Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2536
Творів: 45788
Рецензій: 89584

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Яйце

© Ганзенко Олексій, 25-10-2010
Сьогодні передбачався день полювання і баба Ониська, як і завжди в цей день, кинулась удосвіта, зготувала собі вівсяної кашки, без апетиту, а більше за звичкою, поснідала і вийшла на подвір’я, коли роса після паркої літньої ночі не встигла ще й висохнути. Роса стояла довго, бо подвір’я ховалося в тіні старезної груші, яка покривала своєю галузистою кроною ледь не все бабине обійстя, і мерехтливі лякливі зайчики, прошмигуючи між листям, увесь день танцювали й переливалися на стінах бабиної хати, на вікнах, на траві, на чорнобривцях обіч хвіртки, зазирали в кожнісінький куточок.
Завтра баба не поспішатиме. Проснеться рано – який він там уже той бабівський сон, але довго човгатиме по хаті, крекчучи та охаючи, довго вирішуватиме, що готувати на сніданок і чи варто готувати що-небудь взагалі, довго плануватиме, чим би його загаяти день, якою роботою, і чи варто взагалі братися за яку-небудь роботу. Воно, звісно, зачепенька в хазяйстві завжди знайдеться, але то все робота не нагальна – не зробиться сьогодні то зробиться завтра, не зробиться завтра, то діти з міста приїдуть, зроблять; діти, хвала Богу, бабу не забувають, провідують, і город, можна сказати, самі обпорують, не пускають бабу на город, і привезуть що треба, і балона поміняють газового.
Хороші в баби Ониськи діти, нічого сказати, але і їм зараз сутужно. Старший, правда, на залізниці працює, зарплату отримує гарну, то невістку в конторі скоротили, вдома сидить, тільки на біржу якусь навідується, там щось трохи дають. Та й нездужає вона, сердешна, і діти їхні, онуки бабині, теж нездорові – возять їх по морях та санаторіях, а то ж усе копіка! Перевернувся нині світ, молоді більше за старих хворіють, он скільки молодих повмирало, баба Ониська неподалік від кладовища живе – бачить, як множаться могилки!
А молодший із невісткою кинули роботу – на базарі торгують, то теж усе бідкаються: то товар попсується, то з податковою непорозуміння (і що воно за таке – податкова? Баба вік прожила і ні про яку податкову не чула!),  то ще яка сутіж. І нема їм ні відпустки ні вихідного. Люди ще сплять, а ти, дощ не дощ, мороз не мороз – вставай, лаштуйся до базару! І чи довго вони отак витримають!?
Еге, важко дістається людям заробок, і баба Ониська прагнула зайве дітям не надокучати, скільки там їй треба, старій! Хліба Ярина, сусідка, з лавки принесе (в баби ноги болять далеко ходити), картопля своя, а олії там чи  крупів, то діти, як приїдуть провідати – підвезуть.

Ще поки були в баби курочки то вона й зовсім біди не знала, могла й своїм який десяток яєць на гостинець наскладати, але знайшовся бузувір, бодай би він тими курми вдавився, виламало в курнику благеньку стінку та винесло геть усих курей, крім одної, біленької несучки, та на ніч у курнику не сідала.
В баби на пам’яті були ще часи, коли люди не знали, що таке замок – як ішли десь із дому то ставляли віника під двері й усі бачили, що господаря нема, і ніхто в двір не заходив! А це отак прийти й украсти. Баба довго тоді гнівалась. Діти розтовкмачували старенькій, що це зараз такий світ і нічого в тому дивного нема, дивно, що раніше не вкрали, але баба Ониська не могла взяти того втямки. Такого колись не було! Ну, крали в колгоспі, то воно й за гріх не вважалося – де робив, там і крав, але щоб прийти, вкрасти від хати!
Добре, хоч біла несучка осталася, та її спробуй іще влови! То була така ворохобниця, баба з нею ради не мала! До рук не йде, гурту не тримається, де несеться – баба не знала, бо та, невірна, не неслася з усіма. А що вже шкодлива! Тільки баба посіє якусь розсаду – курка вже тут як тут – усе повисмикує, наче їй бур’янів мало! Всюди дзьоба пхає, могла навіть на стіл витаскатись у веранді, як угледить, що двері незачинені. Ледь не щодня мала баба клопіт із тією куркою, давно б уже зарізала, якби спіймати могла, просила хлопців, а ті регочуть – їм смішно дивитися, як баба з куркою воює!
Кляла баба курку, кляла, а воно бач: тих покрали, а ця, швендя, осталася, одна на все господарство. Неслася біла сатана справно, через день, і через день тепер у баби було полювання. Бо полювала вона на яйце.

Раніше, як були кури, вона тої здобичі не шукала, бо яєць вистачало, а тепер стала баба рада і одненькому яєчку. Та вполювати його було ох як непросто! Клята курка неслась у найнесподіваніших місцях, щоразу їх змінюючи, тож бабі коштувало неабияких зусиль не втратити її з поля зору, вистежити й добути таки дорогоцінне яєчко. Сьогодні саме був день полювання.
Поснідавши, баба винесла надвір ослінчика, встановила його в певному, давно означеному нею місці, сіла і стала чатувати. Саме з цієї, стратегічно важливої точки баба Ониська бачила одночасно майже всі господарські прибудови, від літньої кухоньки аж до порожніх тепер кролячих кліток і, не підводячись із місця, контролювала майже всі пересування осоружної курки. Та вже сокорила собі десь між хлівом і зламаним курником, ніби подаючи знак, що лови таки дійсно почалися.  
Ситуація ще ускладнювалася тим, що баба не була тут єдиним мисливцем. Тарзан, сонно блимаючи сумним жовтим оком із буди, старанно вдавав, що його ніщо не цікавить, але баба знала, що той пильно слідкує за подіями і в разі, якщо вона не виявить достатньо спритності, здобич може дістатися псу.
Скільки баба Ониська себе пам’ятає, всіх собак, які були в її господарстві, звали однаково – Тарзанами. І то – незалежно від статі. Так велося ще з тих далеких повоєнних часів, коли в клубі вперше прокрутили кіно з пригодами славнозвісного повелителя джунглів. Гей, а скільки літ минуло з того часу! І де вони, ті літа, мов і не було. Це ж вона й з Овсієм уперше здибалася в кіно? Кіно, правда, інше йшло, не про Тарзана. Овсій був тоді ставний. Фронтовик. Герой!.. Вісім літ уже, як нема. А Тарзан он, у буді! Коли завершив земне життя перший із них, його місце заступив другий, потім, на місці другого з’явився третій; велися в господарстві пси руді та чорні, великі й маленькі, злющі й доброзичливі, але всіх їх об’єднувало одне – кожен звався Тарзаном.
Теперішній Тарзан був уже старим вайлуватим псом невиразної чорно-сірої масті, з облізлою, скачаною вовною, лінивим і меланхолійним. Ланки собачого ланцюга давно постирались на пелюстку та порозривалися, пес швендяв собі, де хотів, і баба Ониська була від нього далеко не в захваті. Тарзан, мало того, що взяв за звичку ласувати курячими яйцями, то ще й мав препаскудну рису: цілий день, проклятущий, гавкав на всіх, хто проходив повз бабину хату, хай навіть перехожий і не зазирав на подвір’я, а ледве заходило сонце – ховався, клятий, у буду й писка звідти не витинав і голосу не подавав, хай там що! Так він і не попередив бабу про лиса, що порався в курнику, хоча, якби й попередив, що вона, стара, могла вдіяти проти нахаби? Та вона б і з хати побоялася вийти, нехай уже краде, бодай йому лиха година! Міг і стінку не товкти, зайшов би собі через двері.

Тим часом курка вибігла з-за хліва, погреблась трохи перед його перехнябленими дверима, потім, певно розчарована, що не відшукала в пилюзі поживку, звернула за ріг, прослизнула поміж хлівом і коморою і стало чути, як вона копирсається кокаючи десь там, за хлівом, на колишній гноярці. Там не було дуже куди сховатись і баба почувалася спокійною. Лише дослухалася, наставивши вухо, чи не надумає бува хитра птиця змінити тихцем місце своєї дислокації.
Тарзан виповз із буди, що стояла за рогом хати, біля воріт, потягнувся, далі повагом, ледь припадаючи на задню ногу, перетнув подвір’я та влігся під парканом. Усім виглядом він говорив що, мовляв, тут не так спекотно, в холодку, але баба добре розуміла, що той теж прислухається до курки й винишпорює собі вигідне місце для спостереження. Тож, маючи на думці несучку, баба прагнула не втратити з поля зору й підступного конкурента.
Не встиг іще Тарзан улягтися, як курка, либонь не викубливши нічого гідного уваги на гноярці, поза хлівом і курником почала зміщуватися в бік дровітні, позначаючи свій маршрут нетерплячим голосним сокорінням.

Були часи, коли на дровітні цілий день виспівувала пилка, невтомно хохкала сокира та густо слався над дворищем п’янкий дух свіжої деревини. Були часи, коли куріла труба над кухонькою, варилися в закіптюжених чавунах борщі та кулеші, а обідати, якщо погодилось, сідали тут таки, під грушею, за широкий, збитий із грубих обзелів, стіл. А на столі виблискували тугими боками помідори, їжачились мерзлякуватими сиротами огірочки, незайманою білизною вабила око сметана в череп’яному горняті… І був іще молодим Овсій, і були ще малими хлопці, і сіль була солонішою, й цукор був солодший, і вода з неглибокого, на вісім обручів, колодязя – студеніша. А тепер улітку, як не топилася плита, баба варила або на таганку, або в хаті на електроплитці, і була та пожива несмачна, прісна, і воно бабу дратувало, й навідувала її в такі хвилини думка: а чи не занадто довго зашпорталася вона на цьому світі?
Дровітня була в самісінькому кінці подвір’я, туди здавна зносився різний непотріб, там було досить закапелків, де б могла заховатися курка, й баба занепокоїлась. Взагалі, останніми часами дровітня стала чи не найулюбленішим місцем, де неслась непосидюха, тож баба вирішила перебратися ближче. Упершись костуром, вона звелася на ноги та помаленьку перетупцяла ближче до дровітні, туди, де стояли спорожнілі клітки. Не можна було втрачати з поля зору курку, але й сполохати її теж не хотілося – нехай уже несеться, чортяка, де несеться.
Такий бабин маневр не минув повз увагу Тарзана і той теж поміняв місце розташування. Накульгуючи, пес перебіг через подвір’я та влігся за рогом хати, зовсім недалечко від баби, досить природно аргументуючи таке своє переміщення тим, що він, буцімто, давно не позначав цей ріг своєю собачою мітою.

Баба стояла, спираючись однією рукою на костур, а другою на клітку. Колись тут вирувало життя. Покійний Овсій був великим шанувальником кролів, тримав їх часами аж до сотні. Мала родина і м’ясо, і шкурки Овсій здавав вигідно, отримуючи взамін усілякі дефіцити – он лиш нещодавно викинула баба з шафи доїдену міллю до решти неабияку її колишню гордість – пухову хустку.
Колись, як були ще малими діти, і корова стояла в них у хліві, і поросятка рохкали. Впрягалася вона з Овсієм у величезний, але легенький, власноруч змайстрований чоловіком, віз і так привозили вдвох із луків цілі копиці сіна. Тягли возом перев’язану мотузкою копицю, а хлопці сиділи нагорі й так їм усім було тоді гарно та весело! Сіна треба було багато, і корові й кролям, і вони натоптували сіном ціле горище. Овсій подавав а вона відтягувала оберемками вглиб, а хлопці, поки ще внизу була копиця, стрибали в неї ледь не зі стріхи, а вона їх сварила, а Овсій чомусь не сварив, і вона сердилась на Овсія, а він сміявся, і нічого того ніколи вже більше не буде, й ніщо не повернеться…

Занурилася баба в спогади, аж сльоза на щоку викотилась, та й зникла десь там, поміж зморщок-яруг. І якби курка відчула бабин стан, то скористалася б нагодою та зашилася так, що баба б її й до вечора не знайшла! Але дурна птиця навпаки, вибігла з дровітні хіба що бабі не під ноги, чим і вивела ту з задуми, прошмигнула нахабно між бабою і Тарзаном та вскочила під накриття для вугілля. По тому, як заклопотано зачала вона там одразу гребтися й умощуватись, було зрозуміло – скоро знесеться. Що ж – вугільне накриття, це варіант не найгірший. Тут баба мала досить шансів дістати здобич першою, треба тільки не баритися та дістатися яйця вчасно, поки те не встигне ще й висохнути.
Справа в тому, що крім баби й Тарзана існував іще один мисливець на яйце – сама курка! Баба не раз і не двічі бачила, як та, щойно з’явивши на світ яйце та сповістивши про цю подію голосним кудкудаканням, тут таки його, ще тепле, роздовбувала, випивала вміст і з’їдала шкаралупу. Отаким була клята курка ненажерливим канібалом!

Бабі несила було стояти довго на ногах і вона вирішила перепочити. Оскільки з місцем появи на світ яйця курка, здається, визначилась, це можна було собі дозволити і баба похилиталася до свого ослінчика. Тарзан залишився при цьому на місці, яке його, вочевидь, цілком задовольняло. Ще б пак – адже вугільня поряд!
Та щойно баба вмостилася, як курка знову знялася з місця – і вугільню не вподобала! Птиця вискочила з-під накриття й хутенько шаснула десь поміж клітками, видно було, що їй уже підпирає. Недовго пововтузившись, курка зупинила свою увагу на старих, давно проіржавілих ночвах,  що бозна скільки років гнили під однією з кліток і їх лише тому досі не викинули, що там вони нікому не муляли. Вскочивши в ночви, курка завзято заходилася ладнати там собі чергове кубло. Баба добре те бачила, бо сиділа хоч і віддалік, але якраз навпроти. Тарзан, досі ніби сонний, підвів голову й нашорошився. Либонь псові здалося, що його шанси зростають – зараз він перебував до курки ближче, ніж баба, а саму курку Тарзан легко віджене, хай вона лишень зробить своє діло.  

Давно ті ночви не впадали бабі у вічі, а це, спасибі курці, пригадала стара, як викупувала  в них обох своїх синочків, спочатку старшого, а тоді меншого, та, власне, всі вони купалися колись у ночвах – неабиякій на ті часи розкоші. А якось старший купався й попросив меншого, аби долив йому з чавуна на плиті кип’ячки, а той, що ж воно – мале, не второпав, чого від нього хочуть – набрав горня окропу, та й хлюпнув братові межи плечі!
Що тоді зчинилося! Старший верещить, менший зашився зпереляку під ліжко, вона бігає, не зна за що хапатись... Зрештою вилила дитині на спину, яка спінилася вже пухирями, півлітру олії, а Овсій полетів у другий край вулиці до бригадира – в того була машина, щоб везти хлопця в лікарню. Скільки вони тоді в ту лікарню виїздили, скільки вибігали!..
Так, спогадів у баби Ониськи вистачало. Кожен клапоть подвір’я, кожна річ на ньому аж репалися від спогадів! Спогади ніколи бабу не підводили, вони завжди опинялися напохваті, будь-якої миті готові чемно й навіть улесливо надати себе в її розпорядження.

Поки баба згадувала давнє, з’ясувалося, що бісову курку й ночви не вдовольняють. Вона трохи в них погреблась, шкрябаючи кігтями об іржаве залізо, а тоді вскочила до однієї з кліток і заходилася вовтузитись там. „Коли ти вже, клята, знесешся?” – втомлено сятила баба невгамовну худобину. Сьогоднішнє полювання виразно затягувалось. Сонце злетіло вже на полудень, находила обідня година, а в обід баба завжди лягала подрімати; наче й не робить нічого, а кістки болять і просяться, бідолашні, на годинку-другу до ліжка.
Певно курка теж стомилася бігати, чи може полуднева спека її зморила, та як би там не було, а занишкнувши на хвильку в кролячій клітці, вона розкудкудакалась раптом на все довкілля, сповіщаючи, що довгоочікуване яйце нарешті таки з’явилося на світ.
Тут уже слід було діяти швидко! Баба хутко схопилася на ноги та, допомагаючи собі костуром, пошкандибала до клітки. І вона таки дісталася туди вчасно – несучка вже перекочувала яйце з боку на бік, наміряючись клюнути! Завбачивши хазяйку, хижачка облишила свою справу, вилетіла, голосячи на все куряче горло, з клітки й зачала гасати подвір’ям, кудкудакаючи та вимахуючи крильми.

Ось воно, яйце! Біліє посеред давньої кролячої підстилки, тепленьке, чистеньке. Баба простягає до нього руку й воно ховається в зморшкуватій, наче груша з узвару, бабиній долоні. Баба відчуває його тепло. Тримаючи у вільній руці яйце, баба поволі розвертається та, втомлено спираючись на костур, суне до хати. Тарзан проводжає її ображеним поглядом. Все, полювання скінчилося. Сьогодні він програв…

Була в баби крім Тарзана та курки ще одна худібка, а саме – кішка на невигадливе ймення Мурка. Щороку приводила Мурка кошенят, яких баба не знала потім кому роздати, найчастіше діти забирали десь у місто. От і цього літа потішила кішка бабу  приплідком. Кошенята вже підросли й оце саме зробилися такими кумедними – баба аж реготала, дивлячись, як вони між собою перекидаються. Зазвичай кошенята цілий день вовтузилися на подвір’ї, дозволяючи собі час від часу лише коротенький перепочинок. Тарзан їх не чіпав і малеча розважалася, як знала.
Півдня баба Ониська не бачила кошенят, може Мурка повела їх опановувати нові світи, а коли йшла втомлена з яйцем до хати, ті раптом викотилися звідкілясь несподівано та прямісінько бабі під ноги! Стара саме переставляла костура, підняла, а поставити  нікуди – кошенята! Баба відвела костура вбік, та далеко, перегнулась, почала падати. Аби втриматись на ногах, махнула рукою, розчепірила пальці і… описавши в повітрі геометрично бездоганне півколо, яйце ляпнулося в пилюку кроків за чотири від баби, а сама вона впала набік, дбаючи вже не про яйце, а про те, щоб не придушити котре з кошачого приплоду.
Вже лежачи, бачила баба, як метнувся до яйця Тарзан, як за кілька помахів язика змів він із землі густу масу, зиркнувши при цьому винувато на бабу (мовляв, вибач, стара – хоч ти й хазяйка, але переможцем нині вийшов таки я), та й поліз собі неквапом у буду.
Охаючи, баба перекотилася на живіт, знайшла костура й почала підводитись. „Хай тобі трясця, самій курці та самому яйцю! Хвала Богу, хоч нічого не зламала! А кляту чортяку треба таки зарізати. Скільки заживку з того яйця, а півдня за ним гасала, й то марно!”
Так, сама собі бідкаючись та жаліючись, увійшла баба Ониська до хати, кошенята, певно відчуваючи провину, знову десь гайнули й подвір’я швидко спорожніло. Лише згодом, коли баба дрімала вже, підсопуючи, собі в ліжку, а Тарзан дрімав у буді, вийшла насеред подвір’я курка, здзьобала залишену псом шкаралупу та знов гайнула десь у бур’яни, що як ніколи рясно поросли цього літа навколо бабиного обійстя.

А бабі приснився Овсій. Такий, яким був замолоду. Наче править він на дворище воза з сіном, нагорі, тримаючись за мотузку, сидять хлопці, а вона виходить назустріч і розказує чоловікові, що не вгляділа яйце… „Що ж ти за господиня? – дорікає їй Овсій. – одна курка й ту взівала! А що будем обідати?”
Уві сні бабі Онисьці стало соромно…

        

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

Ab ovo...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© , 29-10-2010

Меланхолійне щось...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Залєвський Петро, 28-10-2010

Повість минулих літ

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Victor Artxauz, 27-10-2010

Без надуми в "улюблені"!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 27-10-2010

Живе оповідання

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 26-10-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Львів, 26-10-2010

Живопис словом

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 26-10-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина І, 25-10-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.1392450332642 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …