Наступний урок у 6-В класі. Виходжу з учительської і прямую довгим шкільним коридором. Від класних дверей відділяється постать. О, Господи! Знову Тетянка. Буде казати, що не готова до уроку. Відчуваю, як наростає роздратування, і ледь стримую себе, щоб не показати зарані своє обурення. Скільки можна? Така здібна дівчинка і така лінива...
Підходить. Очі вже здалеку благають, але й соромляться водночас.
- Я… Ви мене не викликайте, будь ласка. Обіцяю, вивчу… на наступний урок. Я не готова сьогодні ..., - і вже майже пошепки, - будь ласка.
- А ти розумієш, що так не може більше тривати? Тетянко, та ти ж через раз готова - не готова, готова - не готова. Я вже не запитую причину, кожного разу вигадуєш щось нове, - не можу стриматися, а сама відчуваю, що вона, здається, й не чує моїх слів.
Раптом, ніби набравшись відваги, голосно говорить:
- Та причина в мене завжди одна, в мене батько п'є. Вчора знову... таке робилося ... Маму бив, дуже. Вона була вся в крові - розбив голову. А потім ми втекли на вулицю, і я вночі водила маму в лікарню. Якби ви тільки знали, я сиджу на уроках і мрію про те, щоб вони ніколи не закінчувалися. Всі поспішають додому, а мене туди ноги не несуть. От! Оце і вся причина, - випалює на одному подиху і застиглим поглядом дивиться у вікно, потім опускає голову. Зауважую, що в її очах бринять сльози.
Якусь мить не можу нічого сказати. У постаті, в нахиленій голові, у худеньких плечиках, що здригаються, стільки відчаю й гіркої безвиході, що мені мимоволі стискає в горлі. Опанувавши себе, доторкаюся рукою до її плеча:
- Сиди спокійно, я не викличу.
В очах Тетянки вдячність і полегшення. Мені дуже хочеться їй допомогти! Але як?!
Після уроків чергую в роздягальні. Тетянка підходить до мене:
- Я вас хочу попросити, тільки нікому не кажіть про те, що я розказала. Соромно ...
Очі ніби бездонні озерця, наповнені чистою весняною блакиттю. А в них така недитяча туга.
Надворі ллє дощ. Проте Тетянка йде повільно. Здається, кожна крапля притискає її до землі.
