Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2627
Творів: 47995
Рецензій: 92786

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Не всі без всіх можуть

© Phoenix, 22-08-2011
Я не знаю чи то кожна дитина вважає себе особливою. І навіть припустити не можу коли таке усвідомлення приходило до інших. Проте, в мене таке враження було скільки себе пам’ятаю. Завдяки спогадам можу відтворити своє життя з 2-х річного віку. Загалом, була дитиною досить спокійною. В моїй голові завжди роїлося купа думок, але я не завжди могла поділитися ними з батьками чи однолітками, бо вони рідко розуміли мої запитання. Та про що говорити, коли навіть одне одного вони не розуміли. Перше моє запитання було у 3 роки: «Звідки взялося ВСЕ?». Мені сказали, що ВСЕ створив БОГ. Потім я запитала звідки взявся ВІН, але відповідь «Він завжди був!» мене аж ніяк не задовольняла. Згодом, ще якось запитала чи існують люди з крилами і де вони живуть, або що я відчуватиму коли помру, чи хто показує мені сни…? Всі ці питання мали смішні відповіді. І вже тоді я розуміла, що дорослі – страшні вигадники.
Мої батьки були надто заклопотаними, щоб приділяти мені достатньо часу. Майже весь день вони проводили на роботі і повертались лише ввечері. Так тривало багато років. Мені наймали няньок різного калібру та ступеню важкості. Словом, я не була від них у захваті. Просто не розуміла для чого мені людина, яка буде контролювати те, з чим я й сама можу успішно впоратись. Мало того, платити їй за це гроші.
Пригадую, як я вилазила на табуретку, мовчки дивлячись на маму, щоб вона мене помітила. Вона підходила до мене і питала чого я хочу. Досить демократичний спосіб висловлення бажань, як на мене. Таке положення ставило мене на рівень із усіма дорослими, і висловлюватись я могла так само, як і вони. Заглядаючи їй в очі я спокійно пояснювала, що розумію всю ситуацію, що мене не треба няньчити, або не варто перейматись тим, що я їм, чи з ким дружу. Мама вислуховувала мене і казала, що не розуміє, чому в неї замість дитини росте доросла людина.
Власне, найбільша проблема у мене виникала при спілкуванні з дітьми. Я рідко могла з ними порозумітися, бо більшість ігор мені здавалися безглуздими, або нецікавими. Для мене довго залишалось загадкою чому однолітки не розділяють думок та питань, що так турбували мене. Навіть про сни не було з ким поговорити. Але з часом я зрозуміла, що мені важко буде уникнути дитячого товариства, тому треба було пристосовуватись.
Я щоразу вигадувала якісь нові ігри у дворі, розповідала незвичайні історії, влаштовувала різноманітні змагання на подолання страхів і т.д. Деякі діти через це мене непереварювали, але більшість дуже любили і поважали. Часто бувало, що я, розвеселивши зграю друзів, або зайнявши їх якоюсь грою, йшла геть, задовго до кінця забавки. Я не хотіла чекати поки пройде запал від гри і настане час спустошення…З часом робила так все частіше.
У 5 років мені стало замало простору, який обмежувався моїм двором. А оскільки квартира наша була у центрі міста, то спокуса вийти за певну умовну межу наростала з кожним днем все більше і більше. Літо завжди було періодом цілоденного байдикування. І тільки під вечір, коли батьки повертались з роботи, мені треба було з’явитись перед ясні мамині очі, щоб повечеряти.
Свій план я виношувала кілька тижнів. Продумала та відстежувала всі закономірності в часі, щоб ніхто не помітив моєї відсутності. Власне, невдовзі я наважилась на цей крок і пішла у місто, наче з варяг у греки. З того часу і почались мої підпільні дослідження міста. Я ходила по Франківську сама, без дорослих, гуляла де заманеться, заходила у всі провулки і вивчала кожну тріщину на будинках старого міста. Найбільше мені подобались скульптури, що жили на фасадах старих австрійських. Згодом, коли я розширила поле своїх досліджень, то натрапляла на унікальні місця та будинки. Пам’ятаю вулицю Шевченка, там досі стоїть той будинок, з якого на мене дивилось 6 однакових химер. Та для мене вони були цілком різними. Кожен з них навіть мав своє ім’я та історію життя. Вони мені так подобались, що я називала їх своїми друзями і спілкувалась з ними щоразу як випадала нагода. Ті таємні прогулянки були для мене чимось надзвичайно захоплюючим, бо щоразу шалено билося серце, і в напруженні тримав страх, що про це можуть довідатись батьки.
Зрештую, фатальний день таки настав. Батько повернувся з роботи швидше, чого я аж ніяк не могла передбачити. Мене довго шукали, навіть міліцію тоді пам'ятається залучили. Першим мене знайшов мій старший на 6 років друг Орест, який, як виявилось, вже давно стежив за моїми походеньками. Він прибіг на дах мого улюбленого будинку, де я звісивши ноги, спостерігала за людьми-мурахами внизу. Віддихавшись, з тремтінням у голосі він прохрипів: “Ну всьо, мала, догралась! Тобі тепер кришка! Тебе предки шукають”. Пригадую, як швидко тоді бігла додому. А коли була вже під вікнами, то не знала що краще, з’явитися зараз, чи зникнути назавжди...? Все таки я обрала перше. Інколи залазила через вікно, благо ми жили на першому поверсі. Так я зробила і цього разу. Хотіла проникнути у квартиру непомітно і вигадати щось на кшталт: “Та я весь час була вдома, ховалась у шафі…” чи ще щось би вигадати. Але на моє нещастя мама помітила, як я прошмигнула у коридорі. Всі кинулись до мене з істеричними криками та погрозами. В мене не було іншого виходу, окрім як зачинитись у кімнаті, що я і встигла зробити. Я гірко плакала. Навіть не через те, що гарантовано світить бути відлупцьованою, а тому, що мене вже ніколи нікуди не відпустять і відтепер контролюватимуть кожен мій крок. Саме уявлення цього факту було нестерпним. Так, я не відчиняла кімнати поки обоє батьків не заспокоїлись і не почали розмовляти нормально. Я добилася гуманних переговорів, без побиття та принижень. Коли ж відчинила двері, то до ляпаса все одно морально була готова. Але реакція моїх батьків була для мене більш ніж несподіваною. Вони обоє кинулись до мене і почали міцно обіймати і цілувати…Напевно саме тоді я вперше відчула, що вони мене люблять.
З того часу я звісно була під контролем, але отримала цілу низку переваг:
у дворі мене почали називати “Королевою-втікачкою”, що не могло не тішити моє его; відтепер принаймні кілька разів на тиждень ми влаштовували прогулянки містом, що значно зміцнило сім'ю; батьки передумали розлучатись. Так, мій перший epic fail став тоді найбільшим досягненням. Все варте всього!

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.49729800224304 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …