Холодний росистий ранок байдуже торкнувся землі вкритими памороззю крилами.
Крайнеба залишався сірим, як сталь десантного ножа. Вагітні снігом хмари понуро сунули на захід. Від того повисле над ухололою землею небо, здавалося, втратило межі.
У вибалку тихо. Озерце, що літньої пори перетворюється в баюру, вкрите ламким покровом. Смарагдові, коричневі, землисті кректухи позашпортувалися в багнюку. Ніби й не вони ще кілька місяців тому надимали сполотнілі черевця й прикликали разом з дощем гостродзьобих буслів.
Закуті в скляну броню гілки верби геть нахилилися до землі. Лише іноді, коли шибне наповнений білим маревом вітер, вони торкаються одна одної. Тоді спокій вибалку розриває звук, схожий на брящання кісток.
А буває – завіє, закрутить, захурделить, продує, шугне, задимить… Колюча порохня затулить пів – світу …
На сніговій канві видніються чиїсь непевні сліди. Мабуть, куцохвостий проскочив, відчуваючи за собою хижу мару лисиці..
За вибалком тісною огорожею стримить сосновий ліс. І дивно, що серед цього весільно - зимового шарварку лише дерева зберігають мудрий спокій. Ото й стоять. Чи то старі дівки, чи то вдовиці. Не розміркуєш відразу. Хоч багацько шишок мають, та на весілля не прохають.
Ось спочиває на стежці мертвий вилущений горіх. Білчина робота. А далі, де кущ тернини зловісно відстовбурчив довгі колючки , видніється кілька ниточок з вовчого кожуху.
На збитій дорозі притоптано в сніг зсушені трупи отав. Чи не кінь возом про тарахкотів? Протарахкотів і став. Пережовує сіно, що його пощастило вхопити з сусіднього возу. Пережував. Постояв. Напружив кожен м’яз виробленого, але ще лискучого тіла. Торкнув сторожкими вухами лише йому одному відомі струни. Заіржав, забив залізним копитом і поніс господаря в іскристу куряву. Лишень ризку слідів залишив. Нечітких, снігом припорошених. Веде той слід від кривавих багать до тихої заводі дитинства.
…Б’є в небо перший промінь. Роздирає нічний завій сонце . У стражденних пологах народжується день.
