Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2587
Творів: 47034
Рецензій: 91437

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

РАБИ ЩУРІВ - ЩУРИ РАБІВ. (1.)

© Ганзенко Олексій, 11-11-2010
                                                               1


Я ніколи не бачив сонця. Я ніколи не бачив неба. Я ніколи не бачив кольорового світу. Небо. Воно, здається, синє? А сонце яке? Чорт, не пам’ятаю! Ніяк не можу згадати і це мене до біса дратує! Яке воно, сонце, іму його мать!? Якого кольору!?
От комедія: дибає собі чоловік, плутається, геть і не помічає того; човгає та човгає, ще й буркоче: натупався, мовляв, набігався! Але коли той таки чоловік, приміром, занедужає і болячка прикує (прикує!) його до вогкої, протхнулої потом і сечею постелі і він не зможе більше ходити, о – тоді й тільки тоді втямить він, що втратив! Як запече йому тоді звестися, піти, побігти, і навіть спотикнутися! Яким то маритиметься йому несповідимим щастям! Хоча б і впасти, ґулю набити – щастям! А бачити небо то щастя? Певна річ, воно впадало мені вряди-годи в око, але так, лише як тло. Як і сонце, як і трава, як і верби понад Расавкою. Поки можеш бачити небо – яке то щастя? Хіба я зупинявся коли, хіба хоч раз, плюнувши на метушню, підводив догори голову, хіба пірнав хоч раз поглядом у ту запаморочливу прірву? Хіба я бачив птахів? Там же мусять десь витати птахи, чи це вже мені макітриться? Ні, птахи існують, я пам’ятаю! Багато, тисячі різних птахів, хоча для мене всі вони просто птахи; і тисячі різних трав, які для мене просто бур’ян!
Бур’ян... Чого це воно мені так шпигнуло, це слово? А, це ж я так оце якось думав про себе. Я бур’ян. І колючився як бур’ян, і п’явся як бур’ян... А, пусте! Нехай я буду бур’ян. Байдуже. Покажіть мені: хто не бур’ян. Та... і бур’ян потребує сонця. Інакше пропаде. А я сонця не бачу. І ніколи не бачив (як з’ясовується!) І ніколи не побачу. ( Ніколи? Еге, ніколи. І не сподівайся дурно. Слід було дивитись на нього тоді, раніше!) І ніколи не побачу неба. І ніколи не побачу птахів, будь яких!.. І трави, і верб, і людей... От людей мені чомусь кортить бачити найменше.
До біса чого не бачив я, проваландавшись світом тридцять сім (чи може вже тридцять вісім) літ. Не тільки сонця, не тільки неба, я не бачив усмішки (інакше б пам’ятав!) Пхається в голову лише якийсь гидкий регіт, чиїсь глузливо (чи догідливо) зкемляні губи. Та й хто б це мав до мене усміхатись по людському, хороше? Хіба я до когось хороше всміхався? І чого воно так було?..
Ні, про людей мені думати не хочеться. Ліпше думатиму про птиць, про небо. Думати – це єдине, що мені залишилось. Єдина розкіш. І я використовую її вповні!

Згадую, у дитинстві мав я хорошого приятеля – Артура. Він був з Кавказу, грузин, чи що. Чого його до нас занесло – не пам’ятаю, але знюхались ми скоро.
Найулюбленішою нашою з Артуром забавою було знімати ліхтарі з останнього вагона товарняка. Ми чатували в посадці і коли товарняк ставав перед світлофором, вибігали на колію, знімали ліхтаря й тікали з ним назад, у лісосмугу. Ліхтарі нам були до гузна: ми розтрощували їх об стовбури дерев (розліталися на скалки гарні кровисті скельця), розкидали навсібіч друззя і йшли собі, позадиравши носи, додому. Нас запалював сам процес, сама пригода! Ми хизувалися один перед одним відважністю. Бешкетували вдвох, але верховодив усе ж я. Хотів довести... Що?
А то було, піймали ми на пустирищі голодне здичавіле кошеня. Донесхочу поглумившись над живинкою, ми вкинули його в каналізаційний колодязь і накрили згори важезним, схожим на велику іржаву шоколадку, чавунним люком. Не минуло й п’яти хвилин, як ми вже про те нещастя  забули, вигадавши собі іншу розвагу, але десь за тиждень, вештаючись поблизу того місця, згадали про нашого „піддослідного” й загорілись перевірити: як воно там, чи ще живе?
Ми відсунули „шоколадку”. На дні глибокої, наче справжній колодязь, ями, біля великої чавунної труби сиділо крихітне рудувате кошеня і пильно дивилося на нас велетенськими агатовими очима. Воно не нявкало. Певно не мало вже сил. А звідки їм було взятися, тим силам, якщо від усього кошеняти тільки й лишилося, що ті агатові, страхітливої величини очі з широченними зіницями, які не звузились, як зазвичай, коли до ями втрапив сонячний промінь. Мабуть воно осліпло...
Так, думати – це єдине, що мені дозволено. І згадувати. Згадувати що було. Різне... Хоча б оте кошеня. Либонь я схожий зараз на нього.
Ми добили його потім камінцями. Щоб не мучилось...

Дівчата підбігли до зупинки коли великий червоний автобус, чхнувши смердючою хмаркою вихлопних газів, уже рушив і, набираючи ходи, швидко зникав удалині, пливучи над розпеченим, у чорних смоляних розводах, асфальтом. Водій може й угледів у дзеркало двох потенційних пасажирок, але зупинятись либонь полінувався – якщо кожному зупинятимешся... Та й спека...
– Ну от, – розчаровано вигукнула стрункенька, тендітна мов лісова русалка, білявка, – прокололись! Тепер спізнимось!
– Не панікуй, – заспокоїла її подруга, повновидіша й ефектніша власниця розкішної копички сліпучо-каштанового волосся. – Зараз когось гальмонемо!   Дістань там води – мені геть у горлі пересохло!
Подруги випили води, віддихались.
– Ну й що ж він тобі відказав? – продовжила перервану розмову білявка.
– Та що! – дратівливо махнула рукою каштанокоса. – Що натякаючи на „будь-який каприз”, він, бачте, мав на думці інше; що в нього за душею аніцента і що він не те що на пароплавчику – на трамваї мене не покатає – ні за що! Уявляєш, який жлоб!
Білявка тихо зітхнула:
– Але ж він і симпотний...
– Та в мене тих симпотних!.. І всі чогось такі жлоби! Це що, я їх повинна утримувати!?
– Ех, Маринко, і ніяк тобі не догодиш: той не такий і той...
– Бо жлоби! Була б я, приміром, позашлюбною донькою Біла Гейтса, тоді інший макар, а так... кортить же відтягнутись по справжньому! А вони: якщо при бабках – пузаті жонатики, а як Аполон – так і знай – голота! Кругом, Лесько, не життя – сірятина. Присягаюся: оце впало б мені зараз тисяч із півста зелені – усе до копійки проциндрила б десь на Кіпрі; на Кіпрі, кажуть, розслабон божественний! Два віки не живемо!
– Розкатала губу! – хмикнула білявка.
Цієї миті з-за закруту недалекого перехрестя вигулькнув білий мікроавтобус. Марина рішуче підвела руку. Бус зупинився.
– Добрий день! До Богуслава візьмете?
– Заплигуйте дівчатка! – невисокий, доладно стуленої статури, чоловік, чия молодість уже минула, а „середні літа” ще не настали, зістрибнув з пасажирського сидіння й відчинив подругам дверцята до вантажного відділення. – Приземлюйтесь он на приставного стільчика. Даруйте, спереду зайнято!
Бус рушив.
– Куди, до мами чи до кавалерів? – повернувся упівоберта до дівчат водій.
„Нічогенький, – відзначила собі Марина. – Схожий на того, як його, – Алена Делона! Тільки ж теж, либонь, жлоб. А вже жонатик напевно...”
– До кавалерів! – відказала вголос.
– А твоя подруга що, балакать не вміє?
Леся мовчала.
– А то ми можемо й розговорити! –  похмуро озвався той, що сидів посередині.
„ Куди тобі! – зневажливо зиркнула на нього Марина. – Дрібний, миршавий, чорний наче циганчук, тільки й відміна, що волосся пряме. Ще й хрумаєш усе безперестанку, не наївся?”
– Ну на якого ти лякаєш дівчаток, – знову заговорив водій. – Дівчаток лякати не годиться. Їх треба любити, правда ж дівчатка?
– Пильнуй за дорогою! – огризнувся „циганчук”.
Третій, той що відчиняв пасажиркам двері, мовчав.
За кілька хвилин, головно зусиллями балакучого водія, познайомились. „Делон” назвався чудернацьким іменням Ріпа, „циганчука” звали Олегом, а мовчазного – Борисом. У Богуслав мікроавтобус вкотився, коли Ріпа саме вициганював у Марини телефончик. Та віджартовувалась. Раптом до неї озирнувся Борис:
– Та скажи вже, чого там, комизишся! Ач, який він у нас красунчик! – На Борисових вустах зміїлася холодна посмішка і в очах... таких очей дівчина ще ніколи не бачила: там володарювала крига. І зневага. До всіх...
– Ет, дядьку Борисе, – дещо знічено відказала Марина. – Ну нащо йому мій телефон? Ще жінка побачить – скандал здійме!
– Дядьку? – Борис опустив очі, його голос стишився. – Дякуй Богові, що нам ніколи, а то показав би я тобі дядька! Я таких як ти...
– Станьте, будь ласка, тут! – випалила Леся.
– О, заговорила! – зрадів Ріпа.
Подруги вийшли. На несміливу спробу заплатити водій лише зневажливо хмикнув:
– Залиште собі на морозиво!
Сутеніло. Але все ще було спекотно.

– А що, кльові сосочки! – порушив мовчанку Ріпа. – Свіженькі! Шкода, не дала Маринка телефону. Хоча, здається, зиркала на мене голодно, ха – кохання з першого погляду! Просто відстань дуже мала. Ще б кілометрів зо п’ять...
– Тебе послухаєш, то за тобою всі тьолки табунами бігають! – буркнув Олег. – Про діло треба мислити! Начорта ти їм взагалі ставав?
– Слухай, кінчай уже лущати своїми чіпсами, – огризнувся Ріпа. – Можеш ти хоча б коли не чвакати?
– Про діло не мислити треба, – Борис смачно сплюнув крізь відчинене вікно, – його треба робити! Дай подимлю, чи що!
Ріпа простягнув товаришеві пачку „мальборо”.  Борис дістав з кишені  запальничку у формі    маленького кумедного пожежника, прикурив, та вже за кілька затяжок гидливо пожбурив сигарету в сутінки:
– Станеш десь, куплю собі „прими”. Не можу я смалити цю вашу погань!

Білий мікроавтобус марки „Фольксваген” повільно холонув у густих хащах дикої маслини, а зовсім поруч, у якихось десяти – п’ятнадцяти кроках вгадувалась тепла темна смуга розпеченої за день асфальтівки. Від шосе буса важко було б помітити навіть удень, зате дорога звідси, з узгірку, добре простежувалась у обидва боки не менше, як на кілометр, і спостерігати за нею можна було прямо з кабіни.
Це було „їхнє” місце.

Звичайно, ідея належала Борисові. За кілька тижнів по тому, як Ріпа пригнав з Польщі „Фольксвагена” і розкручував потихеньку свій, хоч і дрібний, але далеко не легкий бізнес, Борис прийшов до нього додому і, зневажливо споглядаючи, як Ріпа вивантажує з буса ящики з огірками, спитав:
– Ну й що ти на цьому маєш, окрім радикуліту?
– На хліб вистачає, – відповів Ріпа, розгинаючись і змахуючи з чола піт. А що?
– Не забув іще наш базар?
Ріпа полишив огірки й виліз з авто.


Вони познайомились нещодавно і зовсім випадково: на якомусь, чи то весіллі, чи дні народження, словом, на гульці опинились разом за столом і розговорились (десь після третьої – четвертої) на тему можливостей швидкого та не клопітного збагачення. Борис похвалився, що знає кілька таких способів, які вимагають незначного технічного забезпечення і міцної надійної команди. Розчервонілий Ріпа потиснув тоді Борисові руку і запевнив, що той може завжди на нього, Ріпу, розраховувати. Хмільна балачка забулась (чи майже забулась), але з того часу, зустрічаючись, вони вже віталися, як давні приятелі.
– Ходім, перекуримо.
Вийшли за ворота, сіли на лавку, Борис видобув з кишені „приму”. Від запропонованої Ріпою „мальборо” відмахнувся, втім зауважив:
– Себе, коханого, не ображаєш!
– Хай тому руки відсохнуть, хто себе... – парирував Ріпа. – Красиво жити не заборониш!
Озирнувшись, чи ніхто не вештається поблизу, Борис виклав Ріпі свій задум:
– Базарив я з одним приятелем, далекобійником працює на фірмі в Києві, жалівся: в західних областях неможливо їздити стало, надто вночі. Піратів наплодилось: падають фурі на хвіст, наближаються впритул, один вилазить на фуру, розчикрижує ножем брезент і скидає товар на узбіччя. Потім зіскакує на свою машину і все! Залишається тільки зібрати коробки! Ясно – ризик є. Але якщо все толкові продумати... От я й намислив: у тебе бус... А прикидаєш, який навар? Та ти й за рік на своїх огірках скільки не намолотиш, як можна за однісіньку ніч!
Ріпа палив „мальборо” й замріяно дивився вдалечінь. Ідея його зацікавила:
– Ну припустимо, там якісь телевізори. А ми їх з висоти – на узбіччя!
Борис метнув на співрозмовника погордливий погляд:
– Ми не будемо КИДАТИ на узбіччя. Я ж кажу, що все треба продумати ТОЛКОВО. Осознав? Зроби так, щоб лобове скло можна було швидко знімати й швидко ставити на місце. У твого буса скло високе – будь-яка коробка пролізе! І ще, зроби такий пристрій, щоб можна було чіплятися за фуру ззаду. Не знаю як, придумай. Техніка – це твоє! Наздоганяємо, чіпляємось і вантаж переправляємо прямо в салон!
– Можна в принципі. То ми що, рвонемо в західні області?
– Ні – далеко. Є інші задумки. Я розпитував далекобійника, зондував. Махнемо південніше.
– А хто полізе?
– Є такий акробат. Та ти його знаєш – Олег! Ну той, що схожий на циганчука!
Ріпа всміхнувся. На всіх міських ярмарках хлопчакуватий проворний Олег першим видобувався на височенного гладенького стовпа і позбавляв би розвагу будь-якої інтриги, якби організатори його трохи не відганяли.
– Так, цей зможе. Ти з ним уже балакав?
– Поцвенькаю, не переймайся. Твоє діло – техніка. Як гадаєш, водило не почує?
– Навряд. Там у них така ізоляція, амортизація і ще чорт зна що – сидять наче в літаку!
– То що, – Борис криво всміхнувся, – робимо?
– Робимо!


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© NATALKA DOLIAK, 12-11-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Львів, 12-11-2010

І я про той самий епізод

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Галина Михайловська, 12-11-2010

Часто зустрічаються

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 12-11-2010

Цікаво!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 12-11-2010

Здається мені, що вони...

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Залєвський Петро, 11-11-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© коник єгор, 11-11-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 14.107222080231 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …