Дитячий плач, немов холодний вітер, що пронісся пізнього вечора вздовж коридору сільської лікарні… Майже кожні двері палати відкрилися: хто зміг, підстрибнув з ліжка, щоб поглянути, чому так гірко плаче маля? На порозі стояли допитливі пацієнти, проводжаючи поглядом лікаря, що ніс пасхального кошика, з якого виглядала маленька синя рука.
Люди, що відкрили двері, мабуть, сподівалися побачити матір, яка на руках намагається заколисати своє хворе дитя, але матері чомусь не було, тільки лікар. Невдовзі забіг до кабінету швидкої допомоги і лише тоді на кілька секунд настала тиша, яку невдовзі своїм галасом люди порушили, що поверталися до палат, обговорюючи можливі версії цієї ситуації.
Так склалося, що того вечора в лікарні з медперсоналу було тільки двоє лікар та молода дівчина – медична сестра, яки тут проходила практику і на такий розвиток подій в свій останній день на практиці ніяк не очікувала. Та зараз це не мало значення, бо конче треба було рятувати дитяче життя, дорогими були навіть секунди.
Коли нагрівалися освітлювачі в маленькій кімнатці швидкої, лікар помив руки, розгорнувши обережно простирадло, дістав звідти дитя, поклавши маленьке тільце на стіл. Тільки забрав руки, як у кімнаті щось голосно гупнуло…
- Ти що, з глузду з’їхала, тут падати? Навіщо тоді йшла вчитися? Ні, так справи не робляться! Вставай і будеш мені допомагати! Дитина помирає, а ти тут знепритомніла… Ще такого у мене не було, щоб і медсестру треба було рятувати. – говорив обуреним голосом лікар, піднімаючи тіло дівчини, що приходила до тями.
- Вибачте, але я… – мовила вона перелякано.
- Здається… Тебе звати Оксана? Всі слова, все буде потім, а зараз до праці. Мені самому важко на таке дивитися, але рятувати її треба, розумієш? – кричав до неї збентежено.
- Зрозуміла, зараз приготую все необхідне, – рішуче промовила Оксана.
- Отак! Давай сюди пінцет і скальпель, готуй бинти стерильні, щоб потім цю рану на нозі перемотати.
Дівчина швиденько все підготувала, навіть дивилася як лікар обробляв розірвану рану малої, піднімаючи шкіру, час від часу тримала маленьке голе тільце за ручки та ніжки. Дитя було покалічене, місцями з гематомами, подряпинами та рваною раною на ніжці. Коли напруга дещо спала, дівчина насмілилась заговорити до лікаря:
- Що з нею сталося?
- Можеш називати мене Ігор Анатолійович, хоча, краще Ігор.
- Добре, – тихенько посміхнулася.
- Я й сам до кінця не збагну. Коли сьогодні я йшов на роботу, то почув дитячий плач, що доносився з кущів. Обернувся та підсвітив трохи ліхтариком, а то бродячий собака, щось в кущах винюхує. Я подумав, що почулося ніби хтось плаче. Тільки обертаюся, щоб йти, як знову закричить, але вже ледве чутно. Оббіг кучугуру снігу, коли дивлюсь, як пес за ногу, щось по снігу тягне, втікаючи від мене. Спочатку подумав, що хтось ляльку викинув, ну таку, що плаче, говорить сміється. Ти маєш знати, – сказав і кивнув до неї, щоб витерла йому піт з лиця.
- Аякже, знаю, племінниці таку подарувала на іменини, – поспішила обтерти та відповісти, щоб слухати, що було далі.
- Ну от, стало легше, бо вже було таки очі повність залило.
- А далі що...?
- Чекай, зараз розповім. Коли посвітив на те місце, де собака біля куща вовтузився, побачив кров. Збагнувши, що це жива людина, а не лялька, взявся бігти за тим псом. Побачивши, як я кричу і розмахую руками, переляканий звір відпустив бідолашне маля…
- Воно ще плакало? – збентежено запитала медсестра.
- Так, тоді ще плакало, але ручки й ніжки були холодними. Я одразу взяв його під своє пальто і притулив до власного тіла, щоб зігріти. Голодний собака потихеньку почав бігти за мною. Коли підбіг надто близько, я оглянувся, побачивши в його очах смуток і голод. Пожалівши бідолаху, віддав безхатченку свій пакунок з вечерею. Важка у нього доля, мабуть, його також колись викинули, як оце маля? По дорозі сюди мене підібрало авто. Добрі люди відали мені кошика, в якому везли горіхи, та чисте простирадло.
- Дитя викинули…
- Начебто, так, а що тут дивуватися, зараз таке часто буває. Молодь гуляє без сорому, а своє нагуляне викидають як непотріб. Про це боляче говорити, але таким є життя і ми його самі таким робимо через свої дії.
- Хто ми? – промовила дівчина обтираючи сльози. Я б ніколи не викинула своє власне дитя, а за свої дії я завжди відповідаю. Була б у мене сім`я, я б цю дівчинку забрала до себе. А от ви б забрали?
- Ні! – категорично відповів Ігор.
- От бачите, ні, бо у вас, є свої і чужих ви не хочете і не любите! – гостро сказала йому у відповідь.
- Я б не взяв із двох причин: у мене не має власної родини (дружина померла при пологах), а старенька мати за дитиною доглядати не зможе.
- Ой, вибачте… – зніяковіло забрала у нього з рук закривавлені щипці.
- А ти смілива. Я подумав, що з тебе нічого не буде, коли ти впала годину тому, а зараз бачу, що у тебе є шанс стати не тільки хорошою медсестрою, але й доброю та чуйною дружиною, а в майбутньому і матір’ю. Зараз у нашому світі таких обмаль.
- Щиро дякую. Мабуть, не варто мене перехвалювати.
- Можливо, й не варто, але я кажу це від щирого серця. До речі, скільки тобі років?
- Двадцять один, а що?
- Та нічого. Дев’ять років різниці – це не так багато, – тихенько пробурмотів.
- Що ви сказали?
- Нічого, нічого, хоча… Можеш перебинтовувати рани, уже здається все, а я піду зателефоную в район, нехай пришлють швидку за нею, бо треба її детально оглянути.
- Добре, але вона заснула.
- Дивно, як вона могла заснути стільки ран та ще й голодна? – зауважив лікар знімаючи рукавички.
- Зараз їй добре, незважаючи на ті події, які їй довелося пережити. – промовила Оксана, накладаючи перший шар бинту.
- Якщо все буде добре, то нехай в районі вирішують, що з нею робитимуть далі.
- Шкода, що так, а вона ж така гарненька. Коси в неї будуть білими, та ще й кучерявими, доповнюватимуть її дівочу красу й голубі очі…
- Звідки ти знаєш, які в неї очі і якою вона буде, їй тепер не більше трьох місяців?
- Очі я бачила, тоді коли вона ще не спала, шкода, що в дитячому будинку в них дивитимуться не батьки.
- Оксано, що ти за людина така? Нормально не можеш пов’язку зробити, чи що? А доводиш все навкруги до сліз, скоро і стіни будуть ридати, – з таким словами Ігор гримнув дверима.
На ніжці Оксана пов’язку зробила, але треба було ще й на животі перемотати декілька подряпин. Коли обережно підсунула руки, відчула, як щось в пальці закололо. Малятко захникало, не відкриваючи очі. Обережно її перевернула на живіт, а на спині стирчать дві колючки.
- Ой, бідненька, почекай зараз я тобі допоможу. Де пінцет, де той пінцет? Та грець з ним, з тим інструментом, ніколи його немає, як треба.
Обережно нахилилася і зубами витягла першу колючку, виплюнувши нахилилась за другою. Як тут відкрилися двері.
- Що це ти робиш? – суворо запитав її лікар.
- Я, я, я, - нарешті зібралась з думками і відповіла. - А я хотіла витягнути колючки…
- Зубами? Навіщо тоді існує пінцет?
- Я його не знайшла, от і вирішила таким методом витягнути, як у дитинстві не раз витягала, – переконано відповіла.
- Зрозуміло, за те, що не розгубилася та за винахідливість на перший раз пробачаю і зараховую тобі твою практику на п’ять з плюсом, завтра все підпишу, а от про інфекцію та всілякі віруси, що передаються від пацієнтів варто пам’ятати і бути обережною завжди. Тож витягуй останню колючку, тільки прошу, не зубами! Як все зробиш, не забудь продезінфікувати.
- Що саме?
- Все! І рот також. Жартую, – відповів посміхаючись.
- Дуже смішно, – обурено прошепотіла.
- Поспішай, бо вже скоро приїдуть за малою. До речі, а вона таки справді дуже гарна…
***
- О, привіт… З того дня, як ти забрала свого зошита з практикою, я тебе не бачив.
- Я весь час на навчанні, під кінець у нас дуже напружено, – відповіла Оксана.
- А ви як поживаєте, для чого в район приїхали?
- Живу нормально, та от приїхав у справах, а ти нічого не бачила в тому зошиті?
- Бачила, якийсь номер написаний олівцем.
- То мій.
- Дякую, що сказали, бо я б і не здогадалася.
- Ти розсердилася на мене?
- Так, навіщо було писати той номер, ви думали, що я зателефоную? Не можна було мій попросити, чи що?
- А я подумав, що напишу, може б ми разом до малої в лікарню сходили.
- Через це? Щось не віриться?
- Ну пробач, я не подумав тоді, що ти так відреагуєш…
- Добре, але іншому б не пробачила, – у відповідь посміхнулася дівчина.
- Оксано, можеш казати мені на ти, ми вже не на практиці?
- Домовились. Справді той випадок із практики на все життя мені запам’ятається.
- А давай, до малої якось сходимо?
- Пізно, у неї вже є батько, який приходить щодня.
- Який батько, що ти говориш? Мені сказали, що молода мати до неї ходить, думаю, що вона визнала свої гріхи?
- Можливо…
- То давай все одно до неї сходимо, побачимо, яка вона зараз… – Ігор підморгнув переконуючи Оксану.
- Давай.
- Я знаю тут коротеньку дорогу до міської лікарні. Ходімо, – Ігор запропонував взяти його за руку.
Вечірні вулиці засніженого міста були такими гарними, що здавалося незабаром вони обоє потраплять до якоїсь казки, яка не закінчиться уже ніколи. Коли він щоразу дивився в її бік, у грудях щось ставало гарячим. Приємні мрії перервав голос старої прибиральниці, що виливала воду біля дитячого відділення лікарні.
- Нарешті, батьки помирилися і прийшли до дитини обоє, а то ходять тут поодинці, а мені доводиться прибирати…
