Подумати тільки! Реклама - є те, без чого, ми з вами, жили собі, живемо, і очевидно проживемо до самої гробової ( якщо вистачить ще дерева на той час) дошки. Тому що те, що нам пропонує та сама реклама, найчастіше нам, тобто нам з вами, насправді й не потрібно. Не вірите? Ну от самі пригадайте коли ви востаннє дивилися повністю будь який рекламний блок, чи то під час транслювання матчу з футболу, чи під час улюбленого серіалу, чи нового крутого кінофільму, або улюбленої передачі? От бачите! А тепер, подивіться на цю, я б сказав, - проблему з іншого боку.
Подумайте, просто подумайте... Ні - ні, не треба закривати очі, інакше ви просто втікаєте у себе! Залишіться з нами, ось так! А тепер уявіть, що все що нам пропонує реклама, ви вже отримали і що найголовніше, продовжуєте отримувати автоматично! Га? Класно? Ну ось кажуть що класно! Не просто класно, а Супер класно! Яка у вас розвинена уява! Я вам заздрю! Білою заздрістю! Блондинкою, - так‘зать! Ну добре! Ха! блондинка!
Оце пригадав собі.., Ні, я карикатуру всесвітньо відомого карикатуриста Бідструпа пригадав. Не знаєте такого? Шкода, це просто уніка-а-а-альніший карикатурист був! Але не в цьому річ! Ось така карикатура... Ні, не про блондинку, скоріше про волосся.
Йшов вулицею лисий чоловік. Бачить на вітрині рекламується засіб для відновлення росту волосся. Ну лисі чоловіки мене зрозуміють. Ну добре, якщо не самі чоловіки, то їх жінки, ай, ну гаразд не жінки, а... Стоп! Стоп! Далі ж самі вже здогадуєтеся...
Ну ось, купує той лисий чолов’яга цілий флакон цієї х... х... ху... хі...хімічної “ху-хі”, йде до дому і перед сном намащує собі свою лису голівоньку цим “ху-хі-ху”. Вкладається до ліжка закриває оченятка і в сон.
Раптом, серед ночі він прокидається, хап за черепа, а там.... Так - так! Там маленькі цвяшки – волосинки повитикалися, як трава ранньої весни, що обіцяє нам так багато своєю щойно виштрикнутістю! Так і тут! Волосся! Геть усюди по всій голові рівненько так, густенько так під пальцями ш-ш-ш-ш-ш-ш, як щітка для чищення одягу. Ех! Біжить чолов’яга до дзеркала у ванну і бачить що там не просто щітка, а вже справжня шевелюра! Рукою мац в один бік, а волоссячко, як поле пшеничне від вітром, м’яко так стелеться і гривка, ось так, набік! Тоді у протилежний! І сюди можна і туди можна! І назад! Дивись, як гарно, Боже! - Кричить серце чоловічка,- я зачісуюся! І справді він зачісується! Гребінцем сюди – туди! А волосся густішає і росте й росте і вже можна за вуха зачесати і локони закручуються самі собою! Просто Шевальє! Д’Aртаньян! Кіркоров, Іво Бобул! Ач, як виросло! Він хапає ножиці щоб... Поправити ось тут, а тут трохи підкоротити... Та волосся росте й росте, просто на очах його росте і вже не встигає він обтинати волосся, не встигає рука його ножицями орудувати, то ж він тне просто навмання якнайкоротше, а волосся знай ще густіше і довше і швидше – ш-ш-ш-ш-ш! Не просто росте, а як макарони з м’ясорубки л-і-з-е! Лізе! Уже повна ванна волосся обтятого! Ножиці тільки клац! Клац! Клац! Вперто, як воїн на останній барикаді й без жодного патрона і зламаним мечем! А волосся лізе все більше й більше! В-о-л-о-с-с-я-я-я!!! Чоловік знесилено падає, а впасти немає куди, бо під ногами просто тобі матрац уже з того волосся, то ж він ось так осідає і кричить;
- Що – о – о – з – а – а – а – х – у – у – у – й – н – я – а – а – а – а – а!!!!
Ну, ви ж розумієте, що більш нічого у цій ситуації людина, я маю на увазі, нормальна, здорова людина, як ми з вами, - викрикнути не в стані. Кричить, значить, він.., і ... Прокидається! Хап за голову, а там, - ЛИСИНА!
- ЛИСИНА! МОЯ ДОРОГЕНЬКА ЛИСИНА! - Кричить чоловік і сяє від щастя!
Щасливий! Ну, можете собі уявити! Сів він на ліжку обхопив свою лису голову обома руками і тихо так про себе, зовсім нечутно промовляє;
- Яке все-таки щастя, що це лишень мені наснилося!
І викине він той флакон у смітник і більше ніколи не купиться на цю брехливу блешню – рекламну.
А ви кажете.... Реклама! Х-х-х..ватить з нас тої реклами, бо реклама, це – Х-х-х......., і ви матимете рацію! Я б додав тільки одне слово – ПОВНА!
------------------
(пауза)
АКТОР;
Ти що раз, то частіше й тяжче хворієш, а думаєш, що насправді, ти багатієш, сильнішаєш і здоровішаєш. І щораз то краще і краще тобі пропонують, і все дешевше й дешевше, зручніше й зручніше, а ти все це купуєш, позичаєш, дістаєш, чи просто тириш, тобто - береш, а щасливішим від цього чомусь не стаєш... Ось так і живеш. Все тільки й думаєш і мрієш, - коли вже воно, усе про що говориться у цій рекламі, коли вже воно обов’язково вивалиться на тебе з цього “Рога ізобілія”, врешті решт і нарешті, конкретно так, реально і впаде на тебе вже повним, найповнішим щастям, тотально так – “НАВСІГДА”!
Ось тоді ти вже заживеш справжнім життям. І ти чекаєш, чекаєш, чекаєш, чекаєш, чекаєш... Твоє чекання росте, воно стає величезне – величезне, як повітряна куля, ні! Як Земна куля! Аж раптом... ГОП! І перед очі Господа! А він тобі на твоє ж щиросердне запитання;
- Господоньку, ну чому? Чому я усе життя чекав щастя і так і не дочекався?, - відповість!
- Ти ж, блін, усе вже мав! Усе, що тобі потрібно було! Ти все це уже мав. А чого не мав, то лиш рукою треба було ворухнути... Я ж тобі стільки всього вже понадавав, а ти, - сліпець, захланний ненажеро, дурню невиправний... все це просто... п р о с р а в.
Ну, просто, як у тому анекдоті про чоловіка, що під час потопу сидить на хаті, а МЧСники вивозять людей;
Підпливає човен і гукають йому - давай мужик злазь! А він – ні я нікуди не піду від рідного обійстя! Господь мене врятує! Ті ще трохи погукали і попливли собі. А води прибуває все вище і вище. Другий човен підходить – Давай сюди скоріше! А чоловік далі своєї: – Мене Господь не залишить Він зі мною! Ті попливли далі собі. А вода вже ось - ось вже дах закриває. Третій човен повз проходить, гукають йому: - Дурню! Давай до нас! Хочуть силою того затягнути до човна, а він своєї: - Я тут залишуся! Господь мене не покине!
Човнів більше не було. Чоловік втопився. І стоїть перед Господом і питає Господа: - Чого ж ти Господи, мене не вирятував? Я ж так у тебе вірив! А Господь і каже йому: - Я ж тобі дурню, тричі човна присилав!
Бр-р-р-р! Прикро до такого дожити... прикро, що ось, можливо й ти насправді так само живеш - надієшся все на те, КОЛИСЬ... на те ЩОСЬ, котре насправді уже маєш, та все ж не помічаєш. Виправдовуєш себе тим, що ще не час, ще трохи треба почекати...
Ну погодьтеся – що це ж такий кайф чекати! Ще ось оце, ще ось там те, ще ось стілечки. А звідки тобі відомо, що саме ще ось стілечки і буде досить? От! Уже в середині тебе працює та сама хвороба. Твоя власна, справжня реклама. Ні, не щось чужинницьке, що тобі нав’язують з боку. А те, що ти собі сам вигадуєш, що сам вже собі так добре знаєш, що саме це і тільки ось це тобі є обов’язково корисним і вкрай необхідним. Ти ж в цьому абсолютно переконаний бо... Тобі ж так хочеться здобути ОСЬ ЦЕ!, мати ось САМЕ ТАКЕ! Яке? Таке як у нього, у неї, у них? НІ, КРАЩЕ ЗА ВСІХ!
І ти щось робиш, ти ж не просто сидиш, як той дурень на даху. Ти ж справді так багато робиш. Стільки справ! Стільки всього ти робиш..., що навіть не встигаєш очей підняти щоб на світ божий поглянути. І ніби і маєш все що потрібно. І все, що хочеться, насправді вже приходить до тебе. Жінка, діти, квартира там, чи хата, машина, дача, потрібні люди, кар’єра, нагороди, визнання! А ти все ще не готовий жити! Ти все ще хочеш собі ще хоч дрібку, а ввірвати, бо ось тоді ти матимеш все що буде так потрібне для того щоб жити вже по-справжньому! І ти тягнешся з останніх сил, щоб цю дрібку здобути, на останньому диханні, а таки тягнешся...
Як, блін, як це завжди відбувається, ось тільки почну щось розповідати, аж тут і приклад сам перед очі лізе. Карочє, анекдот:
“Забіг у Дикому Заході. Ну, значить хто скільки пробіжить, стільки матиме землі. Француз пробіг сто миль і зупинився. Англієць, сто п’ятдесят пробіг і зупинився. Українець, біжить сотню, сто п’ятдесят, двісті, вже й не біжить, а йде, вже ледь бреде, вже на чотирьох повзе, ще двадцять миль, ще п’ять, ще ось метр... Далі, - хап, зняв шапку і з останніх сил кинув її скільки міг і.., промовивши пересохлими устами – а ось там я огірочки посаджу! – віддав Богові душу”.
Кажуть що був серед древніх жидів, колись один наймудріший, на ім’я... Ні, не Альберт! На ім’я - Соломон. І мав він персня, що на ньому було вигравіруване гасло; “І ЦЕ МИНЕТЬСЯ”. І коли щось його сильно засмучувало, або тішило, то візьме він, поверне персня та прочитає собі: - “І це минеться”, - ні не так... - А ось так – “Іцеминеться”! - І тільки усміхнеться в вус. Мудрий був чоловік. Царем був.
Скажете; - “Що тут порівнювати? Легко йому царю мудруватись, Маєш усе що тобі потрібно і від нічого робити мудруєшся. Я б сам, як би у мене було все, що потрібно, сам би мудрувався!”
А ось тут, скажу я вам, і помилка! Чимало царів було на світі? А мудреців лиш декілька. Та й то... Нашого Ярослава пам’ятаємо? А що про нього пам’ятаємо? У чому його мудрість? Адже не просто його мудрістю увінчали. Тай чи мудрість це?
Ось, наш теперішній, теж мудрець. Хто скаже що ні? Та й кожен з них себе мудрим вважає і нас з вами змушує так про них думати:
- Ну ви ж нас вибрали? Так? – Так! Ви ж мудрі? Мудрі! То значить, - ми, що? Ми - наймудріші!
Наймудріші...
А ось, Сталін, яким мудрим був! Просто живим богом був. А Гітлер? А здипець їх таки не минув. Там, - Мао, там, – Кім, там - Влодзьо з Мішою, два на один дім. А там, - Саддам, а Там, – Мубарак, а там, - Обама й Фідель команданте... а тут – все “Танці з дірками” і з вечора до рана “Країну мають таланти”. Злодіям - трибуну, мєнтам - ґрати, а народу до дупи йому наплювати, лишень би наїстись й напитись до срачки! І з ким не говориш що пора щось міняти, що треба над і поставить всі точки, у відповідь знову і знову – повзають рачки й побиваються, що козаків не вродилось, самі лише дочки... і знову та знову все ті ж п’ятсот грам під язик, і ті ж самі огірочки...
У нас тут завжди ще не час, завжди ще не пора. Вся наша історія про те, як ми чекаємо мудрості; “Чи діждемо коли ми Вашингтона? А діждемо таки колись”! А коли, Оце КОЛИСЬ, буде? Коли жити будемо, - запитуємося? Пізніше, – самі ж собі й відповідаємо! Ще не час...
Воно то й правда, хіба це можна назвати життям? Хіба це життя?! Ось дивишся на світ, у якому живеш і бачиш і те і се і, так багато ніби і мудрого і, на бігмордах стільки ясночолої мудрості. Ну, мудрі ж, ну не дебільні ж вирази у цих лиць. Правда? Що? Дебільні?
Зайшов, якось, відомий український кіноактор Борондуков, ще у совєтьські часи, до м’ясної лавки, а там - голови свинські, рядком викладені лежать. Питає Борондуков у такої вгодованої свининою продавщиці; - “По чім Лицьо”?!
Ось так і в нас, хочеться інколи спитати, та в нікого, бо кругом одні ж і ті самі вгодовані “Лиця”... І написано на них поверх брів, - “Ось ждемо не діждемося з Вашингтона нового траншу з моїм мільйоном... А поки ждемо, треба ж десь огірочки сіяти”. І стає чоловік раком і порається і не бачить, що то вже його давно процентами порають...
А у нас ніколи не було й не буде Вашингтона. Тому, що він завжди був, є і буде, “Їхнім”. Це, як чийсь батько, він тому й чийсь, бо ніколи не стане твоїм, мати чиясь - не твоя і діти чиїсь - не твої. Як Тибет ніколи не стане мінетом і навпаки. Все у цім світі вже є таким яким воно є.
А що ж зі мною? Що з моїм життям? Чорт забирай! Коли жити і як? Приїхав до нас, пам’ятаю один з тих їхніх, так званий “Президент - Сексофоніст”, найвідоміший спеціаліст по мінету і повчав нас мовляв; - “Борітеся, поборете”!
Це ж до чого ми дожили? Чекаємо, чекаємо на Вашингтона і врешті решт той Їхнійтон, каже нам..., причому сука, дослівно по нашому каже, про те, що наш же з вами земляк, не дурний до речі чоловік, давненько вже сказав і ясно так все записав. А ми ніби й читали..., і ніби на пам’ять вивчали... І щороку систематично шанували і переповідали... Та якось ми... Тут, огірочки... Там, самі дочки... Тут, знов блін самі лиш сини... а коли вже нарешті поживемо й ми... А...
А, ніколи вже жити. Ніколи. Просрав, ти чоловіче, життя своє. Хоч і прагнув до чогось, а таки не допрагнув, а якщо і допрагнув то все одно, навіть до Праги так і не дотягнув.
Щось нам пороблено! Щось не так у нас у головах! Адже увесь час нам про це кажуть з екранів телевізорів, з газетних шпальт, з інтернетних сторінок. І дивишся на себе наче вже іншими очима. А може й справді, ми якісь не такі як інші? Та ні, кажеш собі, у них теж та сама реклама, такі ж лиця, такі ж огірочки... такі ж сини й такі ж самі дочки!
І волі у них теж, по суті – немає! Бо у цілому світі волі немає! Воля, це - найбільша ілюзія, що її виробило людство за всю історію свого існування. Це, як курва, що увесь час прикидається чистою незайманкою. А на ділі, курва, вона тільки і є, що курва. І хоч розпізнати її не так то вже й важко, та все ж...
Все –ж-ж-ж. Скільки народу кістьми лягло за цю курву волю? Тільки у нас... А у світі? Мільйони. Мільярди. І що це нас так нічому і не навчить? Скільки ще мільярдів маємо покласти у ґрунт, щоб зрозуміти раз і на завжди, що волі, тої намріяної, вигаданої волі, - однієї для всіх - не існує! Не було її і в Раю, бо де є будь яка заборона ( не їжте плоду з дерева пізнання добра і зла), там не може бути волі, і немає її ніде інде споконвіку і во вік-віку не буде у цьому дійсному світі.
“Воля є лиш у тобі самому. І шукати треба її лише у самому собі” - кажуть мудреці Тибету, але що нам Тибет, що нам до його мудреців, коли ж у нас є свої наймудріші обранці на яких молимося у вечері та вранці!
Якось згадалася давня італійська казка про дерев’яного чоловічка... М-м-м, як його? Щось подібного написав один совєтський письменник, однофамілець графа Толстого... Ага! Згадав! Піноккіо! Так от, у чому вся суть різниці цих казочок? У чому різниця між Піноккіо та Буратіно? Адже як один так і другий були зроблені з куска дерева, обидва були ляльками. Але! Але... Піноккіо на противагу Буратіно з дерев’яної ляльки став людиною. Став Вільним! А той, Буратіно, як був маріонеткою так і залишився нею! І немає значення хто ним керує, чужий Карабас – Барабас, чи рідний Папа Карло, він як був у чиїхось руках безвольним куском дерева, таким і лишився повік...
Які ми з дитинства читали казочки, такими й виросли з нас сини і дочки... А наші? Хто нам скаже; - Ростуть в нас діти, чи дітлохи! Ростуть Піноккіо, чи Буратіни! Чи може Барабаси, або ж Дуремари, чи ті що завжди йдуть мимо каси, бо все ще як лохи у мріях захмарних...
(пауза)
АКТОР;
Не знаємо своїх казок..., забули своїх героїв..., “Несли, несли з чужого поля...“ гівна всілякого, що за горами його, вже один одного не і бачимо, та через набиті роти, тим самим гівном, один одного вже не розуміємо.
Дивишся, як оці “лиця” співають гімн. Якби гівно їли. Так їм не лізуть у рота ці слова... Мимоволі думка у голові, - навіщо так себе мучити? Навіщо так знущатися з власного артикуляційного апарату, навіщо ж так калічити свого язика? І тут же згадуєш слова, що співаються у цьому нашому гімні, - “Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці”... і поволі – поволі розумієш, що ті ж “лиця” насправді добре знають, що співають, – це вони про нас з вами співають.
Просто у них це ще Ху... Хрю... Хря... Хрєновато, з писка їхнього виходить. Та все ж можна збагнути, принаймні запідозрити, що це ж саме ми з вами і є тими “воріженьками” І тут же згадуєш слова того мудрого пророка про “кров ворожу,” що нею треба “волю окропити” і вже навіть завзято так берешся вишукувати це “кропило” і того, хто має у собі цю “кров ворожу”, і щось не йде.. Не йде тобі, і все. Щось усередині твого єства наче не пускає.
- Інтелігенте сраний! - Кричиш собі, - ти ж сам не раз говорив, що немає в собі людина ворожої крові. Кров однакова для всіх і для українця і для негра і для китайця. Не в крові справа.
- Так – так не в крові, а в чому? В чому?!
- У її пролитті. “Кров Людська не водиця, проливати її не годиться”!
- А чомусь ллється, та й ллється, як тая водиця... І чомусь все частіше й частіше усім це годиться й годиться? А, може справа у тому, що то “ЛЮДСЬКА кров - не водиця”! Людська, а не тих, що в них такі лиця?!
Хоча, хто тепер у нас є людьми? Отож – то! Пишуть же на тих бігбордах - “Країна для людей!” Правду кажуть, коли хочеш що-небудь заховати, - поклади на найвиднішому місці. Дурень не побачить, а мудрий... Та скільки тих мудрих?
Вся справа ось тут, в “жопє”. ( показує вказівним пальцем на чоло)
Все від голови, що набита усім цим гівном! Тому й кажу “Дєло в жопє”. Тому й пізнання добра і зла, ще від самого плоду з дерева Райського саду, вказує на те, що гріх, котрий стався, він у головах наших сидить. І всі вчинки, всі гріховні діяння, саме від голови. Голова є тим складом, каптьоркою, коміркою, гаражем усього бруду. Тому і впихають нам саме у голови усю цю кляту рекламу, ці, чи інші ідеї, що начебто повинні привести нас до Раю, а насправді все міцніше тримають у пеклі.
У пеклі цім ми давно живемо, а все ще дурні думаємо, що десь під землею існує те справжнє найстрашніше пекло і від страху не бачимо, що власне пекло творимо ж самі і самі у ньому й перебуваємо відколи вік стоїть. А Рай, так і залишається примарним уявленням про те справжнє життя, до якого ніяк не дотаргаємо, ніяк не приблизимося, що завжди прекрасним образом сяє у мрії, найбільшій мрії людини... Яка все-таки наша голова! Ну як тут інакше скажеш? Хі –хі – ха –ха!
“Йдуть каналізаційною трубою два щури. Мама щуриха і дочка щуреня. Йдуть вони день, другий. Довго йдуть, по ніс у гівні, лиш бульки пускають. Нарешті доходять до колектора, до такої великої зали куди стікають все можливі стоки з різних каналізаційних труб. Сморід неможливий, аж шерсть у щурів вилазить. Раптом, як зірветься величезна зграя кажанів і давай кружляти у колекторному просторі туди – сюди. Щуреня запитується у мами щурихи;
- Мамо, а хто це?
- Янголи, доню! Янголи, рідна моя! – Благовісним голосом відповідає мати”.
І коли раптом майне тиха думка – “Хто тобі сказав, що світ у якому ти живеш є таким, яким ти його бачиш? Де твої очі? Хто позашивав їх тобі дратвою? Прислухайтеся до голосу свого серця! То відразу ж нова думка кричить у слід; - “Нечую! Нахєр серце! “Дай серцю волю заведе в неволю! Так стара мудрість каже нам!”
Мудрість? Дай серцю волю! Своєму серцю дай! Неволя серця це - сваволя розуму! Тої сірої маси, що не терпить визнання власної меншовартості. Подумайте самі –“сіра маса”. Біомаса і є сірою і за кольором і за змістом.
Тільки злодій - хитра голова, може породити таке гасло; - “Я дам вам волю”! Той хитрий злодій - розум, завжди тобі гарантує, що почує кожну з твоїх забаганок та обіцяє сповнення усіх твоїх мрій! І тільки ти наївний повіриш у це, як осел у моркву, що перед самою мордою його на жердині прив’язана теліпається, як тільки лиш смикнешся, щоб вгризти її, то відразу і довіку по колу тягтимеш, крутитимеш жорна власного ослячого сірого щастя і тільки лиш думкою багатітимеш з дня на день, здобути тую свою солодку мрію, не помічаючи що вуха твої ослячі, що ноги твої ослячі, що мова твоя - осляча; - І Я! І Я! І Я!!!
Один, бородатий Карабас, дуже розумний Барабас, відкрив дурням таємницю, що їм тепер мовляв нічого теряти окрім своїх же кайданів. Тобто він сказав що дурні завжди “пролєтаріють”. “Правду сказав”! - підхопив його такий собі маленький, руденький, ще й картавенький, євробурят, така озлоблена своєю ляльковістю “бурятина”! Підхопив і усім таким самим маріонеткам як і він, тим що вічно прагнули звільнитися від Карабасів, обіцяв повну самостійність, повну волю!
Йому повірили, за ним пішли... а на ділі? Кажуть, що з ким поведешся, у того і наберешся, так от, одних почепили на кілки та смикають за шнурки, а всіх інших, незгодних, неугодних, усіх самостійних і не дуже наївних - разом мільйонами в “топку історії” мовляв; - в борьбє за “свєтлоє будущее”!
А волі, як не було так і нема..., за ним слідом наступний.., і наступний і що головне; кожен одне і теж саме триндить. Так... Так і понині всі ці бородаті, вусаті, чи поголені, чи пейсаті Карабаси – Барабаси, як смикали нас за нитки так і смикають! Як усі ці лисі й волохаті злодії Дуремари, що торгують банками з п’явками, як дуремарили, так і дуремарять! Всіх нас! А ми, як ті поліна, слухаємо чергового Буратіна і знову й знов, на ті самі граблі ногов! Агов! Людино! Агов!!!
- - - - - - - -
Далі буде....
