Десь далеко за мостом на якому Ромка вперше побачив вітрогонів сідало сонце. Вони знову були тут. Стояли на рампі й чекали. Букет забавляв Корозію студентськими анекдотами той у свою чергу грався з Блондином Антон думав про щось своє дивлячись удалечінь і сонце висвічувалося в його зелених очах злоповісним багрянцем. Северин з Ромкою балакали між собою.
– От ніколи не гадав – казав Северин – що наші відчайдушні й ідіотські по суті витівки мо-жуть впливати на такі тонкі матерії як дружбу між людьми почуття між чоловіком і жінкою. Дивно влаштований світ: щоб довести щось людині здавалося б: сідай і доводь. Словами! Так ні треба ки-датись під поїзд! Чи – з мосту в воду чи – з зашморгом на шиї
– Е е! – урвав плин його думок Ромка. – Про який це ти зашморг?
– Та це я так узагальнюю. Суть єдина: зовнішні прояви ефектність антураж. Це я не про те-бе це я взагалі. Хоча про тебе також і про всіх нас також. Щоразу кидаючись під поїзд чи переходячи поручнями через міст кожен з нас щось доводить. Собі комусь. Дівчині другові воро-гові Так простіше легше наочніше. Аніж доводити словами. Словам не вірять. Давно вже ніхто не вірить словам. То в що ж вірити? У вчинки! Вчинок – ось єдина твердь в океані абстрактних понять: абстрактних подвигів абстрактного героїзму абстрактного кохання. Полюбив – доведи вчинком! Привези для коханої десять КамАЗів польових волошок або піди та вбий того хто не поступився їй місцем в автобусі!.. Так вчинки теж бувають різними.
– Годі філософствувати – Букет облишив Корозію та підійшов до Ромки й Северина. – Розбі-гаймося кіна не буде! Вони забоялись!
Стрілки годинника наближались до десятої. І саме цієї хвилі з-за далекого закруту з’явилась зелена автівка.
– Їдуть! – вигукнув Корозія. Подряпина на його щоці зблякла, зате на підборідді свіжо буря-ковіло чималеньке садно.
Поки іномарка під’їжджала Ромка встиг перевдягтися. Тим часом Олег хвацько викотив авто на рампу й загальмував у кількох кроках від хлопців. Побачивши ватагу з чотирьох дорослих моло-диків вилазити не поспішав. Сидів нашорошено зиркаючи з-під лоба на вітрогонів. Натомість Іванка легковажно вистрибнула з автомобіля та зацікавлено розглядала незнайому компанію.
– Ну то чим мене хотіли здивувати?
– Ходімо! – сказав Северин. – Швидко – ви спізнились. Скоро вже геть споночіє. Вилазь хо-дімо! – махнув Олегові.
Той, схоже вагався.
– Не бійся – взявся заспокоїти його Корозія. – Тебе ніхто не вдарить!
Цього Олег звісно витримати не міг. Вийшов з авто зліпив глузливу посмішечку:
– А я нікого й не боюсь. Нікого мені тут боятися!
Зіскочили з рампи на колії пролізли попід кількома вагонами (Олег тихо кляв усе на світі страшенно боячись замаститися) й зупинились перед ешелоном що саме заходив на станцію. Злегка погойдувались вагони на з’єднаннях рейок втомлено постукували колеса. Ромка підступив ближче до Олега та, злегка затинаючись від хвилювання, але голосно щоб усі почули, промовив:
– Ось ця дівчина – кивнув у бік Іванки – заради неї я готовий на все! Іванко! В моїй кишені всього дві гривні. Я не маю крутої тачки й не можу повести тебе в кабак. Але я маю дещо інше! Те чого не має він, і що не купиш за бакси. Наприклад заради тебе я можу кинутись під поїзд. Хочеш щоб я це зробив?
– Хочу! – В Іванчиних очах спалахнули пожадливі бісики. Таким вона Ромку ще не бачила. Агресивний зухвалий
Ромка зиркнув на Северина той кивнув головою: „Нормально. Швидкість підходяща.” Зайняв висхідну позицію вздовж рейки зручно вперся ногою в шпалу підвів голову.
Знов нещадною тисячотонною масою на нього накочувались колеса. На мить забув про все: про Іванку товаришів Олега. Залишились тільки він і колеса Згрупувався дочекався зручної миті і вправним, знайомим вже, рухом спрямував тіло через рейку. Хтось голосно скрикнув (Іванка!). Не барився одним порухом переповз до протилежної рейки зосередився й ось він уже на іншому бо-ці. З самого початку вирішив пройти випробування до кінця тому за кілька секунд знову перелетів через рейку й опинився під вагонами. Останній кидок – і він уже біля ніг глядачів.
Вітрогони зааплодували. Підвівся збуджений захеканий заряджений адреналіном. Скинув курточку спецівки, простягнув Олегові:
– А тепер ти!
– Що?
– На зроби. Я ж зміг і ти зможеш! – Він вже не затинався, говорив твердо, нахабно.
– Я що ненормальний?
– На зроби. Будь мужчиною. Покажи дівчині на що здатний!
– Ну, знаєте – Олег нервово тер руки мерзлякувато щулився. – Я в самогубці не наймався. Виставу закінчено? Ходімо Іванко. Ходімо ж!
А та їла Ромку очима. Це ж він меланхолійний сором’язливий Ромка, ризикував життям за-ради неї! Це ж відбувалося насправді не фокус не вигадка! Ромка! Який він сміливий, відчайдушний та як він її кохає! Хіба Олег на таке спроможний? Ні, навіть за всі свої бабки Олег ТАКОГО не купить!
– Іванко! – знов гукнув її Олег. – Ну що ти стоїш як загіпнотизована! Ходімо. Більше нічого не буде!
– Спасибі! – вона простягнула Ромці долоню.
– О Боже! – вибухнув коротун. – Ти б його ще розцілувала! Компанія психів! Бригада самогу-бців! Чекай зараз вони ще голови на рейки повкладають! Цирк! Браво! Я аплодую! Перепрошую може ця вистава платна? Скільки я винен за квитки? Та ходімо ж! – він взяв Іванку за руку. – Чи ти хочеш остатися з самовбивцями? Бо я їду!
Вона якось нерішуче невільно пішла за Олегом. Озирнулась:
– Бувай Ромцю…
Останній вагон товарняка легенько похитуючись прокотився повз вітрогонів і зупинився за кількадесят метрів від них грюкнувши наостанок зчепом.
Вони стояли та мовчки дивились як Іванка з Олегом ідуть, віддаляючись, попід ешелоном що стояв на сусідній колії. Олег все ще тримав дівчину за руку. Вона пішла з ним але саме вітрого-ни і Ромка найперше почувалися переможцями.
– А ми ж іще не показали їй Блондина! – нагадав про себе Корозія.
Суцільні прикрощі та бажання курити.
Іванка поверталася з побачення. Хоча яке то було побачення! Посиділи в машині потереве-нили старанно обминаючи пригоду на коліях. Потім Олег заходився раптом читати лекцію про шкідливість паління. Чомусь забаглося йому, щоб вона не курила. Бубонів про кров про легені про нікотин про вплив куріння на майбутній плід
– Який іще плід?
– Ну ти ж збираєшся стати коли-небудь матір’ю. Розумієш нікотин
– Та знаю знаю: вбиває коня експериментально доведено! Але чомусь ніхто не говорить про стан того коня перед експериментом. Може то була ветха вироблена шкапа от вона й скопитнулась від першої ж затяжки!
Олег жартів не розумів. Зараз ідучи додому Іванка раптом виразно усвідомила що жодного разу не бачила як він сміється не чула як жартує. Завжди серйозний раціональний. Впевнений у собі тобто самовпевнений. „Наполеончик!” – знайшла влучне визначення. Та й він не завжди буває впевненим. Там на коліях Олег впевненим не виглядав. Був розгубленим стривоженим. Не міг знайти правильного тону вірної лінії поведінки. Упевненим там виглядав Ромка. І відчайдушним. То чому ж вона досі з Олегом? Хіба дійсно через гаманець? То хто вона тоді така? Ясно хто. Він же сам казав: „Коли будеш потрібна” Він викликає її тільки тоді коли вона потрібна. Як дівчинку за ви-кликом
Вдома нікого не було. Татусь певно знову на якійсь робочій нараді або на іншій „нараді” – в посадці з Ларискою. А мама? Мусила б уже прийти. Ні на кухні нікого й одягу її нема на вішалці в передпокої. А це що? Відчинені двері шафи висунені шухляди. Злодій? Вбігла до своєї кімнати На столику на найпомітнішому місці списаний листок паперу почерк матері
„Іванко донечко! Дуже жалко що ми не побачились та літак не чекає. Прочитай і зрозумій мене вірно. Я від’їжджаю за кордон терміново. Мені запропонували дуже хорошу й високооплачу-вану роботу за спеціальністю. Донечко! Ти вже доросла, все розумієш. Ти бачила що в мене з твоїм батьком не лишилось нічого спільного. Ми різні люди й разом жити не можемо. Я зустріла іншого чоловіка. Можливо, скоро матимеш нову родину. Я облаштуюсь та заберу тебе до себе. Житимеш в Європі вчитимешся в найпрестижніших закладах побачиш світ! Будь ласка дочекайся мене та пам’ятай що я тебе люблю. Адреси не залишаю бо ще не знаю її сама. Цілую. Твоя мама.”
Сиділа сторопіла вп’явшись скляним поглядом у стіну. Раптом ніби щось згадавши кину-лась до батьків у спальню. Так і є – на ліжку складений удвоє папірець. Розгорнула й прочитала без жодних докорів сумління:
„Валентине. Я тебе залишаю. Ти сам розумієш що так буде краще для нас обох. Не ображай-ся й прости так само як я не ображаюсь та прощаю тобі все. За Іванку не турбуйся – я про неї подбаю. На майно не претендую. Ірина.”
Іванка кинула папірець на ліжко пішла в свою кімнату дістала зі сховки сигарету закурила. Її пройняло жалюче відчуття незатишності й безпритульності. Викинули! Як непотріб як баласт як викидають цуценя відвізши його подалі та витрусивши з мішка на узбіччя. Щоб не гидило й не про-сило їсти. Татусь викинув уже давно промінявши родину на любаску а тепер ось і мама. Батько в один бік, а та в інший. Повіялась за якимись штаньми втекла похапцем щоб уникнути важких і не-приємних з’ясувань. В Європу Іванка не повірила. То все слова блуд словоблуддя! Казочка аби гіркоту підсолодити. Яка Європа? Хтось понавішував її матусі локшини на вуха та й купилась. А може просто написала аби задурити донечці голову.
Огидне і паскудне життя. Таким огидним воно буває лише для беззахисного собачати на уз-біччі та для неї. Допалила одну цигарку й дістала іншу останню. „Я нікому не потрібна. Ні батькові ні матері ні Олегу. Навколо лише словоблуддя! Лише брехня й нічого справжнього! Мерзенне існу-вання. Хіба що”
Залишила квартиру та вийшла надвір. Недопалка стрелила в урну біля дверей під’їзду
Дзеленькнув дзвоник і Ромка пішов відчиняти. На порозі стояла Іванка. Аж подих перехопило від несподіванки.
– Привіт!
– Привіт – ледве видихнув.
– Дай закурити!
Мова тіней і відтінків та прогулянка Володимирською гіркою.
Дівчинка малювала. Малювала „простим” олівцем. В неї скінчились фарби а ще раніше фломастери й мама щоб зарадити якось біді котра невідворотно насувалась на оновлені нещодавно шпалери вимиті двері й кахлі терміново купила їй цілий пенал „простих” олівців і пачку сіренького дешевого паперу. В мами не було грошей. „Твоє малювання обходиться мені надто дорого! – вичи-тувала вона дівчинці. – Я кручусь як можу заробляю додатково а в яку прірву все летить, і сама не знаю! А тобі – то пензлі то фарби то біс його знає що! А всі хороші дядечки тільки обіцяють допо-могти талановитій дитині та жоден ще й пальцем не поворухнув!”
Малювання простим олівцем мало свої переваги. Позбавлений офарблення чорно-білий ма-люнок вимагав інших засобів вираження й дівчинка відкривала для себе мову тіней відтінків і напівтонів. Те на що в кольоровому малюнку легко було спрямувати увагу яскравою плямою тепер доводилось увиразнювати лінією штрихом стрімким контрастом або навпаки теплим переходом від чорного до білого. Щодня дівчинка захоплено відкривала щось досі незнане і щодня повертаю-чись з роботи мама з острахом відзначала як тане в невеличкому стосику чистий папір і наче свічки тануть один за одним такі тверді й довговічні (на вигляд) олівці.
Приходила тьотя Надя і приносила обнадійливі новини про майбутню виставку в Києві. „Твоя участь майже вирішена!” – куйовдила русяву дитячу голівку, та вдвох з мамою вони уважно пере-глядали нові малюнки. А ще тьотя Надя розповідала дівчинці про художників, про їхні робітні мольберти фарби в тюбиках про палітри пензлі з шерсті полярних песців Дівчинка слухала ши-роко розплющивши очі. О, якими вбогими здавались їй тоді її канцтоварівські акварелі й фломастери! „Нічого – заспокоювала тьотя Надя – твори! Малюй і матимеш усе. Ось виростеш” – Виростеш… Коли ще вона виросте! А малювати по-справжньому хочеться вже зараз!
Дівчинка зітхнула підстругала олівець та поклала перед собою чистий аркуш паперу. Сього-дні вже кілька разів починала вона малювати водоспад поки що не виходило але вона наполегливо починала знову
Жінка отримала запрошення на виставку. Забарич відомий львівський маляр сам прийшов до неї додому розпитав про життя про потреби вручив запрошення.
– Влаштовується виставка талановитих дітей-художників і Софійчині роботи були б вельми доречними. Виставка називається „Дебют” тож було б непогано якби ви надали щось нове.
– Нове? – перепитала.
– Таке що досі не виставлялось. Певно маєте такі її роботи?
– Так – вона кивнула головою. – Дякую за запрошення. Я надам роботи.
І вона не лише надала Софійчині роботи а й поїхала на виставку сама. Її впізнавали їй висло-влювали співчуття в її присутності притишували голоси. Її запевняли що Софійка назавжди лишиться „з нами”. У своїх працях. Ніби вона сама цього не знала. От тільки, що вона повезе на ви-ставку наступного разу коли знову проситимуть нові роботи?
Походжала залами строга холодна споглядала богемний розрух байдужими очима людини котра пройшла крізь все. Простенькі дитячі картинки інших учасників не вражали. Квіточки сонеч-ко Ніхто й близько не наближається до генія її Софійки. От хіба що
Біля цих експонатів топталось декілька поважних бороданів якщо вже не митці то мистецт-вознавці напевно.
– Зверніть увагу на манеру – просторікував низенький розкошланий бородань – Це повна відсутність будь-якої школи. Навіть перепрошую початкової! І водночас він цей почерк сам є школою! Це своє цілком закінчене, сприйняття світу. От подивіться прошу сюди. Що ми бачимо? На перший погляд це звичайнісінький коник-стрибунець не зантропозований персонаж мультика а справжнісінький коник готова ілюстрація для підручника біології! І водночас ну який же це коник? Подивіться! – Бородані зосереджено понахиляли голови вперед. – Та це ж показовий хлоп’як-розбіяка он у нього, здається навіть зуба переднього немає! Бачте? – Бородані закивали. – Таке враження що зараз він задерикувато до нас підморгне! А тепер скажіть: ви бачили де-небудь таке?
Вона уважніше придивилась до робіт невідомого вундеркінда. Так, це безперечний талант. Хоча надто все якось наївно, спримітизовано. А оці навкісні штрихи, що проглядаються ледь не в кожному малюнку… Ніби дивишся на зображення крізь легенький, сліпий, літній дощик. Таке було й у Софійчиних ранніх роботах. Прочитала табличку під малюнками. Всього п’ять років? Якщо так піде далі…
Вона вийшла з „Українського дому” та довго походжала Володимирською гіркою сувора, зо-середжена, заглиблена в себе. Присіла на лаву, дивилася непорушним поглядом на далеке лівобережжя й нічого не бачила. Потім упевненим кроком повернулась на виставку й без надмірних труднощів дістала в оргкомітеті адресу п’ятирічної художниці…
