Однією з порад у листі до Т.Т.Д. Лоренс писав, що хтось повинен навчитись спершу любити, що не є легко, адже потрібно пожертвувати самого ж себе. І цей хтось насправді мусить йти на зустріч іншій душі, а не бігти у протилежному напрямі.
Зустрівшись поглядами у передранковій млі не потрібно завдавати собі клопоту казати будь що, будь що стає зайвим коли лоуренсівська «інша душа» сидить поряд і посміхається очима, підбирається ближче до твого втомленого днем і спекою подиху.
Ті, що очі напроти поглянули назустріч, замкнули розмову на пів слові і наблизившись сховались за повіками. Уста торкнулись скроні, руки допомогли їм обійнявши позаду шию. Уста керувались власними міркуваннями діалогу, відмінними від погляду.
Уста спілкувались іноді мовчанкою, коли годинники у сусідній кімнаті ще не дійшли половини ночі.
Уста цілували уста, дозволяли грайливо кусатись і посміхатись у відповідь. Це не розмова, а шепіт у відповідь на лоскотання поцілунком пальчиків.
Безмовна літня легкість ночі перейшла у світанок.
Коли надходить ранок - з’являється сум’яття і слова, сонце на горизонті нагадує про буденні обов’язки, години проведені разом стають нічним сном.
Обоє не втримались обійнятись і притулитись обличчям до обличчя повернувши день у ніч, годинники вже не відбиватимуть час коли двоє хочуть відчути пестощі і ніжні дотики. Слова стають грубими і недоречними.
