Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2587
Творів: 47039
Рецензій: 91445

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Путівні нотатки

Мандариновий шлях 7

© Антон Санченко Статус: *Експерт*, 03-12-2006
Продовження. Попередні розділи

Дорожній рух
Правила дорожнього руху в усьому Радянському Союзі були одні і ті ж. Але як по різному трактували їх на місцях! Киянина-пішохода не рекомендується відпускати без супроводу аборигенів у чужому місті, навіть у Херсоні чи Харкові. Бо він певен, що машини обов’язково зупиняться, якщо він тільки занесе ногу над зеброю пішохідного переходу. Серйозно, що найбільше дивує москвичів у Києві, це те, що машини зупиняються, там де вони мусять зупинятися. Ще й підмигують нажаханим такою галантністю гостям української столиці фарами й махають рукою: ну йди вже, горечко, звідкіля ти таке перелякане приїхало. Це розхолоджує. Побачивши «зебру», та ще й із світлофором, піший киянин не чекає від автотранспорту жодних підступів.

І ось уявіть собі такого безконвойного киянина у Москві, або, страшно навіть вимовити, на Кавказі. Я міг скільки завгодно вдавати з себе справжнього херсонця, але я свято вірив, що машини зупиняються на червоне світло, і це вже було в підсвідомості. Поки ми йшли до стоянки, наш провідник Отар, неголений хлопчина років 25, принаймні двічі рятував мене від наглої смерті, висмикуючи просто з-під колес грузинських автобусів, легковиків і навіть камазів. При чому я ще й обурювався, що задавити мене намагалися на зелене світло. Наче нагла смерть зважає на світло.

Ось на таких дрібницях і засипаються зазвичай закордонні агенти та інші засланці. Яку б легенду я не створював, які б прописки не збирав до свого паспорта, я таки був киянин, а не херсонець чи одесит. Втім, знайомий грузин з Одеси колись зізнався мені, що він теж  із місяць боїться сідати за кермо, повернувшись до Грузії. Звикає до кавказьких правил по новому.

Але справжнє випробування нервів на розрив почалося, коли ми всілися в Отарову «копійку» і стали колісними учасниками грузинського дорожнього руху, головним гаслом якого, схоже, було «Кому треба, той об’їде». Машини рухалися, як їм заманеться. Вони зненацька гальмували, здавали назад на цілий квартал, якщо проминули потрібний поворот. Завертали наліво з правого ряду, навіть для пристойності не мигнувши підфарниками.

Джигіти-водії могли загальмувати посеред вулиці, відкрити наопашки дверцята й лінивою ходою почимчикувати до тротуару, на якому запримітили гарну дівчину. А вся вулиця терпляче чекала в миттєвій тисняві на результат цього залицяння, і ніхто навіть не думав обурюватися чи сигналити. Більш того, усім, схоже, було цікаво, чим це побачення закінчиться. Красуня у чорній довгій сукні (в Грузії не схвалюють жодного «міні» і навіть повії носять чорні спідниці до п’ят) казала залицяльникові щось зневажливе і він, вже не як павич, а як побитий сірко, вертався до своїх дверцят: помилочка вийшла, натрапив на пристойну дівчину. Все ж таки, коли жінки легкої поведінки одягаються так само, як порядні, це досить незручно в побуті.

Про жінок, бензин та бакалію
Звичайно ж, Бурячок не утримався від того, щоб констатувати цей факт вголос.
І Отар не забарився з достойною відповіддю:
- Зате у вас на Україні навіть пристойні жінки вдягаються, як повії. Це теж досить незручно. Я декілька раз отримував по пиці ні за що.
- І давно ти був в Україні, Отаре?
- Я там вчився. В мене родичі по матері в Каховці живуть.
- То ми ж земляки! – зрадів Бурячок.
- Відкрию вам страшну таємницю, - змовницьким тоном сказав Сашко із заднього сидіння. – Порядних жінок не існує в природі. Особливо в Херсоні. Це все вигадки педінституту імені Крупської.
- А звідки ти взнав, що я саме там вчився? - здивувався Отар.
- Елементарно, бічо. Дедукція, - засміявся Сашко.
- Так, я вчитель фізкультури за освітою. В школі працюю.
- І скільки грузинський вчитель зараз отримує? – спитав Бурячок. Бурячок завжди питав про гроші. Таке в нього хоббі було.
Отар лише махнув рукою.
- Менше, ніж ви мені заплатили.

Невдалий джигун вже заліз у свого жигуля й закрив дверцята. Можна було рушати далі. І ось лише тепер уся колона автівок почала сигналити й махати руками й посилати повітряні поцілунки, проїжджаючи повз горду дівчину.

На вулицях Поті все ще переважали жигулі та волги, і це теж свідчило про не найкращі часи в Грузії. Усе тут крутилося ще з довоєнних запасів. Ми заправилися на якійсь дивній заправці, що знаходилась просто у приватній садибі посеред міста, і шланг до бензобаку тягли через паркан. У сусідніх подвір’ях були вкопані такі само баки й так само звисали над парканами гумові кишки. І район цей так і називався Кувейт. Ні про яку пожежну безпеку вочевидь не йшлося. Схоже, грузини почувалися царями не лише на своїх вершинах, але й у власних подвір’ях.

- По чому бензин? – спитав Бурячок і присвиснув.
- Блін. Яке борошно? Бензин сюди треба було везти.

Потім ми заїхали ще на одне подвір’я і Отар завантажив багажника різними продтоварами: консерви, цукор, олія. Цей газда перетворив свій гараж на бакалійну крамницю, про що свідчили порожні пляшки з-під горілки та блоки з-під цигарок на навколишніх деревах. Така от зовнішня реклама.

- В мене троюрідний брат у Шромі живе, - пояснив наш водій.
- Треба йому щось підкинути. Зовсім їм тяжко. Одні мандарини та чай, хліб не завжди є.

Може це й соромно усвідомлювати, але поки Отар гасав до комори та назад до багажника, ми обговорили ситуацію і вирішили, що жоден українець так про своїх троюрідних братів не піклується. І про рідних не завжди.

І ось нарешті ми вирвались на шосе за містом, що перетинало Колхідську рівнину і впиралося просто в підніжжя гір. Усю дорогу до гір Отар не прибирав ногу з педалі газу. Але значно пікантнішим було те, що він не прибрав її з газу і коли ми вискочили на старий вимитий зливами й напівосипаний серпантин. Іноді здавалося, що наші праві колеса буксують в повітрі над урвищем і ми котимось просто по хмарах. А наш замаскований під вчителя фізкультури гонщик лише знай наспівував якусь пісеньку Девіда Бові і ще більше натискав на газ аж до самої Шроми.

Дещо про ринкову економіку
Біля повороту у гори ми промчали повз цілі ряди ящиків з мандаринами, вишикуваних вздовж дороги. То була мандаринова біржа, куди звозили урожай з навколишніх сіл. Це не було суто грузинським винаходом. Такі от біржі стихійно виникали в той час і в Україні. Наприклад, під Херсоном, поблизу Голої Пристані була подібна біржа кавунів просто в степу на перехресті двох доріг, далеко від будь-яких населених пунктів. Кавуни туди звозилися просто з баштанів. Або й не звозилися, і покупець, сторгувавшись, їхав з продавцем на той таки баштан і вантажив кавуни просто з бахчі. Покупці з’їжджалися з усіх навколишніх областей, а везли повні фури кавунів ще далі – в Росію, Білорусь та Прибалтику.

В Ялті один час існувала шоколадна біржа, на яку перли цукерки з Туреччини усі пароплави з ялтинських ліній і з’їжджалися перекупники з усієї України. Це було в рік, коли наш кабмін чомусь забув закупити какао-боби в Бразилії, і країна страждала від лютого шоколадного голоду. Ця ялтинська біржа з одного боку підняла ціну на шоколад, бо не може привезена з-за моря цукерка коштувати дешево, з іншого - показала усім, що наш шоколад куди кращий за турецький, лише запаковано його погано. Тобто за якийсь рік підготувала ринок для того, щоб кондитерська галузь знову стала прибутковою і надприбутковою. Не будемо тицяти пальцями в наших коханих шоколадних олігархів, всі і так їх знають.

Так, для цього варто було запустити на ринок турецький шоколад, щоб наш неляканий до того виробник зрозумів, в чому його сила і повчився у турків та німців малювати сучасні фантики. Бо наш шоколад був дійсно кращий і конкурентоздатний. Ще через рік-другий вже Росія вводила мито на наші цукерки, захищаючи свій нерозвинений ринок від навали наших шоколадок та карамельок. Вдумайтеся, неозора, озброєна ядерними боєголовками імперія галасувала в Думі, захищаючись від... українських карамельок. Нам таки було чим пишатися, окрім ракет та танків.

В Керчі під час хамсової путини так само продавали рибу. В Білій Церкві на трасі – автомобільні шини. А ще десь – баранівську чи дружківську порцеляну. До речі, нашу порцеляну теж возили до Грузії і Туреччини пароплавами. Звичайні тарілки, без роспису та вибриків, які в нас коштували копійки, і ними розраховувалися з робітниками тих фабрик, коли не стало чим платити. Була така тема.

Я досить довго возив торгашів до турецьких базарів та назад, щоб пройнятися до них непідробною повагою. Це – слідопити й піонери будь-якого ринку. Знайти вдалу тему – то ціле мистецтво. Це – як засічне землеробство. Не встигаєш озирнутися, і відкриту тобою тему, що дає найбільший прибуток, починають експлуатувати усі знайомі, а потім - знайомі знайомих, ціни потроху падають, і врешті решт, якийсь комерсант зі значним капіталом привозить до Туреччини цілого пароплава тих клятих тарілок і вбиває тему остаточно, треба шукати нову. Далі вже йдуть у бій суднові партії краму й регулярна торгівля з її довгостроковими контрактами, обов’язковою сертифікацією й торгово-промиловими палатами. Але без слідопита-торгаша того ніколи б не відбулося. А піонер має шукати нове поле діяльності, але з того не журиться. Іноді він таким чином відкриває цілі нові країни, як ось Емірати.

Після епохи шоколаду на Чорному морі настала ера цибулі. Так звичайної турецької цибулі. Хто б міг уявити, що Росія відчуватиме такий помітний дефіцит цього харчу, що його стане вигідно перти зі Стамбула. Урожай цибулі в Туреччині росіяни скуповували прямо на ланах, а найбільш метиковані навіть брали ті поля в оренду на декілька років. Якщо заселений нашими колишніми земляками Краснодарський край не міг зорієнтуватися і вирощувати ту цибулю просто вдома, то хто їм лікар?

Панове письменники, негайно припиніть лаяти отих «ницих» торговців, які за якісь три-чотири роки зробили те, чого від Радянської влади ви не дочекалися за сімдесят, - одягнули й нагодували свою країну. Може, на грузинський погляд це й дивно, але у нас цими годувальниками й одягальниками виявилися здебільшого огрядні жінки у велотрусах з гаманцями для виручки на паскові навколо колишньої талії. Куди поділися в ті часи наші чоловіки, чому не вони перли картаті лантухи через ялтинську та одеську митниці, для мене залишається загадкою.

І це ж я ще не зачіпав таких реалій як бандитизм та кримінал, що незворотньо переслідував наших «човників» у їх мандрах навіть за кордоном...

Але як би там не було, а мандарини, на щастя, - тема вічна, а ніякий не черговий бум. Треба лише привезти їх до Нового року. І ми, проминувши біржу, неслися серпантином до самих витоків цієї мандаринової ріки, до Шроми.



О гей-гей, біля сільради

Він йшов вулицею села,
Вітер у кишенях є.
Обличчя грає, мов весна,
Бухе.

"Що не квітне - те пов'яне", -
Тако, тако каже мій дід.
"Траву м'яти біля хати
Не слід, ой, Грицю, не слід".

О! Гей! Мамо! Гей! Хлопці грають,
О! Гей, гей! Біля сільради,
О! Гей! їх у клуб не пускають
Гей! Бо вони дуже патлаті.

Мати пора біля хати,
Тато щось в хліву жене.
Через бруки джміль куса
Мене.

Хмаринка в небі пропливає,
Мов маленький цепелін.
А баба на горище вліза
У небо по драбині по хрін.

О! Гей! Мамо! Гей! Хлопці грають,
О! Гей, гей! Біля сільради,
О! Гей! їх у клуб не пускають
Гей! Бо вони дуже патлаті.

У клубі, клубі - рок.
У клубі, клубі хлопці грають у гучномовець.
У клубі, клубі - рок.
У клубі, клубі...


Ми вже вторгували свої «п’ять-шість-не більше» тонн мандаринів з господарями Шроми, позалишали завдатки і поверталися в Поті.
- Камаза завтра знайдемо, - пообіцяв Отар.
- Є в нас толока в місті, де дальнобійники збираються. Без мене не йдіть, бо заломлять вам стільки, що й грошей не стане, як побачать, що ви не місцеві.

Але в селі відбувалося ще щось. Усі газди й газдині з ціпками сунули зі своїх круч кудись в одному напрямкові. Отар зупинився і підсадив до нас одну стареньку бабцю в чорній хустині. Бабця російської геть не розуміла, як ми не розуміли грузинської.

- До сільради підвеземо, нам по дорозі, - пояснив Отар.
- Каже, борошно до села привезли. Багато, вистачить на все село. Цілий пароплав з України прийшов. Іде чергу займати.

Біля сільради, під старою розлогою шовковицею зібрався вже чималенький натовп тубільців кавказьких гір. Аборигени гомоніли, лаялися, розмахували руками, то записувались у якісь списки, то кидали їх на землю і сторінки розліталися в різні боки. Зграєю носилися над цим натовпом потривожені сороки та вороння.

Коли ми пригальмували, щоб висадити бабцю, натовп на якусь хвилину зосерджено замовк і знову загомонів, вже радісно й бадьоро: на площу перед сільрадою випхався, надсадно крекчучи двигуном, перший камаз із борошном. На приступці кабіни, у прочинених дверях стояв... наш штангіст Андрійко.

Його компаньон-боксер саме вийшов із сільради разом з головою і діловим кроком прямував до камазів, коли побачив нас:

- Опаньки, оце так зустріч! А ви, хлопці, що тут робите?
- Так це і є те село, куди ви борошно везли? – по-одеськи спитав натомість Сашко-Другий.
- От же ж. До останнього не вірили, що ми борошно їм привеземо. Вже і голова з нами до порту їздив, підтверджував їм, що пароплав і борошно справжні. І вантажників ми з села привезли. А жінки й баби затялися, дулю вам, а не мандарини, знову надурити хочете. Поки борошна не побачимо – збирати не станемо...
- Чому ж ми тоді пішли на Поті, а не на Батумі? – спитав я.
- Адже Шрома – це вже Аджарія.
- А що, є різниця? – здивувався боксер.
- Завтра побачимо, - сказав Бурячок.
- Там на кордоні блок-пост виставили. Бачили? – спитав я.
- В разі чого, можна наш камаз замаскувати посеред вашої колони? – спитав Бурячок.
- Ну і митниця там, те-се...
- Валяйте, - великодушно махнув рукою боксер.
- Камазом більше, камазом менше...
- Ну, то до завтра, - пообіцяли ми.

Але боксерові вже було не до нас. Адрійко вже відкривав борти першої машини. Натовп горян шикувався у чергу. Борошно було справжнє, камази були справжні, пароплав був справжній, і ми були справжні.

До речі, щодо загадок. А саме, що то блищить у горах, як прожектор, коли підходиш до Грузії з моря ясного дня. Виявляється, живучи постійно навіть не під хмарами, а в самих хмарах, аборигени Кавказу криють нержавіючою бляхою не тільки дахи, але й фасади своїх будинків. Щира нержавійка, сам пальцем колупав. І скажіть, що вони погано жили до війни. Недарма саме в Поті був завод що виготовляв судна на підводних крилах, усі ті «комети» саме з нержавійки.

Молоді ветерани
Нас спочатку вилаяли. Арташезович. Бо ми забарилися за своїми пошуками витоків мандаринової ріки аж до глупої ночі. Мало що могло статися. Може, нас вже в якесь сванське село завезли і в рабство за сулію чачі продали. Були й такі випадки з нашими земляками. Ми ж не попередили нікого, що попремося у Шрому.

А потім нас нагодували смаженою картоплею й похвалили. Юрик. Він вже теж встиг мотнутися на базар по своїх кухарських справах і виявити, що мандаринів у Поті нема, чим неабияк нажахав решту екіпажу. Після тижня незапланованого перестою у військовому порту Поті про сумнівні перспективи щодо зарплатні в кінці рейсу вже здогадувався не тільки я, але навіть механік Петренко. Усі прогарні рейси, як моряки називають рейси, за які їм не платять грошей, починають з отаких от перестоїв.

На борту були ще якісь місцеві хлопці зі Шроми, яких поселили в порожньому носовому кубрику, щоб вони завтра з самого ранку почали вантажити нову партію борошна, бо камазів у Шромі не вистачало, щоб розвантажити пароплав однією ходкою. Чесно кажучи, це навіть не камази, а колхіди були, про які за радянських часів серед водіїв ходили анекдоти, що завод-виробник у Кутаїсі спеціально побудовано на горі, щоб випихати ці дива вантажного автомобілебудування з воріт, бо завести деякі з них було неможливим.

Хлопці приїхали зі своїми сільськими харчами і саме вечеряли в кают-компанії, коли ми втрьох повернулися зі своєї мандаринопошукової експедиції й накинулися на залишену Юрком смажену картоплю. Хтось з вантажників дістав закорковану кукурудзним початком чималу пляшку чачі, хтось пригостив нас домашнім сиром і вечеря плавно перетворилася на вечір українсько-грузинської дружби.

Хлопці були молоді, майже підлітки. Але кожен з них вже воював, і це позначилося на їх психіці. Хильнувши чачі, вони почали похвалятися якимись бойовими звитягами, лаяти якихось командирів, показувати нам номери табельної зброї, записані до військових квитків ще радянського зразка і плутано переповідати якісь окопні історії: селище Шрома тримало 17 кілометрів позицій на абхазькому фронті.
Так, усім селищем і тримали фронт. Молодші зміняли старших, як в казці про Мальчиша-Кібальчиша. Лише Червона Армія в цій казці йшла вже не на допомогу, а навпаки – висаджувала десанти їм в тил.

Іменинників відпускали на побувку додому. Іноді – вночі ходили пити горілку до ворожих окопів, щоб вдень знову стріляти одне в одного. Опинившись у стані війни геть без регулярної армії, Грузія кинула на фронт селищні громади. І воювати вони вчилися вже в боях. А коли усі дорослі чоловіки воюють, хто ж годуватиме країну?

Це були ветерани вже п’ятої війни, що відбувалася на моїх очах. Були ще Перська затока, Ефіопія, Югославія і Придністров’я. І усі вони були чимось схожі – клаповухі пацани, що навчилися стріляти раніше, ніж думати своєю головою, і вже ніколи не довідаються, що людське життя – найбільша цінність на цій землі. Вони навіть не замислюватимуться над тим, що у жодній війні нема переможців. Усі – переможені, за ким би не залишились Сухумі та Очамчира. І приклад напівзруйнованої Грузії, яка до війни квітла й багатіла, був тому кращим підтвердженням.

Старпом Петренко-молодший, який теж мав свої рахунки з війною, у Анголі, нарешті не витримав і зчепився з якимось хмільним молокосом зі словами:

- Чи ти Господь Бог, щоб вирішувати, кому жити, а кому помирати? – ледь їх розтягли, зашикавши кожен на свого.

Тож похвальба тим, у чому можна лише зізнаватися на сповіді, нарешті завершилась і почалися пісні. Співали вони гарно, багатоголосо.

Знову Майор Том
Ну, раз пішло таке алаверди, мусили щось заспівати у відповідь і ми.
-Тащи свою гітару, - сказав старпом Юрасикові.

Це була заслужена гітара, бо Юрасик прикрашав деку назвами усіх пароплавів, на яких він ходив у море. Була там вже і назва «Вадічки».

Юрасик довго налаштовувався, підтягував струни, видобуваючи з них плаксиві звуки, як кожен дворовий гітарист. А потім взяв перших три акорди й двічі стукнув по деці гітари долонею. І я знову пізнав «Майора Тома», або «Space Oddity», як правильно називається ця пісня Бові. Схоже було, що пісенька мене переслідує.

Це дуже стара баллада, Девід Бові написав її ще у 1969, в часи найбільшого розквіту американської космічної програми, що закінчилася прогулянкою людини Місяцем. Але до херсонських дворових гітаристів вона дісталася лише десь у середині вісімдесятих. Але звідтоді її мав співати кожен поважаючий себе дворовий кумир.

Ground control to Major Tom,
Ground control to Major Tom:
Take your protein pills and put your helmet on
Ground control to Major Tom:
Commencing countdown engine's on
Check ignition and may God's love be with you


- співав Юрасик, а Майор Том приймав свої протеїнові пігулки, перевіряв запалювання і слухав зворотній рахунок до старту своєї ракети.

This is ground control to Major Tom,
you've really made the grade!
And the papers want to know whose shirts you wear,
Now it's time to leave the capsule if you dare


- Майор Том успішно виходив на орбіту й журналісти приставали до його друзів на Землі з ідіотськими запитаннями. Час було виходити з капсули у відкритий космос.

This is Major Tom to ground control,
I'm stepping through the door
And I'm floating in the most peculiar way
And the stars look very different today

For here am I sitting in a tin can, far above the world
Planet Earth is blue and there's nothing I can do


Майор Том доповідав у Центр Управління Польотом, що виходить через люк і пливе в невагомості посеред кабіни, схожої на консервну бляшанку, високо над Світом. Зорі здавалися йому дещо дивними. Планета Земля була блакитною, і подіяти нічого з цим було неможливо.
Мене завжди більше всього розчулював саме цей рядок:

Planet Earth is blue and there's nothing I can do

Але Юрасик знову вдарив по струнах чосом і двічі прихлопнув долонею по деці.

Though I'm passed one hundred thousand miles,
I'm feeling very still
And I think my spaceship knows which way to go,
tell my wife I love her very much she knows


Майор Том пролетів вже сто тисяч миль, але почувся добре. Космічний корабель, неначе сам знав дорогу. Майор саме просив передати дружині, що він її дуже любить, коли сталося щось незрозуміле.

Ground control to Major Tom:
Your circuit's dead, there's something wrong.
Can you hear me Major Tom?
Can you hear me Major Tom?
Can you hear me Major Tom? Can you ...


Майор Том не відповідав безперервні на виклики ЦУПу. І його контури життєзабезпечення відмовили.

Але мелодія Бові, яка наче сама була втіленням шаленого лету над голубою Земною кулею,
на висоті,
з якої непомітні жодні кордони,
Кавказ та Карпати здаються носами на зашкоріблій шкірі земної поверхні,
при чому Карпати – кирпатий слов’янський, а Кавказ, відповідно, - чималий носяра Фрунзика Мкртчана чи Вахтанга Кікабідзе,
з якої Чорне Море видається дрібною калюжкою, корів’ячим копитцем, що з нього сестриця Оленка забороняла пити братику-Івасику,
з якої Дніпро та Ріоні схожі на ручаї поту на чолі чи сліз на щоках,
з якої усі наші негаразди і навіть війни здаються дрібними непорозуміннями, бо не війни, а лише мир, здатні змінювати вигляд Землі з космосу:

розливати ріки, загативши їх греблями,
намивати посеред моря рукотворні острови,
димити трубами невтомних заводів, змагаючися з хмарами,
виривати цілі Великі каньони крокуючими ескаваторами та перевозити їх руду до пащек доменних печей самоскидами, схожими згори на мурашів,
фарбувати цілі країни в колір тюльпанових полів, чи стиглої пшениці, зеленити їх висадженими ще пращурами лісами,
покривати простір суші мереживом автомобільних шляхів та залізниць,
проганяти нічний морок на темній половині Землі блискітками ліхтарів на вулицях мегаполісів, міст, містечок та селищ, які з космосу здаються світляками різного розміру, що обсіли темну сушу,
змінювати берегову лінію морів, насипаючи дамби чи вириваючи й поглиблюючи цілі затоки,
перетинати океани на жуках-плавунцях, що залишають довгого білого сліда за кормою, якого помітно навіть з космосу, і везуть в череві нафту чи зерно, метал чи крам, навіть отари живих овець з місць де цього з надлишком, до місць де цього не вистачає,
робити ще безліч справ, яких непомітно з космосу, але без яких наш метушливий гігантський мурашник посеред холодних зір не міг би жити й кидати виклик тим зорям.

Here am I floating round my tin can, far above the moon
Planet Earth is blue and there's nothing I can do


тож мелодія Бові несла Майора Тома над усім цим зі швидкістю 11 кілометрів за секунду, і майор був безпорадним,  але, мабуть, щасливим, що зміг побачити нас з височини, з якої раніше міг нас бачити лише Бог.

Planet Earth is blue and there's nothing I can do,

- співав Юрик, і пісня його неслася над водою нічної гавані й відлунювала від хвилеломів.


Кінець мандаринових жнив
Навряд вам буде цікаво, як ми наступного дня таки пригнали того камаза до борту «Вадічки». Скажу лише, що зробили ми те занадто рано, впоравшись значно раніше за наших фрахтівників, і до нас одразу приперлася митниця, і стала вимагати того, чого вимагає будь-яка митниця: оформлення вантажу чи відступного. Цікаво, до речі, порівнювати українську та грузинську митниці в цьому питанні. Наші, навіть якщо брали хабаря, вимагали бездоганного оформлення усіх паперів. Грузинів же цікавив лише той папір, на якому друкують американських президентів. Професія митного брокера, який бере гроші якраз за те, щоб усі ті коносаменти й декларації були заповнені вірно, у Грузії не має жодних перспектив.

Але й ми не перший раз мали справу з митниками. Нас засмучувало лише те, що ці видатки були незаплановані, і грошей на них ми не залишали. І тут виявилося, що дехто гроші таки приберіг. А саме Бурячок. І хоча він божився, що гроші продуктові, сидітимемо тепер на макаронах та воді, я підозрюю, що він їх зекономив для якогось іншого генделя, хто вже його тепер розбере. Ми вивантижили мандарини у носовий кубрик, в якому ніхто з екіпажу не жив, усім вистачало місця на кормі. А потім сіли підбивати бабки. І знову у нас не зійшлося. Ми з Сашком перераховували двічі, поки не згадали, що ті п’ятдесят доларів заплатили двічі першому господареві, не врахувавши вчорашнього завдатку. Повернутися коштувало знову ж таки двадцять доларів. Виходить, тридцятку можна було повернути. Теж гроші, особливо коли вираховувати б їх мали з нас з Сашком двоосібно. За все хороше, як то кажуть. Такі вже особливості артільного бізнесу. Горлопанів вистачає.

- Поїдеш знову? Отар ще п’є чай в каюткомпанії, - спитав Сашко.

Я для годиться покомизився, але погодився повернутся до гір. І не жалкую. Бо став свідком найепохальнішого випадку цього рейсу, чи й усіх цих мандаринових рейсів взагалі. А саме, як Андрійко-штангіст проходив контроль на блок-посту.

Поєдинок
Якщо наш камаз мав потійські номери, і нас ніхто не зупиняв на дорозі, Андрійкова колона геть уся була з аджарськими номерами, і її тормознули одразу на кордоні. Звичайно, її супроводжували і селяни зі Шроми, але краще б їх взагалі не було. Кажу ж – найтяжчі контри між майже родичами. І хоча сторонньому спостерігачеві було важко визначити, хто з цих неголених галасливих чоловіків був мегрелом, а хто навпаки – аджарцем, а тим більш розібрати, що саме вони одне одному кричали, бо таких слів не наводять у жодних словниках для іноземців, потійський блок-пост навідріз відмовився пропускати до міста колонну з автономної республіки Аджарія. У вас, он, своє Батумі є. Туди і везіть.

- Мені, взагалі-то в Херсон треба, а не в Батумі. Це мої мандарини, - кахикнув Андрійко, коли йому переклали суть претензій прикордонної варти.
- А ти хто такий? Звідки?
- Андрій. З України, - і виліз з машини.

І тут з грузинами стався приблизно такий само шок, що і зі мною, коли я вперше того черкаського Андрійка побачив на борту «Вадічки». Вони позадирали голови, аж шапки з них почали падати, щелепи їм повисли від захвату, що не перевелися ще богатирі на Землі і крапка.

- Так, нічогенький хохол! Чим тебе мати такого викохала, шені черіме? Ну ми теж на харчі раніше не скаржилися. Малхазе, виходь! Тут до тебе братан з України приїхав!

З вагончика, в якому ночувала варта, вийшов місцевий богатир, Малхаз. Він був понижче Адрійка зростом, але теж кремезний, і аж квадратний у своїй бичачій силі. Український та грузинський богатирі зустрілися поглядами і витримували їх, як якісь претенденти на титул світового чемпіона на зважуванні. Малхаз відвів погляд першим, але лише тому, що позіхнув.

- Добре, хохол! – вирішив старший прикордонник, дрібний та гомінливий волохань.
- Покладеш нашого Малхаза на руках, пропущу твою колону!

І ось вже поперед блок-посту винесли стола і стільці, супротивники скинули свитки, та й сорочки скинули, аж до майок оголилися, зарухали м’язами, розминаючись. І мегрели, і аджарці перемішалися, збіглися у коло і гукали кожен своє.

Богатирі всілися, вчепившися в стіл лівими руками, а правиці зчепили, вирівнявши локті в лінію. І стіл той аж в землю вгруз від ваги самих їхніх десниць.

- Пашол! – гукнув старший розбійник, і все навкруг зашуміло, загуло, закричало, спочатку галасливо, врізнобій, а потім усе, навіть дерева і гори зловило ритм почало скандувати. І те що праворуч гукало: «Мал-хаз!»- а те, що ліворуч волало: «Ан-дрій!».

Тріщали стільці під сідницями велетнів, хитався благенький стіл. Малхаз навалився на руку Андрія з гарячковим натиском гірської ріки, аж зуби йому заскреготали. І Андрієва набичена рука хитнулася на якийсь сантиметр, а розбійники-мергели загелготали радісно.

- Мал-хаз! Мал-хаз! Мал-хаз! – кричали мегрельські трибуни.
- Вай! Тримай, тримай Андрію! – загули аджарські.

І Андрійко згадав Дніпро під рідними Черкасами, що залишаться без мандаринів перед Новим роком, якщо він підкориться Малхазові, і повів плечем, і відіграв той сантиметр, і продовжив тиснути, аж земля під ним задвигтіла. Та Малхаз не здавався.

Ось вітри, Стрибожі внуки, віють з моря на заглохлі камази Андрієві. Земля гуде. Ріки мутно течуть. Порохи поля прикривають. Стяги говорять: половці ідуть од Дону, і од моря, і зо всіх сторін руські полки обступили. Діти бісові кликом поля перегородили – знову став Малхаз гору брати, аж припіднявся трохи, що правилами заборонено.

Навалився на Андрієву длань усім тулубом своїм бусурменським, локтя від столу відірвав. Ось-ось руку Андрієву до стола дотисне.

- Не по правилах, не по правилах! – заволали аджарці. Та хто на них зважав, судді заангажовані, разом з іншими «Малхаз!» кричать.

Яр-туре Андрійку! Стоїш ти в обороні, прищеш ти на кочовиків стрілами, гримиш ти об шоломи мечами харалажними. Куди тур поскакає, своїм золотим шоломом посвічуючи, там і лежать поганії голови половецькії. Поскіпані шаблями гартованими шоломи оварськії, тобою яр-туре Андріко! Тримайся ж, не залиш Черкаси без мандаринів!

А підступний Малхаз вже з останніх сил крекче, ще трохи й увесь на руку Андрійкову всядеться, аби перемогти, хоч і не по правилах. І згадав Андрійко жони своєї милої, красної Глібівни, звичаї і обичаї, і дочку маленьку свою, Настеньку, як замовляла вона йому перед відрядженням не манго й не фейхоа, не карамболь і не авокадо, не ананас і не банан, і навіть не квіточку багряну, а мандаринку грузинську, чарівний плід Матері-Землі, маленьке сонечко.

Так не буде ж твоя зверху! – вигукнув, заревів вепрем, вперся лівою рукою в бока, і одним махом руку Малхазову до стола припечатав, аж стіл той на друзки розлетівся.

- Молодець! – загорлали чомусь і аджарці і мегрели разом і кинулися Андрійка обнімати. Бо і доля, і люди люблять самих переможців, а про невдах чимшвидше воліють забути.

- Заводьте камази! – гукнув Андрійко своїм аджарцям. І подав Малхазові руку, щоб той підвівся.

До речі, десь у цих краях князь Мстислав зарізав був Редедю пред полкы касожскыми.

Так все і було. Може я дещо прикрасив, але трошки-трошки.

Далі

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 19.701025009155 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …