і постать хлопця розсипається дрібними іскорками, бляклими, колючими. «Світлячки» змійкою заструменіли галявиною. Якраз під ноги непроханим відвідувачам.

Не треба мати надприродні здібності, щоб збагнути: це – по мою душу. Тобто, душа, та ще й нечисті, їм – до шмиги. І дорогоцінностями – пригорщею дешевеньких кулончиків і кілечок – з іншими мені не мірятися.
Що ж за інформація на тій клятій флешці, що шість днів гончаки у людській подобі ліс прочісують?! Мені – по-справжньому страшно. Вперше з тої миті, коли отямилася, а мені послужливо пояснили, що я – не людина, а так, частка не надто вдалого ритуалу дурного дівчати, дещиця її душі та споминів.

- Що за хрєнь?! – це звучить надто голосно. Професіонали отак посеред лісу горлянки драти не будуть.
Таки на справжніх «гончаків» поскупилися, вже давно вистиглими слідами блукають «пси»-вбивці, рангом по нижче.
І то сказати: Маріанна не змогла б вижити у лісі тиждень. А якщо знали, що вона ранена… Певно, роблять хоч щось, аби бути подалі від розгніваного начальства.
Напарник «цікавого», схоже, має лише один, але універсальний рецепт щодо можливої небезпеки: вихоплює пістолет, точно посеред скупчення вогників влучає куля, потім – ще одна. На мить іскорки стають прозорими.
«Йому ж боляче!» - від таких думок болем віддає уже мені.
- Стій, блін! В натурі, як пацан: по жукам із пістолета. Це ті, як їх, світлики, - вгамовує стрільця більш розсудливий колега.
«Світляки, розумако», - вловлюю злу насмішку в голосі, чи, швидше, думках Остапа. Дивно, раніше схильності до телепатії ні в себе, ні в сусіда не помічала.
- О, гля, там у кущах хтось із ліхтарем!
- Який, на фіг, ліхтар?!
Справді, це ким треба бути, аби блукати з ліхтариком біля галявини, де хтось стріляє?! Але яскрава цятка світла – куди вогникам скарба! – справно заплутується в найближчому кущі, потім – трохи далі, потім – ще далі…
Не переймаючись: а нащо їм той дурень із підсвіткою? – оті двоє рвонули за світлом. Кущі на диво послужливо розступилися. А потім щільною завісою згорнулися позад них, ніби демонструючи: нема тут ніякої стежки, сюди навряд чи хто міг поткнутися доброю волею.  

Остап стоїть посеред галявини і ледь потирає руку. Мимохідь кривиться – кулею отак просто скарб не завалити, але приємного мало. Потім супиться і рішуче прямує до моєї верби. Певно, вирішив, що є тема для важливої розмови зі мною. Услід тим покидькам він і не глянув – йому не дуже цікаво, що там далі буде.

Але весела нічка ще не закінчилася.
Новий відвідувач уже на галявині.
- Здоров був, хлопче, - ніби й не схоже на загрозу, а я щулюся у дуплі: мене ж не видно, так?
- Доброї ночі, лісовий господарю, - Остап не відводить погляду, ніби почувається у своєму праві.
То оце – лісовик? Ніби хто із гілок дерев майстерно сплів чоловічу фігуру і втиснув в неї іскру життя. Хоч, певно, аби бажання, він може набирати й іншої подоби.
- Отак від нудьги розважаєшся? Чи бузиничам старий борг віддав? Усе ж, дві людські душі, хай і нехрещені…
- Людські душі?! Ще й дві?! Ото цінність! – Остап  раптом стає схожим на ладного кинутися на горло супротивника хижака. Лише на мить.
Потім схиляє голову: розумію, мовляв, що завинив. Але й знаю, що шпетять поки для порядку, без особливої злості.
- Нема у мене боргів перед бузиничами і не було, самі знаєте. І які розваги? Аби ж просто скарб зайди шукали – і в думках шкоди б не заподіяв, але ж із пістоля за що?! Ще і кулі не із срібла. Немов на дрібноту яку… Ну, не втримався…
- Ще скажи: «перепрошую, пане». Ой, хлопче, вам забави, а старшим - клопоти… Добре. аби твій товаришок отак розважався – не дивина. До речі. де він?

А справді, де отой Сергій-Серж? І чого Остапові це питання ще менше сподобалося, ніж дорікання за його власну поведінку.
- Де й завжди о цій порі: подалі від можливих зайд, у нетрях. Самі знаєте, як скарб на кров кляли – він ладен, хоч раз на рік, коли луна сточується, не лише життям винних підхарчуватися. А Сергій не хоче, аби проти власної волі, мов наведений вовкулака…
- То поки твій приятель, молодець, із усіх сил тримається, аби кому не зашкодити, ти вирішив за нього «попрацювати»?
Схоже, Остапові вірять. Майже вірять: він чогось не договорює, але лісовик не наполягає.
Бо питає лісовий господар, ніби між іншим:
- А нове дівча теж таку стриману вдачу має?
Перш, ніж хлопець, тьфу ти, таки скарб, встигає ляпнути дурницю: «яке дівча?», - йому пояснюють:
- Оте, що у вербі зараз відлежується. Щось не цікава твоя подружка: навіть не висунулася глянути, чого тут розшумілися. Скільки вона отак спить, із тиждень?
- Днів шість, - махає рукою Остап. Надто недбало. – Як і надалі спатиме –невелика втрата: лише разок потеревеніли, так і то, навіть ім’я свого не сказала. Малахольна якась.
Ну, спасибі! До речі, чому вони розмовляють так, ніби певні, що я їх не чую? Чи «порядні» скарби отак не можуть втнути, як я?
- Оце так, два парубійка – молоді, чуби кучеряві, від нудьги страждають. А дівку одну не ладні розговорити? – «дивується» лісовик.
- Не ладні, - покаянно схиляю голову Остап. Зараз ще й попросить, аби про їх ганьбу іншим скарбам не розповіли.
- А треба, хлопче, - раптом його співрозмовник стає серйозним. – Треба. Дівчина зараз розгублена, налякана, та  ще й шукати так її будуть – увесь Заклятий ліс сколихнуть. Не довіряю я скарбам, що чаклуни-самоуки закопують. Із твоїм приятелем. Згадай, скільки клопоту було, а вже тут…
Погляд Остапа красномовніший за цілу тираду. Але лісовий господар ще й не таких розлючених бачив:
- Дурень ти, бачте, шпигуном йому бути не хочеться. Не хочеш шпигуном - нянькою станеш! При оці-от веснянкуватій малій! Носа втиратимеш і стежитимеш, аби не пхала його куди не треба!
- Не так там і багато веснянок. Дівка хоч трохи рудувата, але волосся більш темне, мов кора  молодої верби під сонцем, й очі нічого: великі, сірі, - Остап ще тримається, пробує кривити губи в усмішці. Але виходить не дуже.
- Тим краще для тебе! Цілуватимеш із більш задоволенням! – побачивши витягнуте обличчя співрозмовника, лісовик раптом стишує голос: - А ти думав, хлопче, воно легко – наставником нового скарбу бути, та ще й як на ньому таке закляття лежить?! Нічого, можеш не лизатися, просто потоваришуй. Їй же краще буде, поки нічого не встигла встругнути. Згадай, навіть «правильному» скарбу спершу нелегко… Поки розбереш – де твоє, де спомини господаря, де чутки від інших пожильців лісу почуті…
Остап  мовчить. Відповіді від нього не вимагають, аби лише хитнув головою. Але він і цього не робить.
- Як знаєш, але подумай і добре подумай: охочі на доручення знайдуть, не за дурно ж прошу. Аби ти і твій Сергійко потім наввипередки не кинулися інших бажаючих втрапити у «друзі» цьому… скарбеняті. Бо й самі –не святі. Нема таких у цьому лісі!
Мить чекання – Остап вперто вивчає пожухлу траву під ногами. Лісовик супиться, принаймні, це виглядає саме так, хоч із таким «обличчям» отак відразу й не скажеш. Потім махає «рукою» і йде із галявини.
Скарб коротко блимає йому услід. Потім підводить голову і світлішає на виду: над головою – передсвітанкові сутінки. Вельми вдала пора, аби втомленому нічними розвагами скарбу завалитися спати.
Рішення, чи йти «товаришувати» із веснянкуватим скарбеням можна відкласти до наступної ночі.
До речі, веснянок у мене – обмаль, видно лише коли я трохи блідну від хвилювання. Як і вгледіли?
А ще… Він так і не дав згоди шпигунувати відразу за чужим дівчиськом… Сам лісовий господар пропонував, а він – не схотів! За винагороду. Йолоп, так?

Перед очима – звична темрява дупла. Кора непрозора. В очах – сльози. Хоч, ні, то дурниці: просто очі втомилися і сльозяться. Навіть вона, Маріанна-Мар’яна майже ніколи не плакала. А людям скиглити звичніше, ніж скарбам…

Далі буде.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Богдан Коломійчук, 04-11-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Юрій Кирик, 04-11-2011

format Flash Drive:

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© George, 03-11-2011

Сподобалося

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 03-11-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 2.9417760372162 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …