Її побоювання породжували страшні передчуття, переростали в слова що кільчились у внутрішності думок, на отій дорозі, викресленій із карти міста. Артерія що єднала головний проспект із вулицею надбережжя проходила через аорту прірви, крізь пустиню часу що збуджував самотності, саме крізь місце, де не могла винайти явних наймень відчуттям які оточували її. Відчувала свого роду звірячий острах, нудоту й бажання втекти за межі власної особи, гострий біль, процвітаючи десь у грудях. Низка моментів що сочилися між двома правдами викликала неконтрольовані спазми яких намагалася уникнути, наблизитися до інших розмислювань, до чогось присутнього та очевидного: його рука, навіть і заклик берега, або моря яке в очах чоловіка розкладалося на оранжеві отвори. Хотіла сказати йому що-небудь. Усе що завгодно. Хотіла згадати безкінечність. Бурі сезонів інших років та забуті історії розсіяли нюанси неба, залишаючи йому необхідну ясність. Навіть і камені порту, місце де якірний ланцюг сіяв іржаву луску, де вечорами без дощу матроси зазначали точки причалу, а рибалки поверталися із сяйвом переповненими мережами, абсолютно все, побачено з того кута, ставало набагато ближче, ніж будь-яка уява. Будь-який замах розрізнити яскраві окреслення, непохитні форми, надаючи строгих відзивів або докладних штрихів щодо фасону загальної картини, спорудженої за полотнищем скляної стіни, закінчувалися упущеннями, або спотвореннями. Баржі, застарілі судна, шхуни або яхти смоктали очицями синього скла кужеля майже неземного осяння, промивали їх та розсипали на тисячу маяків, що приховували поголоски безодні, відрізки часу з між двох спогадів, з між двох відстаней, з між сердець що плюскають в унісон із піщаними крилами, ударяючись у гладкість вітрини що винищувала струменів сухого повітря.
Спогади, безмір’я натеків усіляких упущень, докорів, незгод або ігнорувань що демаскували внутрішні сторони своєї природи, які зараз називалася “лякливістю”, примушували його боротися із самим собою, або з особою з поруч, кращий друг, вона, Хельга; поповнення власної душі, тінь до якої приближався в критичні моменти. Досконалість зовнішності розумів тільки коли відчувався в полоні її погляду. Моря мелодія, акорди разючих тембрів розбитих стаканів, виляски мушель вторинного фону, вино нюансів західного неба, її пальці, торкаючись зап’ястя його лівої руки, дитя яке знаходилося за тим же столом, усе, що можна було збагнути, у присутності дружини нуліфікувало всіх правил та процесів фізичного всесвіту. Та може що його існування вже й не залежало від подій, думок і власних сподівань. В її відсутність він відчувався відчуженим. Існували неухильні істини, приховані в потьоках відносин, у дезидерату присутності іншого.
Мимохіть, вчуваючи що, дівчинонька з поблизу надзирає за нею, вона відтягла свою руку. Відчувалася сконфуженою. Так чи інакше, сам жест, зберігав дещо з інтимності до якої вдаються тільки під захистом самотності.
- Розумію що ти дочка власника цього приміщення? запитав Марк.
- Ви нагадуєте мені пару яка врятувала мені життя, рівно рік тому, сказала дівчина. У той час мій батько мав у своєму розпорядженні бар із побічної вулиці. Продав його незабаром після безглуздої катастрофи. Минулого місяця вдалося купити оцей ресторан. “- Добра інвестиція”, каже він. І я тієї ж думки. Бачу що відчувається інакше, повертаючись у свій бізнес. Хочеться вірити що все вже забуто. Ми обманюємо самі себе. Я не можу йому зізнатися що саме з того дня щось змінилося. Ніщо вже не є так як тому слід би бути.
Але інші слова не мали жодного резону. Рознеслися наді всяким сприйманням часу або обмеженого простору. Усе звужувалося й розчинювалося в тій же мірі. Прибирало найхимерніших аспектів. Лівий бік офорти, репродукованої на скляній стіні ресторану, з кожним новим словом що таїло неможливості логічної дедукції, з кожним ковтком вина, скоріше імітація обряду причастя, з кожним пошумом подиху, поступово занурювався в арабеск мінливого отінення. Невидима рука, використовуючи процедури техніки сфумато, каламутила прибереж усамітнених за враженнями ясності. Щось руйнувалося; щось що подобало щоглам без вітрил, повертаючись до пристані, несло інші спогади.
Задивлявся в оті очі дружини, які на краєчках райдужних оболонок зберігали гетерогенні моделі складних ліній, цятки, мініатюри найрізноманітніших форм. У кульках сліз, розкладений на червоні плями, розмахував довгий шарф, зшитий майже із дрібних шматочків листя й небо. У конусі відповідного сяйва, виділяючи ту смішну покрівлю, угадувалися контури ангельського обличчя.
- З того дня щось змінилося, сказала дівчинка, усміхаючись. У неї була біла шкіра, довге волосся, а брови були кольору кори платану, густі й зігнуті за покроєм точної симетрії. Її лик випромінював дивний вінегрет щастя, іронії й тривоги; можливо, завдяки контакту, хоча тільки й на рівні аналогії, з людьми які повернули пісочний годинник її часу, або завдяки перстенцю з мізерними пелюстками рубіну, відтворених із майстерністю, мерехтячи на вказівнім пальці руки жінки, яка підняла бокала. Її обличчя було напрочуд дивним, привабливим, але, незважаючи на ранній вік, побудований на фасоні занадто вираженого кістяка. У нерозв’язній грі відбитків та тіней, у потоці світла, протікаючи крізь скляну стіну з поблизу столу з рожевого дерева, здавалося що якийсь скульптор-аматор віддалив тонку кору білого пилу, і тепер обличчя дівчинки було лишень жовтою гумовою маскою.
Існувало щось доступне, добре відоме, рідне й таке близьке щодо їхнього житія, в атмосфері отого простору. Подобало на сон якого ніколи не можеш позбутись, пригадка якого керує тобою протягом усього існування, хоча насправді, ота фантасмагорія не має нічого виняткового в нутрощах свого джерела.
- З отого дня…
Їхній шлях повертався в нездійснені спогади. Отепер, коли в ембріонах деяких деталей кільчились безсторонності іншої простосердечності, перспектива зобачення з неминучістю узивала всіляких випробувань і неконтрольований біль. Тіні чинар ставали настільки цупкими, що майже народжувалося таке враження що дерев’яні труби прослизали поміж жмутика молодої рослинності, кам’яніли в стропи шлаку, у щось тверде й тривке. Він ішов іззаду неї. Вона зупинилася на деякий час тому що у вітрині закритого в отой час магазину, на шиї манекена одягненого в плаття кольору осіннього неба, добачила кольє що подобало на те якого купила в минулому році в такому же місті, для своєї дочки.
- Сюди, сказав Марк, завважуючи, як поступово із кроками повзучи до обширності незвіданого, збільшувалася відстань з-між їхніх тіл. Відчувалися все більш чужими один для одного, більш віддаленими й такими одинокими.
