Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44279
Рецензій: 86462

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Баляндраси про жінок

БАР'ЄР (3)

© Юрій Кирик, 24-02-2011
***

- Ви не можете нічого домогтися у житті, бо цілком не вмієте працювати ліктями, повчав у США мій шеф, Джон Кей, власник стоматологічної клініки, де працювала. Пригадую перші уроки, настанови. Ні, вони не стосувались того, що слід працювати лише у рукавичках, (хоча для мене це була страшенна дивина), чи скільки тампонів водночас можна засунути у рот пацієнту. Одна з перших розмов, що провів із мною шеф стосувалася... ліктів. “Чи знаєте ви, навіщо Господь дав вам той досконалий інструмент?” Зрушила плечима.  “Так я і знав - не маєте зеленого поняття. Протирали їх у школі, в університеті, а тепер вони й узагалі без користі. Я ж поважаю людину за її лікті, за те, як уміє ними пробивати шлях у житті. У вас, Наталю, гострі ліктенята, ви далеко зможете пробитись. Візьміть за правило: хто на дорозі, той неприятель!” Часу на роздуми, чи осмислення не давали. Теорію, що її отримувала у Джона Кея тут же застосовувала на практиці - училась активно працювати ліктями. Хоча таки найпершою наукою, що її освоїла у Джона була робота з пацієнтами. Не могла утриматись від сміху коли уперше побачила, як шеф зустрічає пацієнта. Ціла мізансцена: Протягає назустріч руки. Правою вітається, лівою ж ласкаво обіймає його. Водночас не забуває своє обличчя: декорує його аж по самі вуха променистим захопленням. Вуха теж не залишаються осторонь, вони радісно махають на привітання. З тих вух я й сміялась. Хоча згодом збагнула - у ставленні до пацієнта немає дрібниць. То ж у дома перед дзеркалом стала тренувати й вуха теж ... Словом, пришвидшеними темпами американізовувалась, ставала «іншою».

“Стати іншим”. Для когось це те саме, що попрощатись з життям. Я ж цю ломку, цю зміну особистості приймала з радістю. За декілька місяців на моєму обличчі появилась промениста, як у всіх аборигенів, життєрадісна усмішка. Це неабияка наука - повсякчас контролювати своє обличчя! Ще й освоїти своєрідні правила поведінки: коли шеф та інші лікарі розповідають один одному анекдот - не сміятись разом із ними. Вирішують світові проблеми, - не морщити заклопотано лоба. Мене до тієї розмови ніхто не запрошував. Ще й освоїла науку дистанціювання. Та найбільше мусила слідкувати, аби не пирснути часами сміхом од власних думок, що безперестанку стукотіли у голові...

«Батьківщина починається на порозі твого кабінету» - друга істина, яку запропонував освоїти шеф. Дуже хотіла, своєю звичкою, заперечити, та не могла собі дозволити такої розкоші. Нині, попрацювавши у Джона чотири роки - переконана, - так і є. Кабінет -  усі, хто в ньому, й усе, що у ньому, забезпечують мені життя, мій добробут. Усе, що маю й чого у майбутньому можу сподіватись, походить власне звідси. Мусила думати про це. Мої власні життєві здобутки, тут або мізернішали, набирали гротескних форм, або й узагалі не бралися в рахубу. Приймала нові стандарти. Це важко – переступати через свій егоцентризм... Але потрібно, адже таких простих, але потрібних життєвих засад в Україні ніхто не вчив. То ж падали зерна у благодатний ґрунт.

Не розраховувала тут затриматись, тому не узяла нічого читати. З радістю, аби розслабитись, почитала б якийсь детектив, але у тата, мов у монашій келії лише Святе Письмо. Пам’ятаю його з дитинства, Узяла в руки й почала листати. Звернула увагу, як зосередився на цьому моєму занятті батько. Щасливо всміхнувся, усівся навпроти, обіпер обличчя на свої великі долоні. Батько любив, коли читала йому Біблію. Бач, і це зберегла його пам’ять. Почала читати з місця, де книга й відкрилась. Це був Псалом 138:
Усі земні царі прославлять
Тебе, Господи, будуть,
Бо почують вони слово уст Твоїх,
і будуть співати про Господні дороги,
бо слава Господня велика,
бо високий Господь,- але
бачить низького,
а гордого Він пізнає іздалека!
Якщо серед тісноти піду, Ти оживиш мене,
на лютість моїх ворогів
пошлеш руку Свою,
і правиця Твоя допоможе мені...
Не могла читати далі, бо відчувала на собі батьків погляд. Зустрілась з батьковими уважними очицями. Почула, як кров ударила в обличчя, знову швидко опустила очі  на сіро-жовтий, шкарубкий папір. Коли читала Біблію, ніхто за мене так не радів, як батько. Але чому не могла витримати його погляду більше, як дрібку секунди? Соромилась батьківської радості?  

Третій день «відкриваю» для себе батька. Можливо, ця хвороба, цілком й не хвороба, а Боже благословення? Мій таточко перетворився у дитятко. Казав же Господь, - будьте, як діти й вам відкриється Царство Небесне. Він слухняний, про усе питає дозволу: де йому сісти? Чи можна уже їсти? Чи можна порядкувати на подвір’ї? Що відрізняє його від дитини, - не запитує, - “чому?”.
- А узагалі почуваєш себе хворим? – запитала, зумисне вживши формулювання доктора Грома, нашого старенького дільничного терапевта, (можливо, вибирала фах, маючи перед очима його світлу постать...) - чуючи це запитання, пацієнт умить усвідомлював, яку відповідальність бере, даючи просту й однозначну відповідь. Батько широко посміхнувся.
- Ні, доню, ні. Я цілком здоровий. Тільки...  Він скривився, добираючи слова.
Вирішила йому допомогти, - часами щось трішки забуваєш?
- Так, часами забуваю...
Мій спокійний і лагідний Тато, він ніколи не дратується, навіть коли годину застелює ліжко, чи довго вирішує, який черевик й на яку ногу одягати. Старі люди часто впадають у дитинство, він упав у глибоке дитинство. Вимагає трохи більше опіки, от і усе, - пояснювала собі. Не втратив інтересу до життя, не став апатичним. От і зараз, швиденько підвівся, почвалав у сад й заходиться збирати яблука. Треба визнати, що подвір’я й сад доглянуті ідеально.
Удома я лінюхую, дозволяю собі полежати. Навіть сумління мене не мучить. Спіймала себе на тому, що дуже спокійно констатую, що власне тут мій дім, хоча пару днів тому, віддала б обійстя першому стрічному, хто б лише заплатив  усталену суму. Вставати усе ж треба, готувати сніданок.  Глянула у дзеркало – «Жовчна Монна Ліза» - поставила собі діагноз. А чого чекала? Не буваю на свіжому повітрі. Робота, мовні курси, зайняття в університеті, (аби у США визнали мій диплом мусила іще три роки провчитись). Усе це далось взнаки. Почала накладати маску з домашніх огірочків, потім морквини, відчувала, як пожадливо вбирає шкіра життєдайні соки.
Мене уже навідали усі сусіди, (на початку не мала в плані абсолютно ні з ким зустрічатись), та хтось таки дізнався про мій приїзд. Приходять подруги, товариші, вже й сама телефоную, запрошую.

Коли поріг переступила Яна, була трохи здивована. Хоча вчились на одному курсі, ніколи з нею не товаришувала. В університеті, мов бобер гризла науку, Яна ж бавилась у «нічного метелика». Різного поля ми ягоди. Батько її за старих часів, був директором промислової бази, чи не найзаможніша родина у Зимній Воді. У них і перша іномарка, й трьохповерховий особняк. Словом, перші у селі «крутелики», я ж - сіра мишка.
- Привіт, подруго! Кинула весело. Ох якою ти леді стала! Одразу видно  - з іншого світу причалапала. Здвигнула раменами, - який інтерес у Яни може бути до мене?
- Не надто багато у мене часу. Тому викладай подруго, чого завітала.
- Ох, які ми ділові! Одразу бика за роги, без усіляких вступів і реверансів. Хвалю, хвалю. А справа у мене проста. Кажуть ти усі свої справи згортаєш, хату продаєш. Хотіла б дізнатись за скільки?
- Тобі що, власних хоромів не вистачає?
- Твоя хата зручно розташована, біля самої поліклініки. От я б й улаштувала собі тут стоматологічний кабінет, адже у всій Зимній Воді немає жодного. Згодом, можливо й клініку...
- Звичайно, фахівець твого класу, цілком може на таке шарпнутися, - не стрималась, аби не підсунути шпильку.
Та Яна й бровою не повела - прийняла мої слова за чисту монету.  
- Не знаю, відкіля у тебе ця інформація, але продавати хату поки не збираюся.
- Шкода. Та коли надумаєш, пам’ятай, я перший покупець. Хто б і що тобі не пропонував, ми заплатимо більше. Ба-бай! - гукнула уже з порога.
Є перспектива, - подумала злостиво, - Зимній Воді  снитиметься асфальт, а мешканцям здорові зуби. Аби заспокоїтись узялась порядкувати у хаті. Перелопатила шафу - визбуваючись старого непотребу. Не могла усвідомити - чом візит Яни вивів мене з рівноваги. Добре втомившись, пішла спати.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

Так невимушено цей текст читається,

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Галина І, 24-02-2011

Можливо, ця хвороба, цілком й не хвороба, а Боже благословення?

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Павліна Пулу, 24-02-2011

Актуальна тема

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Maria Goncharenko, 24-02-2011

Намагаюся уявити продовження.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 24-02-2011

Відповідне продовження...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Микола Цибенко, 24-02-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.42885899543762 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Лезами по нервах: «Маленьке життя» Ганья Янаґігари
Перш ніж ви продовжите читати, саме час для офіційного оголошення. Я не рекомендую вам «Маленьке життя» …
Постапокаліптика по-українськи: Огляд роману «Горизонти наших надій»
Для української літератури постапокаліптика — відносно новий жанр. Те саме можна сказати і про кіберпанк. …
Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …
Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …