* * *
- Мусько!!! Мусько, єдіт твою дивізію. – ревів на всю вулицю дід Варнава, розмахуючи батогом, намагаючись ним підігнати козу, яка повільно дефілюючи, немов модель на помості, перебирала куцими ніжками й раз по раз невдоволено помекувала до діда. Варнава ж у відповідь на її мекання голосно ревів:
- А йди-но, скотино рогата, доки я ще добрий. Не доводь до гріха…
- Що сталося, сусіде? – вибігла на вулицю Мусія Петрівна й здивовано витріщилася на живописну картину: дід Варнава лупцює батогом її улюблену кізочку Меланку, за яку одного часу бабця Муська ледь волосся не повидирала сусідці Насті Петренко за те, що її цап Іванко поклав око на красунечку кізоньку Меланку.
– Ти чого мою кізку лупцюєш, га? – зненацька перейшла на твердий тон бабця Муська, а Варнава відчув себе п’ятикласником, якого вичитує вчителька. – Ти що, Варнаво, мало навоювався, га? А я тобі не німець, як дам причуханця за свою Меланку, то тікатимеш з моїх очей, помітивши ще за кілометр.
- Заспокойся, Мусько, – дід Варнава, знаючи вибухонебезпечний характер Мусії Петрівни, намагався перейти до більш дипломатичної розмови. – То я її в цілях воспітанія, розумієш?
- І чим же вона провинилася? – бабця тикнула на кізоньку й склала руки в боки. Дід Варнава зрозумів, треба тікати, бо не поздоровиться. Але ж як може командир 115 мотострілкового батальйона Південно-Західного фронту капітан Варнава Суховій тікати з поля бою, де прогнозується шалена сутичка? Ні, не бути цьому, бо не здається ворогу солдат…
- Та твоя кізонька… - на останньому слові дід Варнава скривив таку міну, немов тільки-но скуштував лимону. – Хай би їй грець… Уже вкотре зірвалася з цепка, зайшла до мого городу й понадгризала, собака, усі качани капусти. Катря від стресу уже цілу упаковку валер’янки випила. Ну ти скажи, от чого не з’їсти два-три качани й все? Е-е, ні, їй захотілося скуштувати всього потрошку. От уже, хохляцька натура, – дід зціпив зуби й крізь них додав: - Вся в хазяйку.
- Шо-о-о? – бабця Муська суворо звела брови і саме цієї миті її вираз обличчя можна було порівняти з оскалом бульдога, коли той нападає на свою жертву. Різниця була б зовсім невидимою.
- А чого ти? – почав моргати дід Варнава й насміхатися. – Що, забула, як ми з тобою з колгоспу цупили цукор? Як ти – ні, щоб взяти мішок та й навтіки, почала вибирати, який побільше!, який поважче! й донавибиралася, що застукали нас. Ото ж твоя кров у Меланки тече…
- Та я тебе… - стисла від люті губи бабця Муська й, схопивши першу палицю, яка потрапила під руки, жбурнула нею в діда. Проте Варнава, майстерно, по-капітанськи, розрахувавши траєкторію польоту палиці, увернувся й, полишивши Меланку, почимчикував додому. А бідна кізонька, яка весь цей час, коли йшла сусідська розмова, навіть ні разу не мекнула, бо не мала можливості вставити свого «Ме!» й вертіла головою то туди, то сюди, мабуть, намагаючись зрозуміти про що ведеться мова, стояла мов вкопана, трішечки просівши на землю.
Однак, то був би не дід Варнава, якби на кінець щось не додав.
- Все одно поквитаюсь із твоєю Меланкою, – вигукнув він наостанок.
- Давай-давай, козак Наглота, – відповіла бабця Муська й обняла свою кізоньку. – Ходімо, моя миленька, я тобі корму приготувала. Бо ті сусіди жаліють капусти для тебе. Ох, жаднюги.
* * *
Наступний день для бабці Муськи розпочався так, як і десятки подібних днів: прокинулася ще десь посередині ночі, почала читати газету, знову заснула; близько п’ятої години ранку бабця уже була як штик на гвинтівці й поралася по господарству; потім пішла на город, щось там посапала; пізніше побудила своїх внуків, Сашка й Віталика, нагодувала їх.
Начебто все йшло, як було запрограмовано роками. Однак щось підказувало, що саме сьогодні якийсь особливий день. Чи не свято яке, га?
Так ламала бабця голову до обіду.
В цей час вона пішла разом із своїми внуками в долину, напоїла кізоньку Меланку й почала поратися на городі. До Сашка й Віталика в цей час прийшли друзі й вони всі разом розважалися в долині.
Найулюбленішою розвагою у них була – «Катапульта».
Хлопці знайшли в долині одне молоде невисоке деревце, з тоненьким стовбуром, всією юрбою нагинали його верхівку аж до землі, потім прикріплювали її до високого пенька. Утворювався такий собі місток із загнутого деревця.
Надалі вони садили на те деревце кота й відпускали його у вільний політ, який закінчувався десь в комишах.
Так і сьогодні вони знущалися з котів, хоча бабця й наказала більше такого не робити, але хто ж її буде слухати.
* * *
Бабця Муська уже досапувала картоплю, коли на сусідньому городі помітила діда Варнаву й Катрю, які спілкувалися з якимось молодиком. Чути розмови не було, але дід щось часто кривився й розмахував руками. Це означало одне – мова йшла про політику.
Стриматися було важко й бабця Муська пішла до Варнави на город, аби дізнатися, про що там теревені.
- Добрий день, сусіди, – мовила вона.
- Привіт, Мусько, – відповів Варнава.
- Що у вас тут за політз’їзд?
- Та ось прийшли нагадати, що сьогодні вибори сільського голови. Я й забувся взагалі. А це, - дід вказав на молодика. – Стьопка… Степан Немерук… Ну той, що в Київ поступив на юриста. А зараз подав свою кандидатуру на сільського голову.
- Тю-ю-ю… - звела плечима Мусія Петрівна, – я й не знала. Оце ти, Стьопо, хочеш до власті?
Хлопець від такого прямого питання аж зашарівся.
- Та я… НІ… Я хочу, щоб порядок був. Розумієте.
- Ага, – відказав дід Варнава, – порядок буде, коли сусідська коза не лізтиме до чужого двору.
Бабця Муська наїжачилася.
- О-о… - дід розкинув руки в сторони, немов птаха, що злітає й голосно ляснув себе по стегнам. – Згадай про нечисту, вона й припреться. Дивися, - тицьнув він у долину, – твоя Меланка знову зірвалася й біжить до мого городу. Ох, я їй зараз…
- Почекайте, – вловив момент кандидат у мери села. Зараз проявить героїзм і піар-акція проведена на вищому рівні. – Я її зараз зловлю.
Стьопа, не дивлячись на свій офіційний стиль одягу – білий костюм, почав наздоганяти Меланку.
Бабця Муська та її сусіди вичікували. Героїчний хлопець, це, звичайно, добре. Але чи зможе він зловити козу?
Степан Немерук довгенько гасав за козою. Десь хвилин п'ятнадцять витратив на весь цей процес. Встиг навіть обличчям проїхатися по родючому українському ґрунту, тричі перечепився за кабакове хитросплетіння й ледь не отримав по зубах від Меланки… Подивитися на це збіглися всі хлопці, полишивши навіть кота та «Катапульту».
Врешті-решт, вдалося. Степан переможно підняв руку, в якій тримав грубий мотузок, який стримував Меланку на запоні. Коза була підкорена. Щоправда, чого це йому вартувало, говорити зайве.
- Молодець, хлопче, – похлопав Степана по плечу дід Варнава, який полишив бабцю Муську й свою Катрю разом для бесіди. – І козу піймав, і людей посмішив… Тільки-от, костюм твій тепер не білий, а чорно-білий, ха-ха.
Степан почервонів, але козу не полишав.
- Що з нею робити? – запитав він у діда, тикаючи на козу.
Ось тут-то дід і повірив у долю.
Поглянувши на бабцю Муську й пересвідчившись, що та зараз зайнята, як ніколи, оскільки вирішувала питання з капустою, хитро поглянув на козу Меланку. Та в свою чергу якось тихо, як для неї, мекнула й махнула головою.
- Слухай, хлопче, - мовив дід. – чого ти маєш з цією козою гратися! Прив’яжи її краще… - дід почухав підборіддя. – О-о-н до того дерева, – й вказав на деревце, де тільки-но хлопці зарядили «Катапульту».
Наступні дві хвилини Степан прив’язував козу до зігнутого дерева. Майстерно так, щоб коза не зірвалася знову. А дід Варнава весь цей час смакував відчуттям помсти за погризену капусту. Стискаючи кулаки, він чекав, доки Степан не прив’яже Меланку.
Зараз ніхто не заважав Степанові цього зробити, оскільки бабця Муська завела новий спір щодо капусти, а хлопці уже знайшли собі нову забаву й на козу та Степана не звертали уваги.
- Все! – вигукнув Степан. – Порядок.
Саме цим вигуком він, по-перше, привернув увагу бабці Муськи, яка від побаченого одразу схопилася за серце, по-друге, злякав козу Меланку. Остання з усієї козячої сили зробила спробу звільнитися від полону і тут сталося те, чого так бажав дід Варнава і те, чого так боялася бабця Муська. Спрацювала «Катапульта». Кріплення не витримало навантаження і деревце різко випрямилося…
Ой, що тут почалося.
Коза підвісилася на дереві й почала розмахувати своїм тілом навсібіч, бабця Муська летіла, мов на крилах, аби врятувати свою кізоньку, а Степан намагався підійти поближче до потерпілої та звільнити її, але отримавши копитом в живіт, приліг перепочити на травичку. А дід Варнава довгенько за всім цим спостерігав і, наситившись смаком перемоги, врешті-решт пішов до кози й витягнув із кишені складного ножа.
- Що ти робиш, іроде? – загорланила бабця Муська. – Мало тобі, що підвісилася бідненька, то ти її ще й прирізати хочеш?
- Відійди, Мусько, в сторону.
- Не пущу! – бабця закрила своїм тілом бідолашну Меланку, яка від шоку й забулася, що висить на деревці та припинила брикатися.
- Та відійди вже, – відштовхнув її дід Варнава й одним різким рухом перерізав мотузку, цим самим звільнивши козу…
* * *
Вибори пройшли.
Степан сидів під сільрадою й ледь не плакав. Всього один голос відділив його від посади сільського голови.
Й Степан здогадувався, чий то був голос.
А бідолашна Меланка цілий день мекала в долині від того, що немає права на голос. Якби змогла, то обов’язково проголосувала б за молодого хлопця.
Але на те вони й вибори, що одна невинна коза може змінити їх результат…
