

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	757
Творів:	11517
Рецензій:	17464

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Утопія

Унікальна технологія

© Олексій Тимошенко, 19-11-2006
Ранок увірвався у вікно квартири, порушивши мій глибокий, веселковий сон. Звуки та фарби нового дня, що тільки народжувався, стали для мене частиною тієї реальності, яка прийшла на зміну екзотиці нічної подорожі. Ще мить – і я остаточно звільнився від солоду незвичайних вражень і увійшов в буденність. Але ж якими яскравими були мої переживання! Якими незвичайним, особливим, таємничим та таким нездійсненим був для мене цей сон, цей міраж... Я розліпив очі, підхопився з ліжка, для звітності махнув декілька раз перед обличчям руками, один раз присів – ось і вся моя ранкова гімнастика, і після такого надмірного зусилля рушив до ванної кімнати. На деяку мить втупився у дзеркало. ”Хлопче, привіт!” Звідти мені посміхнувся жвавий молодик років тридцяти, такий собі „перспективний мужчіна”, як любила повторювати одна моя знайома панночка, коли я авансом видавав їй одразу декілька смачненьких компліментів – ти сонечко, і хмарка, і квіточка і т.д. Ладно, мова йде не про неї. Тож я дивився на себе і вивчав обличчя з блакитними, як сине небо очами, з кирпатим носом, з ластовинням, ну, і звичайно, із слідом мудрості на ньому, що могло бути результатом прожитих років життя, а може й чимось іншим. Я замріяно торкнувся рукою обличчя. Все-таки подушка... „Так” . Спробував зібратися із думками. Думки втікали, наштовхувались одна на одну і десь губились. ”Що там у нас на порядку денному?” Мій двійник надіслав мені усмішку, показавши при цьому мало не всі зуби. „Ну, звичайно! Робота, робота іще раз робота!” Детально це означало наступне: зараз я виконаю усі ранкові процедури, вдягнуся, зберу свої речі, ну, там, документи, паспорт (про всяк випадок), закину їх до свого шкіряного портфеля і по-ві-ль-но потягнуся в свою улюблену контору. Протягом дня буду там перекладати свої папірці з одного кінця столу на інший, якщо зможу – злиняю на годинку переобідати, а потім, після повернення назад, біля п’ятої - вислизну із кабінету і рушу додому. М-да. Хоча б що небудь такого. В сенсі незвичайного. Хоча ні, якраз сьогодні дещо заплановано. Я набрав в долоні воду і занурив у них те, що могло бути із ознаками мудрості. Холодна вода обпекла мені обличчя (так -так, саме обпекла!) . У –фф! Гарно! От тепер можна приступити до виконання своєї поважної місії. Хвилин через десять я виліз із своєї квартири, швидко піднявся сходами вверх і вислизнув на дах нашого будинку. Ранок дійсно був чудовим! Хвилинку я насолоджувався увагою сонця, цього вірного супутника людства. Навіть закрив очі і замурчав як товстенький задоволений кіт. Хороше! Міцно притиснувши до себе портфеля, я розігнався і стрибнув прямо в обійми повітряних мас... * * * Я роблю це кожного ранку, як і мільйони людей, що проживають на нашій планеті і поспішають кудись по своїх справах. Як і вони, я підхоплююсь із ліжка, виконую усі ранкові процедури, потім вдягаюсь, стрімголов вилітаю з квартири, піднімаюсь на дах і спокійно лечу на роботу. Я ж кажу - все якось повсякденно, нецікаво і банально. Вам ці переживання очевидно знайомі... Так було і цього разу. Я зробив невеличке коло над дахом будинку. Вітер весело співав, коли я виконував складні акробатичні фігури. Пе-ре-во-рот. Зірочка. Бочка. „Клас!” Мовчки кивнув місцевим старушенціям, які з самого ранку сиділи трішки вище зелених дерев на широких лавах і вели великосвітські бесіди. Ох вже ці прихильниці моралі і правильного виховання! Нічого не можна приховати від їх уважних очей. Не говорячи вже про їх внутрішній зір. І телепатичні здібності. Я вирішив було злітати до найближчих хмар і трішки їх побуцати, але в останній момент передумав. Здається, нещодавно я це робив. Що ж. Чого б ще такого придумати? Ага. Ось на даху будинку з’явився Іван Іванович Соловей, голова Морально-етичного комітету нашого будинку. Я демонстративно підлетів до нього і чемно привітався: - Доброго ранку, Іване Івановичу. Як справи? - Доброго, доброго, Микола Миколайовичу. Ви, я бачу, вже виправились? - Аякже! - з гідністю я відповів, - тепер вилітаю виключно через громадський вихід. Ніякої самодіяльності! - Що ж. І правильно робите, шановний Микола Миколайовичу. Чи відомо вам, що станеться, якщо кожен мешканець нашого будинку, який до речі характеризується зразковою поведінкою, буде вилітати на роботу через власне вікно чи балкон. Це ж ніяких вікон на вас не вистачить! А якщо розглядати дану проблему в державному, і не побоюсь цих слів, в планетарному масштабі? Цей хаос до гарного не приведе.. Ось я пам’ятаю... Тут і я згадав, що на мене чекає моє робоче місце. Чемно попрощався ( навіть капелюха зняв на знак поваги), міцно обхопив свого портфеля і рванув в сторону своєї контори. Пролітаючи над містом, я як завжди, зустрічав людей різного калібру та ґатунку, вони летіли – хто на роботу, як і я, хто навчатися, а хто й просто так - від нічого робити. В будь-якому випадку мені так здавалося. Діти весело ганяли поміж різнокольорових будинків, зривали листя з високих дерев, найсміливіші навіть зазирали у вікна міні – хмарочосів. Що скажеш - дитинство! Невже і я був таким ? Сімейні пари рухались повільно, я б навіть сказав з почуттям гідності, спокійно та виважено. А онде хтось повертається після яскраво проведеної ночі. Такий висновок напрошується сам собою. Дійсно, що можна подумати про людину, яка то злітала вверх, до самого сонця, то стрімголов кидалася вниз, мало не до самої землі, і хаотично ганяла між домами? Від будинку до будинку. Від дерева до дерева. Та ще щось весело при цьому наспівувала! ”Ми лєтім ковиляя во мглє”. Теж мені, льотчик -ас! Пролітаючи над красивенним будинком, що знаходився в одному із самих престижних районів міста, я побачив, як з великого вікна квартири приблизно на десятому поверсі, майже непомітно вислизнув молодий чоловік. На незнайомці з одягу була хіба що білизна, все інше -в руках. Чоловік дуже поспішав, був схвильований і намагався вдягнути штани прямо в повітрі. - Ей, друже, допомога потрібна? - чемно поцікавився я. І з реакції цього авантюриста зрозумів, що моє питання в даній ситуації є край недоречним. М-да, а Іван Іванович на моєму місці одразу б почав читати лекцію про гарну поведінку і правильне виховання. Посміхнувшись, я полетів далі. Але що це?! А-а. Відома історія. Я знаходився над Центральним банком нашого міста. Знизу чулись галас, крики, постріли. Раптом із його вікна вискочили троє чоловіків у масках, в руках вони тримали по великому мішку, мабуть з грошима. Один мішок був пошкоджений чи то просто не зав’язаний, з нього різнокольоровим дощем падали паперові купюри. Дорогоцінне конфетті весело розліталось над містом, притягуючи до себе поодиноких льотчиків – мешканців нашого міста. Самі ж злодії зникли, ніби розчинились у повітрі, залишив після себе розтрощене вікно, обурений галас працівників банку і задоволений – тих жителів, що спокусились на випадковий заробіток. За хвилину до банку підлетіла група в спецформі – наша потужна міліція і почала наводити порядок. Знаючи, що вони будуть набридати своїми дурними запитаннями ( як-то: а де ви літали в цей час? Може ви знаєте когось із злодіїв? Покажіть характерні рухи літаючих злодіїв - і таке інше), я полетів далі. І тут в мене знову виникла одна дуже цікава думка, одна ідея. І якщо раніше вона мала ще розпливчасту форму, то зараз, саме в цю мить, можливо завдяки такому гарному свіжому ранку, вона стала мені зрозумілою, і найголовніше доступною для втілення. Розумієте, в дитинстві в мене була Мрія, така собі гарнесенька, романтична... На її виникнення вплинули віртуальні зображення людей Минулого Часу, їх біографічні історії , втім як великі винаходи, зроблені Великими Людьми Минулого. Однак ані в дитинстві, ані в юнацькому віці я не зміг знайти в собі сили втілити свою мрію, реалізувати те, що як мені здається, закладено в самій природі існування роду людського і зараз могло, як ніколи раніше, допомогти і окремим людям і всьому населенню планети. Крім того, втілення моєї ідеї в життя могло продемонструвати, що наші бажання, будь-які, завжди можуть бути досягнутими! Ось, до чого тяжіють люди з самого свого народження! * * * Дуже швидко я прилетів до своєї контори. Як людина вихована та інтелігентна, я прослизнув в центральний вхід, показав свою картку великому задоволеному Інспектору і полетів далі. В коридорі я вітався з усіма працівниками нашої контори, щиро усім усміхався і линув далі. Так я піднявся на третій поверх, де прямо по коридору, в самому його кінці знаходився мій кабінет. Точніше –наш. Тобто – Михайла Михайловича та Сергія Сергійовича. Разом ми представляли інженерний відділ Інституту Прогресивних Досягнень Людства і останнім часом займались розробкою Унікальних Технологій Покращення Вміння Людини Літати для усіх жителів нашої країни. - Привіт, хлопці! – адресував я своїм колегам, одразу як тільки заплив у наш кабінет - Вітаю, вітаю, Миколайовичу! - голос Михайла Михайловича лунав зверху. Цей худорлявий веселун в періоди свого творчого натхнення полюбляв знаходитися у самої стелі. У вигляді виключення для нашого відділу це дозволялося. В усіх інших місцях всі ми (тобто жителі міста) повинні були притримуватися чітко визначених зон руху та відпочинку. - Запізнюємося! – зневажливо кинув мені Сергій Сергійович, невисокий чоловік з густими вусами та бородою. От нахаба! Знову він із своїми повчаннями. - Нічого подібного! - відкинув я його звинувачення, - „завжди вчасно” – такий мій девіз! Сергій Сергійович спустився на пару метрів вниз і запитав мене: - Микола Миколайовичу! Ви готовий до звіту? Я трішки піднявся, так щоб бути на одному рівні з ним і відповів: - Звичайно, я підготувався, шановний, Сергію Сергійовичу! Розумієте, справа, власне ось в чому: cаме сьогодні буде проходити квартальний звіт по нашому відділу перед Радою Директорів і представниками усіх інших відділів. Щоправда, він носить контролюючий характер, тобто Вони хочуть почути наші робочі розробки Нових Технологій, перш ніж в кінці року ми представимо єдиний комплексний проект з готовими рекомендаціями до запровадження у виробництво. Що ж, спробуємо показати результат своєї роботи! Раптом в нашому кабінеті з’явилась напівпрозора фігура Головного Директора Олександра Олександровича, точніше його віртуального двійника, і ми почули його хриплий голос: - Хлопці! За десять хвилин ми чекаємо вас на випробувальному полігоні! Фігура шефа розчинилась у повітрі, а ми швидко зібралися і виплили на вулицю, де просто неба знаходилося одне із самих важливих місць нашого інституту – наша творча лабораторія з невеличким полігоном для демонстрації своїх винаходів. Я трішки хвилювався, але намагався зосередитися. А от мої колеги були абсолютно спокійні. Ще б пак! Сергій Сергійович, цей зануда, певно приготував щось надзвичайне. Я просто впевнений в цьому! Ми знаходилися перед Радою Директорів і мовчки слухали вступне слово Олександра Олександровича: - Любі друзі! Я вітаю вас на традиційному звіті одного із самих важливих відділів нашого інституту. Ми послухаємо наших інженерів. Отже, давайте ближче до справи. Будь-ласка, інженер Михайло Михайлович! Мій колега недбало поправив краватку, глибоко вдихнув повітря і почав: - Колеги! Ми живемо з вами в цікавий час, ми стаємо свідками зміни оточуючого середовища. Нові технології просто заполонили все навкруги. Відповідно, наш відділ не міг не звернути увагу на ці процеси. Тому, в межах розробки Унікальних Технологій Покращення Вміння Людини Літати я пропоную наступне... Михайло Михайлович зупинився, уважно обвів поглядом людей, які знаходилися перед ним, витягнув із кишені маленький предмет у вигляді прямокутника. Мій колега натиснув на свій пристрій пальцями правиці і перед очами поважної Ради і всіх інших працівників Інституту прямо в повітрі з’явилося напівпрозоре зображення шкіряного крісла. Всі інтенсивно зааплодувати. Утрималися лише Сергій Сергійович та я. - Отож, ви бачите робочий проект Реактивного Крісла, яке споряджене двома гіпердвигунами, функцією автоматичної доставки пасажира за вказаною адресою, а також бортовим комп’ютером. Сергій Сергійович схоже захвилювався. Побачимо, що він заспіває, коли почує мою пропозицію. - Таке крісло стане просто необхідним при подорожі на далекі відстані, особливо якщо ви хочете побачити місця, що знаходяться у важких кліматичних умовах, ну, і звичайно, сподобаються тим, хто хоче просто відпочити під час стрибка до іншого континенту... Всі знову зааплодували. Проекція крісла повільно поверталася в повітрі. - Скажіть, інженер Михайло Михайлович, – почав Головний Директор, - а яка перспектива у вашого винаходу? -Ну, - переможно відповів мій худорлявий колега, - думаю, в найближчий час ми зможемо замінити усі старі моделі, які як відомо, вироблялися без комп’ютера. Крім того, є ідея зробити крісло більш герметичним.... - Добре! Рада вашу пропозицію приймає. Далі. Інженер Сергій Сергійович! - Значить так, я погоджуюся, що наша наука повинна йти в ногу з останніми тенденціями моди... Цей Сергій Сергійович завжди придумує якісь дурниці. - Однак моя пропозиція суттєво відрізняється від попередньої моделі, хоча і вона безперечно є досягненням у виробництві Унікальних Технологій.. Весь гурт уважно слухав інженера. Особливо я. - І все-таки в майбутнє нас поведе Чудодійна машина Сергія Сергійовича, а не Реактивне Крісло Михайла Михайловича. Тут Сергій Сергійович підняв руку, продемонструвавши нам маленький пристрій, що знаходився на місці годинника. Посміхнувшись, мій колега повільно на нього натиснув довгим покрученим пальцем. А от після цього Сергій Сергійович зник. Розчинився в повітрі. - А - х! – пронеслось між представниками Ради Директорів. Більше всіх був здивований Михайло Михайлович. Розумію, таке побачиш не часто. Сергій Сергійович через декілька секунд з’явився метрів за десять від того місця, на якому він знаходився раніше. І знову зник. Потім знову з’явився, але поряд зі мною. Представники шановної Ради заціплено мовчали. Нарешті хтось з них, здається експерт Віктор Вікторович крикнув: - Браво! І всі інші підхопили: - Браво!!! - Що ж, - сказав Головний Директор, - ви, Сергію Сергійовичу, дійсно здивували нас своєю Диво-Машиною...Я думаю, ми одразу можемо схвалити її і рекомендувати до запровадження у виробництво. Після цих слів Олександр Олександрович зневажливо глянув на мене і тихенько поцікавився: -А що скаже шановний Микола Миколайович? Я трішки витримав паузу. Саме таку, щоб всі присутні змогли заспокоїтися і зосередитися на моїх словах. - Розумієте, - почав я, - все це звичайно гарно. Усі оці технології... Тут я побачив, що мене все одно ніхто не слухає. Крім Директора. Тому продовжив свою промову. - І я довго думав, чого б такого незвичайного запропонувати, і згадав те, до чого завжди прагнуло людство, яким було його першопочаткове бажання, цей зразок романтики, це втілення Мрії!!! Головний Директор захвилювався. Замовкли і всі інші. Так що питання Директора пролунало в абсолютній тиші: - Микола Миколайовичу, що ви конкретно пропонуєте? - Ну, враховуючи ті можливості, які закладені в людині природою, я думаю.. - Конкретніше. - Думаю, що ми могли б спробувати модифікувати людське вміння літати і застосувати його в іншій сфері життєдіяльності людини... - Тобто? – злякано зреагував хтось із присутніх, здається експерт Віктор Вікторович. - Тобто до форми існування, яка передбачає вміння людини ... ходити. Це була бомба. У вона гучно вибухнула. Проте по мені вдарила не вибухова хвиля, а неприємні слова та сліпе роздратування. - Маячня хворого!! – кричав хтось із представники відділів Інституту. - Ідеаліст!!!! Фантазер!! Ненормальний!! Це казки, що люди вміють ходити!!! - кричали інші. Експерт Віктор Вікторович волав гучніше усіх інших. - Микола Миколайович, мабуть забув, що м’язові - руховий апарат людини розрахований лише на вміння людини літати!! Скільки травматичних випадків було в історії людства при спробах спуститися на землю!! Маячня!!! - Так, але я провів багато часу в Бібліотеці, - відповів я, - і зміг знайти старовинні тексти з яких зрозуміло, що колись люди могли це робити. - Крім того, - продовжив я, - на основі інформації, яку я знайшов, мною було спроектовано Додатковий Засіб для пересування по земній поверхні... Я трішки підняв штани і продемонстрував свої незграбно зроблені, але міцні кросівки.. - Хм, - пробурчав Директор, - ну, якщо вони функціонують.. - Звичайно, функціонують, - радісно я закричав. І стрибнув вниз на зелену траву... Що тут почалося!!! Такого свята в нашому Інституті давно не було. Всі здивовано дивилися як я ганяв по полігону, підстрибував та весело наспівував нещодавно почуту пісеньку „ ми лєтім ковиляя во мглє” . Вони ж не знали скільки часу я провів у спробах зробити хоча б один крок!! Скільки в мене було розчарувань. Як я втрачав рівновагу і падав.. Як я піднімався і знову опинявся на землі.... Тому коли мої колеги почали спускатися вниз і обережно ставати на траву, я усміхнувся...
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Згенеровано за 0.0101301670074 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Унікальна технологія

Добротна річ