Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2691
Творів: 51283
Рецензій: 95886

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 30287, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.200.140.218')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Оповідання

Біг за емоціями

© Явна Уляна, 21-08-2011
Ніч на Личакові. Листопад

   Отже ніч. Темна холодна осіння  ніч. Я відчуваю як моїм тілом пробігають дрижаки. Я нагадую собі море, все моє тіло вкривається хвилями холоду, які то накочують на мене, то знову втікають назад, в центр моря. Сиджу на невеликій лавці біля  радянського гробівця  позбавленого хреста, тільки невелика стела із силуетом зірки на вершечку. Треба напружитись і таки прочитати на ньому напис, а потім фантазувати, хто ж сидів до нас тут, оплакуючи того, хто похований поряд. Так, я не сама. Моя компанія вкрай дивна. Людина, з якою нас поєднували лише віддалені приязні стосунки. Короткі вітання і  плинний флірт, який не мав би до нічого призвести, а призвів до нічної прогулянки після…після  пристрасного вечора  повного еротики, напруженої еротики дотиків, шепотінь і поглядів. І зараз ми сидимо нарешті мовчки. Обоє такі поверхневі натури, бовдури, улюбленці публіки, самозванці… Бо тут ми нарешті є собою, без лишніх подвигів, без лишніх слів, без сміху, без гри. Ми стикнулись в особі одне одного із самими собою.
    Я не буду кохатись з ним. Не цього року. А до нового залишилось лише два місяці. Я не буду кохатись із ним, бо боюсь, що від нашого єднання зрушиться земна кора, пів планети накриє океаном, інша половина  згорить у потоках  магми, вкриється попелом пожеж розвіяних  смерчами. Це буде земна катастрофа, а можливо лише наша катастрофа.
    Ми ввійшли через хвіртку відому лише львів’янам, котру ніколи не закривають, навіть на ніч. Зрештою, нащо? Хтось грабуватиме мертвих, розбиватиме керамічні фото на могилах, аби знайти там дорогоцінності, влаштовуватиме нічліжки в гробівцях? Всі надто залякані легендарною охороною з собаками, яку ще я ніколи й не бачила? Не ті часи вже, наша країна бідна, але сита. Дика, але богобоязлива.
    Мені трохи навіть лячно, здригаюсь від кожного шелесту. І все ще холодно, дуже холодно. Не маю рукавичок, тому руки почервоніли і печуть. Ми сидимо на віддалі півподиху. Біля цієї могили поки невідомої нам людини, хоч що тут невідомого, мабуть, якийсь Івченко, Петраш, Сидір… Петро, Андрій, Георгій… Партійний, переселенець зі Сходу, російськомовний, може військовий, а може завідувач їдальнею з особливими заслугами перед радянським пролетаріатом, жив майже в центрі, в квартирі  виселеної на Сибір інтелігенції, носив  сімейні труси і подерту майку… Може це таки жінка? Ні, чомусь відчуваю, що це чоловічий гріб. Як відчуваю? Я взагалі відчуваю все. Найменші зміни в думках, найлегші подуви вітру.
   Листя вже пожовкло, опало, посохло, збилося в мертві купи біля гробівців, в закрутах стежок і  вимощених доріжок. Минуло два дні по часі, коли прийнято у нас споминати тих, які відійшли від нас. Все ще блимають червоним і жовтим  де-не-де одинокі свічки і  лампадки, схожі до блукаючих  вогників із потойбіччя. Сумно в’януть в надгробних вазах пучки квітів, змерзлі і скуйовджені  вітром.
   Встаємо і  йдемо попри ряди  склепів. Сірі і похмурі. Деякі  прикрашені гербовими картушами чи довгими списками похованих тут чернечих  сестричок і братів, задраповані  кам’яними  тканинами, придушені вагою стел, колон або ж печальних янголів і плачок, окроплені  восковими сльозами свічок впереміш  із сухими квітами.
   Мені хочеться бути ближче до нього. Тому  беру  під руку і  тулюсь до його тепла. Цвинтарна  вулиця й далі розгортається  перспективою пристанищ  вічного спочинку. На деяких гробівцях біліють керамічні  фотографії  жителів  цих  тісних  домівок. Люблю підходити ближче і  розглядати докладніше зображення із минулих століть. Навіть сьогодні, коли темрява перешкоджає цьому невинному заняттю, по звичці  приглядаюсь до старомодних чепчиків, циліндрів, завитих кучерів і  накрохмалених хустинок в кишеньках сурдутів. Не можу  бачити виразно риси обличчя  на світлинах, тому вже додумую їх образ в цілому.
  Стара пані (залишимо її ім’я поза увагою, хоча могла вона зватись Габріелею чи Анною з прізвищем по чоловікові і зазначено також, що з дому така-то) в пишному чепчику, мабуть, була доброчесною  і  побожною. Раз в тиждень приймала до себе дітей, внуків і племінників на  пристойні  обіди, щонеділі ходила на вранішню службу до костелу, а  попри те встигала керувати з свого крісла-качалки служницею, економкою, чоловіком, дочкою, сином, ну і звичайно  зятем і невісткою. Це вже про останні її роки, а  кілька десятиліть перед тим, певно, пурхала на балах і прийомах, шаруділа криноліновими під спідничниками, обурювала частими танцями з одним не надто достойним кавалером свою матусю і  так любила  тістечка з шоколадною помадкою.
   На іншому склепі  цілісінька плеяда світлин. Вся родина поволі спровадилась з кам’яниці десь в середмісті до кам’яниці вже на Личакові. Найдовше затримала свій погляд  на  фотографії молодої  дівчини, ймовірно ровесниці. Вона так і не скуштувала всіх принад  життя, не стала матір’ю, не проводжала чоловіка на полювання і не сумувала за ним в часі  його вечірніх пиятик із товаришами в  шляхетському касино. Волосся заплетене у дві коси скручені у доладні баранчики на потилиці, довге світле плаття, яке прилягало до фігури  і сумні очі -  може вже тоді передчувала свою минучість у цьому світі.  
    Він бере мене за руку. Вона холодна, тому підносить до уст і зігріває диханням. Інша схована в кишені. Втягаю голову в плечі, ховаю ніс у комір – це створює ілюзію тепла. Мені хочеться більшого. Хочеться  розстебнути куртку і пірнути в гарячість його тіла. Обвити руками  за  торс, сховатись лицем у передпліччі  і застигнути так мармуровою статуєю. Ми далі крокуємо по алеї кладовища. Прогулянка містом мертвих. Тепер маленьким якірцем  нас втримують руки. Ми схожі до  двох кораблів, які ідуть на безпечній відстані, але мають потребу для більшої міцності і оборони злитися в один і тоді вже не будуть страшні ані морські розбійники, ані шторми.
   Проходимо біля однієї з кам’яних надмогильних плачок. Її голівка в зажурі схилена набік, вона опирається на колону і мені здалось навіть, що в гомоні вітру загубились тихі  схлипи  і  затріпотіли поли її одягу, та то було лише хвилинне враження. Вона в образі молодої жінки нерухомо стояла на своєму постаменті, навіки прикута до сумного сірого склепу.
   Напруга ж між нами зростає. Він перебирає мої пальці, стискає руку сильніше. Не досить. Лише цього тепер не досить. Тому зупиняємося  посеред закам’янілого світу янголів і  плачок. Стоїмо тісно, його руки огортають мій стан і ми так на хвилю застигаємо,  вдивляючись  в білі плями облич одне одного. До поцілунку таки не доходить. Ми боїмось його обоє ніби неціловані і незаймані діти. Після поцілунку можна закохатися. Разом з ним  можна  спробувати на смак чиюсь душу. Не варто розкидатись поцілунками, бо вони  закарбовуються тавром на вустах і десь набагато  глибше, там, де ми не зможемо бачити, але будемо відчувати все життя.
   Йдемо далі, розтискаємо долоні  і опиняємося кожен у вільному плаванні, я  обіймаю себе обіруч, бо холод залазить під плащ і плаття і колюче бігає вздовж тіла, ніби зачіпаючись із ногами, животом, вивершеннями грудей  та  лоскочучи шкіру. Мені чомусь здається, що збирається на дощ чи бурю. Бо небо затягує  темними силуетами хмар. А може це лише ілюзія. Не вдумуюся, що буде далі, не приймаю рішення  втікати звідси поки не пізно, поки не ринули важкі краплі дощу чи  сильні пориви вітру  не похитнули нас так як це роблять зараз із голими верхівками дерев. Йдемо сепаратно, ніби не знаємось і ніби це не наша спільна екзальтована прогулянка  нічним цвинтарем. Мене чомусь охоплює врешті таки страх, я боюсь оглянутись назад, маю враження, що там може бути стовпотворіння душ мертвих, які  слідують за нами протягом всієї мандрівки. Борюсь з дурними дитячими думками і таки оглядаюсь. Позаду нікого  немає. Він помічає мою схвильованість, підходить ближче, знову бере за руку. Ми повільно плетемось між родинними гробівцями, прогулянка втрачає свою чуттєву напругу, відчуття, що таки бажаємо одне одного розвіює  чар невідомості. А мені хочеться чогось гострішого, такого, щоб розкраювало мене надвоє, спопеляло і  пускало дрижаки по тілу, тому  ступаю в просвіток вузької  захаращеної стежки між двох склепів, відчуваю, що він стоїть ще поки на доріжці, але через кілька секунд вже чую кроки позад себе.
    Зупиняюсь біля масивного хреста із сірого каменя, бо бачу на ньому  фото померлого чи померлої. Спершу не можу розгледіти добре, присвічую собі  мобільним телефоном,  екран періодично гасне від відсутності дій, тому натискаю випадкові клавіші, не думаючи, що можу  подзвонити до когось необережно в такий пізній час. Сама  могила вже зрівняна, навіть і найменший горбик не видає її присутності, лише хрест виситься німим доказом, що тут чиясь вічна домівка. На фото двоє, я подумала, що мені здається  через темряву, але уважно придивляюсь і бачу, що це чоловік і жінка. Це мене вкрай дивує, хто захотів, щоб  спільна світлина із померлим  прикрашала надгробок? Чи ви б хотіли бачити своє зображення ще за життя на цвинтарі? Або ж вони спочивають тут двоє, але чи тоді померли одночасно, чи просто вже нащадки по проході років вирішили  встановити тут останній сімейний знімок? Не вдається розгледіти напис, він заледве відчувається під пальцями, видряпаний  на  сірому камені, стертий дощами і вітром, він не видасть нам своєї таємниці цієї ночі. Тому полишаю спроби що-небудь зрозуміти. Він тим часом сидить на  поближньому  підмурівку і чекає допоки я  закінчу свої  обслідування  надгробку. Розвертаюсь і йду на гравієві доріжку, він піднімається і знов слідує за мною. Ми мовчки повертаємося  до  виходу на вулицю. Там  відчиняє мені двері авто, яке самотньо очікувало нас,  я  сідаю і  все-ще змерзла ховаю обличчя у комір, він  заводить машину і ми рушаємо.
    Мене раптом  заливає хвиля радості, відчуваю биття свого серця, яке все ще стривожене страхами і цікавістю, глибоко вдихаю і це мене також тішить, тоді торкаюсь гладкої шкіри обличчя, обіймаю себе руками і  звертаю погляд на нього і від цього просто  затоплює всеохопне щастя, бо ми живі і молоді! Ми – тут, в цьому авто, їдемо на зустріч нашому першому поцілунку. А вони, ті двоє з фото, з них лишилась хіба порохнява, чи трухляві кістяки впереміш із зотлілими рештками одягу і  трун. Мене полишають сумніви. Бо я все ще сумнівалась, чи відкритись йому, чи піддатись, чи віддатись… Бо я так боялась, в один момент перестала  бути щирою і відкритою до всіх, підступно зачаїлась у  виплеканому сумі за  нездійсненими надіями, в жалю до себе, які ніби й не виказувала  на публіку  й далі провадячи веселе невимушене життя  в добрих товариствах, але боялась ночей, вимикаючи світло і закриваючи очі  захлиналась від плачу, тому з кожним разом лягала все ближче  до ранкової пори. Ночі ставали нестерпними, мені хотілось, щоб вони ніколи не приходили.
- Ти поїдеш до мене? – він витягує мене з думок, які переплітають сумне  і радісне. Хвилю мовчу, не знаю як бути. Хочу побачити його дім. Мене розпирає звична людська цікавість і цікавість моя особлива, бо побачити чиєсь житло, бути запрошеним в гості – це ніби трохи пожити чужим життям. Але боюсь і  вагаюсь. Він мені подобається. Шалено подобається, аж до тремтіння  тіла. Я хочу його, але й не хочу передчасно йому віддатись і розвіяти свій чар незвіданої ще історії. Цікавість перемагає у цій битві.
- Так. – це погоджувальне слово виривається  наполохано і б’ється  об  лобове скло, щоб бумерангом повернутись до свого витоку, заховатись знову у ротовій порожнині.
- Заїдемо в  магазин? Ти щось хочеш? – він задає багато питань як на цю годину доби, мені не хочеться думати. Стоп. Чи я чогось хочу? Яке провокаційне запитання.
- Де ми о цій порі знайдемо відчинений магазин? – ні, я таки ще спроможна думати. Дійсно, в цьому місті важко з цілодобовими закладами.
   Він мовчки повертає в сторону центру. Теж покірно мовчу. Мені подобається цей чоловік. Вирішує він, я лише підкоряюся. Він схожий на вождя  якогось  давнього племені, чи середньовічного  князя. А такі не обирають в своєму житті будь-кого. Для цього потрібно бути лише родовитою панною з міцними коренями  і великим майбутнім. Чи ж я така? В мене таки міцне галицьке селянське коріння і безперечно яскрава будучність.
    Авто дрижить, долаючи метри брукованої дороги. Минаємо базар, костел св. Антонія, військовий госпіталь, впираємося в реконструйовану  оборонну вежу, за якою заховався чудесний комплекс бернардинського монастиря. І  я… я засинаю. Мені тепло, мені безпечно, мені добре… Я втікаю в сон від невирішених питань. Як залишитись з ним на самоті  в його домі і не здатись, не віддатись хоч би сьогодні?
   Прокидаюсь від того, що тіло без моєї волі змінює положення. Відкриваю очі. Він бере мене на руки. Мені сниться? Це якась романтична казка? Таке буває? Бере мене на руки і несе до хати, я обхоплюю його шию, зрештою мені більше нічого не залишається. Відчуття вкрай дивні. Мені незручно, хочу скоріше вирватись із цієї турботливості. Кладе мене на ноги на порозі, я все ще обіймаю його за шию. Ми дивимось одне на одного як тоді, на  цвинтарній доріжці. Полишаю його і повертаюсь, розглядаючи  передпокій. Затримую погляд на старій різьбленій скрині. Від неї зриває дах. Любов до старожитностей живе в мені змалечку. Він торкається моєї спини, бере за стан і цілує шию. Я здригаюсь. Моє серце б’ється сильніше. Його дихання лоскоче шкіру. На хвилю завмираю, а потім  забираю його руки, обертаюсь і посміхаюсь.
- Заходь. – він вмикає світло в першій кімнаті. Я проходжу туди, він повертається на вулицю, мабуть, аби забрати щось із авто.
   Тут все зроблене із дерева. Я не розгледіла будинок із вулиці. Тому, не зважаючи на запрошення зайти до кімнати, натомість виходжу з дому, йду трохи далі по кам’яній доріжці. Аби краще роздивитись  хату. Вона таки дивовижна! Цілковито зроблена із дерева, лише дах із черепиці, довкола ростуть могутні сосни. Цей будинок  вводить мене в абсолютну екстазу, відчуваю, що вже закохалась – мені досить лише цієї скрині в прихожій і  того факту, що людина в двадцять першому столітті будує собі будинок із дерева. Чую як закриваються дверцята машини і  кроки, він зупиняється біля мене. Тримає  в одній руці пакет, посміхається мені, іншою бере мою руку і веде знову в будинок.  
   Лягаю на диван  притлумленого жовтого кольору, головою опираюся на бильце. Він сидить в кріслі  навпроти і  свердлить мене поглядом. Я вже п’яна. Той третій стакан вина  влився в мене сонним  спокоєм. На підлозі – тарілка з шматками хурми. Я беру по одному, впиваюся зубами в помаранчевий м’якуш, розтираю його терпкість язиком по піднебінню  і  в цей момент мрію про однісінький поцілунок чоловіка, який сидить в кріслі навпроти. Мрію, але нічим не видаю цих мрій. Уявляю як він торкається моїх стегон, розводить їх і проникає  в  мою гарячу середину… Я не віддамся йому.
   Прокидаюся  від  яскравого світла, яке разить мені в очі. Штори розсунуті. Він стоїть біля вікна. Я  лежу на ліжку в його спальні.
- Мені треба на роботу. Але це не надовго. Хочу, щоб ти залишилась тут, я повернусь і ми поїдемо обідати. – він говорить беззаперечним тоном, мені не залишається нічого іншого як знову заплющити очі, щоб скоротити час очікування.
- Нічого не було, нічого не було. Я одягнена. Він знову взяв мене на руки, коли я заснула і переніс в спальню. – проноситься в моїй голові, коли темрява заплющених зіниць розтікається по тілу.  

