Мавпочка не розуміла, як можна не любити матусю, що пахне морською піною та сонячними зайчиками, грабовими зеленими бруньками і березовим соком, а натомість любити нудну тітку, пахучу квашеними огірками та смаженою цибулею. Мавпочку завжди захоплював матусин запах, такого більше ніхто не мав - розніженого, позіхаючого, пестливого...
Але тато так не вважав. Ще з Мавпоччиного дитинства він сердився на маму за те, що вона не тітка Олександра і казав:
- Ти подивися на Олесю, як в неї все чудово і добре, яка вона серйозна і працьовита...
Кажуть, тато ніколи не кохав мами, а одружився з нею на зло тітці Олександрі, за якою ходив назирці два роки, намагаючись випадково зачепити коліном її спідницю, а долонею лопатку, і пронизати довгим поглядом своїх прегарних карих очей, і привласнити усмішкою. Бо у Мавпоччиного тата була така усмішка, яка привласнювала. Кожен, хто хоч раз натикався на її теплу симетрію, на зворушливу поетичність подовгастих заячих зубів, на чесну дитячу усмішку її тата, яка передалась Мавпочці в спадок, той ставав навіки татовою власністю. Однак він цим правом власності ніколи не користувався, бо - о диво - зла, гостра на язик, тітка затягнула його у павутину своїх напівусмішок-напівздогадів, за якими не можна було точно ніколи вгадати, чи тітці радісно, чи боляче, чи як.
Тато також не міг здогадатися, що там у тітки на гадці. Вона відсувалась спідницею від його колін, а лопаткою від долоні, ігнорувала його терпкі какао-погляди і збиті ванільні вершки усмішок. Тому про всяк випадок, щоб не пошитись у дурні, тато зізнавався тітці у ненависті.
- Від ненависті до любові, Олесю, один крок. А я тебе ненавиджу, - казав Тато просто у тітчине замкнуте на всі замки обличчя.
Її бездонний чорний погляд - урвище потаємності - був документом, який свідчив про вічне татове право власності на тітку Олександру, але Мавпоччин тато ніколи не петрав у документах. Документами у їхній сім'ї займалась тітка Олександра. Вона худла від затаєних почуттів, сохла і грала на своєму чорному фортеп'яно ноктюрни, здебільшого Шопена, бо тітка Олександра колись фанатіла від цього сухотного музичного пророка. Нічого тітка не любила так затято, як мовчати про почуття і грати музику самогубців.
Одного разу вона не витерпіла, однак замість того, щоб сказати залицяльнику найпростіші і найскладніші слова у світі - про любов - і бути щасливою до віку, вона оголосила про свої заручини із сусідом. Заручин ніяких не було, але їй хотілось таким чином змусити Мавпоччиного тата до дій. І він почав діяти - одружився з мамою.
Потім тато став зникати по закордонних заробітках, бо коли люди припиняють любити інших людей, вони починають любити гроші. Мама проплакала декілька років на кістлявому гострому плечі тітки Олександри, а потім лишила Мавпочку на свою сестру і поїхала в Італію.
Мавпочка і тітка - люди різні. По-перше, Мавпочка зветься Олесею, а тітка - Олександрою, і коли Мавпочку іноді називають "Саша", вона бунтує. А тітку Мавпоччин тато також називає Олесею і це ще більше злить Мавпочку - вона хоче бути єдиною Олесею у татовому житті.
Вони живуть на протилежних полюсах. Тітка любить сидіти вдома, кваситися у власному розсолі, заглиблюватися у найглибші криниці своєї невлаштованості, у найтемніші печери своїх помилок, у найстрашніші урвища власної самотності, потім трагічно стягувати губи у сумну старечу гармошку і казати:
- Життя важке. Не буває на світі щастя. Є лише страждання, які потрібно мовчки терпіти.
Іноді Мавпочка також сидить вдома і кваситься у власному розсолі. А іноді любить гуляти з друзями. Вона одягається зі своїм мавп'ячим шиком - малиновий светер, салатова в'язана спідниця, широчезний золотий пояс і сережки, у формі шматка надгризеного сиру. Всі на неї дивляться, коли Мавпочка йде по вулиці, всі її розглядають, усміхаються, і Мавпочка їм усміхається своєю великою дитячою усмішкою. "Яка ж я вродлива, - думає Мавпочка, - увесь світ у мене закохується".
А іноді вона, обійшовши всі артгалереї, приходить на квартиру, яку вони вдвох з Марічкою винаймають, замикається у кімнаті і уявляє усі ті чудові картини, які могла б намалювати, якби вміла. Так уявляти Мавпочка може добами. А потім починається чи то завал із сесією, чи то завал який-небудь інший. Мавпочка виповзає зі свого творчого мрійливого застою, миє голову, чистить зуби, одягає червоні бойові колготки в сіточку, заквітчується синіми коралями - в квіточку, обмотується шарфом, таким кольоровим і смугастим, що очі можна поранити, якщо довго дивитися, і йде на штурм завалів. Бо Мавпочка думає - нема на світі проблем, яких не вирішити.
Тітка Олександра, навпаки, уникає кольорів, як чорт ладану. Боїться найменшого натяку на колір. Бежевий, сірий, хакі, чорний і білий - ось всі барви, за якими тітка визнає право на існування. Прізвисько "Мавпочка" - це її язика справа. Кімната тітки обставлена за всіма канонами мінімалізму - білі стіни, чорне фортеп'яно із тридцятих років родом, металеве ліжко-сітка, яке, на думку тітки, чудово підтримує хребет. І на вікнах - бежеві штори із коричневими листочками. Ось яка тітчина кімната.
Колись вона грала на фортеп'яно, а потім сказала:
- Коли тебе зраджують, твоя музика помирає.
І замкнула покришку на маленький ключик, а ключик поклала в шкатулку із пожовклими фотографіями батьків. Тут їй би слід було стати побожною і дозволити Богові вирішити свої проблеми, але де ж там - тітка Олександра була гордячкою і ні до кого з проханнями та молитвами зроду не ходила. А якщо і ходила колись до церкви, то не просити, а дякувати. Коли вийшло так, що дякувати нема за що, тітка образилась на Бога і на цьому їхні стосунки завершились.
За зароблені татом на заробітках гроші тітка розбудовувала будинок. Будівництво було її стихією - потворні звуки, деркотання всіляких будівельних приладів, стогони та шурхоти, гуркоти та верески будівельників, які намагались ці гуркоти перекричати... "Життя жахливе, - задоволено усміхалась тітка, - я мала рацію". А коли будинок було добудовано, тітка Олександра зненавиділа Мавпочку, таку кольорову і життєрадівну, остаточно.
- Як станеш господинею будинку, то випхаєш мене на двір, виженеш, як лишайного собаку, і мені де хочеш там дівайся, а в цій хаті і моя праця є. І моя, - нарікала тітка щоразу, коли заходила між Мавпочкою і татом мова про будинок.
Почалося все вчора. Вогкий ранок наповнений скрекотом, свистом і підвиванням божевільного від весни світу, покресленого крилами птахів, позолоченого сонцем, із брудними рукавицями містечкових сміттєзвалищ. Мавпочка і марічка підходять до залізничних колій. Поруч вже згуртувалися цигани, які щовесни приїздять у їхнє містечко просити. Весною люди дають більше, бо весною хтось помирає. У кожній родині є свій сердечник, який любить випити і об'їстися на Паску. У кожній родині є свій шизофренік. Весною болять зуби і кості, скавулить перемерзлою собакою серце і в цю пору суму, сумнівів і страждань до тебе з простягнутою рукою підлітає циганка із немовлям за плечима і ти їй даєш, як жертву за покійничка чи як спосіб відкупитися від совісті.
Марічка хворіє на безтурботність. Про це розповідають її блискучі від затамованого сміху очі, зеленкуваті і трикутні. Як і всі, кому нема чого втрачати, хто ні до чого не припаяний чиїмись мозолями - Марічка безтурботна. Марічка усміхається всіма своїми кривими привітними зубами, один з них посірів, інші - білі і здорові, але ті всі зуби чомусь прямують до лівої щоки, тиснуться, біжать - всі на ліво. Мавпочка має гарну усмішку - відкриту і дитячу. Всі хвалять її усмішку. Загалом, Мавпочка дуже чарівна. Худесенька-худесенька, плечі кришталеві, хрумкі, такі тендітні, що здається ось-ось розіб'ються.
Дівчата стають віддалік від циган. Цигани усміхаються своїми темними поцяткованими карієсом та золотом усмішками - вони обговорюють їжу. Усмішки завершуються бійкою - хтось вициганив мідні сережки, а інші хочуть відібрати. Потім знову усміхаються, легко і безтурботно. Але щойно дівчата підходять на перон, усмішки реінкарнюються у понурість-похмурість- безрадність:
- Подайте копієчку, - гуде басом скороспілий тринадцятилітній хлопчак, батько маленького чорного немовляти, яке прив'язане хусткою до материнської спини. Мавпочка його ігнорує.
З'являється сірий галасливий змій електрички. Мавпочка думає про Анну Кареніну, і про пшеницю. Коли вони вштовхуються в електричку, а паралельно з неї виштовхується тітка Ліля, що разом з татом на заробітках в Португалії, вона Мавпочку витягує за собою з поїзда і каже:
- Тобі не можна їхати, золотко. Не можна.
Мавпочка ще хвилину пручається, бо їй хочеться якнайшвидше поїхати геть, подалі від свого будинку, а потім завмирає.
Усмішка тітки Лілі поточена шашелем жалю, зігнута у якийсь дивний овал, трохи крива на один бік - такою усмішкою усміхаються, щоб розповісти про своє співчуття і ваше горе. Ніс вперся у тітчину усмішку стрімким перпендикуляром, і чи то недоречний перпендикуляр носа, чи що - але Мавпоччине серце стискається у кулак.
Кілька днів тому Мавпочка, позолочена весняним призахідним вітром, у жовтих кедах, із жовтою валізою - маленька тепла Мавпочка у краєвиді залізничних колій і зеленої пшениці, верталася до будинку, який всі називають її домом. На червоних, покусаних під час поцілунків, губах біліли шматки гліцерину від помади, на обличчі малювалися юні бузкові прищі, дивакуватий шарф звисав до долу клаптями білого пуху і рожевих квіточок. Юна Мавпочка топала своїми ніжками і під нею хрипів захеканий щебінь. З кожним кроком збільшувався силует її будинку. Їй не хотілось вертатись.
У цьому будинку ніколи не світилося світло, вікна були чорними о будь-якій порі. Лише світилося маленьке віконечко збоку - кухонне, а іноді - віконечко у кімнаті тітки, яке виходить на курник. Цей будинок схожий на якийсь древній завод.
- Колись це все належатиме тобі, сонечко, - з гордістю казав тато Мавпочки, а їй, якщо чесно, зовсім не хотілося, щоб їй це належало.
Мавпочці хотілось би жити у маленькій зеленій квартирі, мати рожеву ванну у вигляді жіночого черевичка на підборі. Ось чого хотілося б Мавпочці. Але це в глибині душі, бо ж вона розуміла, як це не реально. Реально жити тут, за високим кам'яним парканом, який заступає світло у кімнатах на першому поверсі і там завжди сутінки.
- Приїхала? - ось і все привітання тітки, - Можеш взяти калорифер на пару годин, але на ніч поверни, - ось і вся розмова.
Тітка Олександра на Мавпочку ніколи не чекає. Вона бачить в ній суперницю, ворога, який позбавить коли-небудь її власної домівки. Вона бачить ворогів у кожній людині, яка переступає цей поріг.
Мавпочка зайшла у сіни, що смерділи дешевим лінолеумом і вогкістю, переобулась у капці і пішла на гору, у величезну кімнату, яку призначив їй тато. Тією кімнатою він дуже пишався, а Мавпочці вона страшенно не подобалась, бо що можна зробити із такою шаленою кількістю місця? Хіба що зал для аеробіки.
Але найпотворніше приміщення їхнього будинку - це кухня. Це не кухня, а магазин кухонної техніки. Тут є все і водночас нічим не можна користуватись, бо все бережуть до кращих часів. Диван і крісла на кухні тато обтягнув клейонкою, щоб не псувалась оббивка, бо він мозолями заробляє гроші не на те, щоб протирати оббивку. Можна користуватися лише електрочайником. Газова плитка не потрібна, бо газу у їхнє містечко ніхто не провів. Тітка варить їсти на маленькій електричній плитці, а свиням - у котлі, у літній кухні.
Коли до них приїздить тато, тітка Олександра варить їсти татові і вони до ранку балакають про щось, і в такі моменти вже Мавпочка ненавидить тітку за те, що та забирає в неї безцінні моменти спілкування з татусем.
Мавпочка дуже любить тата. Дужче за маму. Колись, коли вони вдвох ходили до лісу, він розкладав вогнище за допомогою своїх окулярів. Йому це дивовижно гарно вдавалось - заганяти світло у пастку лінзи, і воно літало переполохане туди-сюди, як комашка, що залетіла якомусь говорунові до рота, а потім вибухало від безвиході вогнем, і тоді тато насаджував елеганто окуляри назад на ніс і на сонці вони виблискували, як великі квадратні фари.
Дивовижно, він як ніхто, умів заганяти сонячний промінь у пастку своїх окулярів, і Мавпочка у дитинстві думала, що її тато чарівник.
Мавпочка краще жила б без тих заробітків, у маленькій хаті, як Марічка, із татом-мамою разом. Але це в глибині душі. Бо Мавпочка ж розуміла, що Марічка навіть хати людської не має. І про кого батьки краще подбали? Подрузі мама вечерю варить, а Мавпочці хату на три поверхи збудувала.
Мавпочка все розуміла, все. Тільки коли вечір затягував синьою паволокою вікна, і варена ковбаса в канапці неприємно пахла ваніллю, так їй робилося сумно. Так сумно, наче серце хтось вхопив на залізний гак і тягнув, і тягнув…
Потім вона закидала в пральну машину свої лахи, і коли все попралось, вивішувала в дворі, а тітка Олександра дорікала:
- Вічно після твого прання на половину стає менше прищепок. А потім мені купувати за свої гроші.
Мавпочка похмуро відмовчувалась, бо коли тітці відповідати, то вона ще більше розійдеться, а вже коли розійдеться - спробуй спини. Тоді її тітка і про маму-хвойду згадувала, і про власну смерть, якої ніхто навіть не зауважить, а вона таки одного дня помре, і її тіло кури склюють, бо така дитина хіба поховає по людськи? Коротше, Мавпочка знала, що краще мовчати.
Потім Мавпочка пішла спати. А коли добре розіспалась, прийшла тітка і збудила.
- Що то за дитина. Я просила повернути обігрівач… я старша жінка… мені важко… Бо на мене начхати, хто я… На нещасних всім начхати, а я нещасна…
Вона увімкнула світло, говорила на повен голос, так, щоб Мавпочка прокинулась і слухала, а потім забула вимкнути світло і закрити за собою двері і Мавпочка боса побігла їх закривати, щоб з коридору не віяло холодом, і сирістю, і запахом підгнилого лінолеуму.
Це не Мавпоччин дім.
- Найважливіше це правильно залетіти, - навчала Мавпочку життя подруга Рокса, донька їхнього мера Онуфрія Ляцька.
Вона завжди розмовляла з Мавпочкою повчально і зверхньо. Це не лише тому, що вона багатша і старша, а ще й тому, що досягла того, що сама для себе називала успіхом - вийшла заміж за сина народного депутата України, який жив з ними по сусідству.
- Найважливіше у цій справі вибрати правильну людину. А далі хай хоч на стінку вицарапається - мій татусь його зловив і сказав - або шлюб, або ... І він вибрав шлюб.
Рокса гарно вийшла заміж, із столичними перспективами, бо не може ж народний депутат залишити сина в провінції. Поки що вони живуть у будинку, який збудував для Роксолани її батько, але не сьогодні-завтра її свекор досягне висот і потягне за собою на вершину сина, а за ними і вона…
А Рокса вже знатиме, що на тій вершині робити. Вона постійно Мавпочці розповідає про діаманти. Як на Мавпочку, то малесенькі собі скелечка, без всяких там прибамбасів, але якщо вона так каже, то може і прекрасні. Як на Мавпочку, то вона таких прикрас не носила б.
Мавпочка любила прикраси великі і кольорові, а не якусь грубу жовту дротину, на якій баламкається камінь, і нехай та дротина буде найзолотішою в світі, але це ж дротина. Мавпочка носила чудові срібні сережки у формі жабок. Оце вона розуміє - і форму обличчя підкреслюють, і колір такий благородний, темного срібла, і робота витончена - кожен пальчик на лапці видно. Або і ж шматочки надгризеного сиру - треба ж таке вигадати дизайнерові.
- Ти що, якась жебрачка, щоб біжутерію носити? - дивувалась Рокса, - Твої батьки не на те мозолі заробляють, щоб ти срібні жабки носила.
Ох, вже ті мозолі. Вона закували кольорову душу Мавпочки у сірі стіни цього будинку і спробуй викараскайся, якщо все тут пришпилене, просвердлене і просочене мозолями, і вона не може поселитись десь далеко, і поїхати ген за горизонт. Натомість цілувалася із місцевим митницьким сином, який, щоправда, не зле цілується, і навіть кохається не те щоб найгірше, але ж не той прекрасний Хтось ген за горизонтом, який чорною цяткою гарцює на півколі всесвіту і тільки б до нього дістатись...
Крім Мавпочки з Роксоланою ніхто не дружив. По-перше - пихата. По-друге - дурна, нема про що говорити з нею, окрім золота та вдалого зальоту. По-третє, всі її проблеми з дитинства вирішував батько, а це згубно впливає на людину… Дядько Онуфрій і Мавпочку не раз перестрівав в дитинстві, хапав за шиворот і казав:
- Ти нездаль мала, щоб більше ніколи Роксоланочки… ніколи, бо смальцю розтопленого за шиворот наллю.
І вона вже сто раз хотіла ніколи, але де ж там - та Рокса обов'язково приплентувалась знову і вони знову дружили.
Рокса - красуня. Вигнуті брови із піднятими краями, пухкенькі круглі губи із такою чутливою лінією верхньої губи, що аж плакати хочеться від такої вроди, довге натуральне темне волосся і довгі стрункі ніжки. Коли вони вибиралися до Львова на вихідні, їй просто на вулиці пропонували погодитись на фотосесію. Але дядько Онуфрій і думати заборонив про професію "повій". - Я важко працюю не на те, щоб моя дитина заробляла своїм тілом, - сказав дядько Онуфрій.
Вона дуже-дуже гарна, доки не усміхається, бо усміхається вона так, неначе наступила на іржаввий цвях. Зуби у Роксолани дрібнесенькі, білесенькі, мишачі, рядочком... Губи у неї акуратненько вигинаються, щоб не було видно синіх ясен, бо у Рокси усмішка фарфорова, дорога і штучна, а штучні усмішки страшні тим, що ясна у них синьо-фіолетові.
- Нащо тобі їздити щотижня вчитися. Твої батьки працюють за кордоном не на те, щоб ти голову книжками забивала. Що ти не можеш заплатити за екзамен і жити спокійно? - говорила вона Мавпочці, а Мавпочка навіть піддавалась на ці намовляння, але щойно приходив вечір суботи і вона собі уявляла, що залишиться у цьому потворному будинку назавжди, що не поїде у своє веселе життя, не йтиме через пшеницю, не цілуватиметься в дорозі з митницьким сином, який хоч і не принц за горизонтом, але не аби що, а назавжди осяде у цьому будинку, назавжди - і Мавпочку охоплював такий нестерпний відчай, що хотілося померти на місці.
Рокса залишала дитину на маму і гуляла цілими днями де їй хотілося. А хотілося їй в перукарню манікюр робити, у кафе "Онуфрій" посидіти потелепати язиком і попускати бісики приїжджим хлопцям, які ще не знали про небезпеки, які на них чекають, щойно вони позалицяються до Рокси. А ще Роксі хотілося кататися на машині, і вона брала Мавпочку із собою і їздила без будь-якої потреби і сенсу заасфальтованими дорогами, а коли починалась дорога засипана щебенем, вона розверталася і їхала назад.
Тато казав, що така подруга, як Рокса для Мавпочки зможе багато зробити доброго і треба її триматися, то порядна багата родина, дядько Онуфрій впливова людина у їхньому містечку і якщо Мавпочка буде дружити з його дитиною, її всі поважатимуть і любитимуть, і ніхто її не скривдить, бо боятимуться дядька Онуфрія.
Мавпочці значно більше подобається тендітна і квола Марічка, художниця. Але тато казав, що всі художники наркомани і гульвіси, тому не слід з нею близько дружити, бо нічого доброго вона Мавпочку не навчить. Мавпочка з нею дружила у Львові, там, де влада татового авторитету над нею слабнула і вона ставала наче іншою людиною. А тут вони ледь віталися на вулиці, бо Марічка проти Мавпочки хто? Біднячка. Її батько пияк Сало, мати - медсестра у місцевій лікарні. Живуть у однокімнатній квартирі.
- Вона тільки чекає, щоб жити на твоєму, бо нічого не має. Та Марічка заздрить тобі, а ти навіть не уявляєш, на що здатна людська заздрість, - повчав Мавпочку не раз тато.
Коли тітка бачила їх двох на вулиці, вона відразу дзвонила татові в Португалію і казала:
- Ваша мала знову з тим мотлохом зв'язалася.
Тітка взагалі любила дзвонити до тата. Вона зговорювала на нього усі гроші, а коли тато робив переказ грошей Мавпочці, то завжди казав, щоб вона тітці поповнила телефонний рахунок. А коли тато розмовляв з Мавпочкою, то завжди просив дбати про тітку Олесю, і мавпочку це злило - хто вона татові така, щоб Мавпочка про неї дбала.
Мавпочка з Марічкою у Львові все одно дружила, бо їй подобалося малярство, в глибині душі вона була художником, просто нікому про це не казала, бо засміють.
Вони разом ходили на виставки. Марічка єдина із подруг, якій Мавпочка не намагалася подобатися, а подобалася сама собою, не прикидаючись. Але про це татові Мавпочка не розповідала. Марічка їй не заздрила, це Мавпочка заздрила, але татові цього теж не розповідала. Бо яке ж це блаженство - цілісінькими днями малювати, вечорами - вештатись по виставках, мати можливість їхати в будь-яке місто будь-якої країни і жити як тобі заманеться.
Але ж Мавпочка все розуміла. Після отримання диплому вона матиме чудову оплачувану роботу, а Марічка вічно перебиватиметься гонорарами від картин. Мавпочка матиме хату, а Марічка винайматиме з подругами або хлопцями маленькі дешеві квартири. Додому повертатись нема куди, так у них тісно, і батько пияк. Мавпочка все розуміла, але однаково заздрила.
Рокса казала, що в Марічки негарна фігура. І як її хтось захоче з такою фігурою? Не те що в Рокси.
- Миршава вона якась, як яблуко-дичка, - характеризувала Роксолана Марічку і гордо виструнчувала свої груди.
Вона в такі моменти чекала, що Мавпочка почне її хвалити, що вона, мовляв, не така миршава, а жінка велика, помітна. І Мавпочка хвалила. У їхньому діалозі Мавпочка тільки те й робила, що хвалила Роксу - і яка вона практична, і яка гарна, і яка толкова, і як зі смаком одягається.
Так минав день їхньої дружби і Мавпочка щасливо думала - завтра їду звідси. Як же добре, що їй є куди поїхати від цього заробленого мозолями добра.
Вранці - пшениця. Вона пахне свіжою зеленню, кропом, огірками, таким чимось свіжим. Мавпочку в пшениці наздоганяє Марічка, але вона не в кедах, як Мавпочка, а в гумаках. Вона собі купила гарні кольорові гумаки, і Мавпочка знову їй заздрить. Вони йдуть через пшеницю і слухають як сонно потягуючись, заводять свої ранкові пісні птахи, як пробивається крізь ранкову імлу сонце, як в далині рухаються стадом повільних теплих крапок корови на пашу.
А потім:
- Завтра привезуть тата, - сказала тітка Ліля, тримаючи Мавпочку за руку і не пускаючи в поїзд.
Мавпочці обімліває все в середині, бо чого його привезуть? Він же не посилка з лахами. Тітка Ліля скрушно дивиться їй в очі.
- Ти їдеш? - гукає з дверей електрички Марічка.
- Їй не можна їхати, - відповідає тітка Ліля.
А у Мавпочки починають напружуватися від джинсами ноги, як від стероїдів. Йому вирізали у португальській клініці частину печінки, і замість вирізаної частини виросла пухлина. Ось що розповіла Мавпочці тітка. Він пішов у клініку видаляти апендикс, а йому вирізали частину печінки.
Тата привезли додому змарнілого і худого, лише живіт мав надутий як повітряну кулю. У його великих очах застиг смуток, і той смуток був таким потойбічним та байдужим, що Мавпочка не знала, що й казати. Саме заварювала чай в пакетиках і робила канапки.
- Татусю, - хотіла сказати було Мавпочка, коли він увійшов у кухню, ледь похитуючись на набряклих ногах.
Але нічого сказати вона так і не змогла.
- Привіт, Олесю, - сказав тато, але видно не вистачило йому сили підійти до Мавпочки ближче і поцілувати. Повалився на обтягнутий плівкою диван і перевів дух.
Її охопила лють. Мавпочка й сама не розуміла цієї люті. Розуміла лише те, що вони, ці батьки, зробили її найнещаснішою людиною у світі. І Мавпочка їх ненавиділа. Ненавиділа за дивани, обтягнуті плівкою, на яких вони ніколи не сиділи, ненавиділа за те, що позбавили її дому, тієї маленької затишної нірки-гніздечка для білої мишки, у якій вона могла б бути щасливою з татом-мамою.
А тепер Мавпочка сама лишилась на одинці із татовою хворобою, і мама не приїде, бо якщо вона зараз приїде на Україну, то до Італії її більше не пустять. І Мавпочка буде на одинці зі смертю, і вона буде у цьому велетенському потворному будинку, який смердить лінолеумом і синтетикою, і вона буде сама дивитися на страждання свого тата, а їй же лише вісімнадцять...
Навіщо він поїхав на ті оливки? Чи він не мав чого їсти? Чи він не мав де жити? Ох, як же Мавпочка заздрила Марічці, вона така щаслива, найщасливіша дівчина на землі. Але Мавпочка промовчала про свої почуття. Нікому нема до них діла у цьому великому жорстокому світі. Мавпочка поставила перед татом чай і канапку.
- Тобі треба їсти якісь супчики, щось жирніше, дивись, яка ти худа, - турботливо сказав тато і ледь усміхнувся своєю сумною усмішкою. У ній більше не було нічого привласнюючого. Навпаки, це тата хто привласнив, - подумала Мавпочка, розглядаючи повітряну кулю його живота.
Мавпочка так скучила за татовим голосом. Так скучила. Вона хотіла сісти йому на одне коліно і показувати щоденники чи то вже заліковку, розповідати віршики і формули, читати книжечку. Їй хотілося розплакатись. Може все не так погано, може він вилікується і вони заживуть вдвох, нехай там мама робить що хоче, а вони вдвох житимуть, як справжня сім'я. У Мавпочки буде дім, куди їй хотітиметься вертатись. Може, не все так погано, нема проблем, яких неможна вирішити, - думала Мавпочка.
- Я не їстиму канапок, Олесю. Я тепер стараюсь не їсти і не пити, щоб у мене вода не набиралась. Бачиш, сонечко, у мене в животі набирається вода, - і тато показав на свій великий живіт пальцем.
- Роби що хочеш! - рішуче сказала Мавпочка, вилила чай у мийку, викинула канапку у смітник і перед тим, як вийти, обернулась і сказала, - Якби ж ти знав, як я ненавиджу цей дім, і тебе...
А вже тоді вийшла. І дивно якось - моментально заснула. Наче провалилась у глибоке сонне провалля. Їй снились квіти - велетенськими букетами, синіми черевичками, білими ліліями і біло-жовтими нарцисами вони звішувались у вікно її будинку і Мавпочка відчувала блаженство - все було так чудово, так чудово. Прийшов якийсь гарний хлопець, з тих, які гарцюють на своїх білих кобилах по півколі горизонту мрій. Прийшла мама і Мавпочка відчула її, мамин, позіхаючий, солодкий запах, і зарилась їй в шию. Прийшов тато. Він стояв на іншому боці дороги, стрункий та здоровий. Вона побігла у його м'які бійми і запах тата, такий безпечний, оповив її з ніг до голови. Запах цілковитої безпеки.
Тітка Олександра залишила усі свої справи і прийшла доглядати Мавпоччиного тата. Вона відвела його у кімнату, поклала в ліжко, вкрила ковдрою.
- Ти знаєш - від ненависті до любові... Олесю...
Мавпоччин тато покірно притулився до тітчиного кістлявого плеча, потім обійняв її гостру лопатку, і лопатка не вислизнула з його долоні, як двадцять років тому.
- У тебе пташині лопатки, - сказав Мавпоччин тато і, заспокоєний, заснув.
А коли він заснув, притулившись щокою до його щоки, заплакала тітка Олександра. Усі шлюзи перекритих емоцій, усі дамби відчаю і самотності зірвало. Вона сиділа цілу ніч, терпляче тримаючи свою лопатку у його сплячій долоні, слухала, як він дихає, а дихав він так, наче грав на поламаній скрипці, і тітці Олександрі страшенно захотілось акомпонувати. Просто пальці тремтіли від бажання. Тому під ранок вона вислизнула з його обіймів і пішла у свою мінімалістичну кімнату, відкрила покришку піаніно, провела пальцями по клавішах, а вони були вкриті мишачими шкірками пилу, і струни теж, бо забурчали, як хворий шлунок, а потім трохи обтряслися, очуняли після двадцятирічної сплячки і вже з другої спроби задзвеніли. Тільки найтонші лящали, як підстрелені соловейки, і не хотіли вступати у музичний лад тітчиного ноктюрну. Тітка Олександра позабувала ноти, але пам'ятала звуки, і щось, схоже на Шопена, таки вийшло. Не зовсім точне, але більш-менш гармонійне і придатне для людського вуха.
Від музики прокинулась Мавпочка. Нікуди поспішати, нікуди йти. Мавпочка подумала - все буде добре. Відкрила двері до батькової кімнати і застигла.
Мавпочка стояла перебинтована сонцем - так туго, що не могла видихнути повітря. Перебинтована так щільно, що не могла порухати рукою. У кімнату букетами лілій і нарцисів звішувались сонячні зайчики. Життя дряпало на серці Мавпочки свій мідьорит - у рожевому сонячному світанку, у холодній кімнаті, в якій пахло чомусь ацетоном. А Мавпочка, із стиснутими губами від ненависті і любові до батька, пронизана шпагою сумління, простромлена поглядом батькових очей, застигла.
Тато лежав розкритий на ліжку. З ліжка звисали його худі жовті ноги, а в розкритий рот летіло пір'ячко, яке вибилось із подушки. Він усміхався. Це не була татова привласнююча усмішка, яка оголювала зуби і душу. Це була напівусмішка-напівзагадка, бо ніхто вже не дізнається, про що вона.
Татова напівусмішка розповідала про весняний ліс із всіма його птахами, бруньками і листочками, бабаками і лисицями, ховрахами і вовками. Розповідала про весняний безлад звуків і кольорів, які ще не оформились, не дозріли, лише сп'яніли від пахощів зеленого вітру і запрагли негайно відбутись, реалізуватись, вже і всі... Він усміхався самими губами, ледь вигнутими, схожими на Мавпоччині губи, із нижньою пухкішою, а верхньою - темнішою, як і в Мавпочки. Все як у неї, все таке саме, бо вони ж були одним цілим - Мавпочка і тато. Вони були єдиною істотою, єдиним деревом. Вона проросла з його кореня, з його насінини, виплекалась у теплі його усмішок, у сонячних променях його любові. Він був частиною Мавпочки, далекою і поспішаючою. А вона була завжди самотньою, у чеканні на нього, у чеканні і чеканні... у чеканні і чеканні... Коли добудують хату, коли вона отримає диплом, коли вийде заміж...
Останнє, що сказала Мавпочка татові "Я тебе ненавиджу". Ось що вона сказала вчора, перш ніж заснути.
Вони розійшлись по-одному - самотні і старі, тихим кроком пізнього доспілого надвечір'я. Мавпочка дивилася їм вслід через вікно, на довгі хвости їхніх тіней, що тягнулись по пухких китицях білого цвіту і свіжої трави, сунули по чорних тюльпанах, блискучих від роси. Хвости їхніх тіней, колихкі та плавні, розчинялися у сутінках, як чорнило у воді. Вони зникали, наче танцюючи магічний танець зникнення, а коли зникли зовсім, за ними лишився слід ностальгії та порожнечі на дні Мавпоччиного серця.
Треба було їхати до Львова. Вона пакувала валізи, і рукави її кофти рухались вслід за тілом як вітрильники під час буревію.
Карколомна напівусмішка тітки Олександри дивилась на Мавпочку з порога. Бо тітка своїми наступними словами справді вирішила зламати собі карк, добити саму себе - вона була чорною нудною мухою, і вона ж - мухобойкою.
- Ти мене з хати так просто не виженеш, батько на тебе нічого не переписав. Не вспів. Помер, царство йому небесне. Це і моя хата.
Мавпочка мовчала. Вона навіть не плакала. Щось у ній перевернулось догори дном і вона затвердла. Тітка Олександра підійшла ближче. Вона вже не усміхалась, а зацікавлено розглядала Мавпоччине обличчя, заглядала у темне тепле какао її очей - Мавпочка, як і батько, ніколи не відводила погляду, могла дивитись на кого завгодно скільки завгодно. Тітка Олександра розглядала вигин Мавпоччиних губ - нижню, пухкеньку, а верхню темну і зворушливо дитячу, як і в тата. Тітка поправила Мавпочці волосся. Тепер її усмішка не була карколомною, а якоюсь розгубленою і ніжною.
- Тепер ти маленька сирітка, моя маленька самотня сирітка - вона обійняла Мавпочку, а Мавпочка стояла в обіймах тітки не пручаючись, бо вони були лише вдвох - полонянки цього великого будинку, полонянки своєї великої і невисловленої любові до Мавпоччиного тата. Дві Олесі.
Потім тітка почала тихесенько плакати у Мавпочки на грудях, Мавпочка сіла на ліжко, поклала тітчину голову собі на коліна і так і сиділа, сомотня дівчинка Олеся, самотня кольорова Мавпочка, а тітка плакала.
"Найсильніша любов та, про яку мовчать", - подумала Мавпочка.
