Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2601
Творів: 47344
Рецензій: 92110

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Кіноповість

АМНЕЗІЯ

© олег тарасович драч, 14-07-2011
АМНЕЗІЯ
(Розповідь про сон Северина у ві сні)

Прокинувся. Світло знадвору крізь вікна кімнати вказувало, що час був денний, відсутність гострого сонячного проміння, на похмурість погоди. Тиша. Внутрішньо відчувалася повна байдужість. Тіло було наче з вати. Пробував ворухнутись, все наче в порядку. Повернув голову до вікна, крізь мереживо фіранки видно, як сиплеться дрібний сніг. Ріденький, він теж пролітав ліниво, не бажаючи опадати, очевидно розуміючи свою тимчасовість.

- Все ще зима...

Ця думка пробудила цілий процес намагань пригадати – що відбувається?

Задзвонив телефон. Підбіг, взяв слухавку.

- Алло?
- Привіт, солодкий! Ти вже встав? Пробач, що так рано!
Мар’яне Степановичу, я тобі дзвоню з вокзалу...

- Пробачте, ви помилися номером, - пробував втиснутись у
щільний монолог жіночого голосу.

- Мар’яне, ти мене чого не зустрів? Ай-яй яй! Ти, каченя мале!
Ну я тобі пробачаю..
- Пробачте! Ви помилились номером! – Голосніше і виразніше просто устами у трубку.

- Га? Що ти кажеш, яким номером?
- Ви не туди потрапили!
- Мар’яне, ти що з бика впав? Як не туди?
- Ну так! Це не Мар’ян!
- Ну що ти, каченя, ти що, думаєш я не впізнаю твого голосу?
- Ви який набираєте номер?
- Чотириста п’ять нуль сім нуль шість. Мар’яне? Ти не ти?
- Номер, справді мій, але ж Мар’яном є хтось інший...

Розгубися нівроку.

- Ви справді не туди потрапили. Очевидно, що номер записали помилково інший...
- Мар’яне, ти... пробачте... але голос... ви певні, що ви не
Мар’ян?
- Послухайте, як вас там?
- Ніна! Я Ніна, Мар’яне, ти що розігруєш мене так! Ти ж каченя мале! Мар’яне Степановичу! Це Ніна! Ти що?
- От блін! Послухайте... ну послухайте мене нарешті, що ви
завелися! Я не є Мар’яном, дослухайтеся до мого голосу, чи
до слів, чи до манери говорити, ви що, зовсім... Я не є Мар’яном! Я Северин!
- Северин? Дивне ім’я... Ти справді?
- Пробачте, ви набридли мені!

Поклав трубку і всівся у фотеля.

- Ну, що ти скажеш? Мар’ян... А приємний голос у цієї, Ніни... І...  Наче я десь-колись його вже чув, чи знаю, пізнаю... Просто такий тембр. Буває такий тембр у дуже близької людини. Такий тембр, дружини, чи подруги, тембр, що у ньому ти чуєш більше аніж звук, за цим тембром цілий простір. Невідомий і водночас відомий... Ти відчуваєш щось, щось невловимо тонке, ти пригадуєш, що ти насправді знаєш, те що відчуваєш у цьому процесі пригадування. Така м’якенька жіночка, чорнявка, років під тридцять п’ять... Когось вона мені справді нагадує...

Підвівся і попрямував до ванної.

- Ну, слава Богу, хоч тут усе на місцях!

Взявся голитися. Намилив піною обличчя, шию.

- От блін, порізався! Ну що за станки такі! Голитися можна лише тільки старим, затупленим станком, тоді голить гладко і не ріже шкіру на шиї. Ну ось, тепер знову подразнення, шия як у індика! Гал-гал-гал-гал!

Збентежений таким ранком присів на фотелі, розслабитися.

- Якесь кіно, а не реальність...

Заплющив очі…


Ліхтар вихоплював з темряви тісний овальний лаз. Печера, добре вже розвідана, і Северин вже тут внадцяте. Через повільність просування запам’ятовується кожна малесенька деталь, кожен камінчик, чи тріщина у масиві кам’яної поверхні лазу. Позаду Северина ще п’ять спелеологів старий товариш Женя, і молодняк; Сергій та Андрій. Ще тут дві дівчини Лєна і Олена. З Оленами йому везе. Що не група завжди дві, а то й чотири Олени.
- “У нас тепер такий неголений Оленячий час... ” –  часто жартує Северин:

Северин;

- “Женя, тепер вже мій партнер. Він має свою групу, але сьогодні він зі мною. Згадуємо молодість. Сашко з Андрієм вперше у цій експедиції, вони ще зелені їм всього п’ятдесят на двох. Приїхали з Вінниччини, у них там добра школа. Дівчата трохи старші і набагато досвідченіші. Олена Галицька має вже за тридцять, навіть ближче під сороківку, проте ніколи не видає всій вік, завжди вдає з себе дівчатко. Зростом вона й справді мініатюрна, подивишся і не повіриш, що ця дитина пробула під землею загального часу аж.... Я знаю її вже понад сім років. Колись вони із Женькою були разом, років із два, тепер Женька самець, вдався у йогу, все медитує у будь яку вільну хвилинку, а жінка потребує уваги... Пробував їх знову приклеїти докупи, нічого не виходить, пройшло кохання, як зубна біль. Олена Лозова це - така баба з... одним словом пацанка. Їй близько тридцятки. Має надзвичайну чуйку на ситуацію. Будь яку нештатну ситуацію прослуховує, як сканер. Вміє лікувати руками. Відьмочка. І в ліжку... Останній рік ми все частіше разом. Звиклося. Ось і в цю експедицію пішла за мною, каже – Ти  в мене на постійному гачку, то ж куди тобі самому? Любить. Лозова і справді як лоза. Обвилася й тримає так цупко, що й не вирвешся. Ох, вже та любов... Тут і йога не врятує, очевидно, що вік бере своє. Скільки не намагався відв’язатися, навіть під землю полізла за мною. Прив’язані намертво. Рідна людина у всіх відношеннях. Женька часто підколює мене, що виховав собі справжню жінку, бо тільки справжня жінка піде із мужем аж на той світ, під землю. А я додаю, мовляв, - справжня, завжди тебе і з під землі і дістане. Ось така значить у нас тут команда.”


Глибина більше трьохсот метрів. Нахил униз більше сорока градусів. Добре відчувається зустрічний рух повітря. З кожною сотнею метрів, відчуття протягу настає все більш помітним. Северин йде першим, Лоза “тримає” його, а Женька подалі метрів за десять, їх обох. Галицька з хлопцями на базі. Прохід вузький, як труба і увесь простір, що попереду хоч і  вільний від каміння, навіть з добряче гладкою поверхнею, але просуватися можна тільки повзком. Скільки сягає промінь ліхтаря, розрізаючи криштальну чистоту повітря одвічної темряви, з породи відбиваються маленькі спалахи, це кристали вилискують, наче дражняться з тобою. Северин знає цю гру. Колись він назвав її звабами “Хазяйки Мідної гори.” Кожна печера має таку свою хазяйку. Часом, тобі дарується можливість її не тільки відчути, а й побачити. Тоді  вже тобі ніколи не вирватися з її обіймів. Всі хто не повернувся, за визначенням Северина - однозначно побачили її. Не тільки профі мають таку можливість, а й будь хто з тих цікавих всюдисуйників свого носа, переконаний Северин, зустрічають “хазяйку” в перше і востаннє у своєму житті. Лоза тому й Лоза, що ревнує його. Знає чого Северин шукає в сих лабіринтах підземного царства. Ну, не те що знає, відчуває. У неї ж чуйка ще та.

- Севку! Кріпися до породи! – це Лоза так завжди його пильнує. Він ставить перед собою чергового карабіна і ним страхує линву. Тепер можна далі.

Через п’ятнадцять метрів, лаз пішов ще гостріше униз, то ж карабінитися доводиться знову. Рух повітря з невідомості б’є безперервним потоком.

- Що там у тебе? Севку!
- Тут майже вертикальний спуск. Ще метрів з сім і просто як свердловина... Круглий і гладкий лаз. Дує з відти, як у вентиляційній штольні.
- Страхуйся. Коли вийдеш на вертикаль, далі фіксуйся і назад.
- Добре, тільки я мушу зазирнути у цю діру.
- Дивись щоб “хазяйка” не вхопилася за “чубатого.” Ну, що там у тебе? Северку?
- Тут щось схоже на вхід у карст, краї свердловини закінчуються за -кілька метрів, не більше як за три – чотири і далі нічого немає.
- Зовсім нічого?
- Абсолютно... промінь ліхтаря не сягає жодного об’єкту. Якщо це карст, то неймовірно великий. Я ще просунуся ближче до краю. Ставлю карабіна.

Северин відстрілив у породу кріплення, сягнув рукою по карабіна і взявся його причіпляти. Карабін не чіплявся і Северин зробив гостріше зусилля. Карабін відбився від кріплення дзенькнув і вирвавшись з руки, полетів униз зовсім не чіпляючи стіни вертикального лазу. Він затамувавши подих чекав, чим відгукнеться діра. Якщо там тверда поверхня, то титановий карабін подасть лункий дзенькіт, якщо вода, то булькне, гірше як м’який пісок, чи пил, тоді почути удар до поверхні може і не вдасться. Северин шпарко відвернув шолома щоб вивільнити вухо і завмер напружуючи слух. Тривала напружена тиша. З діри, крім повітряного потоку, нічого не долинало. Нічогісінько. Професійно натренованим внутрішнім лічильником він відмірював політ карабіна. Час тиші свідчив, що там висота вже сягала п’ятиста метрів, семиста, кілометр... Нічого...

- Чуєш, Лоза? Там щось незвичайне. Я впустив карабіна, скоро хвилина, а він нічого, ні гу-гу.
- Що думаєш вчинити? Севку?
- Вперед. До краю отвору.
- А потім?
- Потім скажу, що потім...

Просунувши линву у нового карабіна він відстрілив ще два у протилежних стінках, що метр, то наступного і повиснувши головою вниз, повільно просувався у отвір. На самому краю помітив, що внутрішній край склепіння напрочуд рівний і гострий. Просунувши руку він акуратно мацнув пальцями сам край. Пальці повільно вимацували зріз. Так і є гострий і поверхня внутрішньої стінки гладка як скло.

- Ну, що ти мовчиш? Севку?
- Тут якась аномалія, не інакше. Уявляєш край отвору просто ідеально рівний і кут його гострий, як у збитої пляшки від шампана.
- Ти щось бачиш?
- Нічого. Враження таке, що я зазирнув у антисвіт. Там нічого немає. Тільки дує сильно. Я спущу ліхтарика, протрави червону линву.
- Зроблено... Десять.., п’ятнадцять.., Ну що?
- Ліхтар пішов, але його промінь нічого не вихоплює.
- Вже двадцять п’ять!
- Ліхтар світить, а не “гріє.”
- Севку повертайся. Чуєш?
- Тягни червону  назад. Добре, я взяв його. Тепер дай мені увійти на півтора метра. Може склепіння щось підкаже.

Просунувшись ледь не по пояс у отвір, Северин освітлював ліхтарем склепіння. Воно було гладким і рівним. Промінь ковзав у далечінь і розсіювався. Він визирав у всі боки і просвічував кожен сантиметр склепіння.

- Ну що?
- Нічого... Якби отвір був знизу, то можна було б принаймні прогулятися цією гладизною... А так...  Визираю, як миша, що знайшла вночі дірку у стелі Капітолію...
- Вертайся!
- Ну що ти... Дай надивитися... Пам’ятаєш гравюру середньовіччя, де зображений пілігрим, що проштрикнувши головою небо на краю землі, вирячився на...
- Що? Чого ти замовк? Севе?
- Та тихо будь! Тут...
- Що?
- Не може бути... Я знайшов карабіна...
- Де він?
- Тут поруч. Приклеївся, чи що... Він на стелі цієї... Неймовірно...
- Як на стелі? Ти... Ану вилазь мерщій!
- Стривай! Помовч трохи... Можливо тут якась магнітна аномалія?

Далі буде...

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.93972396850586 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …