Позаду. Позаду багатокілометровий нічний марш. Позаду буферна зона, ООНівці, блокпости, бронетранспортери, гелікоптери. Буферна зона. Вона на перший погляд здається прозорою й беззахисною, але то тільки на перший погляд. Це омана. За якусь, дуже коротку, мить вона перетворюється на суцільний броньовий щит чи на пастку, живу пастку для всіх, хто потрапить туди. Попереду. Що попереду? Що? Незнайома місцевість. Повстанський край. Села, мирне населення, партизанські патрулі, засідки і... Завдання. Завдання, яке треба виконати. Виконати, хоч наказ командира й не стояв категорично. Його просто було віддано, цей наказ. І все. Попереду. Попереду – людина-легенда. Авантюрист і улюбленець долі. Висококласний стратег і тактик. Майстер виживання й полювання. Чому такі високі оцінки? Та тому, що він живий. А в тих іспитах, які він складав, екзаменатор дуже серйозний і ніколи не помиляється й не завищує балів. Із таким насиченим життям дотягти до тридцяти – це вже щось. Девід Н. Уоррен – майстер справи й улюбленець долі. Але ж: “Богов любимцы долго не живут...” Може й так.
Після спуску – завжди підйом. З усіма своїми неприємними наслідками. З великими навантаженнями й частими привалами. “Чому так не любимо підйоми в дорозі й так чекаємо їх у житті?.. – Аскер змахнув долонею піт із чола. – Слава Богу, поки що спуск”. Великими приставними кроками хлопець продовжував швидко спускатися, не забуваючи при цьому контролювати інших. Поки все добре. Ніхто не відстав і ніхто не рвався вперед. Спустилися. Струмок. Долина. Привал. Швидко розставив пости і вказав вартовим їхні місця.
Підійшов до провідника. Той не розумів ні російської, ні англійської мови. Втім, його знання англійської не вельми б тут допомогло, так як її не знав ніхто в загоні Аскера. А сам командир (як найбільший поліглот) міг згадати лише кілька фраз, та й то не завжди в тему. Розмова йшла мовою знаків; не найкращий варіант, але... варіант. Ся балачка мала дещо кумедний вигляд, але речі, які цікавили Аскера, все ж трохи вимальовувалися. Стало зрозуміло, що попереду невеличкий гірський хребет, а далі, в долині, партизанська база. Згідно з недавніми донесеннями агентури, чоловік, що цікавить Аскера, перебуває там. Легким змахом руки відпустив провідника відпочивати. Розвернувся і, оглядаючи краєвид, замислився. Було над чим. Так глибоко в партизанський край ще не заходила жодна група. Ні їхня, ні урядова. “Гм. Ласкаво просимо до пастки”. Сумно посміхнувся.
Зміна рельєфу. Та й після відпочинку потрібен час для призвичаєння організму. Важко. Але звикаєш. І невдовзі починаєш помічати, що серце б'ється в нормальному ритмі, дихання рівне, а ноги несуть самі, без видимих зусиль.
Вечір. Час відпочинку. Аскер влаштував привал. Розподілив пости. Першу вахту вирішив відстояти сам. Хай хлопці відпочинуть. Вибравши зручне для спостереження місце, заліг. Кинув під язик пігулку кофеїну. Трохи подумав і кинув ще одну. Надто втомлений. Однієї може не вистачити. Лежав, прислухаючись до джун´лів, що поволі засинали. Всі зусилля спрямував на те, аби змусити себе думати про завдання. Не виходило... В цій боротьбі поволі спливав час. Втомлювався більше й більше. Очі злипались. Недовго думаючи, кинув іще одну пігулку. “Не переборщити б”. Багнетом накидав на землі по пам'яті план бази. Зосередився. Думки приходили одна безглуздіша за іншу. Важке завдання. Як силами п'яти бойовиків атакувати базу й ліквідувати потрібну людину? Найкращий варіант – снайперська гвинтівка, але його Аскер відкинув. Не було відповідного фахівця. Сам хоч і добре знався з товаришем “Драгуновим”, проте не хотів навіть пробувати. Та й не дає гвинтівка стовідсоткової гарантії, а Уоррен, судячи з досьє, людина дуже фартова.
Думки плутались і перемішувались. Варіант Рембо можливий, але може призвести до втрат, то більше, що четверо чоловік із загону необстріляні. “Гм! Ну, якщо мислити такими категоріями, то вони ніколи й не будуть обстріляними. Думай. Думай. Рішення десь тут, на поверхні. Це ж як у більярді – теоретично кожна куля потрапляє в лузу! Що ж, теоретично воно так, а практично – не завжди. Це м'яко кажучи”. Думки сперечались і конфліктували між собою. Раціонального рішення не було. Поставити крапку й написати, що задача не має розв'язку, тут не можна. В таких задачах буває як мінімум два розв'язки: трагічний і... героїчний. Останній Аскерові подобався більше. “А ну його до біса! – лайнувся пошепки, дивлячись на годинник. – Хай коні думають, у них голова велика, а ми під ранок просто нападемо й... Ярославом мене звали. Ого! Вже зайву годину на посту! Не можна так розслабляти особовий склад”. Пішов піднімати наступного, знаючи, що сам цієї ночі заснути так і не зможе.
Цього разу Аскер не робив довгих оглядин. Він був не схожий на себе. Вів справу не так, як завжди, хоча спостереження й підготовка до операції пройшли більш- менш ретельно. Вивчив кожен сантиметр ворожої території, намалював план, зміни постів і чергові перевірки повстанців було записано. З усього випливало, що на базі про них навіть не здогадувались. Особовий склад повстанського гарнізону треба було б відлупцювати за таке халатне ставлення до служби. І найголовніше: об'єкт, який цікавив Аскера, справді перебував на базі.
Лейтенант стояв і дивився на сонце, що повільно котилось до обрію. Чомусь було сумно. Шкода було цього англійця. Шкода було себе, шкода було всіх. Хандра. Її черговий прихід, який можна передбачити, але якого практично неможливо уникнути. “Цікаво, а мене теж колись так розміняють, як цього Девіда?” Махнув рукою й пішов до спального мішка, знаючи відповідь.
Шлях по відкритій місцевості до крайнього бараку лейтенант проповз без перешкод і зайвих геройств. Дуже обережно й повільно, хоч це й було зайвим. Досягнувши мети, обережно підвівся. Вартового він вирахував якимось шостим, або сьомим відчуттям, із точністю до сантиметра. Тихенько почав рухатися вздовж стіни. Скоро почне світати. Виглянув із-за рогу. Вартовий сидів на ´анку центрального бараку обличчям до нього. Навіть не ворушився. Щось у позі вартового заспокоювало Аскера. “Та він же спить! Отакої!” Здогад виявився правильним. Поза бараками спокійно й швидко обійшов горе-вартового зі спини. А далі – як показують у кіно: ліва рука швидко захопила шию повстанця, зірвала його з місця, а права легко вставила гостро заточене лезо між ребра. Агонізуючи, тіло ще пробувало вирватись, але Аскер його тримав, щоб без шуму. “Отже, буває й так”, –задумливо почухав потилицю лейтенант. Зваливши труп на плечі, зайшов за барак. Хлопці були вже тут. Кивнув головою, мовляв, усе гаразд, працюємо. Пояснень не треба було. Кожен знав, що робити.
Світанок привітали вибухи гранат. Бараки мали тонкі плетені стіни, що не могли зупинити куль. Тому стріляли крізь них. Всередині приміщень тут і там спалахував вогонь. Вцілілі повстанці вискакували назовні і всі лягали під кулями. В цьому хаосі Аскер раптом помітив, як від сильного удару випала задня стіна одного з бараків і в утворений просвіт спритно метнувся бойовик. Вдарила коротка черга. Один із бійців Аскера крутнувся на місці і впав, схопившись за плече. Спритник знову, перекинувшись, дав наосліп коротку чергу. “Девід!” Здогадатись було неважко. Проте слід було діяти. Лейтенант для остраху дав йому чергу просто над головою. Англієць, зробивши ще кілька піруетів і безперервно стріляючи, підібрався до заростей. “Утече!” – майнула думка, і руки спрацювали автоматично, стріляючи на поразку. Проте влучив Аскер чи ні, сказати точно не міг: суперник зник у кущах.
– Касате! Закінчуйте без мене! – гукнув і кинувся наздоганяти.
Вкотре його врятувала везуха чи, може, корінь дерева, об який спіткнувся. Дві короткі черги пройшли якраз над головою, збиваючи гілки, листя, розриваючи ліани. Перекотився. Дав наосліп чергу. Ні крику, ні зойку, ні дикого мату, просто відчув – влучив. Швидко за ним. І наздогнав. Якщо це можна так назвати...
Девід сидів на галявині й спокійно дивився на суперника, що вийшов із чагарів. Криво усміхнувся і, піднявши обидва свої пістолет-кулемети, натиснув на спускові гачки. Аскер заплющив очі. Але пострілів не було. Просто клацнули курки. Англієць відкинув убік обидва “узі” й зареготав. Лейтенант упевненою ходою наблизився до нього.
– Хай! – сказав Девід.
– Хай! Ду ю спік рашн?
– А-а-а! Раши!
– Ноу, юкрейн.
– Юкрейн?! – здивувавсь англієць, а потім додав російською з сильним акцентом: – Конечно, я говорю по-русски. Как зовут тебя?
– Ярослав.
– Хм! Ярослав. Меня – Дейвид.
– Я знаю.
– Что ты со мной будешь делать, Ярослав? Ты же пришел по мою душу.
– Скорее, по твою жизнь.
Англієць сумно глянув Аскерові в очі.
– Это уже лучше. Не хочу попадать в плен, – замовк, потім додав: – Делай свое дело. Я... проиграл.
Аскер мовчки звів автомат.
– Да, и... еще. Ты чертовски везучий человек.
– Я знаю.
Девід дивився Аскерові в очі, а той – через приціл автомата йому в груди.
Слонові роздробило ключицю. Більше поранених не було. Партизанів було перебито всіх. Аскер підійшов до Касата.
– “Полароїд” у тебе?
– Так.
– Він там, на галявині. Сфотографуй.
– Добре.
Відхід забрав набагато більше часу й сил. Дуже затримував поранений, та й партизани щось заворушилися в районі. Щоправда, провідник добре знав свою справу. Кілька разів довелося переходити кордон сусідньої країни. Але вже без пригод.
“Хаммер” зупинився на плацу навпроти казарми. Полковник і весь особовий склад висипали назустріч героям. Аскер підніс руку, віддаючи честь, та легкий рух командира зупинив його.
– Молодець. Мої тобі вітання.
– Дякую.
– Щось не так? – командир глянув на безрадісне і втомлене обличчя підлеглого. – Що з тобою?
– Пусте. Ви ж самі казали, що я сентиментальний.
– Згоден. Іди розвантажуйся, а потім із групою в кімнаті доповіси.
– Слухаюсь.
Він уже підійшов до дверей казарми, коли ззаду почулося:
– Пане лейтенанте!
Розвернувся. Поруч стояла Фрея.
– Якщо вам буде приємно чути, я вас також вітаю.
Аскер усміхнувся. Ще раз уважно оглянув її з ніг до голови, але вже не як солдата, а як дівчину.
– Дуже приємно. Дякую.
І рушив до своєї кімнати.
28
Холодно. Вже третю годину вони стояли на трасі, імітуючи ремонт мотора. Час від часу мінялися. Час від часу зупинялась якась машина, їм пропонували допомогу. Дякували. Казали, що впораються самі. “Де ж той чортів автобус?!” – Сергій виплюнув черговий недопалок. У роті вже було гірко від нікотину. Цього разу Роман спланував справу сам. І сам підібрав людей. З Сергієвих хлопців не було нікого, тільки він. Зараз була черга наймолодшого мерзнути біля капоту, інші – Ліч, Чакі й Рустам – сиділи в машині. “Чорт! Чому так холодно?” – Сергій почав розминати задубілі пальці ніг. Звів голову й поглянув уздовж траси. “Є! Здається, він!” Швидко підійшов до передніх дверцят.
– Здається, наш, – кинув у салон.
Клацнули дверцята з іншого боку.
– Малий, слідкуй за трасою, – Рустам обійшов машину й став голосувати, хоч водій автобуса й не збирався зупинятися. Це було передбачено.
Коли до автобуса залишилось метрів із десять, голосуючий дістав пістолет і тричі вистрелив у лобове скло, трохи вище від голови шофера. Заскрипіли гальма. Автобус зупинився.
– Слідкуй за дорогою, – Рустам уже біг до водійських дверцят.
Ліч і Чакі вискочили з машини й метнулися до пасажирських дверей. Наляканий нападником водій відчинив їх. Хлопці вскочили в салон. Почулися зойки, шум ударів, лайка. “Човники” не хотіли розлучатися зі своїми грошима, доводилося ті гроші з них вибивати. Сергій стурбовано глянув на годинник. Поки що в межах норми, але хотілося б швидше. Проїжджали машини. Нікого не дивував автобус, що стояв край дороги. Час тягся повільно.
Вискочив Чакі. Витягнув ножа й побіг до задніх коліс. Швидко і вправно пробив їх. Рушив до інших. Вийшов Ліч із двома поліетиленовими пакетами. Пішов до машини. Сів за кермо. З автобуса чувся галас. Рустам ударив руків’ям пістолета водія по голові й також вискочив з автобуса. В машину сів останнім. Ліч рвонув з місця. Старенький “субару” швидко набрав оберти.
Якийсь час їхали мовчки.
– Як улов? – порушив мовчанку Рустам.
– Не думаю, що менше, ніж розраховували, – закурив Чакі, – здається, нічогенько.
– Добре.
Знову запала тиша. Рустам дістав пляшку коньяку. Зробив два ковтки, передав Чакі. Пляшка пройшла коло, не минула й Ліча, хоч він був за кермом.
– Зараз буде станція, – сказав Рустам. – Зсадиш там Чакі й Малого. Електричка буде хвилин за п’ятнадцять.
– Угу. Я пам’ятаю. Ромко нас де чекає?
– В лісі. Кілометра за півтора звідси. Там і залишимо машину. Відбитки не забудьте стерти.
– Зробимо.
Під'їхали до невеликого поселення.
– Пацани! – Рустам командував на правах старшого. – Вам углиб села. Там станція. Електричка скоро буде. Чекаємо в Романа.
– Якши, – Сергій і Чакі вийшли з машини.
– Чому б нам усім разом не їхати? – Сергій був здивований.
– Розумієш, вони й так сильно ризикують. Машина крадена – раз, зброя – два, гроші – три, і мобілки, відібрані в торгашів, – чотири. До того ж, менти перекриють дороги й будуть видивлятися машини, в яких сидить більше за одного чоловіка. Хлопців Ромко теж висадить на якійсь станції.
– Ясно.
Далі йшли мовчки. Залізнична станція, точніше, полустанок справді був поблизу. Народу на платформі товклося чимало. Точна прикмета, що незабаром – електричка.
– Давай по склянці, – показав Чакі на невеличку забігайлівку. – Для заспокоєння.
– І по пиву.
– І по пиву.
Встигли. Трохи заспокоїло. Зайшли в електричку. У вагон не пхалися, стояли в тамбурі.
– Знаєш, – Сергій курив і дивився на пейзажі за вікном, – не подобається мені ця акція. У злидоти ж гроші забрали...
Чакі це не здивувало, він, схоже, теж мучився цим питанням.
– Так то воно так... – сплюнув він крізь зуби. – А ти такий же сентиментальний, як і старший.
– Сімейне, – похмуро всміхнувся Сергій.
– Не буду виправдовуватись, та й непотрібно це... Така робота. Вони – торгують, ми – грабуємо. Це, як ти помітив, також нелегко. Знаєш скільки накрутять, якщо спіймають? Та... Шість як мінімум.
– Н-да-а-а...
– От бач. Ті, що бояться, – вирощують квіти. Ти ж не хочеш квіти вирощувати?
– Не хочу.
Чакі немов виправдовувався. І то не перед Сергієм, а перед собою. Довго їхали мовчки. Вже коли за вікнами був Київ, Сергій почув:
– Мені теж це неприємно, але що вдієш, справу вже зробили.
Роман рахував гроші. За цим заняттям його й застали Чакі й Сергій.
– Ти вже й дверей не замикаєш? – швидко зайшовши в кімнату, спитав останній.
Роман здригнувся всім тілом і глянув на хлопців.
– Ди’, який жадібний, – натягнуто засміявся Чакі.
– Не перебивай, – Роман продовжив справу. – Кава на кухні. Зробіть і мені, будь ласка.
Чакі зник на кухні. Сергій із цікавістю дивився, як вправно товариш рахує.
– Тобі б бухгалтером бути.
– Просив же – не заважай.
Закінчив. Почав ділити. З’явився Чакі з кавою. Почувся телефонний дзвінок.
– Алло! – підняв Роман слухавку. – Так, усе гаразд... Тут... Давай...
Закінчив ділити. Закурив.
– Все нормально, – сказав нарешті, відпивши кави. – Зараз хлопці будуть.
– Що виходить? – поцікавився Сергій.
– По п’ять топ на брата. Непогано.
– Н-да, – Чакі також прикурив. – Краще, ніж думали.
– Так не буває, – сумно пожартував Сергій.
– Сплюнь, песиміст.
Почувся дзвінок у двері.
29
Схід сонця. Ще слабкі, але вже настирливі промені женуть темряву, витісняючи її в далекі закутки лісу. Так, вони ще слабкі. В них іще мало тепла, але з кожною миттю їхня сила збільшується. Їхня сила росте в якійсь тільки їм зрозумілій прогресії. І чи варто розуміти цю прогресію? Чи варто, дивлячись на їхню веселу гру в крапельках роси, в гамі кольорів і відтінків, утворених ними й ще недавно сірим і похмурим туманом, замислюватися про природу речей? Природа речей?! Гм! Яке безглуздя. Це просто гарно. Просто тішить око. Цим треба лише захоплюватись.
Шлях. Ні, просто польова ´рунтівка. Крива, запилена. Ще якусь мить тому вона мала такий же похмурий і сірий вигляд, як і все довкола. А зараз? Зараз навіть вона, курна й негарна, чимось зачаровувала. Незрозуміло чим. Але ж... Але... Дивлячись на неї, мимоволі замислюєшся про безкінечність. Про те, чого не можна осягнути простому смертному. Втомлений кінь. Не треба бути великим фахівцем, аби зрозуміти: він пройшов довгий шлях. Ні, не пройшов – промчав, а тепер утомлено бреде дорогою. Вершник. Сірий від пилу одяг і обладунки, зброя також. Страшно втомлене обличчя, з якого ще не зійшла гримаса ненависті. Спотворене зморшками молоде обличчя. “О Господи! Це ж я, – подумки вигукнув Аскер. – Чому я бачу себе збоку? Чому я так одягнений? Де я? Це рай? Пекло? Але ж... Але ж я ще живий! Може... Так, це сон. Тільки сон”.
І сон мало не урвався. Аскер мало не злякав його. Мало не прокинувся.
А вершник їхав далі. Чи сонячні промені, чи краса, що панувала навкруги, чи, може, ще щось незбагненне подіяли на нього, і зморшки на обличчі помалу почали розгладжуватися. Сонце світило в спину. Воно сходило десь там, ззаду, за обрієм. Попереду узлісся. Вершник зліз із коня й ласкаво поляскав його по шиї. Взяв за вуздечку й повів. Все ж тварині легше. Дорога спускалася вниз. Було видно солом’яні стріхи хиж, поля, загорожі.
– Вітаю тебе, Ярославе! – голос, він пролунав наче зсередини.
Воїн швидким рухом вихопив меч із піхов і різко розвернувся. На узліссі розташовувався невеличкий табір. Горіло багаття, біля якого на колоді сидів юнак у простому одязі зброєносця. Другий чоловік стояв між багаттям і дорогою, сумно всміхаючись.
– Вітаю й тебе, Девіде! – сказав Ярослав, але в його голосі не було здивування.
– Запрошую, будь моїм гостем і розділи мій хліб. Відпочинь, адже в тебе була довга дорога.
Весело палахкотить полум’я. Пасуться стриножені коні. Зброєносець зник за кущами, пішов по дрова. Ярослав і Девід залишились наодинці. Вони сидять один навпроти одного. Двоє чоловіків, двоє воїнів. І донедавна – двоє супротивників. Тоді вони спілкувалися всього кілька хвилин, але, зустрівшись зараз, могли багато про що побалакати. Між ними – тільки багаття. Це так мало й так багато. Є що сказати, на щастя, уві сні немає мовних бар’єрів.
– Любиш дивитись на полум’я? – Девід наповнив срібний келих вином і простягнув його співрозмовникові через вогонь.
– Так, – Аскер узяв келих обома руками. – Дякую. Є в ньому щось чисте, правдиве, благородне і вічне.
– Так, – англієць наповнив свій келих, – Я теж так думаю. – Відпивши, він і сам задивився на вогонь. – Знаєш, – мовив трохи згодом, – я витратив тут певний час, аби дещо взнати про людину, яка мене... Гм! Яка мене перемогла.
Ярослав здивовано звів брови й глянув на Девіда.
– Ти хочеш знати, де ми? – спитав англієць із усмішкою.
– Я... знаю, – невпевненно сказав Аскер. – Це сон.
– Чому ж тоді в твоїх словах немає впевненості?
– Не знаю.
– Так, це сон, – тепер Девід дивився вбік. – Але для тебе. А я... А для мене... Я тут живу.
– Так що це – рай чи пекло?
Девід знов похмуро усміхнувся.
– Чесно скажу: не знаю. Та я й не переймаюсь такими дрібницями. Так, так. Не смійся. Дрібниці.
– Чому ж, я не сміюся. Мені цікаво вислухати ще одну версію про те, куди ми потрапляємо по смерті.
– Знаєш, із цього приводу є цікавий анекдот. І, здається, він прийшов із ваших країв.
– Розповідай.
Англієць поставив келих на землю, потягнувся, мов ситий кіт, і почав.
– Потрапив один чоловік у рай. Його зустрічає святий Петро й каже: “Господь зайнятий, так що, коли ви не проти, я поки проведу невелику екскурсію”. Робити нічого, вуйко погодився. І от бредуть вони раєм і заходять в один дерев’яний будинок. Там річкою ллється вино, сидить багато бородатих чоловіків у кольчугах, при зброї. Скальди співають пісні, які прославляють подвиги й походи. Час від часу між чоловіками зав'язуються поєдинки. “Що це таке?” – питає вуйко здивовано. “Це скандинавський рай, – відповідає святий. – Вони його собі таким уявляли, таким він і є”. “Цікаво”. Ідуть далі. Заходять у білосніжний мармуровий палац. У великій залі лунає приємна музика, чути солодкуватий запах гашишу. Танцюють голі гурії. Посередині довкіл кальяну сидять чоловіки й курять. “А це ще що за неподобство?” Святий Петро усміхнувся й відповів: “Це мусульманський рай. Вони його так собі уявляють”. Ідуть далі. Вуйко повеселішав... Аж раптом заходять у якусь сіру й потворну місцину. Там стоїть темний будинок і з нього чується монотонний спів псалмів. Стоять чоловік і святий – слухають. Спів не припиняється годину, другу. Нарешті екскурсант не витримав і з усмішкою питає: “А це що – карцер?” “Та ні, – відповідає Петро, – це баптистський рай. Отаким вони його собі й уявляють. Тільки ж – тихо... Вони думають, що тут самі”.
Ярослав весело засміявся.
– Н-да... друже. Цікаву ти мені розповів притчу. То виходить, що рай є таким, яким ми його собі уявляємо.
– Не віриш – поглянь довкола.
Аскер, наче його сильно пекла спрага, одним ковтком осушив півчари.
– Закурив би.
– З тютюном тут проблеми. – Девід підвівся й почав ходити туди-сюди. – Ми трохи відволіклися.
– Так, пам’ятаю.
– Так от, мені дуже сподобалось те, як ти жив. Можна навіть сказати, я радий, якщо таке слово підходить, до смерті, що мене перемогла людина, близька мені за духом.
Здивування відбилось на Ярославовому обличчі.
– Так-так. Я вже стомився був жити. І знав, що мене підставлять. Що, в принципі, й сталося.
– Облиш, це було випадково.
– Випадково! – Девід круто розвернувся. Було видно, що він обурився, та швидко вгамувався. – Випадково я сидів три тижні на далекій базі, чекаючи потрібну мені особу. Випадково моїх людей перевели в інший табір. Випадково мене залишили під опікою ідіотів, які навіть не змогли влаштувати як слід варту. Випадково про це дізнається уряд. І випадково висилає в глибокий тил групу. Чи не здається тобі, друже, що занадто багато тут випадковостей? До речі, скільки ти втратив на операції?
– Тепер здається, – Аскер мовив це після досить довгої паузи. – Тепер здається. Скільки втратив?.. Один легко поранений.
– От бачиш. І вийшов без перешкод. Оце більш за все дивно.
Запанувала тиша. З’явився зброєносець. Він мовчки поклав оберемок дров біля багаття й так само мовчки знов пішов у ліс.
– Так, – порушив мовчанку Аскер. – Не в шані зараз такі люди.
– Відкрию тобі, Ярославе, страшну таємницю: такі люди ніколи не були в шані. Відданість, благородство, принциповість, хоробрість та інші риси характеру, якими ми захоплюємся, завжди основною масою людей сприймались як... вади... не знаю... як хвороба.
– Не може бути.
– Повір. А докази... Один простий. Казки, ле´енди, перекази, зрештою, література. Люди завжди оспівували те, чого їм не вистачало в щоденному житті.
– Може, ти й правий.
Девід припинив ходити й знову присів. Наповнив келихи.
– Ярославе, – мовив, усміхнувшись, – розслабся. Ти сам не свій. Це життя. Сприймай його по-філософськи. “Богов любимцы долго не живут”.
Аскера немов хтось ударив. Він здригнувся всім тілом.
– Байрон?..
– Чому так невпевнено? Це ж твій улюблений уривок.
– Так. Байрон. Веселий і небезпечний.
– Це один із великих синів моєї батьківщини.
– Знаєш, я часом заздрю англійцям.
– Нема чого заздрити. – Девід дивився на багаття й говорив наче сам із собою. – В наших народів є дещо спільне.
– Наприклад?
– Усі наші найкращі громадяни творили подвиги на чужих землях, прославляючи свою батьківщину й залишаючи рідний край різній вельможній потолочі на поталу.
– Так. Тільки ви робили це під британським прапором, а ми під чужим.
– І таке буває. Хоча це не тільки ваша й наша проблема. Це проблеми дуже багатьох народів.
Далі була мовчанка. Не тому, що вичерпались теми розмов, і не тому, що не було інших тем. Просто розмовляти вже не хотілося.
– Мені час, – підвівся Аскер.
– Хай щастить, – промовив англієць у порожнечу.
Прокидався важко. Немов після похмілля. Голова гула, а тіло... тіло нило. Наче всю ніч розвантажував брудні мокрі валянки. Якийсь час похмуро сидів на ліжку, згадуючи сон. Повністю. До найдрібніших деталей. “Дивно, – майнула думка, – це було як наяву. Наче я справді пив із ним біля багаття”. То більш було дивно, що він давно вже не бачив таких снів.
У двері постукали. На порозі з’явився Касат.
– Пане лейтенанте, дозвольте звернутись?
– Облиш, це вже зайве, – Аскер поволі підвівся, підійшов до столу, взяв цигарки, закурив. – Що там у тебе?
– Вістовий зі штабу приходив. Я вибачаюсь, не хотів вас будити й розмовляв із ним сам.
Аскер здивовано обвів поглядом сержанта.
– Це не дуже добре, але... але й нічого страшного я в цьому не бачу. Що розповідав?
– Перша група вже вдома. Телефонували. Все гаразд. Нам завтра бути готовими на восьму ранку.
– Добре. Дуже добре. – Аскер застеляв ліжко, Касат продовжував стояти біля дверей.
– Перепрошую, – знову почав сержант.
– Кажи.
– Шикування буде?
Аскер усміхнувся й глянув на годинник. Пів на дванадцяту.
– Знущаєшся? – спитав весело. – Ні, звичайно. Так, – гукнув, наче щось пригадуючи, – що я хотів? Ага! Як ти щодо того, аби влаштувати свято?
– Не проти.
– От і добре. Займися цим, – Аскер витяг із кишені п’ять доларів, трохи подумав і дістав іще п’ять. Тицьнув їх Касатові. – Це моя частка. За машину зараз домовлюся. Зрозумів?
– Так.
– Виконуй.
– Слухаюсь!
Касат зник за дверима, а лейтенант присів біля столу. Сон ніяк не йшов із голови.
