Вона одягається у сніжно-білий халат і виходить на терасу. Чекаю серед духмяного аромату кави.
- Ти так рано? – вона солодко потягується ставши на пальчики.
Вдаю, що ніяковію, бо сиджу тут від півночі, коли побажали один одному на добраніч, служниця приносила мені постійно каву, бо сьогодні не можна було спати - непомітно складаю списаний листок і ховаю у рукав.
- Так, рано – осмілюсь врешті відповісти – вирішив зустріти світанок.
Вона ж ніби ображено:
- На одинці? Ти таємничий чоловік Леонардо, ніби той теска з минулого… Да Вінчі.
- Зваж, той був геєм..
- В тебе з ними проблеми? – вона грайливо показує язичок.
- Ні, просто, дивлячись в їхні очі здається, що вони знають більше за мене…
- Навіть скажу ЩО саме!
Я мимоволі звожусь.
Вона підходить до мене і ніжно торкаючись плеча садить на місце:
- Вони знають, як кохають чоловіки… - вона переходить на шепіт, голосом лоскочучи мені вухо – це я тобі не дам, але надіюсь, що Ти подаруєш мені це відчуття…
Вона залишилась в мене ще на тиждень, і якщо зізнатись я так й не дізнався хто Вона, чи ба хоча б справжнє ім’я. Я кликав її Летіцією, радісною. В очах завжди палав усміх, що заспокоював і збуджував при кожному погляді, змушував ніяковіти і водночас танути, горіти і холонути, розцвітати і в’янути, гратись, і від щастя плакати.
Ми ловили останні миті флорентійської весни. Надходила пора… прощатись.
Щоб не розтягувати це, вирішив піти швидше. Остання ніч була злою, з’явилось відчуття роздратованості, егоїзму. Чого це вона їде? Я ж не хочу! ЇЇ сонне сопіння вже дратувало, тікання годинника болісно звучало в голові і рвало на шматки. Вже бо хотів почати з досади кричати… Тому пішов першим…
Я зійшов у підвал, зачинився і мовчки курив.
Летіція зібралась дуже швидко, як переказала служниця, не промовила ні слова, нічого не спитала. Завела машину і залишила по собі на гравії сліди досади, розчарування. Зараз я готовий цілувати їх, ніжно згребти у купку і голосно їй молитись. Та ніколи не наважусь припусти, що вона тоді подумала.
