Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2635
Творів: 48260
Рецензій: 92955

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

“ГНУ”

© олег тарасович драч, 01-02-2011


Вже добре смерклося надворі, коли підв’язавши до наплічника стареньку капронову палатку і прилаштувавши зверху добряче покоцаного каримата, я нарешті спакувався.. По всьому тілу розлилися солодка втома і трем, що їх завжди відчуваю вирушаючи у подорож, тому я присів на дивані перевести дух і ще раз подумки перевірити, чи взяв усе необхідне. Телевізор, що працював впродовж мого збирання, фонив різними програмами та інформацією геть з усього світу.

Люблю цей стан, коли до потяга ще з годину, коли на дорогу до вокзалу піде хвилин із 35 - 40 і чистого часу в тебе залишається хвилин з 5 – 7..., тоді я починаю навмисне зволікати і зависаю у солодкому передчасі нового кроку подорожнього. Ось і зараз, змагаюся свідомо з екраном телевізора, котрий намагається мене захопити, затримати, відволікти і з рештою  не пустити у мої мандри. Втупивши очі у телєк, а  сам собі на умі, розтягую задоволення від цього змагання за свідомість. Пасивно отак, поглинаю драматичні події, що розгорнулися на березі якоїсь величенької ріки у Африці, повної крокодилів, котрі тільки те і роблять, що хапають будь кого з тварин, в даному випадку це антилопи Гну, що пруть незбагненно довгою чередою на водопій, зовсім не звертаючи ніякої уваги на те, що попередня тварина  ледь торкнувшись мордою води, вже опиняється у міцних щелепах крокодила і відразу потопляється масивним монстром у каламуті ріки. На поверхні  води зблисне, востаннє побачивши небо, вирячене око і розриваючись на шмаття, хрустячи суглобами і тріснутою шкірою, бідолашне травоїдне перетворюється на м’ясо, що пожадливо проковтується гігантськими усмішками зубатих пащек.

- ... бажання втамувати спрагу бере верх над інстинктом самозбереження. А, ось цій антилопі Гну, пощастило, врятувала її міць шкіри, або ж тупість крокодилячих зубів. Одначе ми бачимо, що це її нічому не навчило, вона повертається знову до води і... цього разу вже...

Диктор коментує чергову крокодилячу перемогу і в голосі його чується, що він більше на стороні зубатих “річкових пацанів,” аніж на боці тисячного натовпу спраглих парно і непарно копитних лохів.

Десять хвилин злетіло, мій мобільник пискнув, нагадавши що ліміт часу  загострено і тепер хвилини стікають невгамовним потоком скривавленої каламуті африканської ріки, відмірюючи секунди масивними сплесками крокодилячого пиру.

- Що ж кожному своє, - промовив я у голос зітхнувши і по крокодилячому позіхнув, - треба їхати.


У відповідь на натиснення на ґудзик пульта у телевізорі тріснув статичний розряд, екран востаннє зблиснув, зібгався у крапку, наче хтось проковтнув його і став чорнотою небуття. Підхопивши наплічника, я поглянув на себе у дзеркало,  мені підморгнув й побажав щасливої дороги збентежений чоловік і вийшов за край рами. Кинувши востаннє оком на все, що залишалося у квартирі, я махнув через поріг, грюкнув дверима квартири, ліфту, парадного, що луною відгукнулися в душі моїй якимось сумним хором, немов це душі антилоп Гну заревли у згасаючому екрані життя.

Попереду був вокзал і вже на ескалаторі, мені ще раз згадався побачений по тєліку крокодилячий пир. Натовп в метро пхався, хто куди і я спересердя, навіть прошепотів;

- А де ж, крокодили?

Крокодилами, чи більш відповідними до образу пітона були потяги метро, які своїми  “обережно відчиняються” проковтували двоногих Гну, таких здавалося необережних і пожадливих до кожної новоприбулої електрички – анаконди. “Гну” кидалися на щойно виплигнувшу з тунелю “жертву” пожадливо намагаючись її вполювати, але ось вона сама зупинилася, розпащечилася усіма беззубими деснами пащ - дверей і методично почала заковтувати всіх, хто впихався в її нутрощі під натиском наступних спраглих мисливців.

Довгий блискучий звір з татуажем на боці Київ – Івано-Франківськ, більш скидався на п’явку, що ліниво, але впевнено всмоктувала у себе як поодиноких двоногих істот,  так і  невеличкі групки їм подібних, позбавлених будь якого іншого мисленого процесу окрім переживань вчасного тамування спраги - бути на своєму місці у купе з кинутими під полицю сумками – чемоданами – рюкзаками, розкладеного їства на столику, відкоркованої біленької чи руденької, одним словом, у передчутті вдалого полювання і пирування впольованою здобиччю.

Коли я нарешті всівся на своєму місці під номером 23, у купе вже тривала трапеза. Троє чоловіків, очевидно мандрівників із далекого московського національного парку машинного доїння бойків та гуцулів, розливали велику пляшку ( півторилітровку) жертовної вогняної рідини, і поминувши тих, що десь там ще полюють, чи уникають від полювання, якось не по чоловічому делікатно тримаючи зашкарублими пальцями з чорними позбиваними нігтями тоненькі пластикові стаканчики, переливали в свої горлянки ритуальну горілку без жодних гримас на обличчях.
- Зьома, ти того, давай присоєдіняйся! Ми тут трохи із запасом прихопили. Давай, давай, тебе як звати? Я – Вася, він - Сергій, а той малий, - Бодьо.
- Северин. – промовив я розсіяно.
- Сева, ти што немец? У тебе лицьо  німецьке. – грубо вигукнув Вася.
- Та вже таке лицьо, яке вже є... а німці десь поруч пройшлися, то може котрий і кинув сподні на прабабин бомбетель.

Чоловіки ржанули, хто як звик, мені тицьнули в руки пластикового стаканчика важкенького від ритуалки. Звикло промовивши тост про здоров’я і удачу, про гарну подорож і вдале повернення заробітчан, я пілкнув пекучу суміш спирту з водою і ще не дай боже знати, якою хєрньою.

Промовляти тости я вмію. Колись це було для мене мукою, що й не вимовити, коли всі вмирають від нетерплячки проковтнути тримане в руках, ти відчуваєш наче вину за це відтягування  моменту істини, коли вже нарешті перехилена посудина виллє у нутрощі прохолоду ритуалки, чи ритуаляку. Так тривало, аж поки в мені не пробудилося розуміння того, що у момент тосту, ти керуєш часом і простором. І ось тоді я почав бавитися словами, вигадувати різноманітні комбінації ритуальної промови – тосту. Треба сказати, що набив руку, тобто язика добряче. Тепер часто мене просять щось сказонути у приклад іншим присутнім, якусь чергову мудрість, до якої ні я ні всі інші присутні не мають жодного відношення і я триндю, щось патетичне і складнопідрядне з натхненням священика на хрестинах.

- Ну, Сєва, ти куди зібрався,  в гори? Трохи відпочити, віддихнути?  

Вася, котрий товстенький такий чолов’яга, все придивлявся до мене уважно.

- Та я не стільки відпочити, скільки хочеться побути самому на одинці.
- О! Самому побути, то є велика розкіш нині. Ми вже і не пам’ятаємо, що то значить побути сам на сам зі собою. Все при комусь. А ти чим займаєшся?

Василь відламував куряче крило від розкромсаної, ще теплої печеної тушки “ґріль.”

- Викладаю в університеті.
- Опа! Серьога, теж викладав і теж в університеті, в Москві не де не будь. Він плитку викладав, а ти що. Ха-ха-ха, старий прикол, знаю...
- Я викладаю філософію.
- О! Фільозоф! А скажи нам фільозоф, чому ми так хренувато живемо в Україні? Та чекай, Сєрий, я от фільозофа питаю!
- В Україні люди живуть по різному. – пробував зорієнтуватися куди хилиться розмова; - Хтось справді погано, а хтось, на заздрість закордонним мільярдерам.
- Ну от диви, ми всі тут майстри глибокого буріння. Знаєш, ми стільки понадірявлювалися по тайзі і тундрі, що після нас там не земля а ”друшляк”. А що.., в Україні що.., нафти, чи газу немає? Ти знаєш скільки у нас нафти?
- Вася, відстань від людини! - Раптом промовив Богдан.
- Ні ти подумай, фільозофе! У нас нафти на сотні років. І газу також до хрєна!
- Вася..
- Ну що ти пристав Вася, Вася, що я тобі пес, чи що? Наливай! Фільозофе, за фільозофію!

Ми випили...

- От я, приїду зара до дому, - продовжував Вася, -  а дома тілько мама хора лежить, а два пацани мої,  дванадцять і чотирнадцять... що в них у головах – не знаю, один за другим за траву в колонію залетіли.  Іванка, жінка моя, у Італії гарує, чи трахається там, не знаю, я вже її три роки не видів. Гроші пришле, а дітей вже вбирати не треба, бо там їх вже вбрали. Хату кінчити, а для кого? Кому та хата потрібна? Лікарство мамі купити...  та ж мамі скоро дев’яносто... не дочекається ніяк смерті стара...О! Спитай Бодю! В нього то саме. Старший його помер від наркотиків.
- Вася, ти того...
- Я  нічого такого не кажу. Богдане, але правда є правда. Ти, Фільозофе, думаєш ми їдемо на заробітки по гроші? Ми втікаємо від того життя, що тут маємо. І так кожен! Кожен! Хто куди, хто в Італію, хто в Москву, хто на край світу. Аби не видіти тої неправди шо тут є!
- А моя жінка, поїхала з сестров до Італії, поробила там рік і знейшла си макаронника, - озвався Сергій, -  і жиє з ним. Родила му дітину, він з нею ни вінчєний, ни зареєстрований, так жиют... А  дома, двійко наших дітий, донька сімнаціть і син дваціть два. Син каже, єк мама приїде то ї вб’є!

Сергій налив лише собі у пластиканку і не звертаючи ні на кого уваги  випив...  Василь  поплескав його по плечі і розлив усім іншим.

- Ну скажи нам фільозофе, не мовчи? Віпий файно і скажи, що ти
думаєш з того всього? – глянув мені ув очі Василь і я лиш тепер
помітив, що праве око в нього скляне.
- Що то за країна така? Що мусимо, як ті наймити, по світу гарувати. Що, вдома роботи немає? О, лиш дороги будувати.
- Я думаю, що кожен народ вартий свого правителя...
- Ні хрена, Фільозофе! Ти народ не чіпай! Народ наш стільки набідувався!
- Так набідувався, що йому до сраки все що тут діється. Самі кажете що тікаєте геть  звідси, - не витримав я, - чому самі нічого не робите, щоб тут змінилося на краще? Простіше відвернутися, втекти, виправдовуючись тим, що на заробітки. Я сам колись теж на заробітках гарував і одне зрозумів, скільки не гаруй, це не вартує того щоб тебе рідні діти  не бачили...
- Чекай Бодю! Най говорит! – відпихнув Вася колегу що простягнув руку до мене.
- Ми хочемо жити, як живуть у Європі, а нічого для цього не зробили. – продовжував я, чи то з переляку, чи з впертості. -  Ми не перейшли з рабської психології в нерабську. Тому нами крутять увесь час, хто як хоче і як може. І в результаті ми втікаємо з дому замість того, що маємо бути тут господарями. Ніде немає другої сім’ї, другої рідної хати. – завершив я пафосно і чомусь пригадався мені Кобзар...

На якийсь час запала тиша. Відчувши себе на коні, я розправив груди, як після вдалого тосту.

- А той президент? -  Сергій знову нахилився до мене, - Чого він ніц не зробив? Обіцєв і злодіям тюрми і роботу і всілєкє такє. Ми ж їму повірили! А тепер... Ті самі злодії повсідалися на всі крісла.
- Я чесно кажучи голосував, але ні за старого ні за нового. – відповів я настільки впевнено наскільки міг.
- А яка на хрєн різниця? Думаєш, що та “біла тигриця” краща? Така сама! Нє хєр ходити голосувати, знов іх туди ставіти! – Лозунгував Сергій.
- То ж виходить, що нікого іншого нема? – підкинув я.
- Єк – єк нема? А во, ми тут! О! Ти, чьо не йдешь в політику? Теж тікаєш? В гори? То їдь на Гімалаї до тих, єк їх там... баптистів!
- До буддистів; - поправив Василь.
- Хрєнові справи, нікому нема віри. – продовжував Сергій; -  Нікому. Буде біда, коли котрий з буйних візьме вила... Як там у Висоцького м... м.. “Настоясчіх буйнех мало, вот і нєту вожаков”.... Класний був чьоловік, Вісоцький....

Богдан, якось пошепки процідив;

- А шо, якби хто почав... – а потім раптом перевів у саркастичну радість і  на весь голос крикнув; -  я би теж фузію зі стріхи і до мєнтярні, це вони наркотики кришують! Вони суки у всьому винні! Я бля, іх тяти буду на паси!
- Бодю! Ти тримай себе! Ти шо? Ти не на вахті! – штурхнув його Василь.
- Мені пацана, суки присадили на шприца і доїли мене два роки, як останнього лоха! Хлопець вмер! А я бля, не можу, реально не можу додому приїхати тверезий, без літри на серці! Бо не витримаю! Не витримаю! Суки! А-а-а!
- Бодю! Сергію, тримай його! Ну всьо! Досить! Бо прийде провідник викличе мєнтярню, як торік. Будеш потім морду мати як корова. Бодю! Досить! Не наливай йому більше! – Василь вже не на жарт заходився  розгрібати ситуацію. -  Ми всі тут, Фільозофе, покалічені, як бачиш... Хто фізично, а хто більше морально. Може того і держава у нас така ... І ти теж, Фільозофе,  по твоїх очах бачу, що і в тебе не все гладко на житті...
- Ви хлопці говорите, а самі того і не знаєте про що. Ви звикли гарувати на того, хто більше заплатить. Ми всі до цього призвичаєні. Нам з вами давно вже склали ціну, як тому товару, що у супермаркеті. Ось тобі така ціна, а мені ось така... І щоб ми з вами собі не вигадували, які б сміливі наміри не планували, але от прийде “Той,” хто клеїть цінники на товар і залежно від ситуації, що виникає, напише на ціннику щось нове, тобто  підніме, або опустить ціну, і вся ця біомаса замовкає. Бо жити ж якось треба, правда? А стосовно витягнути “фузею,” чи піти когось “мочити,” то закінчиться все це уже відомими з історії результатами – кого натовп поставить на п’єдестал, того і скидає. Ось і зараз у нас таке саме відбувається. Поставили нового президента, і обов’язково найгіршого з гірших, а потім торжественно, з полум’яними серцями, чи то демократично так, чи то буремними переворотами, чи тихими контрольованими, фарбованими в оригінальний колір і обов’язково безкровними революціями, поміняємо на іншого, такого ж самого урода, щоб в результаті знову розчаруватися у ньому і на зло всім поставити чергового болвана. Ми увесь час вибираємо на перекір. Ми голосуємо не “За,” а  “Проти.” Спитаєте “Чому?” Тому, що ми не є вільними у виборі. Ми давно вже віддали це право іншим, тим хто міняє на наших серцях цінники. І ще, хто б не був у нас президентом, йому теж давно складено ціну, вона відрізняється від наших тим, що має трохи більше цифр. І навіть, якщо ми з вами й захочемо перебити цих “оцінювачів,” то створимо інших, але таких же самих. Ось погляньте на себе, що ви бачите? Ви бачите там цінник, якого самі собі і приклеїли, від цього ми всі і танцюємо, аби здобути кращу ціну. Ми увесь час себе продаємо, краще – гірше, немає різниці. Ми є товар, тому що самі себе такими вважаємо, а де є товар, там завжди намножаться продавці і перекупки. Змінити цей світ не можливо. Змінити треба своє власне ставлення до себе самого і лиш тоді ти побачиш у собі щось нове, якийсь новий зміст власного життя. Це дуже непросто і треба мати неабияку відвагу здерти з себе власного цінника.

Я задихався від сказаного, мов пробіг стометрівку. Руки мені тремтіли. (Навіть не сподівався від себе, що таке промовлю). Запала тиша. Кожен з нас раптом наповнився якоюсь простотою, неприкритою природою самого себе. Бодьо плакав. Тихо. Майже нерухоме обличчя його вилискувало тоненькими мокрими борознами. Сергій втупивши очі у купку обглоданих курячих костей длубався сірником у зубах і голосно цмокав. Василь оживши першим, озирнувся довкола своїм напівскляним поглядом і якось знічено посміхнувшись наповнив пластиковий “кришталь.”

- Давай, Фільзофе, вип’ємо за людину. Просту людину, от як ти, чи Сергій, чи Бодьо, чи я... Будьмо!

Розмова  вже не клеїлася, хлопці витягли наступний резервуар, з якого ми ще якийсь час гуртом виганяли “рідкого змія,” але відпивши з початої пляшки по чарці, другій, нам як відрізало і всі взялися вкладатися спати.. Я вже й не пам’ятаю як опинився на верхній полиці, однак лежачи там під самою стелею, я бачив себе наче з боку, як у кіно, з широко розкритими очима, що не могли заплющуватися. Так і заснув із вимкненими, але відкритими очима.

Десь серед ночі Василь штовхнув мене у плече;

- Чюєшь, Сєва, а я того, думав шо ти спиш, дивлю, а ти очьі не погасив, світиш ними єк вовк! Ха –ха –ха! Чюєш? Ту в нас гості. Файні такі! А ди! Може ти ...

Насправді я чув Васю, але не бачив його, бо очі мої на той час вже нарешті замкнулися. За якийсь час, коли я повернувся на бік й ледь відкрив їх, то побачив у тьмяному світлі місяця що миготів прозираючи крізь гілляччя дерев у вікно вагону, як на долішній полиці Вася цілував якусь дівчину, чи жінку, котра була абсолютно гола. Решта хлопців спали. Я був наче у прострації, дивився як Василь незграбно й нервово мостився побіля розпростертої на вузькій лаві жіночки, увесь час перевертаючи її безвольне тіло, гучно плямкаючи й пацаючи - ляскаючи долонями й залишаючи червонуваті плями на її білій шкірі. Вона якось натужно крехтіла, а я... Мене все це чомусь зовсім не цікавило.

Антилопи Гну пхали мене увесь час до потоку, у якому сиділи якісь карлики у “мєнтовських фуражках,” серед них був і такий, що дуже схожий на Путіна, чи на Берлусконі, але чомусь зі жіночим тілом.., і хапали  ці карликові “мєнти” всякого, кого вдалося зачепити пазурами своїх волосатих рук, перевертали, шукаючи на тілі витатуйований номер і знайшовши його, відсортовували, то в один бік, то в другий. Коли дійшло до мене, то по грудях і спині моїй батогами ляскали довжелезні пальці широчезних долонь, смикали за одіж, одіж рвалася на пасма і кусні, я крутився то в один бік, то в другий підставляючи голодним пальцям ще не обірвані частини зодягнутої плоті, а карликове жіноче тіло, розставляло свої покручені ноги, які враз ставали виточеними, красивими і карлиця враз перемінювалася на гламурну красуню, що виблискувала ніжною побритою “барсеткою.” Її владний й солодкий водночас голос кликав мене до себе – Іді, Іді ка мнє! Ка мнє! Ка мнє скатіна!

І я дуже хотів цю женщину, з розхристаними колінами, я повз до неї через гори нагих і скривавлених тіл на яких, то тут - то там, чорніли тавром номери, номери, номери...

Потяг прибув на кінцеву станцію, а я все ще лежав горілиць і боровся з ранковим мочетриманням.

- Шановний! – гримнув жіночий голос, - ви що тут, привикли? Ми вже на вокзалі, давайте скоріше. Постіль ще треба здати, твої  вже давно вийшли.
- Це не мої, - промовив згрубілим голосом і сплигнув з полиці.

Провідниця глянула на мене і якось винувато відвела очі.

На вокзалі було досить людно. Київська анаконда повільно відригувала пом’ятих і ще не зовсім притомних пасажирів, що йшли похитуючись, то вліво то вправо, згинаючись від тяжких сумок, валіз і наплічників. Здавалося, що більшість з них були заробітчанами.

Очі мої сльозилися, знав що плачу, але переконував себе, що це всього лиш перепій ночі і ранковий різкий вітер....

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Росткович Олег, 03-02-2011

"Людина - це Бог, коли вона Людина"

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Віктор Полянецький, 03-02-2011

Вагонні розмови,

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталка Ліщинська, 02-02-2011

Серце стислося

© Олена, 02-02-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.65596318244934 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …