Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2628
Творів: 48003
Рецензій: 92795

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

пастка дона Педро

© Олена Юкіш, 31-12-2010
Я стою в лікарняному парку і дивлюся на небо. Облямоване зеленими хвилями сосен, воно нагадує велетенську чудернацьку геометричну фігуру. Сосновий дух, безлюддя і м’яка голубінь осіннього неба примирюють мене саме з цим днем. Хоча цю частину доби я ненавиджу – за її нестерпну яскравість, за облудний оптимізм, за галас нахабної юрби. Ніч поводиться зовсім інакше. Не дарує ані щедрих сонячних усмішок, ані нездійсненних ілюзій.  Нічний морок ніби пом’якшує темінь у моїй душі.

Коли і як ця темінь стала для мене звичною? Не знаю. Раніше я була просто доброю донькою для своїх батьків, розумним дівчам, студенткою гуманітарного факультету одного з престижних вузів. Але безтурботне життя має одну жахливу ваду. Воно переривається якраз тоді, коли ти впевнений, що так гарно житиметься завжди, бо саме таку модель світу і задумав Бог. …Батьки розлучилися, коли мені було вісімнадцять. А через кілька місяців у татка знайшли невиліковну хворобу. Хто втратив таким чином близьку людину, зрозуміє мій тодішній стан. Півтора року сліз, нервів і божевільної надії на те, що диво станеться. І як крапка після всього – грудка могильної землі.

Наша сім’я, колись така дружна, розпалася на шматочки. Тато вибрав шлях у вічність, мама – у смуток за минулим, я – у депресію. Мені було важко пробачити іншим людям те, що вони живуть, радіють і займаються повсякденними справами. Настільки важко, що я ненавиділа навіть Марка, свого однокурсника, з яким у мене були дуже приязні стосунки. З мого боку це була більш ніж приязнь. Раніше… А Марко, який завжди мав гострого язика, тепер був делікатний і турботливий. Не злякався моєї похмурості, моєї постійної готовності зірватися на плач. І я за якийсь час зрозуміла, що моя образа на світ щонайменше безпідставна. Той, хто втратив любов і опіку однієї людини, шукає їх в іншій. Я знайшла – і була майже щаслива. Тільки на самому споді моєї відталої душі лишився тонкий пласт криги – страх самотності, хвороби і смерті знайшов собі там притулок.

На рік незбагненної ніжності й палахливої пристрасті я майже забула про цей страх. Тоді ми майже весь час проводили разом – ночували то в його гуртожитській кімнаті, то в мене вдома. І мама тішилася з наших стосунків. А потім я почала помічати, що ми з Марком – не одне ціле. Він тягнув мене на пиво – а я хотіла просто посидіти з ним удвох в парку. Я мала настрій до смішних витівок – він був зажурений і неуважний. Потроху я зрозуміла, що так, як закінчується все на світі, закінчиться і наше прекрасне кохання. І страх, що досі дрімав у своєму крижаному кублі, задоволено потягнувся й обійняв мене холодними руками. Я невідомо чому здригалася від телефонних дзвінків, боялася вийти з дому навіть підійти до відчиненого вікна. Розуміючи, що зі мною щось не те, стала читати підручники з психіатрії. Там чітко й докладно були описані всі симптоми кожної хвороби, що я сама поставила собі діагноз. Марко не міг зрозуміти причини моїх постійних сліз, а я не могла сказати йому: „Врятуй свою дівчину від психушки!”. Втомлений (повірте, я його розуміла), він не знайшов нічого кращого, ніж піти. „Нам треба деякий час побути окремо”. Просто забрав речі з гуртожитку, оформив академвідпуспку і зник у невідомому напрямку. Ось тоді мені остаточно „знесло дах”. В одну довгу ніч без сну мені явився диявол.

Для знайомства зі мною він прибрав подоби високого чорнявого жевжика, просто-таки з біса (пробачте за каламбур) вродливого. Жевжик мав таку виразно іспанську зовнішність, що я зразу стала називати його доном Педро. Звичайно, від нього не тхнуло сіркою і він не ляскав себе хвостом по чоботах. Загалом ніяких моторошних потойбічних ознак не було. Але, піймавши його погляд, я точно знала, хто він. Ці очі не віддзеркалювали предметів зовнішнього світу, як очі всіх знайомих мені людей, --  в них жило тільки його власне минуле. Історія непокори, спокусництва і вічного гріха. З його очей вихлюпувався розплавлений метал тридцяти Юдиних срібняків, пломеніли пекельна самотність і такий же пекельний гонор. Йому, вічному ловцеві людських душ, була потрібна і моя – зіщулена від холодного подиху божевілля.

«Що таке душа? — питав мене він. – Стара як світ вигадка звихнених поетів, які не могли змиритися з тим, що після яскравих миттєвостей життя їх чекає лише порожнеча. Ефемерна субстанція, яку намагалися у всі часи виміряти і зважити фанатики від науки. Насправді кожен знає, що смерть – кінцева зупинка, і живе, наскільки йому вистачає сміливості. Ти волієш запорпатися головою в пісок і сховатися від своїх страхів і мрій у вигаданому світі? Ні, дорогенька, зазирни в моє дзеркало втрачених можливостей. Ти побачиш, як можеш прожити, якщо погодишся на гідний обмін».  

То були (як я тоді думала) найгірші ночі в моєму житті. Зранку я прокидалася з дерев’яною головою, думки плутались, а свідомість «плавала». Я намагалась триматися осторонь від людей, а вони кидали на мене дивні погляди. Ті дні згадуються мені тепер як довга подорож у поїзді, за вікнами якого час до часу пропливали неяскраві пейзажі та розмиті людські обличчя. Єдиним пасажиром у тому поїзді була я, єдиним злом, від якого мені було ніде подітися, -- вкрадливо-металічний голос дона Педро. «Думаєш, я не знаю, чого ти зараз боїшся? Опинитися у психушці, правда? І правильно, що боїшся. Це реальна загроза. Але я допоможу тобі зберегти ясний розум до старості. Ти будеш під моїм патронатом – тільки підпиши угоду». І я здалася. Потрапити у психушку – що може бути страшніше? Дон Педро сліпуче усміхнувся і дістав з-за спини товстезну чорну книгу. Відкрив її, погортав і простягнув мені. На жовтій сторінці я побачила своє ім’я й запис про те, що моя душа в обмін на психічне здоров’я і всілякі щедроти довічно належатиме дияволу – без права викупу. Я поставила кров’ю (обов’язкова умова) свій підпис І вперше за довгий час полегшено зітхнула.                

Я кілька тижнів чекала, що хвороба відступить. Одначе мій страх розперезався. Він і не думав дати мені спокій. Тепер я боялася абсолютно всього. Спати не могла, бо мені снилися картини з потойбічного життя грішників, їсти відмовлялася, щоб не отруїтися. Одного дня мама, яка давно і даремно мучила мене питаннями про здоров’я, сказала: „Завтра ми підемо на прийом до психотерапевта. Ти не схожа сама на себе”. Виходить, дон Педро мене обдурив і божевілля мені не минути? Виходить, я прирекла свою душу на вічне пекло дарма? А перед тим на мене чекає пекельне життя? О ні, цього не буде! Я сама писатиму сценарій свого життя! Коли мама вийшла з дому, я підійшла до щільно зачиненого вікна, шарпнула його
так , що воно відчинилося навстіж, і вилізла на підвіконня. Вільне падіння з сьомого поверху – що може бути прекрасніше? Це була моя остання усвідомлена думка. Вся решта змішалась у свідомості – грюкіт вхідних дверей, який примусив мене озирнутися, сполотніле обличчя мами, її тіло, що метнулося до вікна, руки, що обняли мене...

Облуплені стіни, нешироке загратоване вікно викликали в мене незрозумілу тривогу. Що за мара? Це що, гуртожиток? Так, мабуть, точно гуртожиток. А чому така страшенна кволість у всьому тілі? Виходить, я помирилася з Марком і прийшла до нього в гості. Ну і трохи перепила, з ким не буває. Тільки чомусь Марка не видно. Доведеться зачекати, якщо вже я тут. Майже заспокоєна, я з головою залізла під ковдру і знову заснула.

Розбудив мене чийсь голос. В тому, що він не належав Маркові, я була абсолютно впевнена, а тому з-під ковдри вилазити не збиралась. Але на всяк випадок прислухалась.
-- …. Вам вкололи заспокійливе, Софіє. Мусите деякий час побути в нашій клініці, поки вам  стане краще. Мене звуть Петро Петрович, я ваш лікар. Софіє, я хочу з вами поговорити. Не бійтеся відкрити мені свою душу. Аби її вилікувати, мені треба знати про вас якомога більше.
Почувши слово «душа», я негайно вилізла з-під ковдри. Серце шалено калатало, поки я роздивлялася вродливе обличчя іспанського типу. І останнє, що я побачила перед тим, як впасти в довге забуття, були глумливі очі дона Педро, з яких вихлюпувався розплавлений метал тридцяти Юдиних срібняків і пломеніли пекельна самотність і такий же пекельний гонор…
                                                                                         Олена Юкіш                                  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

Я знаю таких людей

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© вася-вася, 28-02-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Павліна Пулу, 12-01-2011

Стало сумно....

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ірина, 02-01-2011

Так мислю...

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Юрій Кирик, 31-12-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.83645415306091 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …