Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44525
Рецензій: 87071

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Давній спогад одного літечка

ЛЕЛЬ (закінчення)

© Юрій Кирик, 07-09-2011
3

Не думав про неї, тільки Маринка зауважила, що відповідав їй не до ладу, що не похвалив її фаршированої риби, яку звичайно готувала лише для нього, а найголовніше, не накинувся на свіжі журнали, яких нетерпляче  чекав уже три дні і які врешті нині отримав. Не думав про неї і ні про що, здавалось, не думав, не хотів думати і все ж не міг визбутись відчуття, що щось таки сталось, щось відбулось з ним і усі то помітили. У тому південному містечку усе на видноті, не залишились непомітними й їхні розмови.

- Щось подовгу ти став засиджуватись на березі з тією дівчиною… Ти це облиш, чуєш, не дури дитині голову. Фліртуй з ким собі хочеш, а до тої не підходь. Передчуття у мене, знаєш, недобре. Ти аж хворим від того дівчаточка став…

-А, може, й, справді хворий? Вітер у вуха навіяв, море нашуміло, сонце напекло…

- Хвороба у тебе у зовсім іншому місці. І ти про це, таточку, краще за мене знаєш. Отже, давай домовимось, з того дерева ти плоду не зриватимеш…

- Облиш, Маринко, що мені, зрештою, в тому дівчатку? Що й зайшло тобі в голову? Що намислила собі?..

Був щирий і вже сам із собою продовжував діалог: «А й справді, ну звичайно чарівна, хай розумна, нехай поетична душа, але мені то що? Не роман же мені з нею, справді, затіювати…»

Сидів на своєму місці як звичайно, як кожен вечір. По-перше, не личило йому виглядати надто вже слухняним пай-хлопчиком, тим разом его промовило голосно й уладно! Проходячи, дівчина навіть не глянула в його бік, присілась ближче моря.  Підійти, привітатись? Але навіщо??? Відтак стояв уже біля неї з відчуттям… ні, не міг би окреслити того відчуття, бо було воно не вольове, радше спонтанне. Коли вже витягли супроти його ж волі на це море, буде ним утішатись, буде про нього говорити. Як казав там поет із Бутирки?

- Мне не надо женщины,
Мне нужна лишь тема…

І він почав, як сам це колись окреслив, словоплітство:

- Вічна, невгамовна, безконечна боротьба. Чого воно таке неспокійне, море? З ким до герцю стало? На кого оту могутню лабету хвилі здійняло? На себе ж бо, себе ж лястко вдарило. Отак і я. Якось безглуздо борюсь сам із собою. Борюсь, але не хочу.

- Чого не хочете?

- Не хочу боротись із собою, хочу бути тут побіля тебе, слухати тебе і любити… море.

- Ви як чужопланетянин, дивовижно вільно і незвично швидко пересуваєтесь в часі й просторі:  учора і слова не сказавши пішли, нині підійшли і продовжуєте розмову, ніби з того часу не проминуло ночі й дня… Чи ви це робите, поки ніхто не бачить? Це правда, що жінка тримає вас на короткій вуздечці, до усіх вас ревнує, ні з ким не дозволяє спілкуватись?

- Ні, лиш із самотніми мрійницями.

- А ви й злякались? Чим же можуть бути небезпечними мрійниці? Вони не потребують чужих татусів… Тут-таки для вас найбезпечніше місце, чи не так?

- Ви нині якась не така… Я не хотів вам завадити, вибачте.

- Учора чи сьогодні?

- Вчора. Але ти таки напевне маєш рацію, відколи пізнав тебе, час для мене ніби й не існує, а може, просто має якийсь свій вимір…

- Таке кажеш… Мене, між іншим, Уляною звуть, хоча тут, на морі, задушевна розмова ще не привід для знайомства, здається, тут взагалі не існує  приводів для знайомства. Такі тут особливі умови буття, як у “Зоні” Тарковського…

- Вибачте, я якось і забув. Орест.

- Оресте… А з тобою щось сталось, Оресте. Нині ти не такий, як учора.

- Не який?

- Не такий категоричний. І нині ти добрий і сонячний, а учора був злий, як загнаний сіроманець.

- Покажи мені свої очі, Улько.

- А нащо?

- Видко, вони якісь особливі у тебе, що бачать для інших невидиме…

- Ти чого заплющився? Щось страшне побачив?

- Сонце в очі. Сонце в очах твоїх уздрів, воно ніби народжується там - маленьке, крихітне,  і розцвітає.

Сміялась, реготала. І йому так тепло було, тепло й світло, і знав, що хіба саме сонце не може дати стільки сонця і стільки тепла. Врешті стримала сміх. А в очах її вже море купалось, виплескувалось з берегів.

- Таке говориш… Чи не з Лелем ти стрівся? Чи не він завітав до тебе?

- Лель… Хто це такий?

- Не знаєш, хто такий Лель? То й не дивота, так рідко той бог кохання опускається на землю…

- Ти язичниця?

- Язичниця, відьма, чаклунка!

І зірвалась рвучко, помчала берегом, і він біг за нею, по-дурному щасливий, радісний та осяйний, і так було їм легко й щасливо…

4

Налетіло почуття раптове, як дощ у спеку. І зірвалося з уст його розгублене люб… І тонули слова у сміху її бурхливому, в глибинах очей. Була вона чарівна, справжнє неземне чудо. І час, що були разом, проминав, як сон, що насинається в одну мить, але триває довго-довго. Він не хотів прокидатись. О, як він не хотів прокидатись із цього солодкого сну.

Тупцяла по рейках вузькоколійки, по бруківці, по ницій травичці, кимсь дбайливо висадженій біля бурту, а за нею очі йшли, бігли, доганяли її сміх і пісню, таку ж тривожну, як і вона:

Ой летіли білі гуси
Ой летіли у неділю дощову
Впало пір'я на подвір'я
Закотилось, як повір'я, у траву…

Очі не встигали за нею, за сміхом, за піснею, підхоплені вітром, ті утікали з ним у безвість кривих завулків, у заблудь. І так багато було в ній того сміху, тих слів. Міхи сміху й міхи слів розсівала по вулицях. Була прекрасна у своєму пориві, як володарка, п'яна від щедрот. І йому нараз шкода стало її слів, тих пісень, того сміху, що розсипалися на бруківку золотими зернами. Шкода. Бо так захланно любив їх, упивався ними і нараз злякався, що зараз усе розкине і не стане для нього, і не встигне упитися усім цим доп’яна. Де й узялась  пожадливість ця. Усе запраг узяти у неї, її запраг узяти усю. Думки його у зграї збирались і за нею, до неї летіли, лиш одна слабкою пташкою до своєї, до судженої  затріпотіла, але не долетіла. Упало пір'я на подвір'я, закотилось у траву…
А серце-хміль втопало в раптовості ласк, які пив, захлинаючись, із її ніжних долонь.
Вони були тепер уже на “своєму” березі, біля “своїх” кипарисів. Голубив, цілував її ніжно, а вона й не пручалась, безмірна у щедрості своїй.

- Буду любити… Твоєю буду… - лопотіли,  палахкотіли вуста. І перса здіймались у пружному чеканні, замлівали. Обпікав вогонь – її сміх, заспокоював, - не втечеш і не загасиш моєї пожежі. Торкалась рукою його плеча, легкою рукою, не рукою – крилом. І тоді за плечі міцно. І тоді за плечі міцно, і тоді за плечі чіпко ухопив, бо здалось, змахне крильми, одлетить, розтане… І останній сонячний промінь бився у її зіницях, мов тріпотала в сітях рибина.

- Випусти! Волю дай сонцю. Сонцю дай волю, а ніч мені!

5

Були такі близькі один до одного, що вже не чули дотиків. Не міг збагнути, де закінчувався він і починалась вона. Сторукі, стогубі, і все одно було мало рук, і слів їм для ніжності теж бракувало. А коли заснула, упоєна розкошами кохання,  місяць на красу її загледівся, заплутався ріжками у її рудому волоссі, зіперся їй на плече – загравав молодик із його любкою. Он діткнув грудей її легенько, краєчком і засоромився, сховався з головою у чорний плащ хмари.

Свої страшні химери ніч рожевими фарбами по небу повимальовувала,  барвами тривоги.  Спала притихла, поклала на долоньки голову і певне, поклала під голову радість, бо спала так тихо й усміхнено. А в Орестових вухах бриніла чарівна мелодія – її пісня. Уся у звуках! Навіть сон, навіть мовчання мало звуки свої тонкі, як прожилки, що навіть уві сні передавали нюанси її настрою. Жив нею, відчував усім своїм єством. Знав, що зараз, от зараз прокинеться - і розверзались зіниці  її очей, із днем привітавшись. І сміх дзвінкий, голосний, не прим'ятий сном, пробігав по небу, по берегу, кидався у море, підхоплений вітром. Вона сміялась і разом із нею сміявся ранок і, щасливий, безжалісно стирав рожеві барви ночі та щось своє цямряв по небу білими, майже прозорими акварелями. Дивився закохано:

- І звідкіля ти така взялась на мою голову? – шепотів щасливо.

- Липень, липень мене приніс…

- Пахнутимеш мені липою розцвілою.

- Добре тобі зо мною?

- Чи добре?.. Знаєш, не спав я, то мені наяву наснилось, що я малий і лежу під ялинкою… Не гадав, що коли-небудь повернеться це відчуття, ця дитяча радість. Ти велика чарівниця – запитала, чи хочу повернутись у юність, а повернула аж ген у дитинство…

- Легінику ти мій, князю, Оресте…

- Та відкіля ти тільки слова такі знаєш, що лише у нас в Карпатах дівоньки виговорюють?  Невже звідти?

- А звідки-бо ще, легінику? Звідтам. І файні у нас там легені, а свого аж тут знайшла… Знайшла - та ненадовго. Нині-бо від'їжджаю. Знайшла, та покрадьки… Може, то й краще, що нині від'їду. Усе ж гріха менше буде. Ми ж його лиш торкнулись, чи не так?

- Ні, ні! Я теж поїду! Ми разом. Бо те, що було, хай буде вічно. Я душу віддам за оте відчуття…

- Я справді не знаю Шопенгауера й усю ту філософську братію, що ти називав, але знаю, що не буває ні двох однакових ранків, ні двох однакових цілунків. І категорії вічності на землі не існує. Ми лиш хвилі гінкі. І так близько до берега…

- Ніхто не може відняти нашого щастя, Улько!

- Ніхто. Лиш ми самі. І ми уже це зробили… Ну чого ти такий нещасний? Може, й не ми, лиш серпень… Що липень приніс, серпень відійме, - сказала й засміялась. Вразив його той сміх, бо не було у ньому жодних гам. І кинулась берегом, та так гінко, так прудко. Не бігла - тікала  від липня чи від Ореста, чи  від них обох?

6

Прийшов серпень і вересень, й Ірчик пішов до школи, а потім минуло ще багато місяців, але й вони не забрали у нього її. Зранку стукотів у скронях її сміх, і він не міг пригорнути до себе Маринку. Стосунки з Маринкою знову видозмінились. Ніколи більше не вдалось йому відчути того спокійного умиротворення домашнім вогнищем і затишком. Ніби все як завше й усе не так. Чи відчував себе винним?  Так. Пам'ятав слова Ульки: “Ми самі відняли своє щастя”. Тільки не міг дібрати, якого власне щастя це стосувалось. Жив із почуттям роздвоєності. Вибирав хвилини, аби побути на самотині, позгадувати, помедитувати, а воно не виходило. Не міг пригадати навіть пісні, її пісні… Намагався згадати слова -- і вони не приходили, й мотиву не було, лиш щось щемке, тривожне. Уже не міг пригадати рис її обличчя, не чув її голосу, можливо, навіть не впізнав би на вулиці…


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

Туга за юнню

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Лідуня, 10-09-2011

Запрошення

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ольга Візниця, 09-09-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Nina, 08-09-2011

Прекрасно!

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Марія Берберфіш (Мері), 07-09-2011

Не дивися у вічі Сонцю...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 07-09-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.074077129364 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«14 друзів хунти»: чотирнадцять голосів війни
Одна з найпомітніших антологій цього року про війну з Росією — «14 друзів хунти», впорядкована Дмитром …
Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …