Маленька чорна Мурашка, швидко-швидко перебираючи шістьома лапками, бігла по землі поміж зелених травинок. Мурашка дуже поспішала. Ще б пак, адже до лісу і поля уже прийшла золота осінь. Сонце уже не зігрівало землю по-літньому, дні стали короткими, а ночі - довгими і холодними. Дерева одяглися у жовті убори та красувалися ними одне перед одним.
Мурашка знала, що незабаром настане зима і земля вкриється холодним білим снігом. Тоді усім мурахам доведеться заховатися у своїй хатині-мурашнику і сидіти там аж до весни, доки не минуться холоди і не розтане сніг. Тож вона поспішала, бо треба було назбирати запасів на зиму.
Поміж трави, що росла у лісі, лежало велике жовте листя, яке попадало з дерев. І де-не-де вигулькували великі капелюшки грибів.
- Доброго дня, мурашко! – поважно гукнув Білий гриб. Це був гриб-красень: великий, товстенький, з гарним широким капелюшком, цілим та неушкодженим. – Бачиш, скільки усього нас виросло на галявині?
- Доброго дня! Дійсно, вас тут багато! – відповіла Мурашка. Вона озирнулася довкола, і побачила кілька грибів Підпеньків, що тулилися до пенька, двох рудоголових грибів Лисичок, котрі також радісно вітали Мурашку. Мурашка почала рахувати гриби: один, два, три… Та незабаром вона зрозуміла, що на лісовій галявині грибів виросло більше, ніж було у неї лапок.
- Ото буде радість людям – знайти нас! Ми ж добірні, цілі гриби! – похвалився Білий гриб. – Грибники позбирають нас у кошики і понесуть додому. А там з нас можна буде зварити смачний суп абощо. А от з отого гриба жодної користі! – і Білий гриб поглянув туди, де, осторонь від усіх, випинався із землі Мухомор.
Яскравий червоний капелюшок Мухомора, поцяткований білими плямками, було помітно здалеку. Але цей гриб у жодному разі не можна було чіпати: адже усі знають, що мухомори отруйні. Мухомор тяжко зітхнув і понурив голову: він шкодував, що не такий самий, як їстівні гриби. Та що Мухомор міг поробити? Таким уже він виріс – отруйним.
- Так, ніякої користі із цього червоного гриба нікому у лісі немає! – повторив Білий гриб і осудливо похитав головою.
- Пробачте, та мені уже пора. Час не жде, - сказала Мурашка, попрощалася із грибами, і побігла далі.
Не минуло і години, як на галявину справді прийшло кілька людей, що збирали гриби у лісі. Грибники познаходили їстівні гриби, обережно зрізали їх, склали у кошик і пішли. А Мухомор так і залишився рости серед трави.
Довго чи ні блукала Мурашка по лісі, але настав час їй вертатися додому. Мурашка швидко побігла назад, туди, де була її домівка-мурашник. Та от лихо – Мурашка узяла та й заблукала! Вона ніяк не могла згадати, якою дорогою їй повертатися.
Мурашка дуже засмутилася. Уже настав вечір. Якщо вона не знайде шляху додому, доведеться їй заночувати просто тут, у лісі, під відкритим небом, накрившись замість ковдри сухим зеленим листком. А вночі у лісі холодно і лячно.
- Вилізу я на он той пеньок, може, звідтіля побачу мурашник, - подумала Мурашка. Вона спритно вилізла на вершечок трухлявого пенька і почала уважно оглядати околиці. Мурашка побачила перед собою зелену галявину. Раптом біля одного дерева вона помітила яскравий червоний капелюшок гриба Мухомора.
- Це ж той самий гриб, який я бачила вранці! – зраділа Мурашка. – Тепер я знаю, як мені дістатися до рідної домівки.
Вона злізла з пенька і чимдуж побігла до галявини. Мурашка була дуже змучена, але відпочивати не було часу. Їй треба було повернутися до мурашника, доки настане ніч. Але, пробігаючи повз гриб Мухомор, вона зупинилася і сказала:
- Дякую тобі! Якби не ти, я б досі блукала у лісі. От бачиш, з усього що росте у лісі, є якась користь. І з тебе теж.
Почув ці слова засмучений Мухомор і почервонів ще дужче: від радості.
От так гриб Мухомор і став у пригоді Мурашці.
