Серед людей, які люблять джаз, є такі, що ходять на концерти у жовтих футболках із цифрою 10 на спині. Але серед людей, які ходять у футболках із цифрою 10 на спині, я не зустрічала жодного, хто б любив джаз...
Третього дня прибиральниця виколупувала зі щілин між клавішами покривлені ноти. Вони пирсали, мов тріски з-під сокири: врізнобіч, більші й менші, миттєво досягаючи всіх закутків зали, застрягаючи болючими скалками у слухачах, а найбільше – у самому піаністові... (Третього дня товста тітка-прибиральниця виколупувала зі щілин між клавішами покривлені ноти...)
У гримерці музикант впав у крісло й кілька хвилин видивляв щось у дзеркалі, потім повільно заплющив очі і так продовжив споглядання: дірки від нот просвічували зсередини, гучний септ-акорд болю заважав думати... “У цього рояля такі гострі, істеричні звуки... наче йому десь, як мені, болить, але надії на полегшення немає...”
Третього дня чолов’яга у брудному комбінезоні ніжно перемотував ніжку рояля синьою ізолентою, думаючи про пляшку, яку йому пообіцяв дивак-музикант за цю нехитру роботу.
Третього дня молодий водій у темних окулярах, капелюсі з металевими заклепами і шкіряних перчатках без пальців відвіз труну, покриту жовтою футболкою із цифрою 10, на засніжений цвинтар. Було тихо.
