Колись зловила себе з острахом – думку зловила: я не пам’ятаю, як написано цього вірша? Чому? Кому? Через що? Кожен вірш, як дитя, має свій гороскоп, долю, характер. Є щасливці, що народилися з подиху мрії чи щастя, є щасливці інші – пророки-вірші, які народилися з болю і пекучого страждання. Є чорнороби, скромні працівники-прибиральники. Кожним словом, як помахом мітли, прибирають бруд зі світу. Непомітні (бо з щоденних подій), скромні, та дуже щирі і справжні.
Я, мабуть, стала зловживати словом “справжні”, дуже ціную і шукаю цю справжність щомиті, неймовірно тішуся, коли її знаходжу. Чому? Світ довкола став настільки умовним, уявним, віртуальним, набрав таку швидкість, що раптом зупинишся і не збагнеш, не розумієш – а навіщо? Щоденна робота, вияснення стосунків, клопоти-турботи, суд-пересуд, гиркання і нарікання...
Пліснява людських взаємин розростається, як грибок у гнилій підлозі, вражає увесь будинок, усеньке житло, усе людське життя. От стоїть воно, а ткнеш пальцем – провалишся у порожнечу, гнилу трухлятину.
....
Треба любити. Треба навчитися любити – і любити: Бога, себе, ближніх, ворогів і недругів, навіть увесь цей гнилий і хворий світ. Єдиний рятунок - любити і вірити.
Сонце і тепло порятують і не дадуть розростатись плісняві. Сонце і тепло дають силу квітам - розкрити свою красу світові, а людям – розкрити чисті квіти своєї душі Богові та собі. Я хочу, щоб Ви – конкретно Ви - усміхнулися – і прокинеться перша пелюстка квіту на Вашому обличчі. Я хочу, щоб Ви зігріли серце теплим гарним спогадом – і проросте квітка краси у вашому серці. Я дуже-дуже хочу, щоб люди любили. По-справжньому.
І тоді зникнуть усі озонові діри, стихнуть тайфуни і землетруси, усі хвороби і напасті світу. І тільки тоді наш світ, наша планета стане блакитною квіткою – Господньою мрією, яка здійснилася...
Блакитні квіти проросли,
бруківку протяли
тонкими лезами
ніжного стану.
Небо здивувалося:
- Є у мене діти на землі?
Сонце усміхнулося:
- Діти сміливими стали!
А дерева хилились,
шуміли і сперечались
про методи впливу і виховання.
Діти – квіти блакитні
без нагляду попроростали
це ж проблема для всіх не остання.
Люди-бізнесмени, клерки-чиновники
засідали на тривалих нарадах:
- Як поміж тих квітів тепер – літати чи повзати?
Хто що порекомендує? Обґрунтує? Яку дасть пораду?
І тільки хлопчики і дівчатка – малята сонячні,
раділи, тішилися, сміялись.
Діти серйозних людей і блакитні соняхи
(ніяких нарад не скликаючи)
друзями стали!
