

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	750
Творів:	11345
Рецензій:	17200

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза продовження

Трінідад і Тобаго -10/Гондурас

© Олексій Тимошенко, 03-01-2007
попередня частина - http://www.gak.com.ua/creatives/1/2376 Цей шматочок написано ще два місяці тому, коли йшла робота над колективним твором. Чого ж добру пропадати? Тож запрошую до країни усіх часів і народів. Нарешті я був у Гондурасі. Знову. І хоча вже пройшло декілька років під того службового відрядження, під час якого я познайомився із цією дивною екзотичною країною, спогади частенько виривалися із схованок моєї свідомості та вносили деяке пожвавлення в моє і без того цікаве життя. Мушу визнати - тоді мої очікування щодо цієї чудової країни не виправдалися. В хорошому сенсі. Бо грунтувалися переважно на побутових, життєйських уявленнях наших співгромадян, які в свою чергу були цілеспрямовано сформованими політикою Центру Громадських Побрехеньок, що розташовувався поряд з нашою конторою. Ви мабуть самі чули ці неправдиві слова – „ пішов ти до Гондурасу" або "поїхати до Гондурасу і вмерти” або „не ту країну назвали Гондурасом” та інші. Так, не вельми гарна думка. А якою вона може бути, якщо навіть по ящику показують рекламу активного літнього відпочинку на замовлення від Національної асоціації сприяння поновленню населення (пам’ятаєте, там ще Торбенко крутила своїми пишними формами ) і ця кінозірка говорить таким солоденьким голосом: „Купили квиток до Гондурасу? Хочете залишитись дома, порпатись в багнюці за містом біля свиноферми? Вас запрошують в гості до тітоньки, що живе на Багамах біля Багамського реактора? Навіщо платити більше, якщо немає різниці... Лишайтесь дома....” Шеф мені тоді сказав чітко – або їдеш у Гондурас, або більше не отримаєш халявної кави із запасів контори... До речі, виявилося, що Гондурас – достатньо цікавенька республіка, щоправда із слабенько розвинутою промисловістю, але розважальна індустрія тут - вищий клас! Це стало зрозуміло ще під час мого службового відрядження. Я вийшов на невеличку площу, в центрі якої височів пам’ятник якомусь кремезному нахлобученому дядьку із дверцятами від машини в руках. Я вгледівся в це чудовисько й впізнав адмірала, згадав його пристрасть до будь-якої техніки та спортивних машин зокрема. Автомобіліст хренов.... Озираючись по сторонах я згадував. „змішатися із місцевим населенням, позбутися хвостів, зробити пластину операцію і отримати документи на ім’я Хосе Мартільйо Родрігеса” - саме такими були настановлення шефа. Шеф, де ви зараз - поглинаєте свіжозварену каву? Втягуєте в себе руйнівного отруєного повітря, збагаченого ментолом від ваших сигар? А я човгаю по вулицях Тегусігальпа, столиці Гондурасу, ось така історія... Ну, припустимо, мішатися з місцевим населенням я не буду, бо можна на пальцях перерахувати тих бідолах, які повільно, ніби нікуди не поспішаючи ходять містом, з ким мішатися? Я згадав ті часи, коли народу була тьма-тьмуща. Вузенькими вуличками і пройти не можна було від засилля товстеньких задоволених мешканців. Життя тут квітло всіма фарбами. Ні, певно таки цей автомобіліст отримає свій квиток на автобус для поїздки на свиноферму, най у багнюці трішки скупнеться! Я підійшов до старенького розбитого „Москвича”, що стояв біля продуктового магазину, ляснув рукою по дверцятах, так, обережно, щоб не розтрощити вщент цю колимагу і побачив злякане обличчя водія. - Чого треба? Я помахав перед його обличчям купюрою. - Мені треба доїхати до одного місця. - Машина зламана, - швидко промовив той. -А так? – доклав я ще пару купюр. - Сідайте, - погодився водій, - тільки швидко. Не втрачаючи свого дорогоцінного часу, я заліз в машину. - На вулицю Чорнобаївського Комбінату. В принципі, мені було все-одно куди їхати. То чому б не до Комбінату? З хвостів у мене хіба що мій друг вампір, який переслідує мене з того часу, як шеф тицнюв мені квиток на літак. Власне, якщо розібратись, цей кровоненажера з’явився перед моїми очима навіть раніше, ще тоді, коли я сидів в офісі й міркував про ці дурнуваті Трінідад і Тобаго, він стукав мені у вікно, а я спровадив його якимсь наркоманам... Раптом в мене з’явилась одна смілива, але цікава думка -а якщо ця його поява не випадкова? Що тоді??Во блін, якщо він і хотів мені щось сказати, то майже ніколи не встигав - реакція в мене ще та! Хоча правильно, не слід верзти усілякі дурниці. „Ви в білому” , хотів щось путяще сказати –говори... - Що? – спіймав я погляд водія. -Ні-ні. – злякано відмахнувся той. „М-да. Щось в Гондурасі невесело” Потім ще ця Коломенська... Доллі...та особіст Кого з них мав на увазі шеф, називаючи хвостом? Та будь-кого. Хоча ні. Доллі відпадає, вона ж нібито на нашу контору працює. Так вона казала. Слухай, казати могла ця божевільна все що хочеш!! - Приїхали, – почув я голос водія. - Угу. Молодца. Я сунув в його кишеню купюру і випхався прямо на дорогу. Які там хвости! Жоден з моїх друзів, з якими я вже мав справу виконуючи це завдання, навряд чи причепився за мною. А з місцевих... Ну, ладно, Петя, спеціаліст ти все ж таки компетентний, хлопець розумецький. Містом трішки потиняєшся і прийдеш до того професора. „пластичну операцію зробить тобі професор Лисенко, це один з наших досвідчений спеціалістів, якого було заслано для майбутньої боротьби з імперіалізмом декілька років тому, ще перед твоїм відрядженням. Офіційно займається шиттям верхнього одягу, так що він тебе і одягом новим забезпечить” - знову згадував я слова шефа. „адресу запам’ятай – вулиця Агрономів, будинок один, квартира двадцять п’ять” Вулицю я знав добре, бо на ній жив дідуган, що робив чудовий гондураський напій, не гірше нашої „Медової” і ганяли ми до нього всім відділенням. Помандрувавши містом хвилин з двадцять, я прийшов до будинку, піднявся сходами на четвертий поверх і натиснув на кнопку дзвоника. -Хто? –майже одразу зреагували за дверима. Дивний голос в цього Лисенка. З дитячих казок, які показують вранці по ящику. Я почухав потилицю і смакуючи кожне слово чітко промовив пароль: - Гондурас, Гондурас ти країна супер клас... - Клас кажеш? Ти диви який... Щось тут не те. Відповідь повинна бути не така. Щось мушу робити. - Чого вам треба, незнайомцю? - повторив той самий голос. - Є-є... ну, Гондурас, Гондурас ти... Раптом двері відчинились і прямо мені в очі зазирнула цівка здоровенного важкого пістолета. Чоловік, який тримав в руках зброю, був старше від мене щонайменше років на тридцять, на обличчі, порізаному зморшками, світились двоє маленьких вогників –оченяток. На голові повна відсутність волосся. Схоже, все-таки я на вірному шляху. - Так що ви там кажете про Гондурас, хлопче? Слухайте, - я обережно відвів рукою пістолет, – мені потрібен професор Лисенко. - А ви хто? - знову ворухнулася цівка пістолета. - Гондурас, Гондурас.. - Ти що, глухий чи дурний? Чи перше й друге? Я питаю - ти хто? Ім’я в тебе є? - Річі, - ляпнув я перше, що спало на думку.. - Таки дурний, якщо таке ім’я маєш. -Взагалі то я Пєтя. Петро тобто, - пробурмотів я. Яка тут конспірація, коли тебе так зустрічають. - Петро!- одразу зрадів професор Лисенко.- Як приємно чути рідні імена далеко від батьківщини! А то почав -Гондурас, Гондурас... Заходь, друже, я завжди радий гостям, які можуть трішки освіжити спогади про далеку й таку рідну землю. - Вибачте, то ви професор? Бо пароль... - А... який там пароль. Хіба тобі не говорили, що в мене склероз, не та вже пам’ять, друже, все-одно не запам’ятаю. Професор я, Лисенко, - сказав господар квартири і провів рукою по голові. Я зайшов до квартири. Раптом він зупинився, здивовано подивися на мене і запитав: - Ти хто? - ....... Професор засміявся: - Не звертай увагу, це я так приколююсь. Жартую я. Пішли, познайомлю тебе із своєю асистенткою. В мене в уяві одразу виник світлий образ симпатичної жіночки з гарними формами. - Ганнуся! - покликав професор. - Так, Віктор Іванович, я на другому поверсі... – голос одразу розтрощив світлий образ і натомість створив інший, вельми неприємний. - Йди сюди, Ганнуся, гості в нас, робота є.. Ми зайшли в велику кімнату. В центрі її стояв розкішний, хоча й дещо пошарпаний шкіряний диван, поряд крісла, маленький столик між ними. Прямо у стіни –книжкова шафа. В кутку кімнати – покручена драбина, що піднімалася наверх і губилась на другому поверсі. Я мовчки дивився як по драбині спускалися чиїсь ноги, певно це Ганнуся. За мить вона постала перед нами. І я зміг детально розглянути цю древню помічницю професора. Ганнуся була геть цікавішою за нього, щоправда з пишним волоссям, зав’язаним в тугий вузлик. Вона була в старенькому, але ретельно випрасуваному білому халаті. В кедах. В одній руці вона тримала якийсь невеличкий прибор, схожий на електродрель, але трішки менший за неї та красивіший. В іншій – жменю ниток. Мені стало моторошно. Може треба було переконатися чи дійсно це професор? Та й взагалі, що це за професор такий, Лисенко, я відчував, що в даній ситуації є щось таке на що слід звернути увагу, дещо викликало в мене підозру. „Треба поміркувати” - вирішив я. Старенька зневажливо глянула на мене й промовила так байдуже: - Так що, Івановичу, будемо пластичну операцію робити чи одяг шити? Від цих слів мені стало зовсім зле.... Чомусь одразу згадалась Ель Вагабундо та те, що я побачив у чагарнику... -
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Згенеровано за 0.00961709022522 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Трінідад і Тобаго -10/Гондурас

У вас непогано працює уява.