Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2683
Творів: 50955
Рецензій: 95697

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 28494, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.83.187.36')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Авторська проза

НЕМАЄ СОНЦЯ. (8)

© Ганзенко Олексій, 24-03-2011
                                                                        8

Відчиняється чорна пащека дверей і мій погляд жадливо огортає її теплу поставу. Теплу, відчуваю це навіть оддалік.
– Це я, – дурнувато видихаю захриплим ураз голосом.
Ми так довго не бачилися – цілісіньке століття. Скільки торішнього снігу впало на пітну драглисту землю! Скільки чекав я цієї казкової миті, скільки потерпав! Чому, чому задля того, аби відчути мить насолоди, неодмінно треба катуватись? Я навіть підозрюю, що рівень страждань пропорційний рівневі очікуваного блаженства. Чому так? Аби краще відчути відміну? Ні, либонь моя побудова невірна – розкошування куди ваговитіше. Що я там страждав у порівнянні... Ось зараз ми торкнемося одне одного, зіллємося воєдино, як зливаються воєдино, утворюючи критичну масу, дві частини ядерного боєзаряду, й станеться вибух. Знову. Я так за ним скучив...
Однак чого це її рука тихо, але рішуче, зупиняє мій нетерплячий рух, чого вона зачиняє за собою двері, тисне до вуст пальця?
– Що, що... Тетянка?
– Льончику, голубчику, – її голос украй схвильований, аж розпачливий, утім рука вперто тримає мене на відстані, – ти милий, ти хороший, такий молоденький, але... розумієш... це життя... Доросле життя...
– Що сталося?
– Повернувся мій колишній... Благав... на колінах повзав... Тетянці потрібен батько... й важко нам... А він і на роботу обіцявся...
          
Темно було й виразу твоїх очей я не бачив, але голос... Вчувався мені в ньому не тільки розпач, не тільки збентеження, а й іще щось було. І не вдоволення заміжньої жінки, що повернула мужа, а доньці батька − ні, інше щось. Ніби облегшення. Еге ж, облегшення. Таке відчуває людина, скинувши з пліч тяготу, яку несла впродовж довгого часу. Ти скинула самотність? А я? Я ж хотів остатися з тобою навіки! Не вірила? Ти була старша, мудріша, ти знала, що „навіки” не буває. Нічого не буває „навіки”: ні кохання, ні відречення, ні ненависті... Бо ми не вічні. І ти вчинила мудро, розважливо, подбала про майбутнє, про доньку. От тільки... я. Я ж не був дорослий і зовсім не був мудрий. Я не знав, що так, аби навіки, не буває. А не знав, то й вірив. І твої збентежені слова з прихованою (чи замаскованою) в них полегкістю...

Ядерний вибух таки відбувається. І розшматовує мене на криваве клоччя, на мертвий порох, на атоми... Мене нема. І нічого нема. Й ніколи вже не буде. І її тепла постать переді мною обертається неживим березовим стовбуром. Втім, я ще намагаюся повернути нас до життя. Хоча й усвідомлюю, в мент усвідомлюю, що марно.
– Але ж... він украв твою обручку, й сережки...
– Він вибачався... колінкував... І Тетянка...
– Я буду її батьком!
– Ти? Ти скоро поїдеш...
– Я залишусь!..
– Як?
– Ти лиш скажи...
– Хлопчику, хлопчику, ти ще юний, ти ще стрінеш, повір. Прости, прости... Не слід було... тебе... Але мені велося так самітньо, так холодно... І... я й не гадала, що ти... Прости мене... Йди собі. Дай я тебе на прощання...
Я відступаю:
– Не гадала? Що? Що не гадала? Що мені буде так? А хіба буває „не так”, інакше? Я інакше не знаю... Де він?
– Спить. Трошки, хм... відсвяткував повернення. То нічого.
– Пусти мене до нього.
– Боже, нащо?
– Я йому поясню, я скажу... Проситиму... Я без тебе не зможу...
На моїх очах з’являються сльози. І на її очах з’являються сльози. Ми стоїмо одне навпроти одного й плачемо. І не годні одне одного втішити. Між нами щось. Неприродне, нелюдське. Щось, яке розколює навпіл планети...
– Що ти, хлопчику, ти ще знайдеш собі... Ти так не переймайся, я ж просила...
– Я не можу, не можу не перейматися. Я не можу без тебе, віриш? Взагалі не можу.
– Йди, – тепер у її голосі ще й утома. – Йди собі й прости. Прости...
Вона просить у мене прощення. Може ще стане навколішки, може це в них сімейне. Я цього не хочу. І йду. Я мертвий. Я важкий. Я непідйомний. Тисячотонний непідйомний мертвяк. На вулиці моя тисячотонна нога тоне раптом у невидимій калабані, за халяву тече мокляк і огидно чвакає там за кожним кроком.

Либонь колись він був сильним вродливим мужньою чоловічою вродою, чогось же вподобала його для тебе твоя матуся. І була ваша перша зустріч, твої спаленілі щоки та його недоладні жарти; і була ваша перша постіль і він лежав потім, відпочивав, заклавши руки за голову, а ти – тихенько притулившись до нього збоку. Ви лежали й мріяли про майбутнє спільне життя. Він напевно був тоді роботящий, беручкий, і сокира співала в його вправних повносилих долонях, і рубанок, і садівницький ніж... А незабаром ти вже стояла й милувалася, як він працює, та дослухалася до вашої ненародженої ще дитини. І усміхалась. А він бачив та усміхався собі. Він був іще тоді стрункий, гарний, щоранку голився та густо одеколонився. Ти його не кохала, але вам було добре. Жінці завжди добре за роботящим розумним чоловіком. А тоді він запив. Він не міг не запити – тут усі п’ють. І ти знала, що він зап’є та що цьому не буде ради. Він перестав голитися, випив одеколон, полишив роботу.
А це повернувся. Либонь він пошкріб щоки заради такої оказії, але пошкріб погано: порізався, полишав щетину – він відвик голитися й руки тремтять. Ще триматимуть вони може зрідка сокиру, а рубанок, чи садівницького ножа – навряд. І він сидітиме навпроти тебе за столом, аякже – мужик у господі! Й дивитиметься на тебе спраглим поглядом і канючитиме „стопарика”. І буде скиглити й гладити по голівці Тетянку, та візьме за звичку жалітися їй на долю...
Батько. Ти його прийняла. Бо він батько. А я ніхто. Я й не бачив ніколи твоєї Тетянки. Чи навчився б я гладити її по голівці, чи навчився б голубити? Вона як Натка, а я ніколи не голубив сестру, не заведено в нас.
Я голубив тільки тебе…    

Коли воно вже урветься, це відворотне, наче наступив у пітьмі на жабу, чвакання? Якісь голоси, шамотіння, чиркання сірників...
– Де він, Окурок, де? Де Гайд – у самоход?
– Заткни свою погану, бля, Юсуф, каналізацію та не булькай! – чую сонний голос сержанта Кортнєва. – Оно він спить, до півночі під машиною, бля, сидів!
Знов чиркають сірники, хтось здирає з моєї голови бушлата. В наметі Юсуф стоїть зігнувшись і його довжелезні лаписька замалим не сягають підлоги.
– Ти диви – Гайд! А я вже було думав... Шо, за ум взявся? Ото ж то! Юсуф із будь-кого дур виб’є й сиктим зробить! А то: ну прямо йодар-перехватчик, я твою маму імєл! Чи шо, може в твоєї кошолки теперки менстра, га? Хо-хо-хо!
Схоплююсь на рівні:
– Слухай ти... Сказали ж: заглухни! Бо я, бля буду, машиною тебе, орангутанга чорношийого, розчавучу!
– Шо!? – не вірить вухам Юсуф. Бек, котрий, як завжди, поряд, перелякано кліпає чорними ґудзиками очиць. – Та я...
Але тут між нами виникає Окурок:
– Ша! Ша, бля, зам’яли! Ти, Юс, загрібай своїх блідолицих, бля, братів і линяй звідси, хутко! Не хватило ще мені, бля, на КТП чепе! Потім розберетесь! А ти, – повертається сержант до мене, – спи собі, бля, лягай, теж мені – Олександр Матросов!
– Ну салага, – рипить у пласких Юсуфових грудях, – ну флегмат, ти труп – до Рязані не доїдеш!
Якби ти знав, худобино, як мало мене лякають зараз погрози! Труп. Знаю, що труп. Тисячотонний. Бо без неї. Ще зовсім недавно я був переконаний, що не зможу без неї й півдня. Й ось оте „без неї” настає. І що? Живу? Чи ні?
Ніколи не помічав за собою потягу до поезії. І в гадці не мав, я більше мелодії різні люблю мугикати, без слів. А тут саме склалося, стулилось. Посеред незміренної осінньої ночі, в натопленому наметі гостинного Окурка... Слово до слова, біль до болю, незбутність до незбутності, спогад до спогаду. Розпука, темінь... І знов біль. Виходить – таки живу, коли його відчуваю? Нащо?
Там, де немає сонця...
Вранці йду до машини. Треба таки полагодити бісів гармидер.

Знов цілісінький день длубаюся в триклятущому зчепленні, спостерігаю з-під машини як приїздить із батальйону автобус – по офіцерів, ті від’їжджають уже сьогодні (зашпортавшись, капітан Воровський навіть відмовляє собі в задоволенні виголосити перед взводом промову), як складається харчоблок, Окурків КТП (береза поруч нього залишається незвично-самітною, понурою), як чіпляють несправні авто до ходових, завантажують у кузови наш військовий скарб. Давид, Бос і двоє азіатів перетягують із кінобудки на мою автівку прапорщикове збіжжя.
– Обережніше там, обережніше, – дратується Писанко, – сулію не розтовчіть, бойци блін, бо я вас... Зробиш? – до мене.
– Зроблю...
Зроблю. Й поїду. Мене тут нічого більше не тримає. Звісно, можна жити спогадами. Про Ларису. Спогадами про Ларису можна жити роки, десятиліття. Їх вистачить. Але я не хочу жити спогадами, спогади Ларису не замінять. Спогади безтілесні, несправжні, наче кіно. Не хочу. Я вигризу їх із розуму, з серця. З м’ясом. Спогади про Ларису... – з м’ясом.
Остання ніч у клубі. Сцена порожня, з нами тільки прапорщик Писанко. Солому з матрацників висипано, лежимо на голих нарах, мостимо під голови речмішки. Хлопці шепочуться, перетираючи огибаловські пригоди, шкіряться, згадуючи Чебурашку, хтось намагається востаннє запустити „Белую черемуху”, та прапорщик забороняє : „Спать!” Тільки я нічого не згадую...
– Лоьха, – легенько торсає мене за плече Кузя. – Там до тебе, гм... відвідувач.
– Який відвідувач у чорта?
– Йди, йди, побачиш. Там, біля машин стоїть.
Вона.
– Це я...
Бачу. Але чому? Я ж із м’ясом... і з кров’ю... Мовчу. Розгублена, схвильована. Чужа? „Ні! – кричить щось у мені, волає нелюдським ревом. – Це вона, вона!” Але ж я не можу вже до неї доторкнутися й від цього там, у мені, лементує та пеком пече ще нестерпніше.      
– Оце таке... Й ні до кого більш... Я знаю: просити тебе, це якось... але ми ж... ну... не чужі... Ніби...
Вона. Ті ж таки очі, ті ж вуста... Нащо, нащо зустрів я її тоді біля бурякопункту, в цьому ось картатому пальтечку й у цій ось чорній чоловічій шапці, нащо? Якби цього не було, не стояла б вона зараз переді мною та не труїло б так мені в грудях і не палило, й можливо... можливо в мене б навіть... із Чебурашкою. Пізніше. А що, в Кузі ж вийшло.
– ... раніш не було, кинулась до голови – того десь нема, а так тільки ваші машини з цієї багновиці виїдуть, от я й...
– Що?
Вона ще розгубленіша та схвильованіша:
– Ну ж кажу: мій... вени розітнув... Я дорікнула, щоб не пив, він пообіцяв, присягався, та... не встояв. Шуряк прийшов... Ну й із того, що слово порушив... Ти не думай, так він нічого, й до Тетянки... а от. Треба в Михайлов, негайно, бо тут... а більш нікому. То чи б ти не зміг?.. Треба скоро, там поперев’язувала, а однаково...
– В Михайлов? Але ж... Я всього лиш солдат... – тепер уже я розгублено розводжу руками.
– Я думала: або до тебе, або до вашого командира, я його хоч і не знаю, та то...
Я уявляю, як прапорщик Писанко вилапує її своїми дрібненькими квасолинами-очицями... Власне, хай вилапує, мені що. Вона ж мені вже чужа й спогади про неї я... Нехай собі йде до Писанка; той, правда, навряд чи дасть машину: завтра о шостій виїзд і відряджати в ніч авто... Та й не має він такого права й пасажирів нам возити заборонено! Хоча, мені що, вона ж чужа. Нехай просить своє сільське начальство, нехай „скору” викликає. Мені однаково... І завжди, завжди я дозволяю себе вговтати, такий глевтяк...
Вона мовчить. І дивиться на мене благальними винуватими очима. Я забув. Я все забув. І її обійми, і її шепіт, і її любощі, і її тепло, все. Ніби й не було. Ніби привиділось. Забув, забув, о Боже, забув... і ті її обійми, й той шепіт, і тепло її нещодавнє, котре в мені ще не вичахло... І дрібненькі очиці-квасолини прапорщика Писанка. Як вони її мацатимуть...
– В Михайлов?
Чорт, і чому я такий м’який, такий поступливий, завжди дозволяю себе вмовити!
КТП немає й нікому контролювати мій виїзд і ніхто мене не бачить. Чи бачить – нехай. Та ще й везу, попри заборону, пасажирку. Паливний бак повний, стукотить щось, перекочуючись у кузові, а – це ж безцінні припаси нашого прапорщика!
Під’їжджаємо до хати, вона хутко зникає в похмурій проймі дверей, лунко брязкає десь об підлогу перекинуте відро, запалюється світло, мигтять за вікном тіні. Я не заходжу.
З’являються: до автівки вона веде чоловіка під руки. Вмикаю світло в кабіні, не дуже кортить мені на нього дивитися, та однаково краєм ока бачиться: колись либонь ходив у силанях, а зараз ізсутулився, змізернів. Жовте, пописане зморшками обличчя, лихоманкові очі.
– А-а, зємєля! Сам откуда? Шо, связіст? А я в морфлоті трубив, на сєвєрному! – Він з труднощами залазить у кабіну, напитий в димину, руки вище зап’ясть позамотувані потемнілим де-не-де, либонь від крові, лахманням. Та те його не турбує: вимахує ними переді мною, намагається обняти Ларису, котра залазить слідом: – А це моя жонка, знаєш? Лариска, ех Лариска, як я тебе... – коли він поривається її поцілувати я, в свою чергу, пориваюсь його спинити, ледве стримуюсь останньої миті... – Рубай кінці, зємєля, ідьом ко дну!..
– Та заспокойся ти! – намагається вона його вгамувати, – он пов’язки сповзають...
– А ти признайся, що любиш, любиш, а? Любиш? Ех, жонка в мене, зьома, я тобі доложу...
Світло фар вихоплює з ночі вапняно-блідий нескінченний штахетник березових стовбурів, наче кучматий пес під ноги, кидається під колеса „шістдесят шостого” чорне горбисте шосе.        

На випускному Тася була надзвичайною і я дивився тільки на неї. Уперше в житті танцював я з дівчиною, зовсім не мав тями до танцю, але в мене, на диво, виходило! Й на „лодочку” її вузесеньку наступив лише раз і хлебнув для хоробрості з хлопцями за туалетом зовсім трішки. І почувався завойовником. Непереборним. „Відійдімо, я тобі щось скажу – прошепотів на її крихітне вушко й владно, по дорослому, взяв за лікоть. – Ну давай, тільки скоренько – зараз Віталька прилетить, обіцяв покатати мене на мотику. – Я сторопів. – Віталька? – Віталька. А чого ти так витріщився? – Але ж... але ж він тупий, обмежений... – Ну, я не в „Що, Де, Коли?” збираюся з ним грати, просто покатаюсь. Знаєш, він казав, що може аж до ста п’ятдесяти кеме-че розігнатися! – Він... він не приїде, – витиснув я безживним голосом. – Його „Яву” міліція загребла, Віталька ж без прав їздить, хіба не знала? – Правда? – Правда... – Хм, точно тупак – раз погодилася з ним прокатнутися й то...” Ми зайшли з Тасею за блакитні пришкільні ялини і я її пригорнув, і поцілував, і відчув крізь холодний шовк сукні тепло її грудей, і вдихнув повні легені повітря, аби зізнатися найкращій у світі дівчині в почуттях... І тут почулося знайоме дзижчання „Яви”. Завойовника було поборено... Вона ловко вмостилася позад Вітальки на сидінні й міцно обхопила руками його спортивний стан. І нагородила мене наостанок разючим глузливо-зневажливим поглядом. „То це так ти завойовуєш дівочі серця?” – промовляв той погляд. Він протяв мене наскрізь...


Далі буде


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

Солоно герой

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 25-03-2011

Динамічно, ладно,

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 25-03-2011

Майбутній дервіш у Радянській армії?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Roman Rewtschuk, 24-03-2011

Назбиралося тексту...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 24-03-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.73329401016235 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …