О, беладонно!Знала б ти як мені не хватає тебе...Як не хватає того минулого часу, де я вибрала тебе випадково!!!Я так чітко памятаю, як нам було добре...утроьох.Ти й надалі залишилась такою теплою, такою тонкою та ненавязливою.А він не зміг.Він покинув мене, а отже і ти залишилась самотньою...Ти вміла так ніжно робити свою справу, що лише , здавалось, надавала відтінку.Ні, зовсім ні, ми не були безколірні –скорше, навпаки- надто яскраві.А ти...а ти чарувала!Ти запліталась між нами і солодила, так, ніби ми два коржі .А чому ти вмить забула про мене? Для чого ти забрала його собі, я ж також вміла любити тебе!Я також хотіла жити, дихати вами, відчувати тепло поряд з вами.Чому ти, врешті-решт, забрала його в мене і не втримала біля себе?...Та хіба ж ти знала...
Нам більше ніколи не бути разом.Більше ніколи не грітись спільним серцебиттям, не торкатись чогось справді живого, що нас і обєднювало...Більше ніколи...
Можливо, саме через тебе я не знаходжу собі місця на восьмому поверсі, у тій своїй квартирі, де нам було добре утрьох.Ти не істота, ти просто хороша пісня хорошого виконавця.Ти просто вдало підібрані слова на вдалу мелодію.І все.Те, що ти насправді для мене- це аж ніяк не реальність.Ти просто маленька доріжка на звичайному диску.І не більше.
