Сміливість. Життя постійно вимагає від нас виказувати сміливість. Для цього не треба ставати дослідником чи першовідкривачем. Декому легше перестрибнути бурхливий потік лави, ніж підійти до дівчини яку вподобав. Інколи жити набагато страшніше ніж гордо зустріти смерть.
Але бува інакше. Експедиція у далекий світ. Геологічна розвідка та археологічний пошук. Звісно ж нещасний випадок, куди без них на такій роботі? А потім пошесть. Страшний невідомий вірус. Але ні він не перетворював людей на монстрів чи зомбі, як вчить розважальне кіно. Все було набагато страшніше. Жахливіше за гіперпроменеву хворобу. Штам не чутливий навіть до антибіотиків дев’ятого покоління… Уражені буквально гнили заживо, розвалюючись на очах. Запікались, ледь не до хрусткої коринки, скаженою температурою відчайдушного опору власного організму. І живі заздрили мертвим. Ті хто не був ще заражений, сполотнілі наче привиди, пересувалися станцією лише у скафандрах. Знали - бодай один не обережний рух, одна помилка і черговий ласий шмат м’яса потрапить на стіл вірусу. Вірусу який не оминав нікого, навіть рослини.
Якийсь йолоп відправив сигнал тривоги, він сподівався, що ще незаражений. Що його витягнуть з цього пекла. Повернуть назад додому. Інші, хто мав більше гідності, кінчали життя самогубством. Їм не стало духу боротися. А може навпаки якраз стало сили прийняти свою долю? Та решта мріяла вижити, за будь яку ціну. Навіть сподівалася проскочити карантин відрубуючи чи випалюючи гнилі частини тіла…
А потім прийшов корабель. Як покладено за статутом - військовий крейсер, що мав врятувати громадян Імперії. І сталося диво. Симптоми відступили, раптом ліки подіяли. Це була мить щастя. Люди вижили, врятувалися. Пройшли це пекло…. Пройшли?
Чи ні?
Подіяли ліки? Чи вірус, якимось невідомим хижим інстинктом, вловив аромат щедрої поживи і зачаївся. Зможе зараза проскочити карантин? Могли вони, ті що так хотіли жити ризикнути життям інших? На ці питання в лікаря експедиції відповідей не було. Не було їх і в капітана крейсера, що висів на орбіті. Але він зрозумів. Як зрозумів лікар, що зачинився в посту зв’язку аби передати данні на орбіту. Двом людям стало духу прийняти рішення не зважаючи на ґвалт та стукіт інших, тих хто вже записав себе у «врятованих». І замість того аби підняти на борт людей, капітан відправив вниз ядерні ракети. Просто щоб бути впевненим. І лікар зітхнув з полегшенням.
Він стояв і дивився крізь скло на мертвий світ. Світ в якому лише скам’яніли решки нагадували про різноманітність життя що колись вирувало на цій планеті. Можливо колись давно комусь не стало духу прийняти долю та зробити те що треба. І добре що в людства знайшлися ті хто зміг вчинити інакше. Хто все зрозумів, прийняв і не відступився. Не тому що непідвладний страху, а тому що так треба.
