Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44502
Рецензій: 87032

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Новелетка

СМАК ГРУШІ

© Юрій Кирик, 10-03-2011


Тої ночі сон поніс мене в заповітну оазу, караван-сарай, який колись замкнув сам для себе…  Прокинувся з відчуттям щастя у серці. Так виразно, і, як завжди тихо, покликала мене тої ночі Маринка... Моя перша любов... Її грудний голос не міг видавати голосних модуляцій. Тоненька, зворушливо тендітна, крухотіла, словом – Гілочка... Не лише я – усі так її називали. Завше у білому, здавалось усі інші кольори існували не для неї. Такою розхиленою квіткою й запам’яталась мені на темному тлі груші – яка була свідком, оберегом, і стражем того нашого першого, трепетного мов крильця метелика кохання. Стояли мовчки, тихесенько, майже не розмовляли, здавалось, що слово може розвіяти, розчинити це неясне, і таке чисте відчуття щастя.

Будиночок старої бібліотеки, й «панський» сад – такий собі оплот миру і затишку, справжній караван сарай, де ніхто й ніколи не завадив нашому коханню, сусідичали з Гілчиним будиночком. Ніде інди не зустрічались. «В кіно й на льоди будеш мене водити, коли власні гроші матимеш» - заявляла. Вмовкав, що мав казати? Часто, взимку для моєї радості вибігала у валянках на босу ногу, халатику, і кролячій шубці, (хатнім казала: «до сусідки, на хвилинку...»). Певно не дуже їй вірили, бо про наше з Гілкою кохання цвірінькали усі горобці в околиці, натоді такі раннє почуття було осудливим, і загалом не сприймалось, то ж і знайшли місцину, де б нас ніхто не догледів, а коли б хто надійшов, завше могли сховатись. У ті безхмарні дні  юності,  ніщо не звістувало що не буде в житті більш світліших хвилин, аніж ті, в яких живемо. Тоді й не замислювались, звідки приходить це щастя? Де його джерело? Воно було, і все тут!
  
Одразу ж після закінчення школи, поїхав вступати до столичного універу, За мою коротку відсутність встигла вискочити заміж. Пам’ятаю, розгублений і знічений таким рішенням белькотів.

- Як ти могла?! Мариночко! Ти все моє життя! Невже не розумієш? -  чомусь розбите серце таке немічне, що не годне зродити нічого вагомішого, переконливішого. Якось несміливо здвигнула плеченятами.

- Дівчата йдуть заміж, коли їх беруть...

- Я ж люблю! Як житиму без тебе, Мариночко? – продовжував повний розгублений, повний відчаю. Сміялась. Не думаю, що щиро...

- То все забавки, дитячі фантазії, Юрасику. Ти іще дитина... Яка любов?

-  А я думав, у нас все по-справжньому...

-  Підростеш, тоді й зрозумієш усе...

Ми ж - ровесники. Чому дозволяє собі такий тон? – обурився. Та й назвати хлопчаком того, хто освідчується в коханні!.. Не знаю чи й відчував образу? Одразу стала немислимо далекою, недосяжною. Нічого, окрім нестерпного, пронизуючого до кісток болю відчувати не міг. Її одруження - поріг який не сила переступити. З того часу ніколи, жодного разу не зближався до її укритого в садах будиночка, до старої бібліотеки – місця постійних наших зустрічей. Звісно, не викинув з пам’яті Маринку. Подібний вичин для шістнадцятирічного юнака – річ немислима. Помістив свою першу любов у дорогий мавзолей, куди сам собі заборонив доступ. Дуже швидко вибачив в серці своєму той Гілчин переступ. Можливо, сприяла тому моя мудра ненька, сказала якось.

- Хіба ти можеш пояснити чому в чотирнадцять починав смоктати цигарку, чи пити вино, яке тобі в горло не лізло? Телячий вік. Багацько робимо, аби утвердитись в своїй дорослості. Мо’ й Маринка, уявила, що одружившись стане одразу й категорично дорослою?..

Є місцини такі далекі, що туди вже не повертаються спогади, а є такі, що викликають приємний щем, де було так добре, що боїшся, аби не затратився бодай якийсь штрих з того, що гріє душу.  Зумисне ніколи сюди не завертав, відгородивши той острівець щастя таким собі покровом, де зберігав завітний ковчег. Що в ньому? До ладу й сам не знав... Усе напевне - кожне дерево, старезного панського саду, який хоч багато років не мав господаря, все ще родив. Ніколи не мав свого саду, свого села, та цей упродовж усього життя називав своїм... Можливо, й сам сад так вважав, бо приходили туди щоденно, не зважаючи на капризи погоди - зимою, восени, влітку. Так можуть лиш дбайливі господарі... Пам’ятав кожну деталь ландшафту, камінчик кожен... Боляче було би бачити, стигми, що їх ставить його величність ЧАС на всьому, що має дотик до матерії. Краще усе це укрити в своєрідний мавзолей, де  б зберігалось недоторканим, як сойчине крило, чи засушена серед сторінок квітка.

То ж скільки не бачились? Сорок? Ні, усі п’ятдесят років… Такий собі ювілей  не бачення... Та знав - упізнаю! Які б зміни не відбулись, Маринку свою все рівно впізнаю! Довго, можливо, навіть надто довго опирався бажанню провідати ту місцину, побачити кохану бодай мигцем. Нині мій опір зламано – покликали, уперше за стільки часу! Хай навіть у вісні, яка різниця? Чув я той голос! Чув...

Життя не зобов’язане зберігати всілякі наші фанаберії, тим паче, дитячі фантазії... Треба певної кмітливості, певної відваги серця, польоту, аби відважитись, й знову ступити на вогнисту стежину власної юності...

Повідають, земля пам’ятає тих, хто ходив по ній, відгукнеться... Але де ж та земля? Усюди асфальт, чорний ядучий, з під нього жоден сигнал не досягне... Не могло нічого тут зберегтись – підказує здоровий глузд. На місці колишнього саду, бібліотеки, скромного будиночка в якому замешкувала Гілчина сім’я зросли панельні чудища нового району. Обкружляв цілий обшар майорату доокола. Обстежив кількаразово цілий той розлогий терен, обцаркований високою забудовою. Якось не по собі мені. Не образа це навіть за сплюндровану пам’ять, щось більше, незміримо глибше… В тиші того сонячного дня відчув, що крапля незнаної отрути була впущена в жили того стилю, й учинила його нежиттєвим, властиво, мертвим. Про це красномовно промовляє уся ця розчленована архітектура. Її легка проречистість  розходиться у тисячних варіантах того самого мотиву... Прямую від будинку до будинку, й не знаходжу жодного знайомого контуру,  це сповнює розпачем. Жодної надії що знайдеться бодай щось, чого не торкнулась всевладна рука часу. Знаю, виселених з приватних будівель мешканців, розселяли тут же, в новобудовах. З певністю ось тут, стояла їхня хатина, про це  промовляють безголосо, але промовисто крейдяно білі стіни будинку.  Від щасливого страху на думку, що з котрихось дверей безголосно вилониться її струнка постать у легкій, білій сукенці, щораз завмирає серце. Згадав - навіть фартух, обов’язкова тоді уніформа учня, завше білий. Злопці кепкували.

– Яке нині свято, Маринко? Не зважала – сміялась лиш....

- Знаю тебе! Я тебе впізнала! – шепоче старезна грушка. Невже вона, та сама?.. Порив вітру допомагає їй глибоко зітхнути.

- З того часу ніхто більше до мене так не тулився, можливе ваше спільне з Маринкою тепло продовжило мені віку... Усі ці роки чекала вас, і от прийшов, та чогось сам... Притулився, й довірливо погладив стовбур, на якому ще досить міцно трималась кора.

- Тут, саме тут ти стояв, і горнув до себе свою Маринку. Кожне слово, кожен ваш порух пам’ятаю. Так довго ви стояли, здавалось, пустите коріння ту ж, біля мене...

Серце вискакувало із грудей - знайшов, таки знайшов! Найдорожче - наша грушка, «опора нашої любові», як любила жартувати Маринка жива. Усе ще жива!

На лавчині побіля грушки давно придивляюся мені цікаві очиці споглядальниць.
- Що тулишся, так до нашої грушки? Завалиш іще, а вона іще родить... – кидає стара як світ бабусенція. Посміхаюсь.

- Я бачте думав, що то моя грушка...

-  З якої такої рації вона твоя?

- Бував тут колись... Не знаєте, бува, Маринка, Гілочка... Гілевич, - тут же виправився, ніколи тут не проживала?

- Йо – йой, що згадав! Проживала. Та коли це було?! Старенька почала якби викладати з пуделка своє забальзамоване життя.

- Я іще молодухою була... Квартиру їм тут же, під нами, на другому поверсі, виділили... Померла твоя Маринка, давно померла. Чоловік у неї п’янюга й звірюка був, лупцював куди не дивлячись, руки ламав... ходила аж чорна, потім личко її зблідло, змізерніло, й очі мала такі сумні, чисто неживі. В лікарні й померла.

Руки ламав? Ні, це не про Гілку! Згадав, які зворушливо гарні були в неї руки, які витончені алебастрові зап’ястя! Розраховані, зважені здавалось від віків рухи, якби від предків королівської крові одідичені... Доторк до її тіла, аж болісний, від зосередженої святості контакту, тому торкався її так ніжно, так трепетно...

- Ні, ні, того не може бути! Нежите її життя мучилося в мені, дратувалося в розпачі, крутилося, як кіт у клітці, - …ви помиляєтесь... За що можна було бити Гілочку? Вона ж мов очеретинка була... У кого б рука піднялась? І тут свідомості добігла ця друга інформація: «давно померла»...

- Як померла?! – вирвався не то здушений крик, не то сопіння, достоту, як із горла удушеного.

- А то не знаєш як люди гмирають?.. Звичайно собі померла...

От в чому вся річ... Ось відкіля смак отрути... Померла не сама Маринка. Помер увесь той світ, в якому жила, бо ж люди живуть не самі по собі, їх не можна відокремити від їхнього оточення. Пригадую, вчора оглядав передачу про повінь в горах, одна старенька, не погоджувалась залишити свого обійстя, перш ніж не вирятують її козу і собаку... Коли зникає наш звичний світ, ми стаємо ніби й не потрібні собі, маліємо, зникаємо, розчиняємось...

Десь отут, в кількох кроках від грушки були старі, мудрі двері бібліотеки, привітний скрип яких впускав й випускав за своє життя сотні людей. Вони не замикались на ніч, і ми часто, особливо в негоду, стояли в у півтемних сінях  із старими, пожерливими пліснявою, і осліплими від старості олеографіями, їхній запах в’ївся в мою свідомість як невід’ємна частка нашої любові. А й смак. Незабутній смак перестиглих груш... Ми не знали їхнього сорту, тому назвали, як відчували: «Рай у роті!». Тонка оболонка плоду тріскала, лиш торкнувшись піднебіння, експльозія була така ґвалтовна, що утримати в роті солодкий м’якуш було несила - розпливався по щоках, шиї, і ми, мов собачата, поквапливо злизували запашний, солодкий нектар  один з одного, і сміялись, сміялись...  Грушка теж щасливо й радісно усміхалась, увидівши скільки то радості приносять її плоди... У всьому тому й була  на диво проста  синтеза життя, яка й складала наш тремтливий, лисніючий світ. Нині вже знаю, що й зникомий. Нічого не залишилось із того нашого світу.

- Чому нічого? А грушка? – лопоче чарівне, усе у  білому дівча  з небесними очицями, припухлими устоньками, з на диво знайомим ухилом голови... (Маринка достоту так само тримала голову, навіть на світлинах завше така!)... Як  почула? Невже усі ті думки вибовкував уголос?

- Візьміть груску! Вона ваша, - і дівчатко довірливо простягло мені не дуже привабливий з виду плід.

- Їсте! - мало не наказовим тоном промовляє дівчинка. Вкусив, солодкий до знемоги м’якуш, і аж очі приплющив від задоволення.

- Рай у роті? Правда...

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 10

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© , 23-11-2013

[ Без назви ]

© Lilija Lila, 16-12-2011

Вона була високою і стрункою.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 12-03-2011

фільософські роздуми

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка, 12-03-2011

Я не знаю

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 11-03-2011

Рай у роті - чудово сказано про грушу...

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Павліна Пулу, 10-03-2011

Смак минулого

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Tamara Shevchenko, 10-03-2011

Несказанно

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена Юкіш, 10-03-2011

Ах, як гарно!..

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Залєвський Петро, 10-03-2011

Ностальгійний щем...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 10-03-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.72746801376343 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …
Книжка розмов із Юрієм Андруховичем: «Вирішальна роль усе ще за нами»
Книжка розмов із Юрієм Андруховичем «Нам усім пощастило» важлива не лише як дозвіл на гостини до письменницької …