Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2518
Творів: 45397
Рецензій: 88831

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

ТОЙ незабутній Новий рік (на конкурс)

© Nina, 26-12-2010
Із самого ранку в хаті пахло ялинкою й пирогами, тобто так, як і годиться в той день, коли увечері всі сядуть за стіл, щоб зустріти Новий рік. На столі лежали купою фіранки й тюль – мама лаштувалася їх прасувати. Бабуся витягла із печі холодець, щоб приправити його лавровим листом і перцем, а я совала свого носа в усі закутки і  з нетерпінням чекала приходу Діда Мороза. Серед тієї метушні дорослих час тягнувся нескінченно довго й нудно. Судячи по тому, що сестрички я тоді ще не мала, мені було три чи, може, чотири  роки.
- Візьми Ніну, та підіть погуляйте надворі, - сказала мама батьку. – Мо’ на санчатах її покатай, тільки не йдіть на гору. По вулиці повози.
Батько з радістю погодився, бо йому, мабуть, добряче таки набридло виконувати всілякі  доручення мами й бабусі – то води принести з колодязя, то дров у піч, то картоплі з погребу. Мене зап’яли  теплою хусткою, одягли червоне плюшеве пальтечко з капюшоном, взули в биті валянки, натягнули на руки пошиті бабусею рукавички,  і ми вийшли на вулицю. Санчата у нас були великі, дерев’яні. Мабуть, їх краще б назвати санками, а не санчатами. На них запросто могло поміститися троє чи четверо дітей. Вони були саморобні, широкі.  Полозки в них теж були дерев’яні,  настільки вичовгані, що коли санки їхали з гори, то набирали такої потужної швидкості, що зупинити їх було вже просто неможливо, хіба що впасти набік і тим припинити той шалений політ униз.
Батько трішки покатав мене по вулиці, та мені це швидко набридло.   Йому,  думаю, теж. Я почала клянчити:
- Хочу на гору, хочу на гору.
Батько трішки повагався, а потім таки погодився. «Горою» називали великий пагорб, зразу ж за будівлею школи. Влітку тут були городи, а зимою на ньому каталися діти: вичовгували ногами ковзанки, що аж блищали льодом, спускалися вниз на санчатах та лижах. Там завжди лунав дзвінкий сміх і веселі вигуки дітлахів.
Ми підійшли до гори й кілька разів з’їхали з неї вниз. Я сиділа попереду, а батько, міцно тримаючи мене, позаду. Потім мені закортіло покататися самій. Батько почав заперечувати, а я наполягати на тому, що коли мене водила кататися Таня, наша родичка, то вона  дозволяла з’їжджати без неї. Цей аргумент подіяв. Батько посадив мене, дав у роки мотузку і підштовхнув санки вниз. Спочатку повільно, а потім все швидше й швидше вони почали рухатися. Було дуже весело. Проте раптом батько чомусь розпачливо закричав і почав бігти за санками. Поли його чорного драпового пальто розліталися в усі боки і він, смішно махаючи руками, голосно викрикував тільки одне слово:
    - Гальмуй! Гальмуй! Гальмуй!
     Cлово було для мене нове й незнайоме. Я не могла второпати, що він від мене хоче. Санки летіли швидко, батько зник з поля зору, бо відразу ж відстав і біг та кричав десь далеко позаду, а я  з блискавичною швидкістю наближалася до товстелезної старої яблуні, що росла внизу. Які можуть бути наслідки зіткнення з нею, я не здогадувалася, проте було дуже лячно, що яблуня так швидко зростає в розмірах, і санки летять  просто на неї.
Потім був страшенний удар, я побачила яскраве сяйво в очах, рух припинився, губи відразу ж здерев’яніли та стали важкими, а рот наповнився чимось противно-липким і солоним. Підбіг переляканий батько, тремтячою рукою загріб снігу й приклав до мого рота. Сніг був холодний.
    - Сплюнь, сплюнь, - скоромовкою сказав  батько.
Я сплюнула і заплакала, бо слина, в’язка  і  противно-тягуча,  довгою цівочкою висіла з рота і ніяк не хотіла відпадати. Батько витер мої губи. Там, куди я ще раз плюнула, яскраво зачервоніла пляма, і в ній я побачила свій маленький зуб.  Мені було так його шкода, що я вже розридалася на повен голос. Батько посадив мене на санки й повіз угору, а я подумала, чого ж це він мене до цього не вивозив, а я виходила пішки. Відразу після зіткнення з яблунею мені не боліло, а тепер біль був дуже відчутний. Губи розбухли,  рот  не закривався.
Нарешті ми дісталися нашої вулиці, але додому чомусь не пішли, а зайшли до сусідів. Там жила моя подружка. Її бабуся, побачивши мене, голосно зойкнула і сказала, що Галю повели в клуб на ялинку і  щоб батько негайно ж ішов зі мною додому. Ми підійшли до свого двору, та в хату   батько мене не заводив, а запитав, чи хочу я на ялинку. Я кивнула головою. Мені вже не так боліло, проте говорити я не могла. Батько  зрадів, і повів мене в клуб, розташований на протилежній стороні вулиці.
У клубі, переповненому людьми, всі місця були зайняті дітьми, їхніми батьками, бабусями і дідусями. Хтось сказав, що є вільні перед сценою. Коли ми до них ішли проходом, на мене з жахом дивилися всі там присутні. Чи, може, мені так здавалося, не знаю. Проте  від такої уваги було дуже ніяково.
Ми сіли, і тут я поринула в чарівну казку. На сцені стояла красива висока дівчинка в короні, вона тримала в руках люстерко, дивилася в нього  й пристрасно промовляла:
        - Свет мой, зеркальце, скажи, да всю правду расскажи,
         Я ль на свете всех…
         Цю казку я вже чула по радіо. Проте мене вразило інше. А саме,  люстерко, яке вона тримала в руках. Воно було дуже привабливе, з такою красивою ручкою, що я відразу ж зрозуміла: хочу теж таке. Дивилася на нього, не відриваючи очей, навіть забула, що в мене розкритий рот і набряклі губи.
Додому ми таки потрапили. Побачивши мене, бабуся сплеснула в долоні і голосно вигукнула:
        - Боже праведний! А це що таке?!
        Я подумала, що вона мене не впізнала, і хотіла сказати, що це ж я, її онучка,  Ніночка. Проте мої спроби те вимовити закінчилися тим, що я тільки тоненько й дуже жалібно щось пропищала, а мама, притиснувши руки до грудей, заплакала. Відтак усі пересварилися. Потім до мого рота прикладали різні примочки, затрушували  розбиті губи якимось білим порошком, мабуть, стрептоцидом, годували, вірніше, обережно заливали ложечкою мені в рота їжу, а я її з великими труднощами ковтала, бо таки дуже зголодніла. А далі батько зізнався, що він боявся мене вести додому й думав, що з часом все стухне, і всі знову помирилися.
     Що було далі – не пригадую, мабуть, мене вклали спати. Тож Діда Мороза я так і не побачила, а прокинулася вже в новому році.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Надія Позняк, 18-01-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Гафія Трайста, 04-01-2011

подарунок на Новий рік - губи, як в Анджеліни Джолі?))

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анастасія Грім, 27-12-2010

Дитячі спогади...

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Микола Цибенко, 26-12-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Tamara Shevchenko, 26-12-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Залєвський Петро, 26-12-2010

Дітям радість,

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 26-12-2010

Яскравий спогад

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Галина Михайловська, 26-12-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.85801005363464 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …