Люба шукала собі пару в інтернеті і в оголошеннях міської газети. Вона скучила за законним подружнім життям. Інтернет враз якось так і відпав, коли її Колька, син, зайшов на сайт заморських женихів: не та вікова категорія для Люби - "Діди!" Залишалася місцева газета-"товстушка", в якій чого тільки за наших часів не продавалося-купувалося-ремонтувалося-навчалося, а також пропонувалося , не зволікаючи, вступати в шлюб. Та й ну їх, тих іноземців!
І ось в один із осінніх вечорів Люба була запрошена на побачення. Накрапав дощик, але такий, від якого хотілося хутчіше сховатися в якому-небудь кафе чи дістатися домашнього вогнища. До дощу ще й вітер підпрягся. Люба , беззаперечно, розраховувала, як мінімум, на чай в теплому затишному куточку першої-ліпшої скромної забігайлівки.
Але кавалер не обнадіював. Люба зі своїм потенційним нареченим вже вкотре накручувала навколо історичної церкви - прогулювалися, ніби на вулиці стояв травень. Слухала його "високі матерії", а попросту, теревені, раз-у-раз щулячись від вітру та вогкості. Жінці ставало дедалі незатишніше. Вона змерзла, вітер забивався за комір пальта. Зупинилися.
- Любо, - нарешті почула вона довгоочікуване, - ви мені не підходите, за інтелектом.
- Що?! Та ти на себе подивися! - Не спасувала Люба. - Тебе ж одягати і взувати треба! Ще років з десять! Шапочка - наче нею сходи драяли! А туфлі?! Такі ж. І самого - годувати і годувати. Он ,який - заморений ! Де ж я стільки грошей зароблю?!
Жінка різко розвернулася і пішла. А наступного дня Люба купила собі в ювелірному магазині кільце, "щоб ні в кого такого не було".
- Любко, навіщо тобі таке кільце? - Питала подруга. - Ти ж все одно маляром працюєш, ніхто його і не побачить.
