Іноді до мене приходить незрозумілий, десь глибоко з підсвідомості, сум, коли ненароком згадаю маршрут Київ—Радомишль. Знов охоплює ностальгія за рідним провінційним містечком. Цього разу мама заплакала, а я…
Мені ледве вдалося втриматись.
Коли повернусь?
Адже знаю: столиця вже з понеділка захопить у свій безжальний полон буденних турбот…
Київ теж дуже люблю. У ньому комфортно, перспективно, гарно. Тут я закінчив школу, університет, тут уболівав за Президента і Помаранчеву революцію, прогулювався Майданом… Але ще з дитинства найдорожчий маршрут Київ—Радомишль. У когось село і дача, а в мене містечко, до того ж рідне.
Перед поїздкою я сидів на веранді й вдивлявся у вікна. Пригадалося, скільки тут пережито, у цій кімнатці, яку називаю “кабінетом”: юність, перша закоханість, шалені мрії, яскраві творчі ідеї. Куди не кинь оком — образи минулого, що стали найсолодшим спогадом сьогодні. Там усе просто: і повітря, і думки, і люди. Буває, приїдеш, і все, що залишилося в Києві: нерозв'язані питання, недомірковані думки, складні проблеми — здається тут простим і зрозумілим. Не можу жити без цих дерев, таких зелених, барвистих квіток, що насадила мама; досі не знаю, як вони звуться. Але коли на них дивишся, життя здається веселковим.
Так, це рай. Дух дитинства, бабусиної казки, дідусевого Шевченка, маленької батьківщини.
Братику троюрідний, а насправді найрідніший! Друже… Як рідко бачимося вже. Він не суперник, не колега, він моя совість і підтримка, мій поручень і маяк, що завжди десь поряд. Ще один стимул, що вертає мене сюди.
А яке моє містечко восени… Простір, свіже, вже примерзле повітря, запах осіннього багаття, смачні червоні яблучка під деревами. День мого народження торік там святкував. Багряна казка, увага рідних, пісні з Сашком увечері. У рідному гніздечку осінь, зима, літо завжди здавалися однією казковою порою року. Хай буде так завжди!
Прощавай, рідне місто! Я обов'язково повернусь.