Ранок в його домі. Все ще листопад

   Заснути ще раз  не вдається. Вилажу з теплого ліжка. Спускаюся по сходах  на перший поверх. На кухні наливаю собі в склянку соку і зупиняюся в нерішучості, що ж робити далі. Допиваю сік, мию склянку.
   У вітальні  - програвач і велика колекція дисків з музикою і фільмами. Продивляюся кілька, смак  у нього добрий, в цьому зрештою і не мала сумнівів.
    Полишаю поза увагою всі знайомі назви і вмикаю собі  музику абсолютно невідомого мені виконавця. Сідаю на диван і вслухаюся. Мені не конче подобається, тому вимикаю і повертаю диск на місце. Знаходжу  чоловічий глянцевий журнал, гортаю, перечитую заголовки, одна з статей мене зацікавила і я поринаю в неї. Тоді  до мене приходить геніальна ідея, що ми поїдемо обідати, а я зовсім забула, що для того треба привести себе в порядок зрештою. Не можу ж я з’явитись у компанії цього чоловіка  розпатлана  і пом’ята.
   Йду в душ, по дорозі метикую, де у нього можуть зберігатись рушники. У ванній кімнаті є шафа, відчиняю її і знаходжу те, що мені потрібно. Вибираю собі  м’який зелений рушник. Користаюся його гелем для душу і шампунем, поки витираюсь, відчуваю, що пахну  чоловіком  і це мене збуджує. Загортаюсь в рушник. Перу колготки, а тоді сушу їх феном. На полицях навіть знаходиться крем для тіла, без запаху. Мої зазвичай пахнуть полуницею чи трояндами, люблю коли вони містять у собі щось червоне чи рожеве, нехай це буде колір коробки чи  те, запах чого вони імітують. Намащую спершу сідниці, тоді живіт, лікті і руки, груди, шию… Трохи треба нанести і на обличчя, бо після душу  шкіра суха і стягнута. Одягаюся. Волосся поки не сушу, тому воно вологими хвилями спускається на плечі. Роблю ще одну кумедну процедуру – витискаю на палець трохи зубної пасти і так чищу зуби. Йду за сумочкою, там є пудра, туш і блиск для губ, як для вранішньо-обіднього макіяжу цілком достатньо.
   Чую як внизу відчиняються двері. Спускаюсь, бачу його, підходжу і цілую. Це наш перший справжній поцілунок, неочікуваний, ну тобто давно очікуваний, але не в цю мить. Ми цілуємось ще раз і ще раз. Він посміхається. Я посміхаюся.

Ми  не бачимось. Грудень.

  Завтра найдивніша ніч. Одна з двох найдивніших. Зимове сонцестояння. Найдовша ніч створена для кохання, найдовшого кохання, яке треба починати із заходом сонця.
  А ми з ним не бачимось, ми граємо важку гру очікувань чи вичікувань, а що ми двоє надто азартні гравці, може просто нічого не вийти. Ми не пишемо і не дзвонимо одне одному цілими тижнями, хоч я згораю від бажання і знаю, що він також. Ми ще досі не кохались, як же це довго і нестерпно. Мені здається, що скоро дійду до межі, коли від надмірного бажання просто нічого не захочеться.
  Я така самотня в цьому грудні. Мені таке байдуже життя і лише оця пристрасть до нього зв’язує мене із світом. Мій затаєний сум не помічають чоловіки на вулиці, вони лише оглядаються, присвистують, в своїй уяві торкаються, говорять непристойності і просто різні дурощі, а  я собі посміхаюсь і часом уявляю, що то,  мабуть, було би страшенно смішно, коли б я тут послизнулась і бебевхнула на землю. Чоловіки були б здивовані, бо для багатьох з них я - нереальне казкове створіння, яке нічого спільного із такими  падіннями не може мати. Жінки тихо в душі б тішились, ми не любимо нікого красивішого.
   Я не бачусь не тільки із ним. А й з Яриною, яка більше не зі мною. Вона в Німеччині  і десь від цього моє серце розбите. Бо вона там не тимчасово, вона там назавжди  і все між нами не буде так як було. Мій егоїзм безмежний, хочу, щоб нічого не змінювалось, щоб було так як тоді, коли ми всі були щасливі.
    Останнє, що залишилось із спогадів про нас, про Ярину і про мене, це ніч після мого дня народження. Ми вийшли з нічного клубу, попрощались із рештою  і  пішли. Ми йшли. Дув сильний вітер. Нам було холодно. Листя летіло, черкаючи об капці. Зупинились  біля шістнадцятиповерхівки, яку колись давно-давно збудувати першою такою високою за експериментальним проектом. Зрештою, для чого було йти туди серед ночі, бо ми просто не любимо легких шляхів, шукаємо пригод? Таксі  чомусь не приїжджало, ми чекали його цілу вічність, промерзлі на жовтневому вітрі. І тоді, після того як таксі таки знайшло нас і ми рушили темним містом, це була остання ніч в Кривчицях. Ми любили спати вдвох після таких нічних  пригод. В одному ліжку, де обговорювалось тисячі життєвих епізодів, де творився всесвіт і мікрокосм нашого буття. Ранок тоді розтягувався до полудня. Чому деякі люди стають настільки близькими, що не уявляєш свого життя без них? І чому так багато говорять, що не існує жіночої дружби? А що ж тоді було усі ці роки між нами…

Здійснення мрії. Останні дні року.

  Ми їдемо до його бабуні, навіть не просто бабусі, а пра. Дивно? І мені дивно. Ми далі майже не знайомі. Хоч минуло вже більше місяця з того часу як усвідомили, що нас об’єднує щось більше, аніж звичайне  товаришування, щось більше аніж звичайна симпатія, щось більше аніж звичайне бажання. Чому ми їдемо не в кіно чи театр, не ресторан, чи будь-куди інде, як заведено чоловікові і жінці, які прагнуть одне від одного визволення від самотності?..
  Він запропонував, а я погодилася. Казав, що йому там важко самому - говорити з нею, залишатися наодинці, бо вона лише згадує, згадує тисячі днів, годин і хвилин із минулого. Історії цікаві, коли чуєш їх вперше, іноді приємний і другий раз, бо намагаєшся вже шукати радості у деталях непомічених раніше, але багатократне слухання чогось дійсно може довести до божевілля. А я люблю слухати про сімейні чи людські драми, радощі, будні і переживання, тому й не противилась поїхати з ним.
  По дорозі розповідав, що бабуня – то ціла епоха. Яка ще прожила навіть кілька років зі свого раннього дитинства у Австо-Угорській імперії, а молодість минала вже за Польщі (наголос обов’язково на останньому складі, так тут, у Львові та в Галичині, люблять говорити), тоді вже десятки років в імперському пеклі СРСР і ось вам, нате, глибока старість – і незалежна Україна.
   Їдемо по Городоцькій, біля церкви Анни  повертаємо на Янівську. В мені щось здригається, пробуджується спогад  з  дитинства. На Янівській існує один для мене пам’ятний будинок, він є трохи далі за цвинтарем. Його вікна виходять  на старий завод, чомусь в цю мить вже зовсім не пригадую, яка була його спеціалізація. Але зате добре пам’ятаю його безкінечний шум, який пробивався крізь вікна навіть вночі.
  Ні, ніколи не жила в тому будинку на Янівській, але там минало багато годин п’яти- і шестирічної мене. Й раніше там бувала, але це не залишилось в моїй памяті, пригадую себе чітко лише з того віку, а перед тим - розпливчасті уривки.
  Квартира належала університетській подрузі мами. В них було багато спільного – обоє рано вийшли заміж і мали дітей-однолітків. Та ці вагомі життєві обставини не позбавили їх ще молодіжного бажання  розважатись, товаришувати, просто мати добрий час в гарному товаристві.
  Ми залишались там інколи і на ніч. Я дуже боялася  шафи яка стояла  у середній із трьох прохідних кімнат. Мені здавалося, що як тільки вимкнуть світло і залишать мене на самоті, звідти одразу повилазять привиди, чудовиська і бабаї. Але також була вона і джерелом приємних очікувань, бо там,  ще у фабричних коробках, лежали новесенькі ляльки Barbie, які мені і Соломії показували і давали побавитись лише по святах, чи дуже особливих днях. Не знаю, чи є що зараз, щоб могло викликати у мене таке захоплення як тоді ті тонкостанні ляльки із великими блакитними очима.
  В іншій кімнаті жила баба цьоці Оксани. Мені здавалось, що вона надто маленька для такої великої кімнати. Хоча була там таки може й не сама, любила казати, що під картиною живуть плюскви, себто вже по-нинішньому блощиці. Й досі зрештою не знаємо,чи було то правдою, чи тільки старечими вигадками, плюскви поміченими так і не були. Може  вони були майстрами конспірації і влаштовували нічні тихі учти під картиною і відголоски їхніх забав чула собі лише баба Ада.
  В таких будинках бували часто подвійні вхідні двері. Між ними зберігали різний мотлох, цей метровий простір мав мусово своєрідний запах підпільної  затхлості, який господині щотижнево старанно вимивали та він все-одно повертався. І в часі постійних наших з Соломією забав це міждвер”я  ставало криївкою, де ховались від невидимих ворогів.
   Поки я була заглиблена в себе, в свої дитячі спогади, авто якраз плавно пригальмувало і він припаркувався  біля  дверей такого ж старого будинку як і той, що перед тим спогад про нього панував у моїй голові.
   Він взяв з заднього сидіння пакети з продуктами, мені перепало нести лише  пачку «Стожарів», які ми спеціально для цього шукали в кількох магазинах, бо саме їм надавала перевагу майже столітня бабуся. Мені подобався цей факт, бо якщо ти ще маєш преференції в солодощах, то ти отже ще маєш цікавість до життя, а коли тобі дев’яносто вісім цей інтерес зберігати таки не легко. Зрештою, то була, видно, вольова натура, бо до сих пір відмовлялася жити з дітьми чи внуками, воліючи старечий спокій у власному мешканні. Її звичайно таки доглядали старанно як фамільну цінність і пам'ять, але вона велася незалежно всяко намагаючись самостійно дбати за себе. Зрештою, їй це дозволяло самопочуття і міцне здоров’я.
   Я знову стикнулася з цими подвійними дверима із мого дитячого світу сховків і переляку. Коли також заходила в такі у ніжному віці, то завжди бігли по спині мурашки страху, бо уявлялось, що зараз вхопить мене з темного закамарку за руку якийсь волохатий бабай. Цього разу не було вже ані боязні, ані  тих грайливих мурашок на спині, я стала дорослою і разом з тим позбулась гостроти дитячих чуттів.
   Цю квартиру, квартиру галицьких інтелігентів в доброму районі, дивом зберегли в радянські часи. Хоч і морозного Сибіру бабці довелося відвідати на чотири роки разом з чоловіком і дітьми, але шляхом прописування і проживання там  незліченної кількості ближчих і дальших родичів як безоплатних квартирантів, хата лишилась за  його  сім’єю і до нині. Ці всі відомості він мені постачав  ще перед  нашою подорожжю сюди під час однієї з наших зустрічей, коли говорилося про все на світі.
   Бабця сиділа на кухні за столом  і читала газету. На підвіконні траскотіло «колгоспне» радіо. Ми привіталися. Вона зміряла мене поглядом і спитала, чи вже нарешті її коханий внуцьо привів до неї невістку. Він віджартувався. Розклали продукти, він поставив чайник і потім  ми говорили ще трохи з бабцею про те і про се. Вона мені подобалась, вона багато говорила про свою молодість. Я їй сподобалась, я захоплено слухала про її молодість. Бабцю звали Анелька і  в молодості вона любила співати, співати при ватрі на пластових таборах. І я знала, що мусіла її зустріти колись. Зустріти себе в старості, бо я теж любила колись співати, співати при ватрі на пластових таборах…
   Бабця Неля  сказала, що трохи змучилась, ходити їй вже було далеко не так легко, тому опиралась на паличку, він взяв її також під руку і допровадив до спальні. Я була запрошена із ними прослідувати в той покій із іншого часу. Коли кухня була вмебльована вже досить сучасно, то спальня  була для мене цілковитою несподіванкою. Власне тут теж жила ціла епоха, вірніше незліченна кількість епох. Я бачила меблі всіх часів, дивні картини, репродукції  і рамки з світлинами на стінах, безліч дрібничок, які вводили мене в екстазу. Я любила старовину, я любила історію, живу історію людей, яка власне схована в таких побутових речах. Бабця Неля лягла, ще деякий час говорила про свого покійного чоловіка, а потім таки зморилася  і ми її залишили.  
   В коридорі він мене обійняв щойно зачинив двері. Потім ми цілувались. Він взяв мене за руку і повів у другу кімнату. Ця була інша. Видно, що щойно відремонтована, на свіжо побілена. З меблів – старий дерев’яний креденс, невеликий диванчик, круглий стіл із  стільцями, шафка з книжками  і трохи вазонів на етажерках і підвіконні. Тут все  гарно порозкладали і повикидали лишній мотлох, але разом з тим той дух туги за минулим, який панував у спальні був втрачений. Ми  минули цю кімнату і увійшли в останню, власне, вона була скоріше складом непотребу, який було шкода викинути, там панував безлад, ця кімната ще чекала свого впорядкування і від того була найчарівнішою серед інших двох.
   Ми впали на старезний диван. Мені було на все байдуже. Я відчувала лише, що стримуване бажання  рветься на волю, тамувати його більше не було змісту. І ми врешті віддались коханню у тому давньому будинку на Янівській як колись, певно, тут цьому почуттю віддавались його прадід і прабаба, дід і баба, а й зрештою батьки. Це було стрімко, сильно і пожадливо з його сторони як це часто трапляється із чоловіками після  утримування і від палкого пожадання. Я лежала під  враз розслабленим тілом і впивалася  запахом  його плечей. Цей запах я хотіла пам’ятати все життя.

Година опісля. Епохальність помешкання.

  Ми ще трохи лежали отак разом. Цілувались. Лежали, просто обійнявшись. Я не знала, чи буває ще щось краще, аніж ця мить. Я закохалась. Безповоротно. Від  цього боязно. Страх перед болем від любові навіть злегка додавав гостроти у це розніжене моє щастя. Він притискав мене до себе, аби я не змерзла. Він дивився в стелю або на мене і усміхався. Я дивилась в стіну навпроти або на нього і посміхалася.
  Наш спокій  порушили звуки, які доносилися з  бабусиної кімнати. Ми зірвались і як діти перед приходом батьків почали натягувати на себе одяг. Здавлюючи сміх, він прочинив тихо двері, виглянув, тоді  ми вийшли  і вже спокійно сіли на канапі у вітальні. Нам і далі кортіло сміятися. За кілка хвилин, гримаючи паличкою, увійшла бабця Нелька.
   Опісля була неспішна розмова. Він приніс «Стожари» з кухні і бабця Нелька з радістю засмакувала один. Я заговорила про її кімнату і вона сказала, що можу собі там роздивитися докладніше, а вона поки має сеанс перегляду новин по телевізору  тут, у вітальні.
    Ми пішли до спальні. До мого омріяного острову живої історії. Він знав, що тут і до чого. Це була кімната і його історії, історії його дитинства.
- Я любив залазити на це бабусине ліжко під перину і чекав поки хтось зайде, а тоді вискакував з  дикими криками, думаючи, що так когось налякаю. – він витягував щось з однієї із шафок і розповідав, розповідав...а я слухала, дивилась на рух його вуст, на жести  і  обмацувала очима всю його стать.
   Він витягнув старі альбоми, ми переглянули кілька пожовклих світлин, а тоді знову захлинулися, вибухнули новими цілунками і доторками. Його рука збігала вверх і вниз по тілу, задирала плаття, вламувалась настирливо в тепле, гаряче  моє міжніжжя.
    Ми заледве опанували себе. І я пустилася  розглядати різні милі дрібнички, які заповнювали альков старої, але таки жінки. Мене зачудовувала подушечка для голок в дерев’яному ящичку з цілим арсеналом наперстків. Я дивувалась  старому дзеркалу  в металевій  рамці. Кожна деталь мені подобалась і навіть запах, нафталіновий запах, яким пахнуть бабусі у церкві, коли витягають із шафи і одягають рідковживаний святковий одяг. Тоді він згадав власне те, заради чого ми сюди і приїхали. Окрім  того, щоб привезти продукти і трохи розважити стареньку, ми мали вбрати на свята ялинку. Це було зрештою трохи дивно, що перебуваємо у неї вже більш аніж три години. Раніше він лише  робив все, що треба, перекидався кількома словами і зникав за дверима, а нині ми так довго тут. Треба було придумати собі благородне заняття, яке прикривало б наші  нескромні бажання.
  Він приніс із комори невелику штучну ялинку і зняв із антресолей в коридорі паперові коробки із іграшками. Із цим всім добром ми зайшли до вітальні. Бабця Нелька  куняла на дивані, в телевізорі бризкали пристрастями ролики новин.
  Ялинка була встановлена на підставці для вазону, який поступився місцем для зеленого символу зимових свят, зодягнута в кольорові бомбони і зірочки,  і  ми вже  в прихожій -збираємося, щоб покинути це мешкання, котре існує собі в міжчассі.
   Бабця Нелька поцілувала мене. Ніздрі мої вловили чомусь ледь  чутний  запах грецьких горіхів, ніби щойно хтось потеребив кілька і смачно споживав десь близько. А може то був запах старості? Не знаю й досі. Але бабця Нелька  заховалася в горіхову шкарлупку і закотилася  в  комору моєї пам’яті.

Час з собою. Вдома.

   По дорозі до мого дому ми зупинялись кілька разів на обочині, бо нам хотілось цілуватись, обійматись, торкатись знову і знову.
   Після прощання з ним, я зайшла до хати і внесла за собою ще маленьку частку історії, горіхового запаху, запаху його плечей і  прихований блиск в очах. Мляво відповідала мамі де була і що робила. Казала правду з одного боку, але кілька упущених деталей робили цю правду відносною.
   Пообідала. Щось робила, мила посуд, читала, бавилась кілька хвилин з братом, розмовляла з мамою, кричала  дідові, який з недавніх пір переселився до нас і вперто не хотів нічого чути. День поволі минав, не залишаючи нічого по собі, окрім ранку в хаті бабці Нельки.
   Роботи сьогодні не було. Я чекала її надмір на свята, тому десь трохи і тішилась, що зараз настало мінімальне затишшя і маю час для нічогонеробіння. Робота приносила зрештою задоволення, бо вміщала в собі багато того, що мені подобалось – постійний рух, пізнання нового, робота з людьми, історія, перебування в центрі уваги – все це було приємним. Окрім того, знала, що коли проведу екскурсію добре, подарую туристам любов до цього міста і відчуття казки, то потім  вони десь подобріють, стануть щасливішими і, відповідно, світ разом з ними буде кращим. Просиджувати цілісінький день в офісі, штовхаючи стрілку годинника вперед, заледве дотягуючи до обідньої перерви, ліниво перекладати папери і час-від-часу попивати гірке кавиння  з співробітниками – точно не було моїм покликанням, хоча й в тому, певне, якби вже б таке було, шукала радість.
   Я закохана в це місто. Місто,  яке назвав галицький король Данило  Львовим (Львів град), бо син його був Лев. Й до цих пір, можна піти в церковицю, в котру поверх сімсот років тому ходив князь Лев, а тоді завернути на площу Старий Ринок і побачити мініатюрний костелик, в якому молилась його дружина угорка Констанція. Бачте, як цікаво, який бо поблажливий муж був Лев, дозволив при православному чоловікові лишитись дружині католичкою.
   Нині, коли кожного дня  можу бути вдома і повертатись до свого коханого Львова з жахом згадую літо, коли проїжджала тисячі кілометрів на передніх сидіннях автобуса, а ззаду в салоні  вирувало життя  десятків людей, часто невдоволених важкими переїздами, поламаним кондиціонером, несмачним сніданком, тісним готельним номером. Чим далі, тим менше я могла щось вдіяти, втішити їх, виконувати роль блазня і керівника оркестру. Я полюбила багато міст за час цієї праці, але й багато неприємних спогадів осіло на їхніх вулицях. І десь тоді в  один спекотний літній день, який рідко видавався вдома, писала в своєму щоденнику:

  «Переддень. Завтра знову  чекають кілометри доріг  і Прага. Розпал літа. Вже доходить кінця  полуничний сезон, тому  мама скуповує  кілограми ягід  і  спроваджує їх до  морозильної камери. А мене чекає Прага. Самотні дні серед мільйонного  міста. Злата Прага вміє поглинати. Розділити свою самотність можна  з  широкоплесою  Влтавою, або  роздати по шматку  одинакування  вічно святковому  натовпу  на Карловому  мості, а ще краще знайти когось  з ким  ти вже ніколи не будеш самотнім.
   Але… В білому пластиковому  горшку  розквітла матіола. А окрім неї  ще з десяток бур’янів,  які я  залишила буяти поряд із моїми пахучими вечірніми квітками. Мені видається, що так їм веселіше, всім  вкупці. Тому, коли я в Празі, то думаю  про горщечок з матіолою на терасі вдома  і  мені  стає легше.
   Цінність дому  пізнаєш, коли  доводиться  тижнями бути відсутньою в ньому. Справжнім щастям стає  ніч у  власному ліжку, торкання  до шерсті  набридливої  кімнатної собаки, вечірня  розмова  з  членами  сім’ї  чи просто відчуття  повернення додому, де тебе хтось чекає, а не у чужий готельний номер, де лише  відгомін  всіх мешканців, що переспали, передихали, пережили у ньому.
    Так  багато мріють про Європу, про її спокій  і стабільність. Я  в Європі  - три тижні  з місяця. І  єдине про що тепер мрію я – це  загубитись в дикості  Українських Карпат або в  тиші  родинного села на Тернопіллі…»

   Попри всі інші європейські міста Прага залишається для мене чимось особливим. Я її полюбила. Полюбила разом з Влтавою вкритою рясно туристичними суднами, які снують туди-назад; Вишеградом – місцем, звідки починалось місто і де вирували пристрасті війни між чоловіками і жінками, Градчанами, увінчаними найкрасивішим собором св. Віта;  Малостранською, котра мене плутала звивистими вуличками сувенірних магазинів  і Вацлаваком  запахченим  смаженими сосисками.
   В Празі вперше спробувала  пивне морозиво і по праву досі вважаю чеське пиво найсмачнішим з усіх, які досі споживала. Поки туристи насолоджувались поглинанням їжі із швецького стола, мені подобалось сидіти на верхній палубі і пити через трубочку «Бетон», себто Becherovka з тоніком і дивитись, розглядати красу берегів, пливучи на  кораблику Natal.
   Може треба сказати більше, полюбила не лише Прагу, але й  всю Чехію - Карлові вари, Кутна Гора, Маріанські Лазні, Чеський Крумлов, Будейовіце… Ці міста й досі іноді побутують в моїх снах.
   Карлові Вари, то щось було таке, ніби вічне свято. Повнісінько завше там побутувало росіян, вони не лише відпочивали, але й  багатші з них активно скуповували нерухомість в центрі. Тут ніхто не поспішав, всі розмірено ходили із довгоносими горнятами і попивали теплу воду із  славнозвісних джерел. Кутна Гора – це, звичайно, каплиця оздоблена людськими кістками, а для мене ще й симпатичне кафе із солодким навпроти неї, хоч як це прозаїчно, але саме в той час, коли надходив час у програмі для Костніци на мене нападав дикий голод, тож туристи втрачали свідомість від захвату, побачивши світильник із черепів, а я  саме замовляла собі чергове тістечко і чекала повернення в Прагу, коротаючи час за розмовою з  екскурсоводом, який нас туди супроводжував.
  А тоді надходив вечір в Празі і мені здавалось, що немає зараз нікого самотнішого за мене  в світі. Я уявляла собі як було би добре сидіти за каварняним столиком у Львові і сміятися з колежанками. І саме тоді також думала про дім і матіолу в білому пластиковому горшку.
   Але не можу так багато думати про Прагу, бо боюся приступу ревнощів в мого найпалкішого коханця. А Львів цілком може ревнувати, він любить привласнювати і володіти своїми жінками єдиновласно. Чи зможе це місто бути комусь вірним завжди? Аж ніяк. І знаю точно, що статус semper fidelis був наданий йому цілком випадково. Бо кому ж він був вірний? Чи може українським князям, чи польським королям,  чи австрійському цісарю? Хіба самому собі та й по всьому.

Свято, яке завжди з тобою. Січень.

  Минає останній день свят і чомусь розумію, що не відчула його сповна не перейнялася тим вічним різдвяним духом, який вміла колись так вдало схоплювати за хвіст і пливти на хвилі Різдва, тримаючись за загривок і лавіруючи в морі  зимового свята.
   Багато працювала, багато думала про себе і про свою самотність. Чому самотність? Бо він зник, ми покохались і він зник. Як прозаїчно. Я чекала дзвінка, мучилась аби не подзвонити першій, плакала в подушку, сумувала. Потім  схаменулась і  вирішила бути щасливою в будь-якому  випадку. І десь тоді хтось сказав, хтось хто його теж трохи знав, а я необережно про нього прохопилась…
- О, він зустрічається з однією дівчиною. Здається рік, а може і більше. Вони ніби збирались одружуватись, але  то може лише  чутки. Ну, я не знаю точно. А нічого він такий. Ти з ним звідки знайома? - тоді я мило щось відповідала, а серце тихенько котилося кудись в п’ятки.
  Ця новина знову десь відігнала на кілька днів моє щастя. Сумувала, постійно сумувала, але тільки на самоті з собою, а так… Нікому нічого… Ну, може лише трохи поскаржитись, але лише трохи і не про нього. Він був, мабуть, перший про кого я не розповідала жодній подрузі. Не прохопилася ані словом. Це було так не типово для мене.
   В моїх ніздрях був його запах. Моє тіло ще досі відчувало його тяжкість. І як можна було знайомити мене з бабусею? Чи він ніколи не привозив до неї свою дівчину? Як так? Це не вкладалось мені в голові, але я заповзялась вибачити, зрозуміти, відпусти і забути. Ну і йти далі.
   Минув майже місяць з часу  нашої останньої зустрічі. Останній день свят - “Іван Предтеча, який взяв всі свята на плечі” - так говорили в народі. Роботи вже майже не було. Всі туристи повернулись додому, а в Львові  дощило. Геть не зимова тепла погода, яка могла бути передвісником холодів, які затягнуться до пізньої весни. В мене був час на себе. Я мусіла змінити себе і маленьку  залякану дівчинку в собі перетворити, переродити на  самодостатню жінку.
   Те дівчатко не давалося, бігало по усіх закамарках свідомості. Бавилося в хованки, іноді плакало і просилося, але я втратила жаль. Надто вже довго та мала потвора мучила мене, не давала спокійно тішитись життю, любити і  жити цілком, жити серцем. Звідки ж вона взялася?
   Може народилася разом зі мною в пологовому будинку на  вулиці Рапопорта, тоді ще Джамбула? Мама так і казала “народилася в роддомі на Джамбула“. То колишня єврейська лікарня, збудована на зламі століть в мавританському стилі (гарно звучить, мені завше подобались такі смаковиті слова). А за нею вирує Краківський базар (ну який ринок, хіба ж до нього може підійти це слово?), який виріс як лишай на місці колишнього єврейського кладовища - одного із найгарніших і найдавніших на території Східної Європи. Той кіркут звичайно ж був знищений  фашистською навалою в часи війни і  донищений комуністичним ігом вже у часи мирні. І отам з’явилась на світ та закомплексована мала? Аж ніяк. Тоді я ще була чиста як води Раковецького джерела, така ж незаплямована і  животворна  була моя душа. Хоч, хто зна, ким була я в життях минулих, що принесла в своє нинішнє життя і  від чого маю очиститись. Але оте дівчатко точно народилось в МЕНІ пізніше, а не зі мною через  два роки по Чорнобильській катастрофі.
   Цілком може бути, що вона, та дівчинка, яка заважає мені жити  з’явилась тоді, коли я усвідомила, що хочу  довге волосся, а воно в мене ніяк не росло, кучерявлячись тонким павутинням, мені тоді було може років два чи три. То був її перший харч. Мене часто плутали з хлопчиком, а це шалено ображало і від цього закомплексоване дівча  в мені росло собі повільно і непомітно на той час.
   Або ж десь в класі другому, коли після літа проведеного в бабусі  стрімко набрала вагу… І тоді, всі знають як це… Навіть тоді  дівчатка подобались хлопцям, але не я… Бо була товстеньким гидким каченям.
   Коли б не з’явилось те дівчинисько на світ – я його витіснила. Тепер  Уляна – це Уляна. Забути дрібні невдачі! Мене люблять всі… Або, коли треба, то й не всі… Іноді  денервую інших жінок, коли облюбовані ними чоловіки збиваються  у  тремкий гурт біля мене.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Ладности то всьо описали,

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Юрій Кирик, 22-08-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.86262011528015 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …