Від нього не сховатися і не втекти. Кожен в певний час потрапить в його пастку. Мене воно наздогнало у вигляді молодої тендітної дівчини з великими карими очима.
- Мене звуть Оля. Ви мій батько, - сказала вона, жадібно ловлячи мій погляд. В цей момент вона тремтіла всім тілом.
Плутаючи слова і запинаючись, дівчина швидко розповідала про свою матір і наводила факти, які б підтверджували її слова. Її голос зривався і, здавалося, дівчина от-от заплаче.
Я незворушно стояв на одному місці, приголомшений і сердитий одночасно. В голові плутались навдивовижу протилежні думки. Я слабо пам’ятав жінку, яку вона називала своєю матір’ю. Це було так давно і, головне, нічого для мене не значило. Звичайний курортний роман не скованого жодними зобов’язаннями чоловіка. Та жінка була простою забаганкою, а пригода - такою миттєвою, що при інших обставинах я, певно, навряд чи її згадав.
Як пояснити цій дівчині, що це помилка, про яку я шкодую?
Жаль, що людині не дано мати залізні нерви. Я зірвався. Здається, я не сказав нічого зайвого, але мій суворий погляд і холодний тон змусили цю дівчину відразу зайняти позу людини, яка захищається.
- Мені від вас нічого не потрібно, - сказала вона. – Я просто хотіла вас побачити.
А потім вона втекла. Я, піддавшись якомусь дивному інстинкту, побіг за нею. Звісно, я її не наздогнав. Додому я повернувся в кепському настрої.
Мені це не потрібно! Не так, не зараз. У мене чудове життя, яким я цілком задоволений. Мені подобається моя свобода і те, що я сам собі господар. Я радий, що у мене немає дітей. Правду кажучи, я їх ніколи не хотів. У мене в житті вже все налагоджено, навіщо мені такі сюрпризи?
Дочка! З моїх вуст це слово звучить навіть смішно. Ну який з мене батько? А вона зовсім на мене не схожа. І, взагалі… Звідки вона взяла, що вона саме моя донька? Зі слів своєї матері. А хто знає, що їй наговорила та жінка?
Ні, вона мені ніяка не донька! Ці слова мене заспокоювали, але не надовго.
Якщо та дівчина і набрехала, то вона гарна акторка. Я бачив в її очах сльози. Вона сказала, що нічого від мене не чекає. Але ж вона чекала і, певно, не цього.
Забудь, просто забудь! Нічого не було. Хто знає, де та правда? У світі існує безліч настільки божевільних жінок, що здатні без вагань народити дитину від першого зустрічного.
Якщо вона і справді моя донька, то їй краще триматися від мене подалі. Я не можу їй нічого дати, та й не хочу цього робити.
Поява цієї дівчини нічого не змінила. Здається, не змінила. Я жив своїм улюбленим холостяцько-егоїстичним життям, надто старанно вдаючи безтурботного. Але інколи де-не-де, як поодинокі іскри на несправній проводці, проскакували думки типу: «А де вона зараз?», «А як вона?»
Не знаю, можливо, це було викликано простою цікавістю. Я не хотів про неї думати, але ж думав. Почувши, як в парку одна маленька дівчинка називає здорованя-чолов'ягу своїм татком, я подумав: « Татко! Прикольно звучить.» А потім відразу: «Ні, це не для мене».
Через тиждень я вже ціленаправлено її шукав. Добре, коли маєш друзів, яка хоча і не можуть знайти голку в копиці сіна, але відшукати двадцятип’ятирічну Олю Сомову в маленькому провінційному містечку для них як раз плюнути.
Її адреса вже лежить у мене на столі. Я перебуваю під владою дивних почуттів. Коли я дізнався, що вона теж працює лікарем, в голові відразу пронеслося: «Вся в татка».
У вузенькому коридорі маленької лікарні було на диво людно. Я підійшов до молоденької медсестри в окулярах, яка сиділа в реєстратурі, і запитав, де я можу знайти терапевта Ольгу Сомову.
- Я в особистій справі, - сказав я, відразу припинивши її базікання про талончики і запис на прийом.
- Ви її родич?
- Батько.
Вона з цікавістю на мене подивилися і зникла.
Повернулася медсестра дуже швидко і, змірявши мене не менш уважним поглядом, сказала:
- Вам краще піти.
- Чому? – обурився я.
- Бо Ольга сказала, що у неї немає батька.
Не знаю, як описати те, що я відчув, але це, певно, був удар по моїй нещодавно здобутій батьківській гордості. «Невже світом блукає ще одна людина з таким самим нестерпним характером, як у мене?» - подумав я і став чекати.
Через деякий час мені пощастило зловити Ольгу в коридорі. Побачивши мене, вона прискорила ходу.
- Зачекай! – крикнув я, перекриваючи їй шлях до ліфту.
- Що вам потрібно?
- Поговорити.
- Навряд чи це хороша ідея.
- Знаєш, я міг сюди взагалі не приходити. Обмежився б звичайним телефонним дзвінком. Але я подумав, що поговорити віч-на-віч буде набагато корисніше. Здається, я і так пере тобою завинив.
- Минулого разу я вже говорила, що нічого від вас не хочу.
- Впізнаю свою впертість. Ми дуже схожі.
А вона різко:
- Не думаю.
- Але тобі доведеться мене вислухати. Двадцять п’ять років я навіть не здогадувався про твоє існування. А тут з’являєшся ти і заявляєш, що моя донька. Як мені на це реагувати?
- Я вже повторювала, що…
- Ти вже велика дівчинка. Невже ти не розумієш таких простих речей? Ти поставила мене перед фактом, а потім дала хвилину на роздуми. За цей час я не встиг не те щоб тебе полюбити, а навіть звикнути до цієї думки, - я глянув на Олю. Вона уважно мене слухала. – Певно, ти думала, що я відразу кинуся тобі в обійми і почну ридати. Але я не такий. Я так не можу. Для людини, яка навіть себе любить лише по понеділках це було б вже занадто. Слухай, давай почнемо з чогось простішого? Познайомимось, поговоримо. Як ти на це дивишся?
- Добре.
- Добре? – перепитав я.
Вона кивнула і усміхнулася, а потім сказала:
- Добре, що ти хочеш хоча б з чогось почати.
