Поле... Дике, пусте... посередині стоїть криниця, глиняна дорога розриває його цілісність на дві частини. Над полем пролітає пташка... мала така, нажахана... Її серце б’ється, як дощ б’є бо склу. За нею в темряву хмари ширяє сокіл... Широко розкривши крила, він летить назустріч вітру і бурі...
Хмари... Їх багато, вони такі різні і такі схожі... Темні, важкі, гранітні, свинцеві, з білими пасмами блискавок... на горизонті маячить ліс... Ні, то не ліс, то лише лісосмуга... невелика така, проте довга... Вона темнішає з кожною хвилиною...
Небо спалахує! Білосніжна іскра завдовжки як усе моє життя... блискуча, яскрава і така раптова... Вона чимось схожа на смерть, така ж незалежна...
А криниця? Пуста...води нема, вона висохла... Останній раз дощ був тут кілька років тому... кілька сотень днів, кілька тисяч годин, кілька мільйонів хвилин... і все це в минулому.
І знову гроза проходить стороною, знову пекуче сонце... Пекло на землі... Гаряче як тартар і холодне як крига... Таке воно – пекло на землі, людське серце...
