Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2587
Творів: 47074
Рецензій: 91469

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Будильник (закінчення)

© Ганзенко Олексій, 08-04-2011
Щоночі я лежу й чекаю. Я шматую простирадло й угризаюся в подушку. Ось зараз, зараз закалатає щось у шибку, або загамселить у стіну, або почнеться землетрус... Мені не потрібен будильник – я сам зробився будильником і зупинити мене може хіба лишень молоток...
Бувало, струджена плоть не витримувала – я провалювався в сон раніше. Тоді довкола мене крутилися більші й менші коліщата велетенських будильників, молодий робітник Сашко замість заготовки пхав до верстата мою довбеху, а якось кощавий чоловік у світлій одежі тицьнув у мене довгим білим пальцем і владно проказав: „Чи не два горобці продаються за гріш? ... А ви вартніші за багатьох горобців...”  і засяяло раптом так, що уві сні я стулив очі...
Якщо я засинаю, ВОНО будить мене о-пів на четверту. Одного разу, наче сказившись, несамовито зарипіли всі двері, іншого – гучно вибухнула над головою лампочка.
Ніч. Скоро третя. Чому? В нічну зміну я ніколи не працював. Молодим загулювався було, як і кожен, кому бухала в голову юна кров, та то давно минуло. З Тамарою ми вечірками надто не захоплювались. Власне, я б не заперечував, але з нею все, було, встрянеш у якесь халеп’я. То вона береться відновлювати мир та злюб у чужій родині, про що мою ладу, зрозуміло, ніхто не просить; то заходиться виховувати чиїхось дітей... Тамара органічно не могла зносити чужих неприємностей. Якось (це було на іменинах її сестри) вона так тепло й щільно втішала зневаженого вередливою подругою гостя, що це викликало в мене природний шал ревнощів. Я психонув, Тамара розплакалась. Ми залишили вечірку розшарпані й злі.
Пізно ми тоді поверталися...
Стоп...
Недовчений хірург-ніч голіруч хапає моє замордоване серце й щоєсили тягне його, рвучи артерії та вени, з грудей. Може так і треба, але чому ніякий гемоняка не дасть мені знеболювального?
Роздратований, я шпацирував прудко. Тамара дріботіла ззаду. Блищав Місяць, чи вуличний ліхтар? Не пам’ятаю. Але того чолов’ягу ми побачили виразно. Дядько в картузі й у плащі похитувався, схилившись на штахетник. Я пробіг, ззаду боязко озвалася дружина: „Може людині погано, а ми...” Я вибухнув: „Та що ж це, гемон його забирай, таке! Ти вже й синяків загачених ладна голубити! За що мені ця кара!?” Вона вмовкла. А за кілька днів ми дізналися (люди балакали й у газеті було), що на тій таки вуличці знайдено вмерлого чоловіка. Розтин показав – серцевий напад. Помер між третьою й четвертою годиною ночі. Ми з Тамарою не обмовились тоді про це й словом...  
Це воно. ТЕ. Більше ніколи й нічого не траплялося зі мною о третій тридцять. Чого ж ти хочеш, безталанна, невспокоєна душе? Покаяння, спокути? Каюсь... Та будь-хто на моєму місці вчинив би так само! Ніч, п’яний під парканом... Будь-хто, крім, хіба, моєї щиросердної Матері Терези – колишньої! Чи ти замірилась мене покарати? То вже доста покарала. І за що? Хіба я тебе вбив, хіба я вивів тебе посеред ночі на задрипану вуличку під невисокий рясний штахетник? Чого ти хочеш і чому лише зараз? Спохватилася? Може знічев’я? Звісно, вам добре – ніяких тобі клопотів, зрозуміло – безтілесні ж! А спробувала б отут! Знаєш, скільки ночей я не сплю? А мені, між іншим, рано вставати, заробляти на скибку хліба, я ж не безтілесний! Треба сплачувати аліменти, платити за електрику й за пломбування гемонського зуба! А я лежу спітнілий, розкошланий, в мене дрижать ноги й гупає серце, бо вже скоро твоя дурнувата третя тридцять! І що, що б я вдіяв, навіть якби зупинився? Викликав швидку? Як, мобільників тоді не було, та в мене й зараз нема – на біса він мені! А якби й подзвонив, знаєш, яка неповоротка в нас швидка? А в тебе серце, раз – і все... От, вже десять хвилин на четверту – найосатаніліший час! Бачиш, я вже гризу подушку й шматую простирадло! Ну що, що я мушу зробити, аби ти наді мною зглянулась?        
Я схоплююсь, сяк-так вдягаюсь і вискакую з хати. Я піду на ту вулицю, на те самісіньке місце біля невисокого рясного штахетника, бебехнусь там навколішки й благатиму, благатиму його зневагомлену душу змилуватись над моєю, можливо холодною, неспівчутливою, але живою.
Тихо. Нічна прохолода остудила моє розпаленіле обличчя й додала снаги витомленому тілу. Я майже біжу. Люмінесцентний ліхтар Місяця сяє байдужо.
Ось вона, та триклята вуличка: яблуні, колодязь, паркан... Я спиняюсь: біля штахетника, на ТОМУ самому місці, якийсь рух: кілька темних постатей, голоси, жарина сигарети півколом... „...казали: тьолка не для тебе, казали? Казали, інтересуюсь?..” Дівочий зойк, виляск удару... щось падає... Я відступаю в тінь. Треба ж: натрапив на нічну розборку лютої тутешньої шпани! І якого гемона ти сюди попхався, вахлаю? Закортіло потеревенити з душею? То теревенив би вдома, чи душі не однаково! А так вдостоїшся зараз по мармизі, або й швайкою під ребро – бували випадки. То твій дурнуватий будильник здаватиметься після такого безвинною забавкою! Повертаюсь і тихенько прошкую назад. Напевно, краще таки навідатись до лікаря.
Справді, вислухають, пропишуть заспокійливе, медицина зараз така могутня! А я, недоумок, замкнувся, нікому нічого... А треба до людей... поможуть...  І чому я, власне, втумкав собі в кумпола, що це якось пов’язано? Може просто перевтома?.. Подумаєш, загнувся від серцевого нападу якийсь мугир, до чого тут я? Ну проходив поряд, то що? Он і зараз... можливо... на тому самому... Я ніби наштовхуюсь на мур. Зараз, саме зараз, на тому самісінькому місці можливо знову хтось помирає. І знову...
Я врубуюся в них наче криголам у монолітну зовні, але ламку й порувату насправді, крижину. Перший отримує в потилицю, другий риє дзьобом куряву від копняка, через нього летить третій, я лише трішки допомагаю йому коротким тусаном у підгорля. (Блиснуло в третього між пальцями лезо, та ж і я армійську муштру геть не забув. Звісно, розвідка не десант, але й нас дечому вчили). Я реву, як віл, і те ревисько, певно, діє на них  ще приголомшливіше, ніж мій навальний напад. За хвилю вже нагинаюсь над непорушним тілом, що скорчилось у пилюзі:
–  Ей, ти живий? – Тіло застогнало. – Живий... Сильно вони тебе потовкли?
–  Де Іра?  
Знайомий голос. Знайома кирпа в місячному молоці...
− Сашко?
− Ви, Максимовичу? Де Іра?
− Не знаю. Втекла либонь.
− Попереджали, щоб з нею... та я незговірливий... Нічого...
Сидимо, мовчимо, ліплю до його роз’юшеної губи наслиненого подорожника.
− А ви чого тут, такої пори?
Розказую. Все розказую, аж язик з рота випадає.
− Коли те сталося?
− Давно. Років десять уже.
− В картузі?
− В картузі й у плащі.
− Мій батько...
− Що!?
–  До брата, до дядька мого, в гості приїхав. З поїзда йшов. І – серце... То це, виходить... отут...
Ну звісно! Згадую, як бригадир уперше привів його в цех: „Ось, молоде поповнення на нашу голову, так сказать. Гулівець Сашко – приймайте!” Гулівець... Надра пам’яті зберігали прізвище, надра совісті зберігали неспокій...
− Прости мене, коли можеш. Мабуть, я міг його врятувати...
− Нічого. Що вже тепер... Зате мене ось врятували, бо ті нахвалялись... перо було в них...
− Це ВІН тебе врятував. Його душа... Ходім до мене – приведемо тебе трохи до ладу.
− Мушу Іру знайти.
− Знайдеш.
Потроху розвидняється. Нічну безмовність змінює ледь відчутний світанковий вітерець. Сашко йде накульгуючи, тримається за бік. Чи не поламали йому відморозки ребро? Костівна замітає біля хвіртки:
–  О, то ви впустили таки квартиранта. А то цей парубчак ходив, заглядав, а я сказала, що в нас тут ніхто не бере. Воно чого ж, хата велика...
Кров ледве не пирскає мені з очей:
− Ти тут був, заглядав? – повертаюсь до хлопця. – Коли?
Сашко розглядається:
–  Був... наче. Я скрізь ходив – квартиру напитував. Відколи з Ірою... пізно став приходити, а дядько, знаєте, старомодний – гиркались. То я думав... на квартиру...
Костівна стоїть, не ґаву – корову ротом піймає.
− Ану зайдімо, – хриплю.
В хаті хапаю блідого парубка за барки:
–  Ти все знав! Рознюхав і приїхав помститись! І як це я зразу не вчовп? Напросився в нашу бригаду, винишпорив де живу. Чорт, ти ж захоплюєшся електронікою – всі ці дзвінки!.. – Відступаю, опускаю руки. – Чого ти хочеш, справедливості? А в чім вона, справедливість? Вбити мене, чи запроторити в дурку? Вбий... Чи може мене малися вбити ті хулігани? Зізнавайся, то ж була інсценівка? Але тоді ти станеш таким, як я. Навіть гірше, бо я вбивати не хотів. Ну?
−  Що ви, Максимовичу, – белькоче хлопець. – Що ви говорите? Я нічого... Самі подумайте: ну як би я взнав, де ви були о третій ночі десять років тому? І квартиру я шукав ось, а ви казали, що ті дзвінки ще звідколи...
Я сідаю:
– Правда? – стогну.
− Правда.
− То що ж воно тоді дзвонить?
− Не знаю...
− І ще дзвонитиме?
− Не знаю...
− Ти ж простив?
− Простив.
− То може?..
− Звісно, чого б йому...
Ми сяк-так рихтуємо його подраний одяг, я обробляю хлопцеві садна, перев’язую поперек.
– Ти сходи, про всяк випадок, до лікарні, непокоять мене твої ребра. А на роботі я скажу...
− Добре.
Сашко йде.
− Батьків дзиґар справив? – озиваюсь, коли юнак накульгує вже за хвірткою.
− Справив.
− Молодець. І завжди вставай, коли б він тобі не задзвонив, чуєш?
                                                                    
                                                                                                          
                                                                                                                Липень – серпень 2006р

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

Моральний інстинкт

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Петро Домаха, 09-04-2011

Блискуче,

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 09-04-2011

Добре, що все так добре скінчилося

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 08-04-2011

В світі стільки зла...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 08-04-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Львів, 08-04-2011

Містичний реалізм

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ольга Кряжич, 08-04-2011

Добре!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 08-04-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Тала Владмирова, 08-04-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.73683094978333 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …