От скажіть мені, хто з вас знає, що таке справжнє щастя? А, справжнє щастя, кажете, велике кохання? Що ж не стану сперечатися!.. Мені здається, що я таки впізнала справжнє щастя!
Було це в моєму дитинстві. Жили ми тоді в Одесі на Пересипу. У далекі п’ятдесяті Пересип був весь у ще свіжих не залікованих воєнних ранах. Особливо наш район. У війну дісталося йому, як то кажуть, по повній програмі. Промислові підприємства, залізниця, що зв’язувала схід і центр України, поруч порт – так що мішень була «перша кляса». Наша довга вулиця, витягнута по Балтській дорозі (і досі забута Богом, і начальством, покинута зараз людьми, сумно дивиться сліпими зруйнованими вікнами своїх довжелезних одноповерхових будинків-мерців) тоді, хоч і зранена, була досить таки веселенька. Підмальований синькою і підведений чорною сажею, квартал посміхався до всіх перехожих привітною посмішкою і радісно вітався своїм: «Здрастє вам!» Тут жили різні національності (хоча ніхто і не згадував тоді про рід і плем’я) і були всі, як одна велика родина. Вечорами і по святах попід дорогу виставляли імпровізований довгий стіл із трьох довгих дощок на ящиках, і ставили на нього все, що хто мав із їжи, а потім заводили усі разом: «Посіяла огірочки…». Відвівши душу українськими піснями, тітонька Ольга, копіюючи Русланову,(була така співачка) вилазила з-під дошки, на якій сиділо трохи не з цілого кварталу, і тупнув ногою, розвівши руки по-сторонах, починала виспівувати «Валянки» і вистукувати босими ногами, аж пилюка піднімалася догори. За нею починали підскакувати усі й особливо дітлашня, без якої не обходилося ні одне гуляння. Тоді вставав сліпий Мойша, брав свою скрипку, що завжди лежала тут само на столі, і починалося ціле весілля. Оті єврейські веселі мелодії і досі викликають у моєму серці почуття відчутного щастя, такого живого й округлого, що здається, я його відчуваю на дотик.
Мойша до війни був першим скрипалем у оперному. В війну гестаповці йому повиколювали очі. Жив він зі своєю матір’ю. Це була огрядна жінка з хворими товстими ногами, завжди взутими у суконні чоботи впхнуті у величезні калоші. Тільки по вечорах вона знімала оті чоботи, сідала на східці біля дверей, опустивши ноги у миску з гарячою водою, і дивилася на наш бенкет, тупотіла в мисці у такт музиці. Коли ми натанцювалися досхочу,то починали грузинську «Суліко». Заводив пісню по-грузинські дядя Жора, а усі підхоплювали по-російські. Дядя Жора був без правої руки. Йому відірвало її, коли він з фронту повертався додому. Глупо то так сталося. Були такі, снаряди-не-снаряди, не знаю, як їх назвати, я хіба про це чула, в середині у них були такі гарні кольорові клаптики матерії. Так він, повертаючись додому, зупинився біля одного двору, де бавилися дівчатка і попросив у них води попити (звідки взявся цей снаряд, чи патрон?) Він дівчаткам і каже: «Зараз я вам гарних клаптиків дістану.» Та й почав розбирати ту штуковину, а вона і розірвалася… Так дядя Жора і не дійшов до своєї Грузії, а залишився в Одесі і одружився з тіткою Олею. Не дивлячись на своє каліцтво, був він вправним господарем, його всі поважали. Закінчували нашу вечірку-концерт завжди піснею «Розпрягайте, хлопці коней». Співали її на «суржику» і так ладно виходило!
Удень дітлашня нашого кварталу до дитсадочків не ходила, а була під наглядом Мойшиної мами і тітки Марії, які завжди нас підгодовували і вирішували усі наші дитячі проблеми. Часом і їсти готували наші господині, що називається, з миру по нитці. Зачинає якась з господинь борщ варити і гукає через весь квартал: «Лідо! Ти маєш буряки?», або – Ольго! У тебе старе сало залишилося?-… Жили усі дуже дружньо. А потім усе розсмокталося, розбрелося. Приїхали інші люди. Позачинялися за своїми дверима. Кожний своїм життям почав жити. І впізнали ми тоді, що одні з нас хохли, другі кацапи, треті жиди, а ті чорно…най не кажу!.. Агов! Куди ти поділася, та людська любов? Те справжнє щастя!? Так, то було щастя! Радісне, добре, різномовне і різнокольорове, як райдуга! Щастя простого людського спілкування! Щастя звичайного життя, звичайних людей, які жили на землі. На нашій Український землі!
