- Короче, Жора – печи сирник декану і зливай цю юдолю безнадії і примітиву, - Вітьок з насолодою пихкав ЛМ-кою під турецьку каву з кардамоном, яка на його думку вдалася просто-таки божественно …
Я хотів вже був трохи розсердитися, але примітивна ( та від того не менш дієва !) доза лестощів все-таки змінила хід моїх думок…
Я дивися на Вітька, а думав про оленів…
Тобто про всіляку дурню, яка повсякчас крутисі чо то в голові, чи то по інших частинах тіла мужиків…
Тим часом Вітьок вимахував руками, пихкав димом…і говорив…
Я дивився на нього і він здавався таким собі сумним коміком німого кіно Бастоном Кітоном…
І хоча жодного слова не доходило до моєї свідомості, я механічно підтримував розмову.
Вітьок допив каву і причепився, щоб я йому погадав…
Капець, як мене задовбали тим гаданням.
Наш народ – то Клондайк для аферистів.
Кожен другий так прямо і готовий робити і вірити у різномасту дребєдєнь – аби лише не думати і не приймати рішень самостійно.
Правда, коли я жив у четвертому гуртожитку на Майорівці мене дійсно навчила гадати на каві одна знайома індійка, після чого всі мої знайомі задерли мене як вовк козу просьбами погадати….
Вицмулять каву і аж у очі заглядають, - ну що, можна вже перевертати, чи може ти сам…
Чіпляються так, ніби від того дурнуватого патякання вірішуються питання життя і смерті…
Кіно і німці…вокзал і двірці…
Йоган Штраус, куртка на ваті – а я на сердині міста…
Ідіотизм у квадраті…
І то мали би бути мудрі люди…
…
Я здався…
Коли піднімав Вітькову кашку, гуща випорснула навсебіч, як напомпована,
Вітьок вдоволено усміхнувся – бо йому вже стільки раз ворожено, що він знав чи не 99 % основних прикмет та знаків…
- Вітьок, сам бачиш - тут все ясно – твоя Оса в тебе втріскалася вище помідорів…
А все інше то не варте і згадки…
Вітьок посміхнувся…
- Ну добре, добре. А тепер давай – не тягни з відповіддю.
Ти згоден ?..
Виникла проблема. Я не знав, що відповідати.
То був кошмар.
Типово чоловіча проблема – спілкуватися механічно, пережовуючи в процесі розмови свої думки і не впливаючи у чужі.
Тому чоловіки майже не запам’ятовують побутових деталей.
Довелося викручуватися.
- Віть, sorry my dear. And so, repeat it, please one more time…
Для Вітька звертання на Pidgin English було рівнозначне червоній свитині для Басаврюка. Він вмить прийняв образ суворого, але мудрого і розважливого отця Брауна і промововив низьким голосом:
- Per Diem, мій любий юначе. Як видно, увага не входить до переліку ваших чеснот.
Тому смиренно повторюю просьбу – чи готовий шановний фізик, асистент кафедри
змінити свою мало оплачувану і безперспективну роботу та прийняти подарунок зроблений товариством архіваріусів сідха. А точніше стати головою українського філіалу цієї шановної і багатої організації…
При цьому він перевернув мою чашку і стусивши її рухом окколі – показав мені –
сам бачиш у тебе немає вибору…
Ох, ну не вірю ж я у ту фігню – але знаки окуляри та слон – це як той же слон в окулярах у міській квартирі – такий же помітний і такий же бажаний…
- Жора, ти ж знаєш – знаки не брешуть. Як там казав Нільс Бор, коли із нього насміхалися, що він причепив підкову над дверями, ніби звичайний малоосвічений селюк…
«Ви знаєте – кажуть, вона допомагає навіть тим, хто в неї не вірить…»
Вітьок аж світився від своєї винахідливості, хоча мені його дотепи не завжди видавалися аж такими свіжими та оригінальними.
