Продовження, попередня частина http://gak.com.ua/creatives/1/3094
Нє, тут щось конкретно не так. Чому він не знав відгуку на пароль? Склероз то гнила відмазка.
- Професоре, а не маєте те чого випити для храбрості?
Той схвально глянув на мене і дістав із шухляди пляшку „Столичної”, такої як ото плавали в бухті Ель Вагабундо.
- Ганусю, дістань но стакани.
Я крадькома оглядав квартиру. Наче все нормально, та щось мене непокоїло, муляло. Чому зламаний фікус на вікні перев’язаний скотчем? Пляма на стіні від картини чи портрета. Зняли, вочевидь, недавно. Та й стара чомусь шукає стакани серед стосів білизни, видно що не знає де тут що. Йой, агенте Вяцеку, здається ти попав так що мало не здасться... І не куди не будь, а прямісінько в лапи контррозвідки.
В голові залунала старовинна пісенька „ти нє агєнт, нє ноль сємь, нє Джеймс Бонд”. Є в мене одна манєчка – колекціоную сіді-диски з українською попсою початку століття. Чи колекціонував... Мабуть вже треба про себе в минулому часі. Пом’януть хлопці в конторі, а третій, як завжди вип’ють за прекрасних дам.
Гануся врешті знайшла стакани і „професор” із замилуванням наливав столічную по трьох гранчаках.
- А закусити? Хоч який шматок сала?
Професор несхвально глянув на мене.
- Тут, сину, Гондурас. У нас першу не закусують.
Еге ж, точно контррозвідка. Ми випили і професор задоволено крекнув. А в мене аж очі засльозилися від цієї сивухи з різким нафтовим духом. На руці професора, коли той перехиляв гранчака я помітив татуювання – якір і під ним дві літери – ГФ. Блін, ставлю пляшку медової з перцем тому, хто переконливо розшифрує цю абревіатуру інакше, ніж Гондураський флот.
- Ганусю, готуй наркоз, - весело гукнув професор. Та набрала повний шприц якоїсь мутної рідини.
- Професоре, чому ви не в білому? – зненацька запитав я.
- Чьо? – щиро здивувався той.
Мій подвійний мордохляп в комбінації з крутивязом вирубав професора. Гануся вихопила пістолет та я миттю зреагував – підскочним ногобоєм вибив у неї зброю, та майже одразу дістав в зуби ногою в кеді. Ця Гануся була не промах. Удар по найціннішому я сяк-так блокував та знову пропустив під дих, та так, що аж зігнуло. Одразу ж вже знайомий мені кед заюшив пику. Ця стара холера б’ється як гемон. Мене давно так не били. З останніх сил я звівся і став в стійку. Майже в нокдауні, коли свідомість вже оповиває легкий серпанок, а тіло майже не слухається я почув голос з небес. „Петю, від тебе залежить доля світу. Ти остання надія людства”. Якесь осяйне світло ніби пробилося крізь стелю і проникло в усі капіляри тіла, влилося в кров. Ми із Ганусею злетіли в повітря майже одночасно. Я бачив кожен її рух – наче в уповільненому кіно. Ніхто не повірить, що ломиніг і підскочний потрійний трощизуб можна виконати одночасно, та в мене вийшло. Стара лантухом бараболь важко гепнула на підлогу і більше не ворушилась.
Ви тільки не подумайте, що я якийсь там спецназівець чи спортсмен. Просто я ріс в Юліє-Тимошенківську і райончик був не дуже. Тоді там навіть початкову школу не було шансів закінчити живим без володіння прийомами дзю-спаса чи гопака-до.
Гануся не виявляла ознак життя, професор було застогнав, та я його заспокоїв ударом ноги. Нашвидкоруч обшукав квартиру. За шафою стояв портрет господаря – справжнього професора Лисенка – усміхнений вбраний у вишиванку чолов’яга з довгими козацькими вусами і пишною сивою шевелюрою. Ось тобі і зламаний фікус. Мабуть професор викинувся з вікна, щоб не потрапити їм у лапи. Серед одежі в шафі висіли два білі флотські мундири.
Все, треба вшиватися. Та в двері раптом подзвонили.
- Хто там, - запитав я, тримаючи в руках пістолет лжепрофесора.
- Гондурас, Гондурас, ти країна просто клас, - фальшивенько знайомим жіночим голосом співали за дверима.
