Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2601
Творів: 47344
Рецензій: 92110

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

LOVEЛАЗ

© олег тарасович драч, 16-02-2011


Щоразу, коли мені доводиться діставатися до того, чи іншого місця моїх незчисленних подорожей і вибір застрягає поміж транспортними засобами, де хоч як небуть фігурує автобус, то защемить в душі мені такою солодкою і теплою ностальгією, що я обов’язково вибираю його величність “Бус.”

Сидячи на сидінні біля вікна на першому ряді праворуч від водія, відразу біля передніх вхідних дверей згадується, як у далекому дитинстві мене часто несподівано закачувало і єдиний спосіб врятуватися від нудоти, це проситися у водія вчасно зупинити автобус, вистрибнути на зовні  й вистрілити сніданком на узбіччя. Часом я і тепер відчуваю деякий страх, - а що коли...

Мені часто доводилося перетерплювати автобусні подорожі відвідуючи родину у горах, спершу сидячи на колінах у мами, а потім самотужки, підсаджений до когось із пасажирів з проханням приглянути за хлопчиком, бо його  “закачує”. Як правило, мене садовили біля вікна, або ще краще - на маленький засмальцьований дерев’яний стільчик  побіля водія. Тут була єдина можливість забути про свою “ автобусну хворобу,” через  навмисно ретельне спостерігання за водієм  і за усіма його діями у процесі керування автобусом.

Тоді  на маршрутах були найпопулярніші львівські автобуси «ЛАЗ». Очевидно, що вони були просто приреченими на цю популярність, через відсутність будь яких рівноцінних інших, аж до появи венгерського “Ікаруса.” «ЛАЗ»  - це  справжній корабель асфальтових морів. Його “обличчя” мало вигляд дещо здивованого “товстолобика,” а ззаду оскільки двигун розміщений за задніми колесами, то сопло, що захоплює повітря для охолодження радіатора настовбурчувалося гребенем аж на дах, від чого здавалося, що двигун у цього гіганта є реактивним. Вони – «ЛАЗи», чарували мене малого своєю величчю та плавністю ходу, м’якістю подолання незчисленних вибоїн, а то й ям на дорогах, не тільки асфальтових і ця граційна плавність проживалася усім моїм єством так швидко і глибоко, що вже один тільки вигляд «ЛАЗу» вводив мене у стан “трансу закачування”. Часом, один лиш запах автобуса здатен був мене вивернути, як рукавичку, ще до того, як я у нього заходив. Це було краще, бо тоді  “автобусна хвороба” вже мене не брала протягом усієї подорожі. Водіїв деяких, я вже навіть знав особисто,  власне тоді мені і діставався персональний стільчик.

Щойно водій клацнув хвостатим металевим перемикачем і двері, висвистуючи коломийку, замкнулися, а перед моїм обличчям горизонтально, вистовбичилася обплетена білим пластиком  труба – перегородка, що впершись одним кінцем – петлею прикрученою  болтом до вухастої петлі половинки дверей, а другим кінцем – гачком вставлена у петлю на вертикальній трубі, що відгороджує салон водія від загального салону. Це означало – “назад дороги немає, -  вперед до повної порожнявини у шлунку!,” я переводив дух і перемикав усю увагу на кабіну водія і його дії. Наді мною висить рукотворна картинка на якій зображено молоду дівчину, калину, жовтий степ і блакить неба, а з верху великими буквами написано страшне попередження; - “Водій тебе чекають у дома!” Або, пам’ятаю, що на іншій було зображено жінку з дитиною на руках й грізне гасло в’їдалося ув очі, “ Тату, ми на тебе чекаємо”. Такі твори мистецтва мали різні варіації, були ще; “Щасливої дороги!” “В добру путь!,” чи просто намальовані гори і вперто підписано; “Карпати.” Були ще на панелі від дверей водія до дверей передніх пасажирських прекрасна виставка - іконостас перевідних картинок, на яких зображено різноманітної краси дівчата. Вони мене якось засоромлювали своїми поглядами, такими звабливими, аж до непристойності.

Пам’ятаю, мені було тоді років з дванадцять, я їхав до тітки на вихідні, сидів на стільчику, чи на простому кімнатному кріслі тримаючись труби – перегородки. Водій, ще молодий дядько, у якого цими перевідними картинками із зображенням дівчат було заклеєно геть усюди по всій “торпеді,” справжня виставка, як у Ермітажі. Побачивши мою реакцію, водій голосно на весь салон підморгуючи запитався; - Ну, яка тобі з них більше подобається? – Мені й справді сподобалася одна з них, думаю це була Софі Лорен. Я з готовністю наївного хлопця уже готовий був  відкритися у своїй симпатії цьому водієві, але коли глянув на нього й побачив, що він підібгавши нижню губу язиком нагло рже підгецуючись усім тілом, осікся. А той не спускав, - Ну, що ніяка так і сподобалася? А диви які вони всі солоденькі. Ти вже дівкам під спідниці зазираєш? Мацав котру?
Я озирнувся. Салон запитливо дивився на мене ніби допитуючись, - ГА?! А одна тлуста молодичка, розпарена спекою в салоні так і пирснула сміхом. Перед очами у мене з’явилася сцена зі шкільного життя.

Це було того ж таки року, на перерві ми дуріли в класі. Кожен з хлопців намагався “затиснути” дівчину, тобто схопити її за те місце, яке так категорично відрізняється від того ж самого місця у нас – хлопців. Дівчата, оскільки були реально вже дівчатами з витікаючими, пробачте, усіма конкретними нюансами статевої зрілості, від цієї гри не страждали, більш того вони нас хлопців самі часто провокували, ба навіть заохочували до цього.
Одного разу, коли я бавлячись в цю “зажималку,” боровся із однокласницею, вже і не згадаю навіть й обличчя її, лиш пригадую, що мала довгі ноги як чапля, до речі сказати, вона була не з найактивніших у цій грі. Тож борсаючись вже кілька хвилин безрезультатно, я вже збирався дати їй і собі волю, але раптом вона вчепилася своїми цупкими тонкими пальцями в мої плечі і  стиснула їх як кліщами, стало реально дуже боляче (вона як і більшість дівчат у класі була сильніша за мене і це мене дуже і дуже вкурвлювало), ця “Чапля» теліпала мною як Одарка Карасем. Увесь клас спостерігав за цим поєдинком, хлопці і дівчата вболівали кожен за свого представника. А я ж до того був закоханим у Любу Лойко і вона, як найактивніша представниця сексуально дозрілої частини класу, потаємно від усіх, як виявилося пізніше, розглядала мою персону з певною долею серйозності. Її чорні як сливки очі, вп’ялися у мене і в погляді було щось на подобі англійського - “Do it! Do it!!!”

Відступати було нікуди. Я рішуче атакував. Скоро я притиснув дівча до парти всім тілом і пробував закрутити їй руки за спину. Обіпершись задком на парту, розпашіла і розхристана “Чапля»  викручувала мені руки з помітною перевагою у силі і зграбності. Несподівано дівчина відштовхнувшись від мене, поковзнулася й шаркнувши обцасами босоніжок по підлозі, не втримала рівноваги і розляглася на парті. Її тіло виявилося таким беззахисним, а шкільна форма з тонкого коричневого сукна, обліпила розкинуті в боки ноги і проміж ніг. Якась дика глупота пробудилася на світ і зависла на мить. Земля перестала обертатися. Зирк на Любу, -  Люба чекала.  Несподівано для себе, я раптом, схопив “Чаплю” за її найгарячіше місце всією п’ятірнею. В класі застрибали з криками і вигуками, а я тримаюсь за таке зручне, наче навмисне виточене для моєї долоні місце, і відчуваю як жар, що струменів з її лона розтікався по всій  руці, в груди аж до низу мого живота. Десь там, в тих місцях таких відмінних від того, за яке я упіймав “Чаплю” і продовжував тримати, зростала якась несамовита, первозданна, дика радість перемоги чоловіка над жінкою, яка була обласкана тим незабутнім поглядом коханої циганки Люби Лойко. І саме в цей момент у клас зайшла вчителька української мови і літератури Надія Тимофіївна і, ясна річ, побачила усю цю картину у найкращому ракурсі..

Це був повний крах, це був такий жах! Я так злякався, я став таким маленьким, жалюгідним, гидким хробаком, а Люба все дивилася на мене з широко відкритими очима і в погляді її я бачив руїну усіх моїх сподівань. Вчителька схопивши мене за волосся, била масивною м’ясистою рукою де попало, а вона була жіночка нівроку... Її крик; - “Ах ти мерзотник, Ґвалтівник! Ти що, коли виростеш, будеш невинних дівчат ґвалтувати?!!!”  - я чую понині. Яких вона мені тоді звіздюлів понадавала під загальний регіт однокласників... Регіт всього класу, у якому мені  чітко вчувався лише один - Люби Лойко!

Мене відвели до дому і Надія Тимофіївна вичитала мою маму на чому світ стоїть. Яке щастя, що у цю мить не було батька. Вбив би! Потім, коли все вляглося мама мене запитала потай від усіх; - Ти що, Северине, справді пхав руку дівчині в труси? На очах маминих бриніла сльоза. Я й сам розчулився нівроку і тут включився увесь мій акторський талант. І я вперше по крупному збрехав мамі; - “Я? Руку? В Труси? У її смердючі труси? Та що ви, мамо! Я просто незграбно так її відіпхнув від себе, а Надії Тимофіївні здалося. Я й сам все це так боляче переживаю! Мамо!” – і заридав вже насправді, або це було так геніально зіграно, що здавалося мені самому, що ридав від усієї душі. Однак глибоко в серці я знав, що брешу, брешу найріднішій людині. Цей сором не заживає й досі...

Ну, так ось. Така сильна реакція на здертий незагоєний струп ще свіжої рани і де? У автобусі! Від несподіванки глибокого засоромлення, раптового хвилювання і через те, що я різко туди - сюди крутив головою, мене одразу знудило і я... я помстився, можливо вперше водієві, при всій повазі до «ЛАЗу!» Я зіпсував, чи не всю галерею перевідних краль цьому мистецтвознавцю автобусної жіночої краси. Ну ясна річ, зупинилися, мене випхали на зовні  і я довго корчився на узбіччі  від спазмів порожнього шлунку.

«ЛАЗ» у цьому не винен! «ЛАЗ» - це святе!  «ЛАЗ» – була моя фантастична мрія. Як я мріяв мати автобус! Все обладнання, яким користувався водій «ЛАЗу,» я знав напам’ять. Я навіть розрізняв стилістику поведінки притаманну тому, чи іншому водієві. Один починав із закривання дверей, інший спершу заводив двигуна, а ще один спершу закурював “Ватру”. Потім усе як по інструкції, зняти з ручника увімкнути світловий сигнал повороту для маневру, високий, худий і зсутулений „ричаг” перемикання швидкостей із запуцованою  до блиску чорною голівкою, вміла рука водія розгойдує, наче дражнячи, приманкою на довжелезному колінчастому вудилищі когось у далекому кормовому відсіку, там за величезним  розлогим заднім сидінням, його ще називали “бамбетлем, ”знаходиться у «ЛАЗів» двигун, той “хтось” довго не хоче реагувати на провокативні дії, але завжди зненацька таки вгризається у “приманку” і тоді „ричаг” переводить упійману “шестєрьонку” у потрібну позицію першої швидкості. Все тіло автобуса здригається колихнувши усіма висячими прикрасами, та френзелями обрамлення на вітрових вікнах, ззаду мелодія двигуна гримає валторнами і басовими трубами, всі хто в салоні, на якусь мить напружено стискають уста і дихання їх вчащається, той “хтось” там у кормовій частині розжовуючи зубами - шестернями приманку відпльовується гортанним харкотинням і... рейс розпочинається. Водій викручує маневр; величезне коло керма, завжди обплетене найхимернішим способом найнеможливішими узорами від телефонних кольорових дротів до товстих сріблястих пластмасових ізоляційних трубок, здавалося котиться поміж пальців рук водія. Кермо крутять сильні чоловічі руки, крутять мов відкривають браму від Раю, повільно, впевнено, велично красиво! Яка грація у цьому русі, яка перспектива! Автобус «ЛАЗ» розганяється і біжить вулицями міста, що колись породило його, біжить автобус «ЛАЗ» вулицями вкритими бруківкою, порепаним дешевим асфальтом, через мости, естакади, туди на стрийську трасу, що веде до гір, які так часто зображено на протисонячному щитку над вітровим вікном праворуч від водія. Всі пасажири одностайно і одночасно відпружуються і вмощуються зручніше, про щось перегукуються поміж собою, шморгають носами і  покашлюють,...

Стрілка спідометра скаче, - значить після капремонту. Насправді, нормально, коли стрілка ця повільно мандрує від нуля до цифри двадцять, а там до цифри сорок, чи шістдесят. На трасі, коли стрілка досягає вісімдесяти, це вже вважай справжній крейсерський політ велетня «ЛАЗ». Народ у салоні тоді вже замовкає і впадає хто у сплячку, а хто в задумі тупо дивиться у вікна. Все тремтить усередині дрібними дрижаками, як на морозі, а я борюся з власною природою і відволікаю себе тим, що уявно керую автобусом, - перемикаю швидкості, “закурюю ватру,” роззираюся у дзеркало салону і заднього виду, і натискаю, натискаю на газ.

Я вже тоді був реально вмілим водієм, я відчував всім своїм серцем серце «ЛАЗу» - його двигун, розумів якої він співає і якої йому доведеться заспівати під горою, чи по долині. Траплялося, що автобус під гору не набравши достатнього ходу, коли інерції не вистачало, вискакував ледь до половини, тоді я не втримувався і голосно, майже криком підказував водієві, щоб той чимшвидше переходив на понижену швидкість. Водій посміхався і знову рука його довго колотить ричагом у намаганні упіймати шестерню потрібної швидкості, оркестр ззаду гримить усіма інструментами, якимись баняками, пляшками, гойдає огрядними пасажирськими “жирськими” тілами,  трясе кашкетами, хустками на їх головах, окулярами на їх носах, стукотить моїми “постійними зубами” і... ми переЛАЗимо через вершок гори повільно ледь не черепаховою ходою...  Ми з водієм перезираємося, як льотчики, котрі неймовірними віражами цілими вийшли з під обстрілу зеніток, вдало скинувши бомби на ціль, водій самовдоволено струшує у вікно попіл з цигарки і я “тисну” на газ.

Дитинство... Здається що його відтіснили незчисленні подорожі усіма транспортними видами пересувань, що їх вигадало суспільство, окрім ракети і підводного човна. Моя “автобусна хвороба” давно вигоїлася та звичка, так глибоко заїлася в натуру мою, що кожного разу знайшовшись на передньому сидінні автобуса, чи то маршрутки, я ніяково посміхаюся пасажирам і водієві, і подумки автоматично перемикаю, вмикаю, повертаю та ловлю шестерню швидкості.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.76965379714966 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …